27.02.2006, 10:45

Український національний характер

Українську історію, говорили класики, неможливо читати без заспокійливих засобів, тому що це - постійна круговерть знищення або й самознищення. Але що вони сказали би тепер, коли вже в ХХ-тому ст. український народ втратив ще десь більше 20-ти млн. жертв голодоморів і війн? Який ще народ може похвалитися такою сумною і неприглядною статистикою? І чи може це бути предметом гордості, чи швидше є підставою для болю і жалю? Такого теж багато в українському минулому і навіть ще більше в сучасному українському суспільстві – постійні скарги на те, що не вдалося чогось зробити через зовнішні обставини, через ворогів і недругів, невміння захищати свої інтереси, знищена і зруйнована українська культура, народні пісні, які завжди починаються з крику болю „Ой!”, а потім - постійні скиглення і плач давно вже дорослих мужчин в повсякденному житті, – з цього приводу сказано вже багато і можна сказати навіть ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і України. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його зовсім не існує, або що йому все сниться. Для нас же на практиці це закінчується чимось іншим – страхом перед тим, щоб не дай Бог не почати себе необачно критикувати, щоб цим самим не дати недругам ще одного приводу до такого ставлення до себе - і так народжуються вже нові ідоли, останнього з яких ми заледве не породили вже зовсім недавно… а потім і стається так, що українці так і залишаються все життя слабкими і переляканими і все життя так і моляться нас свого вибраного кумира боячись покритикувати і його і виправити і свої власні недоліки…

31 жовтня 2004 року, тепер вже майже півтори року тому, в Україні відбулися президентські вибори. Правда тоді – лише їхній перший тур, але всі наступні події були зумовлені тим, що проявилося вже тоді. І тому ці вибори одразу почали викликати дещо тривожні і змішані почуття – здавалося незрозумілим що треба робити далі і найгірше – саме тоді і проявився той розкол України, про який ми не перестаємо говорити ще й досі. Але мова тепер вже не йде про східну чи західну Україну. Такий розподіл існував завжди, але в основному він штучно створювався існуючою на той момент владою, якій він був просто вигідний. А на практиці все дещо інакше – північні райони Тернопільської області, які історично належать до Волині, Рівненська та Волинська області, та й вся Волинь, яка географічно розташована на заході України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області, розміщені далі на схід, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням висвітила новий, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи досі не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на державному телеканалі двох далеко не основних кандидатів в президенти ще перед першим туром виборів. Один з них заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все-одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам телеведучий теж зацікавився: „А й справді, звідки Ви взяли саме таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно тепер рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років, ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя. Але ще цікавішим є навіть не саме це питання, як реакція на нього різних учасників – кияни не розуміли чому донеччанин рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200? Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. З тих пір пройшло вже досить багато часу, щоб все це знову, вже всоте, перемішалося, але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який все-ще існує і який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.

Тобто, по великому рахунку, зараз ми отримали ніби три України. Одна - західна + центральна, друга - південно-східна, Україна Катерини ІІ і третя – це Донбас. Але немає якогось антагоністичного протистояння між однією частиною України і іншою. Є відмінності в поведінці, способі мислення і сприйнятті світу, а міф про таке протистояння здебільшого дуже часто просто сильно роздутий. Тому стосовно південно-східної України все зрозуміло – треба робити все, щоб відродити українську самосвідомість, підтримувати розвиток української державності не принижуючи людей які там живуть – і рано чи пізно ми станемо краще розуміти один одного. Колись за незалежність України, проти численної армії НКВС боролася одна тільки західна Україна, і нічого – тепер вже всі вірять в Україну, мова йде вже тільки про те, якою вона має бути. Але проблема Донбасу все-одно стоїть зовсім окремо. Річ в тому, що там живуть здебільшого люди, які заселили його останнім часом, буквально навіть за останніх 50-100 років. В них немає навіть тієї історичної пам’яті, що у всіх «південно-східних», в них є тільки місцевий патріотизм. І можливо навіть якась, цілком обґрунтована образа на владу чи на державу – бо в свій час вони, чи їхні батьки приїхали на освоєння цього району, віддавши на це свою молодість і своє життя, а тепер залишилися ніби на узбіччі історії, так що іноді їх і взагалі вважають чи не одними бандитами. Але не треба думати, ніби українці на Галичині чимось кращі за тих, що живуть в Донецьку. Вони може більш політично грамотні, тому що вийшли родом з демократичної Австро-Угорської імперії, але нічим не кращі в моральному плані – і якраз останні вибори це дуже чітко показали – згадайте Козака (Львів), Бойка (Тернопіль), Гавриша (Івано-Франківськ), Чорновола (Львів). І навіть більше того – найцікавішим в усій цій історії є те, що значна частина шахтарів самі родом з західної України. А який був вибір в молоді західної України після війни, в 50-х, 60-х роках минулого століття, щоб хоч якось реалізувати себе в житті і щоб позбутися вічного тавра „бандерівця”? Їхали на шахти, відгукнувшись на заклик партії і щоб якось заробити самому і щоб хоч трохи допомогти родині. Тому багато проблем тут носять якийсь не зовсім простий чи зрозумілий характер, коли підсвідому і необґрунтовану ненависть до „западенців” можна розглядати вже взагалі як щось зі сфери самого примітивного психоаналізу, щось на зразок відносин між батьком і сином-підлітком, який самостійно пробує встати на ноги.

Тому таке питання: „Що робити з Донбасом?” яке тепер стоїть зовсім окремо, велике і складне, але нічого страшного в ньому нема. Варіантів його розв’язання може бути декілька:
1. На Галичині популярна думка, що Донбас треба відпустити на всі чотири сторони – хай йде, куди хоче. Тим більше, що йти йому особливо без України і нема куди, бо в Росії донеччанин вже не буде ніким особливим, а просто розчиниться в загальній масі рядових громадян великої країни.
2. Залишити все так, як є – можливо з часом все якось вирішиться, хоча тоді ми ще довго будемо мати проблеми зі всілякими партіями регіонів, комуністів і т.д.
3. Навести порядок, хоч ніхто толком так і не знає, як саме це зробити.
4. Погодитися на автономію Донбасу чи федералізацію України – хоч це є досить небезпечним для загальної стабільності в Україні, і я думаю, що в цілому всі це чудово розуміють.
5. Інше.

І ось про це „інше” і варто поговорити. Вся ця проблема досить сильно штучно роздута, але вона існує. І цей поділ, хоч і виник штучно, несе в собі великий потенціал розвитку. Звичайно донеччанам образливо, що вони в свій час пережили ще важчі економічно часи, ніж вся Україна – і вони може й справді останніми роками відчули якесь економічне зростання. Звичайно вони бояться змін і закриття шахт так само, як і втрати якихось соціальних гарантій, що асоціювалися в них з радянською владою, Радянським Союзом чи з українською комуністичною партією. Але по великому рахунку річ тут навіть не в цьому, а в тому, на що ми вже звертали увагу - що вся ця Південно-Східна Україна на чолі з Донбасом, яка голосувала за Януковича, майже не має своєї історії і заселена в основному зовсім недавно. Тому вони всі ще надто молоді, в них немає історичної пам’яті і зараз просто дещо дезорієнтовані. Але з іншого боку – це саме той кадровий потенціал, який може стати золотим резервом всієї України, і якого вона зараз так сильно потребує. Показовою в цьому плані була поїздка Юлії Володимирівни в Донецьк рік тому, ще до її призначення прем’єр міністром – де на неї кричали, обзивали її, але коли вона дещо нечітко висловилася, одна з дівчат-ведучих чуть чи не з відчаєм запитала: „Як?! Ви що більше не приїдете до нас?” Вони просто бояться залишитися самі, вони як діти по 11-12 років, які вже ніби знають, як треба жити, але все-ще занадто юні, щоб робити це самостійно. Тому їм треба допомогти і підтримати їх. А з іншого боку – вся Велика Україна має тисячолітню історію, але майже не мала своєї державності - саме тому вона така пасивна, інертна і втомлена, бо постаріла, так і не ставши дорослою. Тому ще й досі в піснях дорослі українські мужики тужать за мамою і тому за роки незалежності Галичина так і не дала жодного справді сильного політичного лідера, як від неї того чекали. І саме тому, саме ці південно-східні області, і в першу чергу саме Донбас, і є тим резервом, тією молодою кров’ю, яка може влити щось нове в розвиток всієї України. До того ж, в них є ще щось цінне, чого немає в решти України, чого нема навіть на Галичині і на Волині – їхня генетична пам’ять. Їхні батьки, всього ще якихось одне-два покоління назад, приїзджали на ці землі, щоб розпочати нове життя – і вони ще пам’ятають це по їхніх розповідях. І саме це потрібно тепер всій Україні – заново, по суті на новому, хоч і старому місці, розпочинати нове життя. Хоча, звичайно, як саме це зробити і як це використати ще доведеться подумати. Безперечним є те, що з часом треба буде реорганізовувати Донбас, а може навіть і створити умови для міграції населення звідти, з тих покинутих шахтарських містечок, де тепер вже просто неможливо жити – наприклад в малозаселені райони півдня України. Можливо тут треба буде використати щось з радянського досвіду – якусь систему пільг, направлень чи програми освоєння нових земель, можливо навіть з наданням житла. В усякому разі той процес, який розпочався ще за Януковича – що донецькі почали поширюватися і „розповзатися” по всій Україні – і справді має під собою реальні причини. Добро і Зло завжди йдуть поруч, тільки зло розвивається не як протилежність добра, а як його спотворений варіант. Донецьким треба дати їхній шанс нормального розвитку, можливо навіть – з якоюсь привілегійованістю в навчанні, освіті, розподілі на роботу чи в сферу державного будівництва. Це – наша „молода Україна” – саме та, яка і може дати новий імпульс розвитку для всієї України.

Ігор Лубківський
2006 р.


P.S. В продовження теми - Донецька Україна – між минулим та майбутнім

Автор: Ігор Лубківський