27.05.2006, 19:08

Жива і вічна душа народу (продовження)

Чим відрізняється влада московська від влади київської (учорашньої й сьогоднішньої також)?

Московська влада заявляє, що її «головні життєві інтереси» «зосереджені на всій території СНД», що «захист прав» росіян («русскіх») «становить основу національної безпеки» Російської держави. І не просто заявляє — вона послідовно обстоює права свого етносу! Навіть тоді і там, де тим правам ніхто й ніякою мірою не загрожує! Хоч би й в Україні.

Українська ж влада до подібного сентименталізму ніколи не опускалася й, схоже, навіть не помишляє опускатися. Мільйони, десятки мільйонів українців, навіть проживаючи компактними масами, скажімо, в Російській Федерації, не чують українського слова, української пісні, не знають Правди про свою етнічну Батьківщину. Діти російських українців виховуються на чужих морально-етичних цінностях, як правило, ворожих до України. Діаспорний генофонд українців гине у нас на очах, а наші солом’яні патріоти, ці великі народолюбці, дуже принципово прикидають (прицінюються), до кого вигідніше примкнути: до коаліції оранжевої чи до коаліції широкої. Наче олігархи оранжеві пряміші й святіші, та патріотичніші, аніж олігархи синьо-білі!

Не буде нічого дивного та несподіваного, якщо капітал оранжевий, злигавшись, даруйте, у Верховній Раді із капіталом синьо-білим, проголосує за… надання російській мові статусу другої державної! Адже серед десяти проектів, поданих у парламент різними силами, є також і проект, пропонований, вибачайте, нашоукраїнцями! Іншими словами, оранжеві москволюби, ці потерпателі за російську мову, цілком спроможні успішно зігратися в антиукраїнському оркестрі!

І не дурімо самі себе, не втішаймося видимістю перемоги на минулих виборах демократизму та національно-патріотичних сил! Загляньмо у списки партій і партійних блоків: цілковита перемога товстосумів, від яких ані Сходу й Заходу, ані Півночі й Півдню годі сподіватися на духовне оздоровлення!

І чи не забагато я хочу від урядових патріотів-мільйонерів, привертаючи їхню державницьку увагу до духовного голоду українців діаспорних, коли вони не бачать, а головне — не бажають бачити лінгвоінквізиції, яку великодержавні шовіністи чинять над українською мовою на одвічно українських землях, тобто під самісіньким, даруйте, носом тих-таки «щирих патріотів»?

Щоправда, їм сьогодні не до мовних проблем Слобожанщини, Сходу та Півдня! Вони відходять від шоку. Ну, справді! Так величалися, так вірили у переможну силу (кожен свого!) окремо взятого полковницького пернача — і раптом такий провал! «Непатріотів» із низів прикро, боляче вражало політичне розшарпанство, хуторянська амбітність партійних вождів і вождиків. За всі роки Незалежности ще не було такого суспільного розбрату та самоїдства, як перед минулими парламентськими виборами! І що найтяжче та найприкріше: здається, ніхто так злобно не в’їдав, не вилив стільки чорноти, як «любі друзі», дошкуляючи… ні, ні, не реваншистам, а тим, хто ще вчора підсаджував їх на владну драбину! І вистрибували, як заєць на галявинці, і в’їдали, як моська із дерези. Отож і одержали: народ не прощає зради. Не прощає зради Шевченкового заповідального: «Добро найкращеє на світі, // То братолюбіє».

Нині українську центральну владу щільно і густо, як омела вербу або осокорину, обсіли сиділки та гляділки: всілякі радники та порадники, нерідко із виразним запашком явного антиукраїнства. І зарубіжні громадяни — також. Неавторитетні вдома, ці «регенти» авторитетно радять українцям! І чого тільки не радять: і на «широку коаліцію» орієнтують, і на децентралізацію влади та посилення ролі місцевого самоврядування…

Посилення ролі місцевого самоврядування — річ, звісно, хороша. Але за єдиної умови: за наявности чіткого й усвідомленого розуміння необхідности державної єдности, єдности загальноукраїнських національних інтересів! Ослаблення ж ролі Києва за умов не подоланої ще примарної (антиконституційної!) ідеї сепаратизму означає не що інше, як потурання ініціаторам сіверськодонецького збіговиська розкольників, так зопалу амністованих Києвом!

«Президентські вибори розкололи Україну. Парламентські поглиблять цей розкол?» — запитала кореспондентка «Новой газеты» Віктора Януковича. Той відповів: «Ми повинні надати набагато більше прав регіонам не на словах, а на ділі. І треба почати роботу над прийняттям законів про федеративний устрій держави. Тоді кожний регіон буде розвивати ті напрями і в економіці, і в культурі, які дають йому переваги перед іншими регіонами».

Кореспондентка: «Ідея федералізму вперше була озвучена під час революції на з’їзді у Сєверодонецьку (так в оригіналі. — І. Ш.). Досі Генпрокуратура розслідує чотири так звані «справи про сепаратизм». Не боїтеся, що після таких ваших висловлювань з’явиться п’ята справа?».

В. Янукович: «Ні, не боюсь. Але у цієї ідеї багато противників, і її, швидше за все, доведеться виносити на референдум, як і питання про вступ до НАТО, подвійне громадянство і так далі».

Кореспондентка: «Ви продовжуєте виступати за надання російській мові статусу державної?»

В. Янукович: «Ми повинні розглянути це питання, щоб припинити знущання над людьми. Якщо зможемо в парламенті, значить, у парламенті. Якщо ні, винесемо на референдум. Є другий підхід — прийняття закону, який передбачатиме всі права для регіону, де компактно проживає той чи інший народ: діловодство, медицина, навчання і т. д. Але українська мова не може бути ізгоєм. Ми повинні вміти розмовляти по-українському. Головне, щоб не було насильницького впровадження. Щоб ми не робили ворогів із людей, які розмовляють іншою мовою. До речі, вирішення питання федерального устрою знімає всі ці проблеми» (Новая газета. — 2005. — 10–13 листопада).

Думай, Читачу, думай. Бо патріотам-мільйонерам нема коли думати про подібні «дрібниці». Та й нашу високородну еліту ці проблеми, схоже, не дуже турбують. Кожен, де притулився, там і дрімає: той у Верховній Раді по кілька каденцій додивляється патріотичні сни, той у владі виконавчій справно розписується у відомостях на зарплату, яку не в силі будуть відробити не тільки сини, а й внуки… Ой, хлібе, хлібе, невідроблений хлібе!..

Небезпечне регіональне протиправне самоврядне свавілля, що його заохотив відомий оранжево-синьо-білий меморандум — як всепрощення масового й грубого беззаконня, що творилося під час президентських виборів. Та й до цього всепрощення вимагателі «бо'льшіх прав для рєгіонов» не дрімали. Із превеликою втіхою шовіністична пліткарка писала: «…Розв’язати мовну проблему намагалися на регіональному рівні — відповідні постанови приймалися Верховною Радою Криму, Луганською обласною радою, Севастопольською, Запорізькою та Одеською міськими радами» («SOS». — 2002. — №1 (22). У цьому антиконституційному ділі не відстали й харківські «оранжеві патріоти».

Щоб з’ясувати конкретніше, де, ким і в який спосіб чиниться «іздєватєльство над людьмі», про яке оповістив Росію Янукович, пригляньмося, Читачу, пильніше до тих областей України, де політичне шахрайство збурює мовну проблему. Чи були ті області коли-небудь українськими, чи залишилася там на сьогоднішній день бодай одна українська душа, яка, між іншим, так само потребує свого, рідного, Слова-Звуку, як того потребує й душа російська?! Для цього скористаймося енциклопедичними відомостями (УРЕ) про низку східних та південних областей України. Отже, історико-статистичні дані про:

Ворошиловградську (з 1958 року — Луганську) область. Утворена 3 червня 1938 року. Площа 26,7 тис. кв. км. Населення 2 млн. 777 тис. чол. (1972 р.). Національний склад за переписом 1970 р.: 54,8% українців, 41,7% росіян, 1,3% білорусів, 2,2% інших національностей.

Протягом Х–ХIV ст. ці землі заселяли різні кочові племена. У 1223 р. — монголо-татари.

ХVII–XVIII ст. північна частина сучасної Луганщини (до р. Айдару) входила до Слобідської України, решта території належала Донському козацькому війську.

Дніпропетровська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Розташована в середній і нижній течії Дніпра. Площа 31,9 тис. кв. км. Населення 3 млн. 344 тис. чол. (1970). Національний склад: 77,7% українців, 17,2% росіян, 2,7% євреїв, 1,3% білорусів, 1,1% — інших національностей.

У ХVI–XVIII ст. частина території входила до складу Запорожжя, яке поступово заселяли українські козаки. З 40-х років ХІІI ст. до 1593 р. на острові Томаківка (поблизу теперішнього міста Марганця) містилася Томаківська Січ. У 1648 р. в Чортомлицькій Січі (поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського району) Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького. В урочищі Жовті Води (поблизу теперішнього м. Жовті Води) 19 квітня — 6 травня 1648 р. відбулася битва — Жовтоводська.

14 (25) травня 1709 р. Січ зруйновано. (Згадаймо Шевченка: «петровими собаками», які Україну «рвали, гризли».

У 1734 р. запорожці заснували Нову Січ на р. Підпільній, яку в 1775 р. було ліквідовано, а землі її увійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній, об’єднаних у 1783 р. (рік загарбання Росією Криму) у Катеринославське намісництво. У 1797 р. ця територія увійшла до складу Новоросійської губернії (з 1802 р. — Катеринославської).

Запорізька область. Утворена 10 січня 1939 р. Площа 27,2 тис. кв. км. Населення 1 млн. 775 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області проживають: 68,2% українців, 26% росіян, 2,5% болгар, інші національності.

З XVI ст. на цих землях почали селитися українські селяни, які тікали від феодально-кріпосницького та національного гніту. У другій половині ХVI–XVIII ст. північна частина сучасної території Запорізької области належала Запорозькій Січі. Південна частина території сучасної Запорізької области у ХV–ХVIII ст. перебувала у володінні Кримського ханства і після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. була приєднана (тобто загарбана. — І.Ш.) до Росії. У 1783–1797 рр. територія сучасної Запорізької области входила до складу Катеринославського намісництва.

Херсонська область. Утворена 30 березня 1944 р. Площа 28,3 тис. кв. км. Населення 1 млн. 45 тис. чол. (1971). Національний склад за переписом 1970 р.: 78,3% українців, 18,1% росіян, 1% білорусів, 1% євреїв, 1,6% інших національностей.

У перших століттях нової ери на територію Херсонщини почали переселятися слов’янські племена із Середнього Придніпров’я. В кінці Х ст. північна частина території сучасної Херсонської области ввійшла до складу Київської Руси. З другої половини ХVI ст. до 1775 р. (з перервами) північна частина межиріччя Дніпра та Інгульця входила до складу володінь Запорозької Січі. У 1778 р. засновано Херсон.

Одеська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Площа 33,3 тис. кв. км. Населення 2 млн. 390 тис. чол. (1970). Національний склад (за переписом 1970 р.): 55% українців, 24,2% росіян, 7% болгар, 5,7% молдаван та ін.

З ІХ ст. тут жили східнослов’янські племена уличі й тиверці (як ми вже знаємо, українці. — І.Ш.). У Х–ХІІ ст. територія сучасної Одеської области входила до складу давньоруської держави — Київської Руси. У ХІІІ–ХVIII ст. — під владою татар, з кінця ХV ст. — й Туреччини.

Територію Північно-Західного Причорномор’я в кінці ХІV — на початку ХV ст. захопило Велике Литовське князівство. А ми ж пам’ятаємо академіка О. Шахматова: під охороною литовських князів південноруси (тобто українці) в ХІV ст. переходять через Дніпро, просуваються на Полтавщину. У ХV ст. Київське князівство простягається до Дінця і Чорного моря, а в ХVI ст. колонізаційний рух на схід стає на міцні рейки. Південноруси, за О. Шахматовим, стають українцями.

У ХVII–XVIII ст. на території сучасної Одеської области кочували підвладні Кримському ханству Білгородська Орда та Єдисанська Орда.

Кримська область. Утворена 30 червня 1945 р. Площа 27 тис. кв. км. Населення 1 млн 814 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області (нині — Автономна Республіка Крим) проживає: 71,4% росіян, 22,3% українців, інші національності.

Привертаю увагу Читача до відсотків українців, які мешкали у шести областях, на яких зупинилися. Найбільший відсоток — 78,3 — припадає на Херсонщину, найменший — на Крим: 22,3. Середній же відсоток українців, які проживали на обширах цих шести регіонів, становить 59,5.

Звичайно ж, за час, що минув від 1970 року, сталися певні демографічні зміни. Як відомо, чітко відпрацьована потужна машина зросійщення діяла бездоганно не тільки до 1991 року (рік здобуття Україною незалежности), а й після, як і по сьогодні. «Кубанізація» Сходу й Півдня України йшла повним ходом. (Кубанізація — термін, який характеризує методи шовіністичного насильства над кубанськими козаками — нащадками колишніх козаків запорозьких; в результаті русифікації нині, за офіційними московськими джерелами, на Кубані мешкає всього… 2 відсотки українців!!!).

Десь із середини 60-х років минулого століття Москва приділяє Україні особливу увагу. Зокрема, на Донбас рине ціла орда спеціалістів (і просто кар’єристів) з Росії, яким в Україні створюється режим щонайбільшого сприяння: їм уготовано керівні посади, для них вибудовуються цілі квартали житлових будинків, школи, дитячі садки тощо. Разом з тим провадиться потужна пропаганда переселення українців Сходу та Півдня України на Далекий Схід та в північні широти. Якийсь А. Аланов (певно, з національних меншин; представники нацменшин нерідко були ого якими радниками та дорадниками московських шовіністів!) — так, кажу, якийсь Аланов писав: «Сучасна кількість людности південної господарської области (бач, для шовініста чиясь Батьківщина — то тільки «господарська область». — І. Ш.) дозволяє без шкоди «пересунути частину населення до азійської півночі на видобуток там копалин, бо тепер населення там — лише одна особа на 100 кв. кілометрів, отже, вимагає допомоги робочою силою ззовні» (Плановое хозяйство. — 1956. — Червень).

Ось так: у спосіб народозмішування, замовчування та фальсифікації справжньої історії України, приниження корінної нації — українців, посиленої пропаганди расової вищости «вєлікого русского народа» вивітрювали у козацьких степах дух запорозького лицарства, дух волі, дух високої людської гідности та шляхетности! Відступництво від українства, зречення свого роду й народу всіляко заохочувалося високими посадами, зарплатою та комфортністю життя, перспективою кар’єрного зростання. Через це багато хто з українців ставав «русскім», а рідну українську мову переназвав — російською.

Отож, «так історично склалося», що нині «в Луганську немає жодної української школи, а в Донецьку та Дніпропетровську влада закриває останні українські класи» (Див.: Сільські вісті. Відкритий лист Юрія Гнаткевича Олександрові Морозу з приводу 27-річчя самоспалення Олекси Гірника. — 2005. — 8 лютого).

Лідер Партії регіонів та його пособники ненадання російській мові статусу другої державної авантюрно називають «іздєватєльством над людьмі». Як же тоді назвати 350-річне безперервне, люте й нещадне нищення України в Україні?!! Ні для кого не секрет, що упродовж віків українця виховували не на козацькій звитязі, не на лицарській відданості рідній українській землі, а на подвигах та героїзмі «доблєстних россійскіх сіл». Уславляли загарбників та усмирителів Суворова та Потьомкіна, а не звитяжців останнього в Європі світського лицарського ордену — Війська Запорозького Низового з його Козацькою Державою!

І тепер, уже за умов нашої Незалежности, шовіністично налаштовані «патріоти» організовують помпезні «торжества» з приводу чергових календарних дат: загарбання Росією Криму, заснування Катеринослава, Херсона, взяття Очакова тощо. До речі, про Очаків. Археологічні дослідження виявляють там потужні пласти як української, так і турецької культури. Іноді ці культури мають змішаний характер. Що ж до російської присутности, то, крім ґудзиків від московських військових мундирів, інших ознак культури не виявлено.

За планами україножерства, знищенню підлягало все, що нагадувало про український демократизм, про український республіканський дух! Під постійним прицілом перебувала українська унікальність, українська самобутність: історико-культурна, морально-етична, ландшафтна, етно-психологічна, мовна і т. д. Пам’ять про Козацьку Вольницю, як берегиню одвічних українських традицій, було нищено особливо нещадно. Її дискредитовано у псевдонаукових виданнях, у курсах лекцій з пропагандистських трибун та кафедр у вищих навчальних закладах, у брехливих засобах масової інформації, фальшивих кіновипусках тощо. Нарешті, широкомасштабних методів набуло фізичне нищення українських територій, пов’язаних зі славною історією нашого народу. «Рукотворні моря» позаливали особливо дорогі українському серцю історичні святині, пов’язані із запорозько-гайдамацькими подіями.

Автор: Іван ШПИТАЛЬ
Джерело: Українське слово