07.08.2006, 16:06

Українські провінції

На безмежних просторах, віддалених від урбанізованого і модернізованого світу хіба що поганими дорогам чи просто бездоріжжям, живуть мільйони українців. Сюди рідко доходять інвестори, меценати і навіть преса. Тут навесні тьохкають солов’ї, влітку в житах підпадьомкають перепілки. Зростають сади і зводяться будинки, народжуються діти. Життя по-своєму розставляє тут акценти на подіях значних і не дуже. Це українська провінція.

Кажуть, що у провінції часом навіть дощ – це важлива подія. Можливо, так було ще недавно. Нині, попри значну віддаленість провінційних міст і сіл від вельможної столиці, життя у провінції почасти вирує. Це коли стосується подій політичних. А в інших вимірах тут значно тихіше. Немає галасливих нічних клубів, гучних фестивалів та вкрадливих вогнів казино, показів мод і перманентних концертів, форумів та виставок. Хоч щось таки і є.

Чи вірно ми розуміємо саме слово “провінція”?

За тлумачниками, воно, крім назви адміністративної одиниці у ряді держав, означає віддалений від центру населений пункт чи віддалену від столиці місцевість.

У переносному сенсі під провінцією мається на увазі не лише географічна, а і культурна віддаленість від центрів цивілізації.

У Західній Європі та Північній Америці останніх століть провінція і провінційність зовсім не були символом відсталості, хоча, звісно, своєрідність жителів місцевих “глибинок” викликала часом дещо іронічне ставлення у столичних мешканців, а часом і заздрісне. Адже провінція зберігала й плекала традиційні культурні вартості, провінція протистояла столичній аморальності, провінція родила геніальних письменників, артистів, науковців.

За умов політичної демократії столичні політики мусили постійно мати добрий контакт із провінцією, а остання – бути в курсі найгарячіших останніх новин. На додачу могутні освітні і науково-індустріальні центри засновувалися нерідко саме у провінції, щоб їм не заважала колотнеча мегаполісів.

У централізовано-бюрократичних державах було інакше.

Ні, звісно, провінціали і там прагнули бути в курсі останніх новин економіки, політики та культури, і так само молоді таланти з “глибинки” їхали до центрів, щоб здобути визнання.

Але у таких державах культурне і політичне життя було надто централізованим та уніфікованим, будь-яка своєрідність та спонтанність не толерувалися. А на додачу влада тут не відповідала ані перед ким.

Але при цьому столиці, які були вітринами для закордону, звичайно, були у кращому становищі не тільки в плані рівня матеріального життя, а і у плані можливостей для культурного розвитку.

Усяке ж вільнодумство у провінції придушувалося особливо жорстокого, і від того провінція, якщо так можна сказати, ставала ще провінційнішою.

Сказане вповні стосується України до здобуття нею незалежності. Її політичний та культурний розвиток штучно провінціалізувався не тільки за допомогою фізичного знищення кращих представників національної еліти і не лише за допомогою штучного вилучення з культурного доробку багатьох кращих його складових.

Потужним важелем навмисної провінціалізації українського культурного буття стало те, що практично всі зв‘язки українців зі світовою культурою, принаймні, офіційні, мали йти через Москву. А відтак справжня, віддалена від Києва чи Львова, українська провінція у культурному плані виявилася провінцією навіть не у квадраті, а у кубі, оскільки сама Москва, у силу існування ідеологічної “залізної завіси” між нею та західним світом, сама мала провінційний характер стосовно світового культурного розвитку.

Тож культурна провінційність української географічної провінції можлива тільки на шляху виходу на найвищі рівні одночасної національної та всесвітньої культур.

Автор: Надія Степула
Джерело: Радіо "Свобода"