http://vox.com.ua
07.11.2006, 23:42
Євгенія Басалаєва: "Аби захистити творче життя, я засвоїла роль менеджера"
Сіллю і серцевиною нації є її духовна еліта, насамперед письменницька, мистецька, наукова. І далеко не завжди ці люди є зірками в обивательському розумінні, про яких обов’язково говорять на всіх перехрестях і з екранів телевізорів. Але їх самобутній талант, енергія, працездатність щосекунди творять шедеври (музичні, поетичні, образотворчі тощо) і українську націю, їх імена вже золотом виблискують на сторінках історії, вони є гордістю і славою України. 
Ця жінка вражає ефектною вродою, різноманітною діяльністю і незліченними обов'язками, які добровільно взяла на себе.
Народна артистка України, лауреат міжнародних конкурсів в Італії та Іспанії, художній керівник Київського камерного ансамблю «Контрасти», доцент Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, солістка Державного камерного ансамблю «Київські солісти», президент культурно-мистецького фонду «Київ-Класік», автор проекту «Елітні вечори камерної музики в Національній філармонії України» — все це Євгенія Басалаєва.
Піаністка проводить широку концертну діяльність в Україні та за її межами як інтерпретатор творів класичної та сучасної музики, з великим успіхом презентуючи вітчизняну виконавську школу. Географія її турне — Австралія, Туніс, Франція, Велика Британія, Данія, Італія, Канада, Іспанія, Німеччина, Польща, Македонія, Сербія, Словенія, Хорватія, Словакія, Чехія, Австрія, країни Балтії...
Світова преса захоплено пише про неповторне виконання Євгенією Басалаєвою творів Й. Баха, В. Моцарта, К. Дебюссі, К. Вебера, П. Гіндеміта, А. Шнітке, Е. Шоссона, Д. Шостаковича та ін. Унікальність її виконавського стилю пов'язують з глибоким проникненням у різностильові пласти музики. Але, передусім, її грі притаманна натхненна експресивність і романтична піднесеність, і це створює особливу атмосферу щирого спілкування зі слухачем.
«Висока музика — це найвища інстанція, що відкриває горизонти для душі»
— Пані Євгеніє, чи не засмучує Вас те, що Вам, народній артистці, доводиться бути менеджером-організатором, відбираючи час у творчості?
— У нашій країні це, на жаль, норма. За часів Радянського Союзу існував «Держконцерт» (у Києві — «Укрконцерт»), котрий чітко керував концертно-гастрольним процесом, і в артиста не боліла голова, він займався своєю творчістю, яка, до речі, потребує колосальних сил.
З настанням незалежності фактично зникли культурно-мистецькі центри, що координували діяльність академічних музикантів. Нині можна говорити лише про те, що у нас є шоу-бізнес, мета якого — розкручувати естрадних виконавців і заробляти на попсі гроші. Тут дійсно з'явилися майже професійні менеджери. А от класична музика хибно вважається чимось застарілим, неактуальним і навіть непотрібним у нашій країні. Це вже стало політикою, яка нав'язується нам державною байдужістю й засобами масової інформації, особливо телебаченням. На примітивній популярній музиці виховується нове покоління, і є вже молоді люди, які поняття не мають про музику Баха й Моцарта.
Нещодавно в музичному магазині, де продають CD, я запитала: «Чи є у вас класика?» Продавець подав мені якийсь диск популярної музики, на котрому був записаний ансамбль 70-их років на зразок «Боні М». Саме таке він вважає за класику. Тоді я уточнила: «Я маю на увазі класичну музику: Шопена, Чайковського...» Дівчина поруч відреагувала: «Вибачте, але ми в школі це не проходимо. Тому не знаємо, що таке класика у вашому розумінні».
Ось такий «багаж» тепер у молоді. Маємо нині жахливу проблему: духовний занепад нації. Велике справжнє мистецтво перебуває на задвірках суспільства. Наших людей ніби закоркували в якійсь колбі й вони абсолютно не розуміють, що є головним. У хащах економічних проблем губиться душа, моральність.
Висока музика — це найвища інстанція, що відкриває горизонти для серця. Вона як та чарівна фея, що приходить до людини (котра, здається, ніколи не пробудиться), і торкається своєю чарівною диригентською паличкою — і людина починає мислити й відчувати, інакше дивиться на світ.
У моєму гастрольному житті траплялося чимало знаменних зустрічей. Здається, в Кіровограді я виконувала концерт Альфреда Шнітке з оркестром. Це дуже складна музика для непідготовленого слухача. Після концерту до мене підійшов зовні дивний хлопець років 17-18: рожево-синє волосся, зачіска під панка, сережки у вухах, багато «блискавок» на одязі... Він сказав: «Я вам дякую, пані Євгеніє, за те, що ви мені перевернули душу сьогодні. Я займаюся музикою, маю свою рок-групу, й мені здавалось: те, що роблю — найвище мистецтво. Коли ж почув цю музику, зрозумів, що я нікчема й мені треба вчитися й вчитися». Інший випадок. Під час прямого ефіру на радіо після того, як пролунав запис квартету Густава Малера, що я виконувала з моїми колегами з ансамблю «Контрасти», зателефонувала жіночка. «Вибачте,— сказала вона й заплакала в трубку. Потім опанувала себе: «Ви знаєте, я прийшла з роботи, мені не хотілося жити, але я почула цю музику й зрозуміла, що є для чого жити, не все втрачено.— І крізь сльози вона додала: — Я вам дуже вдячна, ви мене просто врятували».
У такі моменти розумієш: класична музика — як релігія. Люди звертаються до найвищих сил — до Бога, а музика — це теж звернення до Небес, вона допомагає зрозуміти сенс буття, наповнює життєдайною енергією. Але більшість людей живе ніби за глухим парканом. Я зрозуміла, що треба будити Україну. Ми занепадаємо, хоча весь світ живиться нашими талантами. Так, у нас є елітарна публіка, яка любить класичну музику і ходить на концерти. Але загал слухає Вєрку Сердючку й Поплавського. Чому? Мабуть, ще й тому, що раніше пристойно викладали музику в загальноосвітніх школах, а тепер діти здебільшого взагалі відрізані від неї. У Києві хоч щось відбувається, а в провінції — повна тиша. Із делікатності не називатиму місто, де я виступала з оркестром. Там до нас підійшов організатор концерту і сказав: «Ви знаєте, у нас уже двадцять років не було живого оркестру. Двадцять років! А щоб купити якусь класичну музику — то просто проблема».
Мене часто питають: «Чому серйозної музики немає на телебаченні? Я хочу, щоб моя дитина виховувалась на найкращих зразках мистецтва, а не на телемордобої...» Дійсно, чому? Невже дешевше утримувати в'язниці, ніж наповнювати душі людей добротою й порядністю?..
Років з чотири тому я твердо вирішила: час братися за просвітництво. Я об'їздила майже весь світ, працювала професором в Сіднейській консерваторії, маю концерти й учнів, є членкинею міжнародних конкурсів, проводжу майстер-класи. Тобто творчо я щаслива людина. Але настав момент для нових справ. Підростають діти, і ми за них відповідальні. На щось чекати — вже просто злочинно.
У 2002 році я заснувала Культурно-мистецький фонд «Київ-Класік», діяльність якого передусім спрямована на підтримку класичної музики, особливо вітчизняної української. Люди за інерцією цікавляться «накатаними» світовими шедеврами, але є шедеври національні, про які навіть професійні музиканти не знають. Українська класика — це айсберг: велетенська нижня частка — в забутті, а крихітка-верхівка — в тумані байдужості з боку офіціозу.
— Яким чином фонд підтримує мистецтво? І звідки беруться для цього гроші?
— «Київ-Класік» активізує мистецьке життя України через конкретні музичні проекти, конкурси-фестивалі, через підтримку талановитих педагогів і виплату іменних стипендій студентам (які часто не в змозі купити струни для своїх скрипок). Зрозуміло, що я одна не вирішу нагальні проблеми, але певна крапля моїх зусиль зрошує пустелю бездуховності. За чотири роки проведено багато заходів, особливо ми підтримуємо молодих і юних, мені дуже приємно, що останньою крапкою минулого сезону для фонду була поїздка дитячого хору Національної радіокомпанії на фестиваль в Артек.
Що фінансово живить «Київ-Класік»? Заможні однодумці, які добре розуміють, що класична музика їм прибутку не принесе, але вона виховує порядних людей, і державі це дуже вигідно. Нашим спонсорам не бракує мудрості, щоб стояти понад всім тим, що відбувається в країні, вони розуміють: головне — не втратити духовність. Ми забуваємо про християнські заповіді про чемність, совість, чесність. Класика бентежить: «Для чого ти на землі?»
Наша нація переживає важкий період, через страждання й муки пробивається до оновлення. Ми мусимо вистояти, мусимо влитися в сім'ю європейських країн. Саме з такими думками я започаткувала проект «Елітні вечори камерної музики в Національній філармонії України», знову ж таки спрямований на популяризацію української класики в контексті світових шедеврів. На цих концертах люди мистецтва й культури, бізнесмени, представники дипломатичного корпусу відкривають для себе українську інструментальну й оркестрову музику. За своїм внутрішнім складом вона сумна, милозвучна, романтична і водночас життєдайна. Концерти не суто академічні за манерою, є різні режисерські знахідки: світлооформлення, екрани, інші спецефекти. У них беруть участь видатні представники європейських виконавських шкіл. І все це потребує чималих коштів. Але тішить, що ці проекти піднімають реноме країни, стають подіями в культурному житті. Нині як ніколи нашим людям потрібне класичне мистецтво, що в атмосфері розбрату й агресії несе красу, очищення й любов.
«Основу життя складають хвилини раювання»
— Хто з композиторів є окрасою цих концертів?
— Ревуцький, Косенко, Барвінський, Лисенко... Окремий концерт я присвятила 125-річчю композитора-дисидента Федора Якименка. Це брат відомого у нас Якова Степового, він тридцять років прожив за кордоном. І ось відбулося відкриття цього чудового митця. Федір Якименко, до речі, був першим учителем Ігоря Стравінського, заклав фундамент його композиторського стилю. Уся «проблема» названих мною композиторів полягала лише в тому, що вони не пролетарські, тому комуністичні ідеологи дуже вибірково давали їм хід.
— А хто з сучасних композиторів є учасником Ваших проектів?
— Передусім Євген Станкович, Леся Дичко, Валентин Сильвестров, Мирослав Скорик, Володимир Губа, Жанна і Левко Колодуби, діаспорські композитори.
Сучасна фортепіанна музика не є складною, віртуозною, вона більше сповнена філософії. Виконавцю необхідно тембрально, пластично передати всі тонкощі задуму автора, його бачення світу. Згадую концерт французької музики, в який чудово вписався фортепіанний цикл Лесі Дичко «Замки Луари». Я виконувала п'ять п'єс — надзвичайно глибоких, тонких, насичених настроєм, колоритом, духом «замків». Або, наприклад, фортепіанний концерт Станковича (автор його називає «Камерна симфонія»). Цей твір композитор присвятив мені, і я його виконувала разом з оркестром на замовлення фестивалю «Варшавська осінь». Він ніби підсумовує всі філософські пошуки автора. Завдання піаніста — домогтися чистоти, щирості, прозорості.
Сучасна українська композиторська школа відображає інтелектуальні пошуки, філософські роздуми про життя; певно, це є ознака нашого часу. Як виконавець, я потребую цього, тому звертаюся до композиторів-співвітчизників — своїх однодумців.
— Я знаю, що Ви цікавитеся політикою. Чому?
— Якщо державі нині не до культури й мистецтва, то доводиться самій «виходити» на певних політиків, можновладців, народних депутатів, щоб утілити конкретні культурно-мистецькі акції, концерти, фестивалі. Правда, бува так: з одним політиком питання майже вирішуєш, а другий може остаточно це завершити, але йому здається, що перший — його супротивник і питання «зависає».
— Тобто клановість-роздрібненість часто зводить нанівець добрі справи?
— Так. І тому треба балансувати, бути делікатним і дипломатичним, аби щось в останню мить не зірвалося. На жаль, я не встигаю за постійними змінами у вищих ешелонах влади: тільки-но подаси новий проект до Міністерства культури,— і знову пертурбації, знову очікуєш, наново подаєш
документи...
— Де можна почути Вас як піаністку найближчим часом?
— У рамках року України в Польщі 13 листопада відбудеться концерт у Києві, де я гратиму музику польських і українських композиторів. Потім з сольним концертом поїду до Варшави. Далі — гастролі з різдвяною програмою в Італії, пролунають твори Крейслера і фортепіанна сюїта «Картинки з виставки» Мусоргського. До речі, ця сюїта увійшла до мого нового компакт-диска. Вона засвітилася «новим обличчям», адже часто ми замість авторського piano чуємо forte. Я звернулася до авторського тексту, водночас відмовилася від споглядання, вклала туди свою філософію.
— А що іще записано на диску?
— Два ноктюрни — Шопена й Косенка (я ніби їх зіставляю), також твори Скрябіна й органна прелюдія і фуга Баха в транскрипції Ліста. Сподіваюсь, що на моєму концерті 13 листопада в Національній філармонії цей диск буде презентований.
— До музики яких композиторів Ваша душа найбільше тягнеться?
— Баха, Шенберга, Мессіана, Шнітке, Гіндеміта, Шостаковича. Хоча список, звичайно, величезний. Люблю музику сучасників, вона тонко передає те, про що ми думаємо. Я її слухаю, щоб розуміти себе.
— Що несе Вас над грішною землею і що живить?
У поета Миколи Вороного є рядки:
«Мій друже, я красу люблю,
Із кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.
Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання».
Я думаю, що ці хвилини раювання тримають мене на цій землі, дають наснагу і сили переборювати негаразди.
Хвилини раювання — це спілкування з високим і прекрасним мистецтвом, з духовно близькими людьми.
Я згадую місто Фолкстон під Лондоном, де свого часу відбувся конкурс імені Ієгуді Менухіна. Якось ішла центром міста, дуже стомлена й засмучена через дрібницю (здається, в клас не потрапила через те, що не мала ключа). Бачу, біля колодязя стоять чепурненькі бабусі й дідусі та регочуть-сміються. Із цікавості підійшла. Виявляється, до колодязного барабана прилипла хусточка. Барабан крутиться, а вона висить і не падає. І всі чекають, кожен висловлює свої припущення. Смішно було за цим спостерігати. А вони все сміються. Мені на думку спало: «От чудні», і я пішла собі. А згодом зрозуміла: ті літні люди, цінуючи хвилини спілкування-раювання, з будь-якої дрібниці мають радість, а не сум. Це є основою життя. А ми часто не помічаємо радість, нам здається: і тут погано, й там погано, і завтра буде погано... Самі себе мучимо, створюємо проблеми. І взагалі, будь-які проблеми одягаємо в траурне вбрання, воно тисне, а ми не розуміємо, що можна вдягнути більш вільний, святковий одяг і нормально почуватися. «Людина насправді тоді щаслива, коли вона і на самоті щаслива»,— сказав хтось з митців. Мені ця думка близька, то є гармонія з собою, ти розумієш, що твій внутрішній світ чогось досяг і ти сам із собою не конфліктуєш. Коли це є, то ти можеш звернутися з порадою до себе. Людина є Всесвітом, і якщо вона справжня, то цей Всесвіт неосяжний. А щоб він таким був, треба занурювати себе у вічну музику, вона лікує й веде до радості.
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир Коскін
Джерело: "Портал Українця"