http://vox.com.ua
08.11.2006, 15:57
Віталій Борисюк: «Актор в Україні мусить бути «Багатоверстатником»
Сьогоднішній наш гість — Віталій Борисюк. Це універсальний митець, але передусім він — драматичний театральний актор, що співає. Наділений тонким почуттям гумору, енергійний, жвавий, інтелігентний, емоційний, спортивний красень Віталій одружений з чарівною Ольгою Сумською, а це, погодьтеся, непроста справа. Але різнобічний Борисюк — талановита самодостатня людина, чим, певно, причарував Ольгу й чарує своїх прихильників.
Актор-«багатоверстатник» цікавий ще й з кіношно-бізнесового боку — про це також йшлося в нашій бесіді.
«Ким би я точно не зміг бути — це чиновником»
— Віталію, поговорімо про феномен «вільного художника» в Україні. Як живеться в цьому амплуа театральному актору Віталію Борисюку?
— Уявімо торт, що складається з таких сегментів: театр стаціонарний й антрепризний, кіно, телебачення, радіо, концерти, корпоративні вечірки. Практично в усіх цих сегментах я ситуативно зайнятий.
Але найчастіше — в антрепризі й у кіно. Активно займаюся музичною діяльністю: пишу пісні, аранжую й співаю їх на концертах: сольно і в дуеті з дружиною, акторкою Ольгою Сумською.
З певного часу став співзасновником структури «Кінофорум», другий рік поспіль ми влаштували виставку «Кіноекспо», на якій демонструється сучасне кінознімальне устаткування й обладнання для кінотеатрів-мультиплексів (це кінотеатри з декількома залами й інфраструктурою: рестораном, ігротекою, магазинами тощо.— В. К.). Разом з друзями я став співзасновником спілки кінопрокатників України. А ще з Ольгою Сумською взялися продюсувати кіно, намагаємося втілити в життя кінопроекти. Є ідеї, готові кіносценарії, але, як завжди, все впирається у фінанси, тож переконуємо державу, спонсорів і меценатів. — І що змусило Вас податися в бізнес?
— У нашій країні театральному актору не бути «багатоверстатником» — значить, бідувати, скніти. Є дуже багато прикладів. Доводиться шукати, розриватися... А з іншого боку, я за натурою поліфоніст, я цікавлюся різними речами, це стосується й спорту: я захоплююся різними його видами.
— Наприклад?
— Підтримую спортивну форму в тренажерному залі, займаюся східними єдиноборствами, віддаючи перевагу кікбоксингу. Подобається ушу — кращу розминку для організму важко придумати. Узимку обожнюю гірські лижі, улітку — футбол і великий теніс. Час, на жаль, не гумовий. У будь-якому разі охоче змінюю напрям своєї творчої діяльності. Однак ким точно я не зміг би бути — це чиновником: сидіти на одному місці й перекладати папірці — це смерті подібно. А от репетиції, гра на сцені, зйомки в кіно — це я готовий робити від дзвінка до дзвінка, це моє.
— А відкіля у Вас пісенний хист?
— Більшість пісень, що я співаю сам і з Ольгою, це мої твори на власні вірші. Мої батьки до театру й кіно ніякого відношення не мають, але тато (за професією аграрій) добре співає, у нього приємний ліричний тенор. Бабуся, батькова мама, теж чудово співає. Я в дитинстві все літо фактично проводив у селі Подостапи на Житомирщині, фольклор увійшов у мою свідомість. Я «всмоктував» чудові «багатосерійні» пісні, у яких було куплетів п'ятнадцять і сюжет поступово розгортався. Моя бабуся володіла цим мистецтвом. Мій прадід на біблійне ім'я Оврам, якого я пам'ятаю, маючи сильний тенор, співав у церковному хорі. До речі, у селі був навіть свій театр. Так що гени даються взнаки.
У Театральному інституті імені Карпенка-Карого я потрапив у дуже добрі руки: мене вчила чудовий педагог — оперна співачка Людмила Харлампіївна Третяк, так що в інституті я пройшов досить серйозну вокальну школу. У дипломному спектаклі-мюзиклі «Тітка Чарлей» я виконував роль тітки Чарлей, яку Калягін блискуче зіграв у фільмі. У нас узагалі був дуже співочий курс, із друзями я створив тріо, під гітару в нас так гарно зливалися голоси, що ми навіть подумували про свою групу.
По закінченні інституту в 1988 році мене запросили в театр російської драми імені Лесі Українки. Але студентський азарт брав своє, і ми з другом-однокурсником музикували в підземному переході на майдані Незалежності. Пам'ятаю, за дві години ми заробили приблизно 450 карбованців, тоді як мій акторський оклад був 120. У театрі я дістав «втик»: як, мовляв, актор академічного театру може опуститися до того, щоб співати в підземному переході!..
Моя музична «хвиля» не спинилася, на щастя, і в театрі. Талановитий режисер Володимир Петров уперше в Україні поставив класичний мюзикл «Кандид» за п'єсою Вольтера на музику Леонарда Бернстайна. Я грав головну роль Кандида (у перекладі — простодушний), виконував тринадцять вокальних партій. Ольга Сумська грала мою кохану Кунігунду. Це була серйозна театральна школа: синтез драматичного мистецтва з вокалом і хореографією. Тоді я і замислився, як мені далі професійно розвивати свої «пісні під гітару». Заходився освоювати теорію, практику й комп'ютерну музичну техніку.
— Ви згадали тітку Чарлей. Як на мене, від музики до комедії — один крок.
— Обожнюю все комедійне. Ще навчаючись в інституті, я часто когось копіював, пародіював, розігрував. А в театрі ми якось зробили ефектний капусник. Показували-доводили, що випускники театрального інституту настільки універсальні, що можуть працювати в абсолютно різних театрах, навіть в оперно-балетних. Зобразили, наприклад, яким би був моторний парубок Еней в театрі імені І. Франка, де своя специфіка: всі говорять дуже відкрито і голосно, щоб в останньому ряду було чутно... Показали Театр юного глядача: поки актори грають дитячу казочку тонкими голосами, діти в цей час з рогаток стріляють із залу... Спародіювали манеру гри в театрі Романа Віктюка: там я виходив у вузеньких плавках і в короткій спідниці, — від віктюковських «класичних пристрастей» народ стояв на вухах... Нарешті ми зобразили тріо в оперному театрі: Пласідо Домінго, Лучано Паваротті і Хосе Каррерас жваво співали: «О соле міо, степ широкий...». Сприйняли з фурором. Потім театральний бомонд тижнів зо три гомонів про цей капусник. Особливо згадували мій пікантний вихід у «театрі Віктюка».
— А як театральні актори реагують на перше квітня?
— Улюбленими жартами були запрошення колег на зйомку, наприклад, у Москву чи Пітер. Народ «вівся» чудово, так що ми зустрічали їх з валізами на вокзалі...
Я згадую свій перший вихід у театрі ім. Лесі Українки. У казці «Коник-горбоконик» я грав середнього сина. У мене були чоботи на дуже високих підборах, я так незграбно вискочив на сцену, що в мене відразу відвалилися обидва каблуки і я відчув себе в тапочках з халявами. Трагікомічний випадок стався у виставі «Хоробрий кравчик», котрий ми грали першого січня о 12-тій годині дня після веселої безсонної ночі. Хоробрий кравчик мав коня. Як звичайно роблять? Один артист — це передня частина коня плюс опудало-голова, другий артист — задні ноги й хвіст. І цього бідного коня так розігнали, що його занесло, і задня частина вилетіла в глядачеву залу до дітей. Результат — два зламані ребра.
— А хто був задньою частиною коня?
— На щастя, не я. У театрі трагікомічні накладки — невід'ємна частина театрального дійства, особливо, коли в залі дитяча аудиторія.
— Повернімося в сьогодення. Де Ви знімаєтеся?
— Переважно, на жаль, у кримінальних серіалах. Недарма в мені визріло величезне бажання зіграти в гарному комедійному фільмі. Це дуже складний жанр. Режисеру треба мати унікальну інтуїцію й почуття міри, тому що знімати комедію — ходити по лезу бритви: крок в один бік — буде не смішно й нудно, крок у другий — буде банально й вульгарно.
— А хто знімає серіали, у яких Ви берете участь?
— Почнімо з того, що їх фінансують москвичі. У Росії так бурхливо розвивається кіноринок, що бракує акторів, режисерів, операторів, знімальних груп, тож росіяни змушені їхати в Україну. Схема проста: гроші, сценарій, двоє-троє зірок — російські; режисера, знімальну групу й решту артистів наймають у нас. У підсумку фільм продається в Росії й в Україні. У такий спосіб я знявся в серіалі «Золото». Тепер запущений новий серіал, подібний до німецького, де за героя собака-сищик.
— Хто зазвичай складає Вам акторську компанію?
— Наші київські артисти — Богдан Бенюк, Дмитро Лаленков, Віталій Линецький, Володимир Горянський, Влад Задніпровський, Олександр Бондаренко...
— А кого беруть на роль російських «паровозів»?
— Ними можуть бути Ігор Бочкін, Сергій Шакуров, Владислав Галкін, Марат Башаров та інші. Хазяїн-пан диктує правила й умови.
Хоча... У нас є свій чудовий проект повнометражного фільму «Маестро Березовський». Мова в ньому про видатного українського композитора, який був однокурсником-однокашником Моцарта, згодом членом Болонської музичної академії. Це композитор світового рівня й значення. Він незаслужено був «засунутий» радянською владою, оскільки писав чудову релігійну музику. У багатоплановому сценарії Павла Мовчана, Юрія Обжеляна та Юрія Ляшенка, йдеться також про історію кохання Березовського й князівни Тараканової, про інтриги при дворі Катерини II, у котрих беруть участь брати Орлови, Розумовські, Потоцькі, князь Меншиков — чудова компанія історичних персон. Цю картину ми тепер «пробиваємо» на державному рівні, але міністерство культури виділяє такі мізерні гроші, що на них можна знімати тільки відеофільм, а це, я вважаю, просто вгробити матеріал.
— Про що ще болить голова у Віталія Борисюка?
— Треба дописати диск «Українські народні пісні», у якому представлені сучасні обробки українських шедеврів у виконанні Ольги Сумської і моєму. Гадаю, це буде цікаво. Звичайно, душа болить через нездорову обстановку в театрі імені Лесі Українки, відкіля мені довелося піти через конфлікт з художнім керівником Резниковичем.
— А чи варто Вам тепер сунути голову в хомут стаціонарного театру? Які, взагалі, тут є плюси для актора?
— Плюси — гарні ролі у високобюджетних постановках. Оптимальний варіант: мати дві-три цікаві ролі й виходити на сцену 5-10 разів на місяць,— це професійний тренінг і могутній стимул. Вихід до глядача в гарній п'єсі — це щастя; вдячність залу, його подих — це такий наркотик, що його нічим замінити не можна.
— То стаціонарний театр — це те незамінне місце, де підтримується професійний тонус актора?
— Антрепризу теж не скидаймо з рахівниць. Хтось з дуже відомих акторів пострадянського періоду сказав, що майбутнє — за антрепризами. Раніше постановки фінансувалися з бюджету, актори принаймні були захищені зарплатами, їм давали квартири. Тепер цього нема, тому актор змушений крутитися десь «на стороні», і антреприза — це вихід. Я одержую величезне задоволення, граючи в сімейному спектаклі Анатолія Хостікоєва «Синьйор з вищого світу», де зайняті чотири народних артисти, чотири заслужених, усі колишні й нинішні чоловіки, мами, тата, діти, і всі вони — артисти-професіонали.
Недавно надійшла пропозиція зіграти в «Ледіс найтс» («Ніч жінок»). Сюжет цієї сучасної п'єси такий: хлопці-роботяги після того, як їх звідусіль звільнили, шукають, як заробити на життя. І от вони вирішили зробити чоловічий стриптиз. Серед передбачуваних учасників вистави — Олексій Горбунов, Віталій Линецький, я, Ольга Сумська. Організацією антрепризи займається одеський продюсерський центр.
«Українське кіно можновладці поставили на коліна»
— Ми якось оминули Вашу діяльність як кінопрокатника. Яка нині ситуація в цій сфері?
— Одразу розмежуємо: є український кінопрокат як такий — це кінотеатри, кіноринок; і є українські картини, що, власне, мають демонструватися.
Друга виставка «Кіноекспо» засвідчила чудову тенденцію росту кіноринку. Відкриваються нові кінотеатри, народ пішов у кіно. Якби ще в Україні державні мужі зробили те, що вже давно зроблено в Росії: там вітчизняна кіноіндустрія розвивається в умовах пільгового оподатковування, тому що не можна ставитися до кіноіндустрії як до вино-горілчаного заводу чи нафтової труби. Фільм не спечеш швидко, як млинець (зняти — це далеко не все, треба ще організувати процес, змонтувати, озвучити й провести рекламну кампанію), будь-які вклади у творчість — це довгострокові вклади, причому ніхто не застрахований від провалу.
У Росії тепер мають можливість уже регулювати кінематограф і в плані духовності, — не просто знімати відверту кон'юнктуру, але й створювати фільми про «розумне, добре і вічне». Натомість у нас вітчизняного кінематографу фактично нема, тому і з прокатом українських фільмів ситуація абсолютно жалюгідна. Навіть картини «Козак Мамай» і «Молитва за гетьмана Мазепу» не виправдали надій кінопрокатників. Тим часом росіяни уже вийшли на американський ринок. У нас же все відбувається з величезним запізненням.
Та мене не залишає якийсь внутрішній шалений оптимізм. Тепер з'являються молоді автори-сценаристи, режисери, оператори. Гадаю, років за п'ять українське кіно зробить прорив.
— Про яку рожеву перспективу мрієте?
— Мій учитель-педагог з акторської майстерності, заслужений артист України Борис Петрович Ставицький казав, що одна з основних рис актора — це вміння чекати й терпіти, аби в потрібний момент бути готовим підхопитися, скочити на коня й помчати вперед. Звичайно, я мрію зіграти в театрі й у кіно масштабну роль, щоб вона принесла популярність як запоруку нових робіт. Без цього нема чого йти в акторську професію, артист працює заради визнання в широкого глядача, яке він підтверджує новими цікавими ролями.
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир Коскін
Джерело: "Портал Українця"