28.11.2006, 17:19

Євген Станкович: “Коли в країні безлад – культура жебракує”

Чим талант масштабніший, тим більше він розкрилюється над світом і стає інтернаціональним. У музиці Євгена Станковича зійшлися всі сторони світу: урбаністична заклопотаність Заходу і пронизливо-поетичний настрій самозаглиблення Сходу (немов читаєш японські танку і хокку), сувора споглядальність сніжно-льодистих просторів і гаряча, колоритна пристрасть іронічного-веселого півдня. Недарма музика Станковича близька і зрозуміла слухачам у США, Канаді, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, Китаї, Філіппінах... Його стиль вільний, рухливий, і в той же час відразу відчуваєш наскільки цей композитор – український: повітря, вода, ліс, небо його гармоній просочені національним духом, навіть у тих творах, де фольклор зовсім не цитується або взагалі не проступає натяком рідкісна народна мелодія.

Родом із Закарпаття (м. Свалява), Євген Федорович став буквально фанатом народної музики центральної України, що відрізняється унікальним поліфонізмом. Її він вивчає все життя.
Колорит першооснови, розчинений у нотах його творів, надить і притягає, як мерехтіння чистої води і подих свіжого вітру. У цьому, очевидно, і схована магія неповторності й оригінальності композитора. Така музика ніколи не застаріває. Характерні риси почерку Станковича – висока духовна концентрація, прагнення до архітектонічної досконалості форми, чуйність до тембровості, до звуку як такого. Він часто звертається до нематеріальних процесів, доходячи часом до порога мовчання.

Музика Станковича - симфонічна, хорова, театральна, камерна - випромінює особливу енергетику, у ній завжди присутня відчутна майже на фізичному рівні напруженість, конфліктність на грані розпачу. Це не пресловутий «крик душі» і не панічна істерика людини, яка розгубилася. Просто, як справжній великий художник, композитор відчуває трагізм життя набагато гостріше простих смертних. І в кожному творі шукає вихід до світла-добра. Для Станковича характерно, що один з його концертів називається «Міст над прірвою». Взагалі, він майстер поетичних назв: «Що сталося в тиші після відлуння», “Гра над прірвою”, «Смиренна пастораль», «Музика небесних музикантів», «Квітучий сад і яблука, що падають у воду», “Сумної дримби звуки” «Музика рудого лісу», “Потаємні поклики”. Станкович, у кінцевому рахунку, оптимістичний, його веде не деструкція, а надія, не депресія, а віра в Божественне провидіння-любов.

Євген Федорович - народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченко, премії Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО, премії фольклорного конкурсу Європейського радіо, премії Київської міської державної адміністрації «Київ», лауреат фестивалів "Золотоверхий Київ" і "Пектораль", голова багатьох міжнародних журі, голова СК України, академік Академії мистецтв України, професор Національної музичної академії України імені П.И.Чайковського, очолює кафедру композиції.
Він визнаний лідер української композиторської школи, що переніс у ХХІ століття всі найбільші досягнення музики минулого століття. Його твори різноманітні за жанрами: симфонії, балети, інструментальні концерти, камерно-інструментальні і хорові (у тому числі, духовні), опера, музика для кінофільмів.

- Євгене Федоровичу, що нині, на Вашу думку, є сучасна академічна музика? Певно, в часи Чайковського – це була арифметика, а нині – вища математика?

- У музиці завжди присутні, як у всіх мистецтвах, і вища математика, і арифметика. Чайковський якраз – вища математика. Нині музика має тенденцію до дебілізації: і академічна, і поп-музика примітизуються, а в часи Чайковського композиторство було високоінтелектуальною працею. Зараз аналізуєш ті здобутки і дивуєшся, наскільки високий рівень – професійний, духовний.
Мабуть, мав рацію Томас Манн, котрий в своїй книзі “Доктор Фауст” написав, що музика - це єдине із мистецтв, яке може починатися з по

У XX-ому столітті в повоєнний період почався бурхливий розвиток авангарду, експериментування із звуками призвело до створення атональної музики. Щось подібне ми бачимо в інших видах мистецтв, наприклад, в театрі: режисер Жолдак витворює те, що колись робили Ейзенштейн, Мейєрхольд й інші талановиті майстри, яких Сталін “прикрутив”. Нині театр авангарду, театр абсурду в нашій країні пробивається до визнання на іншому витку.

Сучасна українська музика також розвивається по всіх параметрах і напрямках, залежно від світосприйняття й уподобань композиторів. Одні ближче до авангарду, другі – до абсурдизму, треті тяжіють до суміші академізму і джазу, четверті просто розвивають академічну музику в традиції Лисенка, Леонтовича, Ревуцького. Коли говорять, що ми відстали від світу, - то все дурниці, тому що в музиці в будь-якому стилі можна йти своїм шляхом. Кажу про це з упевненістю, бо чимало їздив різними країнами і слухав багато музики. Наша композиторська школа має високий професійний рівень, а, наприклад, в Америці нема такої композиторської школи, як в Європі: у Франції - школа Мессіана, в Росії - школа Шостаковича, в Україні - школа Лятошинського, Ревуцького.

Музика у світі стилістично багатовекторна і багатоярусна. Головне не те, в якому стилі ти пишеш, а на якому рівні. Наявні різні стильові полюси. Не можна порівнювати, наприклад, Штокгаузена і Пярта, Булеза и Пендерецького, Скорика, Сильвестрова і Бріттена.

В той же час, незважаючи, що музика – це неймовірно складний світ, пов’язаний з духовною діяльністю кожної людини, їй притаманні загальні, однакові тенденції. Ми це бачимо, коли певною мелодією або піснею починають захоплюватись у різних куточках світу, це свідчить про те, що у всіх нас дуже багато спільного. Людей можуть об’єднувати і прості музичні форми, і складні - у звужених колах меломани слухають Моцарта, Гайдна, Шопена…
В Україні академічна музика не набула масового впливу на слухачів, у плані публічного виконання затінена, а в розвинених країнах є певний баланс між розважальною і серйозною музикою, існує безліч академічних фестивалів, на котрих лунає класика, сучасні твори, в тому числі експеримента

Певно, грає свою негативну роль те, що ми тепер живемо в країні, де практично тільки починається розбудова з розвалу або - розвал розбудови. Ми опинились у дуже складній ситуації, і тут можна винити тільки обставини і час, ми проходимо певний період, що незалежить від волі тієї чи іншої людини, ніхто не може його відмінити. В історії щось схоже час від часу відбувається в різних країнах.

- Як Ви ставитеся до творчості молодих композиторів, котрі в пошуках абсолютної новизни пишуть ніби вправи з гармонії, в яких начисто відсутня мелодія?

- Молоді тепер досить грамотні, вони це спеціально роблять.

- Але виглядає це, як абракадабра.

- Я до молодих композиторів позитивно ставлюся, кожен із них має на цій землі пройти своє чистилище. Вони повинні себе знайти, а шляхи часто бувають неймовірно складні. Як розвивається молодий композитор? У спільний вузол зав’язані амбіції, розуміння світу, бажання зробити щось таке, чого ніхто не робив досі. Тому молодий композитор починає в сучасній музиці розробляти якийсь елітарний сегмент, сектор, тобто потрапляє у своєрідну секту, де перебуває в якійсь спільній напрузі і одночасно відбивається від інших, йому здається, що він робить щось важливе, не притаманне будь-кому, те, чого не можуть зробити інші. Ці авангардні, андеграундні “вправи” - теж певний відтинок шляху, від якого чимало молодих людей потім відходять і пишуть музику зовсім іншу, іноді просто протилежну, бо розвертаються не на дев’яносто градусів, а на сто вісімдесят. Прикладів є дуже багато.

В ті часи, коли я був молодий, музичні експерименти жорстко присікалися, така була ідеологія, і в музичному середовищі знаходились люди, котрі чітко знали, як треба і як не треба творити. Хоча це не давало результату, бо музику, яку вони писали, народ теж не сприймав.

Нині кожний пише, як на душу лягає. Інтернет розсунув, розширив будь-які рамки, студенти консерваторій вишукують екзотичну інформацію зі всього світу. Але проблема в тім, щоб нацупити власне неповторне “я”. Деякі йдуть нормально, деякі залишаються в нетрях. Це складний шлях будь-якого митця, й будь-якої людини, яка чогось прагне. Що вибереш, так і буде. Я, в принципі, позитивно ставлюсь до різних шукань, щось мені подобається, щось я байдуже минаю, не лаючи нікого. Хто знає, хто правий у цьому світі?
Але! Стравинський уже в похилому віці сказав: «Чого б не було в цьому світі, яка б техніка не з’явилась в майбутньому, якщо не торкнеться твору рука талановитого майстра, нічого не вийде». Жодна сучасна композиторська “технологія” не замінить нам того, за що ми любимо Баха, Шопена, Бетховена, Лятошинського, Ревуцького.

- Яким є нині Ваше творче життя?

- Я викладаю в консерваторії. Не так давно необережно погодився стати головою правління Спілки композиторів України. Поринув у моторошні проблеми, пов’язані не з творчістю, а з вибиванням грошей, аби серйозна музика в Україні жевріла. Хоча в моєму віці не бажано займатися метушнею. Тепер між жорнами обов’язків треба примудрятися знаходити час і натхнення для творчості. Слава Богу, у мене відбулися прем’єри в Британії і Німеччині. В Україні постійно десь щось виконується. Зараз новеньке пишу, паралельно поновлюю старий твір, ноти якого загублені (має прозвучати у травні). Отже, стараюсь не виходити з форми, хоча музикою не дуже-то заробиш. Це - спосіб життя.

- Які твори за останній період найбільше потішили?

- Навіть маленька п’єса, яку я створюю, для мене важлива, то ж не можу сказати, чи є в мене улюблені твори, чи ні. Іноді буває так: пишу твір, щосили стараюсь - а не виходить, закінчив - не подобається. Минає час, дивлюсь: а вийшло по-справжньому добре.

Деякі опуси я хотів би категорично переробити (їх незначна кількість), але на заваді відсутність часу. Для мене головне - процес написання нового твору, як тільки завершено, знову поринаєш у щось зовсім інше за формою і настроєм. Це мене живить енергією, бо кожний новий твір мені здається важливою віхою. Шукаю безупинно, це наркоманія свого роду.

- А чи є у Вас свій постійний менеджер?

- Це наша біда. Мистецтву менеджменту ми не навчені. Коли я працював за кордоном, відсутність власного менеджера призводила до проблем. Тільки одиниці наших композиторів змогли гідно утвердитися на Заході. Певно, молодим більше поталанить, з’являться відповідні структури, що просуватимуть їхнє мистецтво за кордоном. А поки що – суцільна випадковість. У будь-якого футболіста є свій менеджер, в естрадників є продюсери, які все організовують і контролюють. У композиторів це тільки починається, точніше, у молодих починається. Я хіба що з колегою вип’ю до двісті грамів горілки і скажу: “Будь моїм менеджером” (сміється).

- Одначе Вас добре знають на Заході. Ваші твори там виконуються.

- По-різному буває. Наприклад симфонію для альта з оркестром виконував у Бонні відомий альтист Даниїл Райскін, який мене добре знає. У Лондоні сонату для флейти і фортепіано виконував ліванський англієць (або англійський ліванець) Віссан Бостані, який там проживає і випадково познайомився з моєю музикою.

Взагалі-то, справді, мене за кордоном непогано знають, бо світ музикантів досить обмежений, чимало плодотворних знайомств зав’язалось на різних фестивалях. До речі, нині українські композитори цікаві світові у зв’язку з політичним подіями.

А от в радянські часи зацікавленість до митців базувалася на грунті жорстокої ідеологічної боротьби. Щоправда, я був людиною законослухняною, уникав конфліктів.

- Яких, наприклад?

- Можна було послати ноти за кордон і опинитися в глухому куті, втратити все. Правда, дехто на протистоянні політичних систем заробляв певний імідж.

- Імідж дисидента?

- Так. Деякі авангардисти переправляли свої ноти за кордон, ними керувало нормальне бажання, щоб їхня музика виконувалась. Іноземці навіть спеціально вишукували їх, щоб мати певні козирі в ідеологічній боротьбі. На тих, чия музика звучала в СРСР, вони мало звертали увагу.

Нині контакти з іноземною публікою частішають тому, що світ стає дедалі вужчий. Якось я облетів практично майже всю планету, з однієї країни в другу, за двадцять чотири години, і зрозумів, як праві космонавти у своєму твердженні, що світ дуже маленький. Це тільки здається, що він великий.

- Яким чином ноти Ваших творів доходять до музикантів і чи є у Вас свій видавець?

- Зараз п’єси потрапляють до музикантів без найменших проблем. Набрані на комп’ютері ноти можна послати в будь-яку точку планети.

Ексклюзивного видавця в мене нема, хоча ноти видаються у Німеччині і в Швейцарії, але це, скоріше, прояв дружби між народами. Може, колись із цього й зиск буде. З українських композиторів тільки, напевно, Валентин Сильвестров має ексклюзивний контракт, його твори друкують в Німеччині.
В Україні ноти практично не видають, видавництво “Музична Україна” майже ні на що не спроможне. Це велика халепа для наших композиторів. Їхні твори, бува, підпільно друкують, десь щось виконується, але автор часто про це нічого не знає. Композиторів у нас ніхто не захищає.

- Авторське право не працює?

- Абсолютно! Якщо б працювало авторське право, то я, напевно, не ходив би в консерваторію викладати, сидів би вдома в особняку і писав музику. Мої колеги, наприклад, Олег Ківа, Вадим Храпачов, Володимир Гронський, які написали музику хто до півсотні, хто до сотні фільмів, були б в інших країнах мільйонерами. За кордоном автор музики до десяти картин - це багатюща людина.

Недієвість авторських прав - це кричуща проблема: якщо ми хочемо йти в світ, значить, маємо грати за правилами, пірати там не потрібні. Годі вже красти, ми повинні платити іноземцям за їхнє, як вони платять нам за наше.

Я член декількох міжнародних організацій, які захищають мої авторські права, правда, в Україні це ефекту не має.
Повертаючись до видання нот, відзначу ще таке. В світі є три-чотири видатних видавництва, з якими можна підписувати контракти, але ексклюзив – це доволі небезпечна річ, тому що твори можуть купити, а потім ніхто не має права їх ні грати, ні видавати.

- Своєрідний капкан...

- Так. Адже не завжди твори грають тільки видатні виконавці, часто їх бажають виконати молоді артисти, але за доступ до матеріалу треба платити шалені гроші - і вони відмовляються. Тому ефективіше співпрацювати напряму: я посилаю ноти – артисти грають, ніяких юридичних каверз, я отримую певний гонорар. Якщо це фестиваль, то за музику, як правило, не платять, і тих фестивалів різних, як грибів. Уцілому якісь копійки з урахуванням податків перепадають. А у більшості моїх колег і того немає. До визнання - довгий шлях, я часто бував за кордоном, там часом жив, мені вдалося знайти друзів, “зачистити” особисті контакти. У цивілізованих країнах про мистецтво дбають уряди, ще більше - меценати. А у нас в Україні бал правлять дяді-чиновники, добрий дає трішки грошей на культуру, поганий питає: “А кому потрібна ця музика?”

- Ви сказали, що завжди були законослухняним громадянином. Але, передивляючись назви Ваших творів, я не побачив якихось вірнопідданських творів про Леніна, партію і комунізм.

- Я ніколи такого не писав. Ну, може, проскочили одна-дві пісні, написані за проханням. Я займався серйозною музикою, а не ілюструванням комунізму. Хоча, наприклад, у Шостаковича дванадцята симфонія називається “Ульянов”. Я займався переважно музикою інтуїтивною: висловлював те, як бачу світ. Разом з тим, мушу сказати, я написав третю симфонію на вірші Тичини, там переважно його рання поезія, є також відоме “Я стверджуюсь”. Я відгукнувся на Чорнобильську катастрофу – написав «Чорну елегію» на вірші Павла Мовчана. Створив "Панахиду за померлими з голоду" і Реквієм-Каддиш “Бабин Яр” на вірші Дмитра Павличка. Отже, як композитор і громадянин я реагував на події, які сколихували націю і людей у світі. Але, в принципі, я від політики завжди був на відстані, з самого початку займався тільки своїми музичними проблемами, які для мене здавалися важливими і цікавими.

Водночас я не можу жалітися на минуле, тому що досяг практично майже всіх вершин визнання, які можна було в Радянському Союзі досягти. Я отримав звання народного артиста, став лауреатом Шевченківської премії, був народним депутатом, головою Спілки композиторів України. Але творчість і політику чи кар’єру ніколи не змішував, не був на прийомах ні у Щербицького, ні у Маланчука, в ЦК мене викликали інструктори. Моя громадянська кар’єра відбувалася наприкінці 89-року, коли все почало розвалюватися. Так що, як кажуть, ось мухи, ось котлети, а це - творчість. З посади голови Спілки композиторів (я тоді її очолював упродовж трьох років), пішов за власним бажанням. Напевно, тепер я керуватиму менше, тому що замість творчого спілкування я тільки з бюрократами борюся.

- З якими проблемами Ви стикаєтеся як голова правління Спілки композиторів України?

- Тут все закономірно. Безлад в країні – культура жебракує. Але почну трішки здалеку. Творчі спілки, згадаймо, створював Сталін. За яких причин? Певно, щоб, всіх об’єднавши, ідеологічно контролювати. За який рахунок спілки функціонували? Повністю держава фінансувала. Наприклад, така організація як музфонд СРСР за виконання творів за кордоном, особливо Чайковського, Римського-Корсакова, Шостаковича й інших корифеїв, могла отримати десять мільйонів радянських карбованців, а потім перерахувати нам по потребах. До речі, Спілка композиторів України мала два виробничі комбінати (вони виготовляли нотний папір й інші корисні речі), котрі давали “в касу” 5-6 мільйонів. Композитор мав можливість квартиру отримати, придбати пільгову путівку (практично за копійки) в Будинок творчості у Ворзелі, щоб два місяці пожити в будиночку з роялем. Забезпечувалось переписування нот, виконання творів. Держава закупала твори. Після розвалу СРСР все це прахом пішло (вичухалися лише Литва, Латвія, Естонія).

Значить, спілки мали б перейти на іншу структуру життя, піддатися реформуванню. А у нас - агонія. Ми повністю залежимо від держави, а держава неспроможна. Фінанси співають не романси вже, а частівки. З іншого боку, Спілка композиторів не має права заробляти гроші, бо чиновники кажуть: “Ах, ви займаєтеся бізнесом? Значить, ми вам взагалі нічого не дамо.”. І от я бігаю в Міністерство культури і туризму, де чую: “Вам виділено 500 тисяч гривень на рік”. Але ціни ж виросли, відбувається шалена інфляція! Значить, паски треба затягувати. У нас є відділення у великих обласних центрах, потрібні гроші не тільки на мізерні зарплати, а й на якісь мистецькі заходи. Да де там! Ми навіть не маємо коштів, щоб у столичній Спілці відремонтувати зал, аби пленум провести. Боротьба за виживання породжує проблеми, в яких я зараз копирсаюся. То фестиваль валиться, то якийсь ювілей. Композитори старіють, хворіють, помирають, телефон розривається: “Рятуйте. Хоч якось допоможіть”. Композиторський стаж дає право на смішну пенсію – в 380 гривень. Це ж не народні депутати, які за себе так розкішно потурбувались.

От я і думаю: за які провини це виживання на грані знищення? Адже в усьому світі існують спілки композиторів. Німеччина, взагалі взірець: там спілка композиторів отримує величезні кошти. А в Україні невігласи, які нами керують, кажуть: “Для чого Спілка? Хай самі випливають”. Я можу погодитися, мені вона, дійсно, не потрібна, але ви тоді заплатіть мені за ту музику, яка звучить. В Україні, повторюю, не існує захисту авторських прав. Тільки розмови. Показують фільми з моєю музикою, я копійки ще не отримав. В яких країнах таке можливо?

- Тобто Вас і не питають: старі фільми крутять, а нові можуть тихцем озвучити?

- Вибачте, плюють вони на мене. В нормальних країнах з кожної картини відраховуються авторські. Десять років минуло, двадцять – це нікого не цікавить, продемонстрували фільм – композитор має отримати. Звучить музика по радіо чи по телебаченню – композитор має отримати. У нас цього нема. Композитори поневіряються. Те ж відбувається в Україні з акторами, вони практично жебраки. Хоча існує світова практика: в кожному контракті ретельно обумовлюється участь у фільмі, не дай, Господь, порушити авторське право і податкові обов’язки. В цивілізованих країнах і міністри з посад летять, якщо хоча б дві тисячі доларів податків не заплатили. А у нас, як кажуть гулаговською мовою, “бєспрєдел” з правами і обов’язками.

Я вважаю брехнею твердження, що Спілка застаріла й віджила. Вона є гарантію, що хоч раз на два роки виконуються нові твори. Якщо знищити Спілку, і це втрачається. Київська міська організація композиторів розпочинає, наприклад, “Прем’єри сезону”. Подивіться список – скільки там цікавих композиторів заявлено, фестиваль - це є школа. Якщо розвалити Спілку – значить, винищувати професійних композиторів. Навіть попса тримається на професіоналах, а не на тих, хто може тільки кнопку натискати. У Вакарчука в “Океані Ельзи”, до речі, професійний композитор працює на клавішному інструменті, київську консерваторію закінчує.

Без професіоналів музика всохне. В Європі це добре розуміють, вона - альма-матер серйозної музики, симфонізм там викохується, а музиканти і слухачі виховуються, це в традиціях турботливо зберігається. У них революція не може викинути на смітник великого Баха або великого Моцарта, там революціонерам кажуть: “Ні, додайте краще своє, якщо ви спроможні”.

Навколо людини, крім машин, постійно стрекоче і гуркоче музика. Людина в неї вросла, як у власну шкуру. Музика лунає на всі смаки, адже один любить хліб чорний, другий - білий, а третій – булочки або пончики. Музика стала життєвою необхідністю, але не можна допустити, щоб вона перетворилася на сурогат. Це чомусь потрібно доводити можновладцям. Від них залежить, які документи вони придумають і приймуть. Одначе досі нема розуміння справи, нема спадкоємності. Постійно якісь революційні наскоки, невігласи знімають шар за шаром… Так, чистка потрібна, але не руйнування. Культура потужна традиціями, і повинна ще й еволюція бути.

А у нас, не запропонувавши кращого, рвуться розвалити до біса Спілку. Ну за що тут триматися? За лантухи? Але люди тримаються за свою професію, за свій світогляд, за ожливість прозвучати. Я був, окрім німецької, в мериканській спілці композиторів, в канадській, французькій, вейцарській, польській - скрізь держава виділяє чималі гроші. Іноді навіть на смішні проекти. Але вони вважають, що це потрібно.

- Які у Вас стосунки з диригентами? Чи траплялися конфлікти з приводу трактувань Ваших творів?

- Конфлікти траплялись дуже рідко. Я практично все своє життя жив з диригентами в мирі і злагоді. Геніальний Степан Турчак був моїм особистим товаришем, він у моєму житті зіграв велику роль. У Дніпропетровську працював видатний диригент Гурген Карапетян, який теж, на жаль, пішов за вічну межу. У Москві працює мій товариш Федір Глущенко, він був головним диригентом Національного оркестру, це теж видатна постать, з ним ми чимало моїх творів оприлюднили, я до цього часу підтримую з ним зв’язок. Я вдячний диригенту Ігорю Блажкову, він, на жаль, так і не зміг себе реалізувати по-справжньому. Я мав не одну роботу з блискучим музикантом Володимиром Кожухарем – головним диригентом оркестру Національної опери.

Виросло молоде, надзвичайно обдароване покоління диригентів. Серед них Володимир Сіренко і Віктор Плоскина. Мені подобається, як працюють Наталія Пономарчук і Вікторія Житько, фемінізація дає свої плоди: рівень диригенток стає надзвичайно високим. Я багато працював з цьогорічним лауреатом Шевченківської премії В

Не завжди диригент винуватий в якихось проколах, з різних причин може щось не вийти. Цю професію я вважаю дуже складною, особливо в наш час. Якщо оркестр не має статусу національного, то потрапляє у фінансову скруту, як, наприклад, симфонічні оркестри у Львові, Чернігові, Харкові, Донецьку... Це стосується і оперних театрів. Колективи потерпають від злиднів, зарплати музикантів - чотириста гривень, а репетирувати-грати треба з ранку до вечора… Щоб оволодіти цією, вибачте, дурною професію, треба вчитися двадцять років; пощастить - візьмуть в оркестр, і ледь животій.

- Ваше ставлення до Національної опери. Як Ви оцінюєте репертуарну політику і якість вистав?

- Ну, знаєте, це складне питання.

- Якщо щиро…

- Якщо щиро – я вам не скажу (сміється)… Я в театр опери і балету потрапив завдяки Степану Турчаку, ми співпрацювали багато, я написав для нього три балети, готувався з ним оперу робити, навіть знаменитий Покровський дав згоду здійснити режисеру. На жаль, не судилося.
В Національній опері є чудова база, чудові традиції, надзвичайно потужні творчі сили: прекрасний оркестр, унікальні співаки і співачки. Але про репертуарну політику уникну говорити, бо не є консультантом з творчих питань генерального директора Петра Чуприни. Скажу лише, що наш оперний театр міг би використовувати більше свій потенціал, там, дійсно, є молоді співаки, які мають просто феноменальні голоси, але вони перебувають у тривалому очікуванні, їх треба завантажувати. Отже, оперний театр спроможний на більшу кількість постановок і, значить, на багатший і розмаїтіший репертуар.

- Двадцять шість років тому Ви написали оперу “Цвіт папороті”. А чи нема в планах ще одну оперу написати?

- “Цвіт папороті”- це специфічний твір, фольк-опера, що писалася для Ніни Матвієнко і хору імені Верьовки.
Але, здається, я визрів написати традиційну оперу, скоріше це буде співпраця з Донецьким оперним театром або з закордонним. Думаю, в першу чергу з донеччанами. У мене з’явилися однодумці – диригент Василь Василенко, директор театру Василь Рябенький, балетмейстер Вадим Писарєв, я допомагав їм здійснити постановку опери “Богдан Хмельницький” Данькевича, робив редакційні зміни. У нас є домовленість, що я буду з ними працювати (поки не казатиму, над чим саме, але я думаю, що це має бути цікаво).

- Хоч натякніть на сюжет: сучасний чи…

- Лібрето буде на історичній основі. Режисер-постановник Василь Вовкун, котрий ставив “Богдана Хмельницького”, теж сказав, що із задоволенням візьметься за цю роботу. Отже, якщо все склеїться, я розпочну найближчим часом писати цю оперу.

- А як з балетами?

- Поки що дуже зайнятий іншою музикою - чисто симфонічною, інструментальною. Але балет теж, якщо Бог дасть, з Писарєвим зробимо. Ми домовилися про дві постановки. До речі, всього я написав п’ять балетів (один для дитячого театру).

- Отже, роботи у Вас - на всі смаки.

- О, роботи вистачає, здоров’я - менше. І грошей, скільки б я хотів, нема, (сміється). Але краще не мати грошей, ніж не мати чим зайнятися.

- Ви завжди блискуче використовували фольклорний матеріал. А нині?

- Чесно кажучи, я стільки займався народною музикою, що вона стала частиною мене, а ще точніше – вона в моїх генах. І часто, коли я навіть не ставлю перед собою спеціальних завдань, відчуваю під час виконання, що то з народних джерел: і обернення гармонійні, і сам аромат… Отже, фольклор став частиною мого життя, композиторської діяльності, опосередковано або прямо - це вже мене навіть не цікавить, я знаю, що воно є, його, як кажуть не витравиш нічим, то вже зі мною піде на той світ.

- Певно, вирішальну роль зіграли Ваші корені, дух Закарпаття.

- Тут є свій парадокс, я все творче життя займаюся не гуцульським чи буковинським фольклором, а переважно фольклором центральної України.
Наприклад, коли я писав фольк-оперу “Квіт папороті”, то спирався на музику територій, де діяла Запорозька Січ, на дух мелодій купальських свят.

Карпатський, прикарпатський, гуцульський фольклор переважно одноголосний, а от центральна Україна – це унікальне багатоголосся, досі не досліджене, хоч на вулиці XXI століття. Є пісні, я вважаю, які виникли до християнства: так вони звучать на вухо. Фольклорний інститут у нас просто не спроможний з цим впоратися. Є також аматори-фанати, які цим займаються, але цього замало. Треба не жаліти ресурсів.
Одне слово, є ця питна вода нескінченна з джерел народної культури.

- Чи не звідти тяжіння до витонченого поліфонізму?

- Це навіть не знання якесь, я вже не контролюю себе, воно йде, як кажуть, від нутра, я так відчуваю, для мене це природно, тому спеціально поліфонізм я ніколи не педалював.

- Що є у Вашому житті, окрім музики? Що людське вам не чуже?

- Мені нічого не чуже. Тільки заняття міняються залежно від можливостей. Я змолоду ніколи не був замкнутим. І природа, і архітектура мене надихають. Я міг добряче випити в хорошій компанії, і це мені не заважало поважати спорт. Правда, сім’єю я мало займався, на жаль, бо робота забирала дуже багато часу і сил.

А тепер я вже осмислюю своє життя, бо вже близькі покидають, мій брат Степан, який старший за мене лише на два роки, залишив нещодавно цей світ, Царство йому Небесне. Мене огортає зовсім інше сприйняття світу, інше відчуття гармонії і людських стосунків, того, що відбувається зараз у нашій країні. Або я вже виходжу на фінішну пряму, або мені просто страшно стає від того всього, що вже осмислив, хоча начебто і не жив.

Мене все цікавить, але я на все не здатний, не вистачає дня, не вистачає здоров’я, щоб стільки випити, як раніше, не вистачає сил, щоб почитати вірші, як колись, послухати музику, скільки б я хотів, працювати, скільки б хотілося. Тривожить те, що нас чекає. Як співав Володимир Висоцький: “Із ящика сплошная лажа прет”, тобто з телеекрану пророкують то кінець світу, то початок. На людину нашарування йде, молоді ці стреси не витримують, божеволіють, убиваються, калічаться. Хто політиком, хто наркоманом стає, це, певно, споріднені, речі, і там, і тут наркотик. А я своїм займаюся: музикою і салом (сміється).

- Цікаво, яке Ваше ставлення до естради, яка панує сьогодні?

- Естрада, як життя, різна. Те, що ми бачимо в концертних залах, по телебаченню і чуємо по радіо, таке ж неоднорідне, строкате. Наприклад, візьмемо Руслану, що там не кажи, а вона, дійсно, показала себе явищем. Цікавими є Святослав Вакарчук, Олександр Пономарьов, Тарас Петриненко... Є молодші співаки з гарним рівнем. Звичайно, це не оперні голоси, але Богу - Богове, кесарю - кесарево. Разом з тим в ефір потрапляють люди не за талант, а за гроші. У цивілізованих країнах три чверті подібних співунів не пропустили б категорично, тому що телекомпанія втратила б реноме, а, значить, зазнала б збитків. Там вища планка. Там не реально побачити те, що у нас крутиться. А оскільки у нас ніхто не несе ніякої моральної і фінансової відповідальності, то крутять все, що завгодно, аби заплатили. Ну, якщо вже так приспічило, то купуй собі телеканал і пропагуй себе, як це в світі робиться, за свої гроші, будь ласка, крути з ранку до вечора. Нормальному глядачеві залишиться за допомогою космічної тарілки шукати щось пристойне.

Я думаю, що це перехідне явище, воно, очевидно, повинно бути, бо людям від чогось необхідно відштовхуватись, має виробитися оціночна шкала. Нинішня ситуація не така вже загрозлива, адже все-таки ми гамузом не варимося бездумно в якомусь одному котлі, є приклади і взірці гарні і дуже гарні, в оперному театрі і у філармонії зазвичай аншлаги, люди можуть порівняти. Попри все наша естрада в цілому набагато сильніша, ніж, наприклад, російська. Там взагалі ми бачимо якусь мафіозну структуру, керовану кількома персонами. У нас теж є клани, які ліплять своїх зірок, інших не пускають, але це не набуло небезпечних масштабів.

Відзначу ще таке. В усьому світі шоу-бізнес годує себе сам і дає величезний прибуток. У нас, коли я чую, як естрадники вимагають державної підтримки шоу-бізнесу, мені стає смішно. Шоу-бізнес навпаки має помагати іншим видам мистецтва, адже збирає великі гроші на великих майданчиках, естрадники отримують гонорари в десять разів більші, ніж академічні музиканти-віртуози, лауреати міжнародних конкурсів. Це пов’язано з тим, що на легковажні видовища завжди є великий попит. Прикро, але не всі хочуть слухати каприси Паганіні у виконанні феноменального скрипаля, інша річ – подригатися на концерті якогось популярного розкрученого співака. Але це є частиною нашого життя і, до речі, світового теж. Це нормально. У всіх викрутах тільки час розбереться, певно, без хвороби росту не обходиться. Головне, що ми дивовижно багаті талантами. Тільки треба уміти їх подати, щоб світ побачив, познайомився (що вдієш, треба завойовувати ринок, на якому завжди існують конкуренція і елементарний культурний обмін).

- Я познайомився з чоловіком, який працює на Сполучені Штати Америки. Він вишукує юні таланти по всій Україні, відвідуючи конкурси і фестивалі. Лауреати отримують можливість учитися і стажуватися в Америці, де згодом стають окрасою їхнього культурно-мистецького життя. Таким чином ми втрачаємо наш генофонд. Ваше ставлення до цього?

- Це проблема нашого життя, проблема розвитку країни. Якщо ми - відкрите суспільство, значить, люди мають право їхати. А що робити, якщо у молодої людини нема перспективи вдома реалізувати себе? Отримувати учительську зарплату нижче прожиткового мінімуму, взявши за приклад мене, професора консерваторії із зарплатнею менше тисячі гривень? Ясно, що молодь шукатиме, де краще. Америка, як і країни Європи, роблять те, що їм вигідно: нарощують інтелектуальний потенціал, купують таланти. Я не бачу в цьому нічого страшного, хай люди вчаться, пізнають світ, хто цього прагне, того не втримаєш. Інша справа, якби вони мали можливість повернутися додому вже наповненими. Адже чимало людей не хочуть жити за кордоном, їх жене назад любов до рідної землі, часто навіть не патріотична, а біологічна, фізіологічна, це – ностальгія. Скільки ж ці люди здатні зробити корисного для Вітчизни!

Отже, я не вважаю від’їзд молодих талантів трагедією для держави, я бачу трагедію держави в тому, що вона не спроможна з року в рік зробити життя молодих і старих достойним, гідним.

До речі, з Америки чимало людей їдуть в Англію або в Швейцарію, але це за професійними інтересами. А в Америку їдуть, бо там добрі гроші платять, їжа дешевша, є більше шансів піднятися, це країна емігрантів. Хоча я не думаю, що ті мої знайомі, котрі туди поїхали, знайшли себе в повній мірі, там шалена конкуренція, практично дві-три особи з тисячі змогли себе реалізувати, інші, хто нижче, хто вище, прозябає, хтось поміняв професію. Я кажу тільки про музикантів, не про фізиків та комп’ютерників, бо у них, очевидно, інші розклади.
Допоки наша держава не буде нормальною, заможною, люди шукатимуть щастя на стороні. А що таке держава? Це також люди, які приходять у владу і починають робити економіку, політику, ідеологію, від їх розуму і моральності залежать успіхи країни, залежить, щоб не крали мільярди. У нас п’ять чоловік накрали більше, ніж складають всі наші зарплати впродовж десяти років. За ці гроші можна було б випестувати легіон талановитих людей, створити не одну академію. Ну як тут можна засуджувати молоду людину, яка навчилася грати на чомусь, має здібності, і поїхала удосконалюватися? Дай, Боже, щоб вона повернулася.

- Музика – справа інтуїтивна, а музиканти - віщуни. Євгене Федоровичу, скажіть, коли вже викараськається наша країна?

- Знаєте, я не хочу прогнозувати, боюсь, якось я своїм близьким друзям навіть пообіцяв: “Краще я собі язик відріжу, вже досить”. Бо так щось ляпнеш, а потім дивишся – справджується. Тому делікатно поміркую. Ну що буде? Думаю, що у нас виходу нема, як тільки видряпатися. Все, що відбувається, всі ці Куликовські битви якраз для того, щоб ми видерлися до світу Божого. Всі ми однакові на цій землі (на заході, сході, на півдні і півночі), і шукаємо якусь стабільність і порозуміння. І лише дурні б’ються лобами, саме для них існує вислів: “Буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться”. Я думаю, нинішня ситуація є показник бажання вийти з кризи. Вона не набуде загрозливої форми, коли стрілянина починається, як це в Росії з Чечнею сталося. Хоча сумно, звичайно, що в нашу мовну проблему, спровоковану штучно, всі ринули, цим живуть, вважають, що це – найголовніше, і хтось щось програє, але найголовніше - коли кожний займається своєю справою. Насправді відбувається нормальний розвиток, який проходять будь-які суспільства.

В казино деякі крутелики програють всі свої мільйони, вони щодня рвуться до рулетки, їх там знають-чатують, бо ці люди хворі. Другі на біржах грають, треті грають з небезпечними розвагами. Серед політиків є хворі на владу і багатство. Людина не повинна бути хворою, вона має займатися своєю справою творчо, добре і чесно.

Володимир КОСКІН
Фото: stankovych.org.ua

Автор: Володимир Коскін
Джерело: "Портал Українця"