31.01.2007, 16:14

На розламі двох цивілізацій

Найбільша історична трагедія України полягає в тому, що вона несе на собі хрест фатального розламу між двома глобальними цивілізаціями – європейською й азійською.

Невдячною є історична доля перебувати на цьому геополітично-тектонічному культурному розламі – розламі, який свого часу дійшов навіть до Адріатики й наслідком якого стала трагедія вже 90-х років XX століття у Вуковарі, Сребреніці, Мостарі та Косово. Можливо, некоректно порівнювати наслідки розламу між європейською та азійською цивілізаціями на Балканах і в Україні, але некоректність ця існує лише з огляду на те, що протягом ХХ століття на українському розламі загинуло значно більше людей (навіть не беручи до уваги Другої світової війни), ніж на балканському. Бог уберіг Балкани від азійських колективізацій, голодоморів і тотального культурного нищення: режим Тіто фактично був раєм, порівняно з тоталітарним ординсько-совєтським нищенням українського народу.

Новітні ординці могли доволі просто вирішити в Україні свою проблему, але через незрозумілий недогляд не зробили цього. Сталін хотів після війни вивезти всіх українців з України, розпорошивши їх на теренах своєї азійської імперії, але йому сказали, що для цього забракне залізничних вагонів – і Сталін облишив цю ідею, фактично прирікши імперію на загибель. А до цього він зробив ще фатальнішу помилку, приєднавши Галичину до Великої України. Це було все одно, що приєднати потужний детонатор до національно пасивного державного тіла. Приєднати Галичину – це для Росії було значно гірше, ніж віддати Крим. Без Галичини незапліднена національною ідеєю Велика Україна стала б другою Білоруссю і в історичній перспективі розпаду СРСР Росія не мала б жодних проблем принаймні зі “славянскім єдінствам”. І тепер Путін не бідкався б, що крах Совєцького Союзу – це найбільша геополітична катастрофа ХХ століття, а незалежність України – це поділ Росії на кшталт поділу Німеччини на Східну й Західну, і тоді було б зайвим нести російську цивілізаторську культурну місію на пострадянський простір.

Не було б у складі України ні Тернополя, ні Франківщини, і Ющенкові ніде було б проходити вишкіл національної самосвідомості (наш Президент навіть навчився в Галичині ставити наголоси по-нашому: листОпад), а таких одинаків-сподвижників української національної ідеї, як Левко Лук’яненко, відправили б туди, куди відправив своїх противників Лукашенка. Якби не галичани, не було б кому розвеселити Україну, підняти похилену червону калину, й не поїхали б сотні й сотні тисяч “бандьор” до Києва на Майдан “визволяти братів-українців з ворожих кайдан”.

Росія, звичайно ж – на свою біду, проґавила українську Україну, а можна було так легко цього уникнути. Майже вісімдесят років проголошення лєнінського стереотипу, що “лише при єдності пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови”, не дало бажаного ефекту – того, на який сподівалася Велика Росія. Помаранчева революція була фактично тим “ударом в морду”, який, до розчарування російських політтехнологів, спрацював в іншому керунку. Й Росія одержала цей удар від країни, яка, на думку Путіна, є “полностью русскоязычной, как на западе, так и на востоке”.

Найбільшим надбанням помаранчевої революції, безумовно, є формування тієї частини громадянського суспільства, яка росла вже в роки незалежності, тієї чудової молоді, яка пройшла вишкіл Майдану як загальноукраїнської ідеї і яка вже ніколи не дасть нікому сісти собі на голову. Загроза кривавого насильства, підкидання вибухівки, адміністративне залякування щодо молоді дало виховний ефект, цілком протилежний тому, на який розраховувала колишня влада. Така молодь уже має безцінний досвід боротьби за подальше утвердження української державності та засад демократії. І це суспільне напрацювання дає велику надію на майбутнє.

Наші вороги добре це затямили: “За эти годы выросло целое студенческое поколение, воспитанное на псевдоистории, на извращённой концепции прежде всего военных времён. Бегство от коммунизма закончилося в логове этнического национализма. А ведь поступившие учиться в киевские и западноукраинские университеты в 1999-м ребята закончили магистратуру как раз в год выборов”.

Незважаючи на постсовєцький уклад суспільного життя в Україні протягом усього періоду незалежності, ідеї свободи, демократії та національної гідності впевнено пробивали собі дорогу. Зовнішньополітичні впливи, перегрупування сил у світі на користь демократії, розширення НАТО та Євросоюзу до кордонів України мало незрівнянно більший вплив, аніж майже віртуальні “соросівські гроші”. Падіння “залізної завіси” і, як наслідок, посилення людських контактів із закордоном (з-поміж іншого і заробітчанство) стали впливовими каналами інформації про той світ, де не тільки заробляють у десятки разів більше, а й шанують засадничі людські права. Відкриття історичних джерел, заборонених за тоталітарної влади, правда про українську історію, про колоніальну політику Росії, концтабори, репресії та голодомори нарешті пробили тріщину в інформаційній брехні, яку виливали на голову українського народу не півроку президентських перегонів, а аж сімдесят років. Націоналізм, петлюрівщина, бандерівщина й інші лайливі для “совєцького народу” слова велика частина людей почала сприймати нормально, а в подальшому вони навіть виховували патріотизм.

Вочевидь, суспільство не може бути напівдемократичним, як і жінка – напіввагітною. Якщо демократичний процес у суспільстві почався, то зупинити його важко, бо набуття певних елементів демократії – лише перехідний етап до набуття її в повному обсязі. Coitus interruptus тут аж ніяк не можливий. Розвиток подій кінця 2004 року дуже нагадував розвиток подій здобуття української незалежності 1988-1991 років: послаблення авторитаризму – наступ народу – відтак незграбні намагання віджилої влади захиститися – врешті мирне передання влади. Втім здобутки 2004-го є незрівнянно ціннішими, ніж здобутки 1991-го, коли стара совєцька система впевнено продовжувала своє існування під декларативними та чужими їй гаслами української незалежності. Недарма поляки, ніби ігноруючи наш 1991 рік, говорили на Майдані: “У вас зараз сталося те, що в нас 1989 року”. Розлам цивілізацій передбачає невпинну та тривалу боротьбу, але те, що сталося в Україні 2004-го, незважаючи на весь негатив утрачених за останні два роки позицій, дає велику надію на перемогу європейської цивілізації над азійською.

Ілько Лемко

Автор: Ілько Лемко
Джерело: Львівська газета