03.04.2007, 19:31

Лесь Сердюк: «Біда українського актора в Україні тому, що він український актор»

Український кінематограф (отже, й українську культуру) неможливо уявити без постаті народного артиста України Леся Сердюка. Його зовнішність, характер, дух, якщо говорити сучасною мовою, є харизмою, брендом країни. Будь-якому іноземцеві можна порадити: «Якщо ви хочете дізнатися, хто такий українець, то подивіться на Леся Сердюка, а ще краще — з ним поспілкуйтеся».



Яскравий талант, працелюбність, щиросердність стали запорукою того, що Лесь Сердюк увійшов у золоту плеяду акторів і режисерів знаменитого поетично-романтичного українського кіно. Лесь Сердюк — сучасник Сергія Параджанова, серед його друзів-колег були Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков, Леонід Осика (Царство їм Небесне)... Він знімався в Юрія Іллєнка й інших, як нині кажуть, культових режисерів.

Лесь Олександрович викладає в Університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.

Народився Лесь Сердюк 14 жовтня 1940 року в Харкові. Оскільки родина хлопчика була театральною, уперше на сцену він вийшов, коли йому виповнилося 7 років. Зіграв роль маминого слуги — негренятка. Кінодебют Леся відбувся в 1963 році. Зйомки «Загибелі ескадри» запам'яталися йому на все життя. Ще б пак! Він знімався разом з Борисом Лівановим, Георгієм Жжоновим і власним батьком. «Відтоді я належав кінематографу нероздільно»,— каже Сердюк.

Але спочатку довелось пройти «підготовчий період». У 1961-му закінчив Харківський театральний інститут. У 1961–1964 — актор Харківського академічного театру драми ім. Т. Г. Шевченка, у 1964–1965 — Ризького ТЮГ, у 1966–1970 — Київського російського академічного театру драми ім. Лесі Українки, з 1970 — кіностудії ім. О. Довженка.

Нині в послужному списку актора понад сто картин, серед них «Їх знали тільки в обличчя», «Як гартувалась сталь», «Вавілон XX», «Легенда про княгиню Ольгу», «Солом'яні дзвони», «Гетьманські клейноди», «Подарунок на іменини», «Роксолана», «Молитва за гетьмана Мазепу»...

Ось-ось Лесь Сердюк почне зніматися в кінокартині Володимира Бортка «Тарас Бульба», а поки що актора доволі часто можна побачити на іподромі, де він поновлює вміння завзято їздити на конях.

В особистому спілкуванні Лесь Олександрович вражає дивною сумішшю доброти-делікатності і прямоти-відвертості (за певних обставин актор легко може «вилити» на співрозмовника всю голу правду). І ще одну дивинку я помітив у характері Сердюка: за безкомпромісності і мужності він людина сором'язлива, коли йшлося про місце зустрічі для інтерв'ю, він вибачився: «Я, звісно, запросив би Вас до себе на околицю Києва у свою однокімнатну квартирку, але вона така маленька, що соромно показувати, а от у Домі кіно нам буде просторо».

— Лесю Олександровичу, часто лунає твердження, що кінематограф в Україні знищений. Чому це сталося і кому це вигідно?

— Я згодний з цією думкою, на сьогодні це є правдою. Але зазираючи в майбутнє, я плекаю наївну надію, що український кінематограф відродиться. Узагалі-то, його мучили і руйнували завжди, це було вигідно партійним вождям. Але попри все знаменитий український кінематограф не здавався. Пригадайте, які блискучі режисерські сили були: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Роман Балаян, Роллан Сергієнко, Леонід Осика, Леонід Биков... Господь Бог одного прекрасного дня взяв і сипонув цих талановитих людей на Україну, і вони почали працювати на студії імені Довженка. Та ще й приставив янгола-охоронця в особі видатного голови «Держкіно» Святослава Іванова. Він підтримував і захищав до останньої можливості все здорове, яскраве і талановите, хоча ідеологія тиснула так, що важко було дихати. Геніальні українські фільми з неймовірними труднощами продирались до людей. Михайло Іллєнко (молодший брат Юрія) мені розповідав як студентом ВДІК був на перегляді картини «Тіні забутих предків» у Московському держуніверситеті: там деякі діячі обурено вставали і були готові порвати на шматки не тільки Параджанова, а й кожний кадр цієї волелюбної картини. Але заподіяти це вони вже ніяк не могли, бо на всесвітньо відомому кінофестивалі в Мар-дель-Плата (Аргентина) всесвітньо відомі люди дійшли висновку: «Тіні забутих предків» — шедевр. Ідеологи партії були змушені визнати, що Параджанов створив великий твір.

А які терни долав фільм «Білий птах з чорною ознакою»! Після нього Богдану Ступці заборонили зніматися. Хоча, за словами Юрія Іллєнка, під час прем'єри в Москві в Кремлівському палаці з'їздів глядачі тридцять хвилин аплодували фільму. А Ступці зніматися — зась, бо він націоналіста зіграв. Начальник комуністичної партії на Львівщині Добрик сказав: «Ну що за нісенітниця! У нас взагалі ніякого націоналізму не було».

Валерій Квас, великий оператор «Камінного хреста», відмовився отримувати приз на всесоюзному кінофесивалі в Ленінграді, тому що не захотів брати подачок від радянської влади. Українське кіно творили великі особистості, і так ми кажемо не тому, що померлих звичайно добром згадують, вони, слава Богу, за життя були мудрими, справедливими, мужніми, принциповими, і найближче оточення говорило їм про це, бо справжній митець має знати, що не дарма працює і чого вартий.

А що відбувається тепер? Замість українського кінематографа — вакуум. І виник він природно і закономірно через неприродну байдужість держави. Нині тільки чуємо зітхання-шкодування, а законодавці пальцем не кивнули досі, аби виправити становище.



— Але ж в парламенті були і представники кінематографу, я пригадую Заклунну, Гаврилюка, чимало видатних письменників. Чому вони не згуртувались і не переломили ситуацію?

— Так, деякі поважні митці перебувають в політиці шістнадцять років. Але ситуацію вони аж ніяк не переломили. Серед них видатні поети, перед якими я капелюха знімаю, це — Борис Олійник, Іван Драч, Дмитро Павличко, Павло Мовчан. Вони, звісно, чимало гарних ініціатив намагались втілити. . Але “маємо те, що маємо”.

Шістнадцять років йдуть розмови, в яких часто зустрічається слово “духовність”. І в що ця духовність упирається? У власний розбрат, який підігрівається зі Сходу. Верховна Рада, приміром, не знайшла місця для пам’ятника Довженку. Якось я спитав у одного депутата-митця: “Чому досі в незалежній Україні, яка так прагне духовності, не прийнятий повноцінний закон про кіно? Чому в Росії робиться сто фільмів на рік, а у нас зрідка тільки мильні опери. Це комусь вигідно?” Нардеп подивився на мене світлими очима і сказав: “Та звичайно, вигідно”. Все, я більше ніяких запитань не ставив, і не ставлю.

Я вклоняюсь перед світлою пам’яттю Миколи Вінграновського. Коли його колеги – знані поети пішли “рвати і метати” у Верховну Раду, Микола Вінграновський поїхав у рідний Первомайськ на Миколаївщині, сів у возика, запряженого конячкою на ім’я Манюня і став писати роман “Северин Наливайко”. Шість років він творив цей дивовижний твір, мандруючи від села до села. Вінграновський викликає у мене в тисячу разів більше поваги, ніж ті, хто промарудився на державній службі. Вінграновський сіяв духовність серед простих людей, які розуміють, що вигідно і не вигідно “старшому братові”.

Змиритися з тим, що відбувається, важко, як і правильно зрозуміти сьогодення. Я сорок років віддав українському кінематографу, і раптом мені сказали: «Все, твоя справа закінчена. Тепер прийдуть інші хлопці (якби ж то ті хлопці були наші!), у них своя ідеологія, своя мова і думки, вони робитимуть нове кіно (якби ж то наше кіно!). А ти посидь, може, знадобишся». Це називається: обухом по голові. Але не зважаючи на це, якщо бути відвертим, я благополучна людина. Слава Спасителю, в мене руки-ноги діють, голова метикує, я в Університеті театрального мистецтва і кінематографії викладаю, мене в кіно запрошують. А є люди, яких уже просто ніби нема, бо про них забули. А вони є. Оце страшно.

— Жахливо бути птахом з підрізаними крилами, якого до того ж посадили в клітку. Яким є Ваше нинішнє самопочуття? Чи не огортає Вас глухий песимізм: “Я не дограв, не зробив те, що міг”?

— З цього приводу влучно сказав чудовий вахтанговський артист Володимир Етуш: “Ви не знайдете в світі жодного артиста, успішного, чи не або дуже знаменитого, який був би використаний на сто відсотків”. Не буває такого, тому що артист — це не гайка, не шпала, не рейка, які мають властивість закінчуватись. Артист (його творчість) не закінчується доти, доки він живий. Але знову таки кажу: я не вправі жалітися. Попри все мене все-таки добряче використали, в мене був і “Вавілон XX”, і “Княгиня Ольга”, і “Солом’яні дзвони” — цей фільм Юрія Іллєнка високо оцінили на XXVI міжнародному фестивалі В Карлових Варах, я одержав приз за кращу чоловічу роль. Були перемоги і на республіканських фестивалях. Отже, пристойні роботи в мене були, і часто завдяки тому, що режисери відкривали в мені щось незвідане. Зазвичай артисти знають на що вони здатні і на що – ні, але є речі, які вони самі не бачать. І тут потрібен висококласний зацікавлений режисер, який не тільки побачить в тобі нову грань, а й зуміє її розкрити-розвити-закріпити.

У мене не виникає гірких думок щодо нещасливої долі в кіно, — я потрапив на Миколайчука. Хоча… бентежить, що з пам’яті нових поколінь поступово уходять прізвища моїх колег і друзів. Сьогодні мені уже треба розповідати студентам, хто такий Параджанов, хто такий Миколайчук, Леонід Осика, Костянтин Степанков, Борислав Брондуков…. Добре, що в мене залишились відеокасети, я даю їх і кажу: “Подивіться. І не робіть одразу висновків, подумайте. Все це не так просто, це не Ван Дам, в якому все зрозуміло: ось він чудово б’є правою рукою, ось – лівою... Життя людського духу – це інше. Розумієте, коли стикаються два автомобілі, вони б’ють собі залізо (за умови, що всередині всі цілі і живі). А якщо стикаються дві душі? Що від цього виходить? Подумайте над цим і придивіться, як це вам подають”.

— Які кардинальні зміни відбулися в теперішньому кінематографі?

— Зі зміною суспільно-політичного устрою зникла цензура, дозволено все. За радянських часів цензура була страшним звіром, тепер — гуляй, де хочеш, твори, що хочеш. Але одна справа, коли творить людина освічена, духовна, яка має смак, і зовсім інше, коли за це береться той, хто має хіба що гроші.
—
Що відбулось? Ми стільки говорили як про якусь манну небесну, що нам треба повернутися обличчям до продюсерського кіно. З цим продюсерським кіно я зіткнувся минулого літа в Москві. Виявляється, режисера тепер наймає продюсер так само, як раніше наймали акторів. І продюсер диктує, кого він хоче бачити у фільмі. Раніше капітаном корабля був режисер, який виношував задум, мав своє бачення, обмірковував акценти і нюанси. Тепер приходить продюсер і каже: «Хвилиночку, а мені під це ніхто реклами не дасть. Треба артиста такого-то і такого-то». У Москві, до речі, стався такий казус. Не вистачило двох днів для того, щоб зняти кіно. Режисер підійшов до продюсера і сказав: «Мені потрібен хоча б один день, щоб дозняти дуже важливі сцени і завершити роботу». Продюсер відреагував: «Хвилиночку, у нас закінчилися гроші, більше нема». «А що ж мені робити, як бути?» «Як що робити? Ви професіонал? Професіонал. Значить, змонтуйте фільм з того, що встигли зняти». Ось така була відповідь. Отже, якщо ти берешся за кіно і в плані написано, що сьогодні має бути знято десять чи п'ятнадцять корисних хвилин, то ти мусиш це виконати (ні на секунду менше), тому що в тебе все поламається.

— А як було раніше?

— А бувало, що не вкладалися в час, значить, і в гроші. Тоді директор фільму йде до директора студії, директор студії — в Держкіно, Держкіно — в Мінфін, пояснюють: “Це ж мистецтво, ви розумієте. Це ж не просто, ми не гайки крутимо, так вийшло, це творчість…” І підкидають грошенят, додають час на зйомки. Тепер такого нема. Були лише певні “економ-моменти”. Якось на зйомках я натхненно зіграв свій міні-монолог. Юрій Іллєнко подивився у сценарій і сказав: “Ти просто геніально зіграв, але за п’ятнадцять метрів, а в мене написано — треба за дев’ять. Так що, будь добрий, весь свій талант, який ти вклав у п’ятнадцять метрів, тепер вклади в дев’ять”. Юрій певним чином підготував мене до продюсерського кіно, я був дещо “утрамбований” в нормативи, принаймні готовий до повороту справ.

В нинішніх серіалах персонажі часто тараторять. Такий, напевно, час. Колись в театрах одну фразу могли промовляти продовж цілої хвилину — з придихами і модуляціями голосу. Тепер за секунди видають (адже нині і комп’ютер здатен робити мільйони операцій за секунду). Люди стали більш рухливі, їм не треба півгодини розповідати новину, вони з перших трьох фраз уже розуміють, про що йдеться, вони стали розумніші, досвідченіші — через прогрес, який відбувається навколо нас. Ми ж не у вакуумі живемо: мистецтво окремо, решта – окремо. Тому повинні – зараз погане слово говоритиму – пристосовуватися до нових обставин і вчитися в них жити. Або відходь в бік і кажи: “Мені це бридко”.

Важко… Я жив під прапором Довженка поруч Іллєнком, Миколайчуком, Осикою, сповідую їхні високоморальні принципи і завіти, без котрих всі новації мені не потрібні. З іншого боку, я мушу вписуватися в сьогодення.

— Яким чином?

— Мені просто пощастило. В 1993 році одного чудового дня режисер Леонід Осика буквально взяв мене за шкірку і привів в Театральний інститут. Цьому передували такі події. Осика мріяв зняти “Олексу Довбуша”, — їздив, шукав гроші, просив, умовляв. В Івано-Франківську якраз був зліт українців з закордонних діаспор. Осика приїхав до них не з порожніми руками — з фільмом “Гетьманські клейноди”. Відбулась зустріч. І що ви думаєте? Закордонні українці, які полюбляють зі сльозами промовляти “Ах, наша ненька Україна-Україночка…”, жодного центу не дали на українське кіно. І тоді Леонід сказав мені: “Так, старий, кіна більше не буде, пішли викладати в Театральний інститут. Мені пропонують там курс, я запрошую тебе”. Якби Льоня цього не зробив, я не знаю, де б я зараз був, під яким парканом, чесно кажу. Спочатку довго був переляк, згодом я став розуміти, на якій мові мені говорити з молодими хлопцями, які приходять в інститут і хочуть чогось навчитися. Головне, що я потрапив в те русло, в якому жив все життя. Я бачив багато чудових артистів, режисерів, з якими пліч-о-пліч йшов багато років, мені є про що розповісти. І це заповнило ту порожнечу, яка могла би стати катастрофічною. От і виходить, що я щасливчик. В кіно без цього не можна. Пригадую жахливий період з купонами (1991 рік), коли всі були голодні і зубожілі, коли незалежність тільки-но впала на голову і виявилось, що новий прапор встановити – це ще не все, є триклята економіка, яка взяла за горлянку і сказала: “Подивимось, як ви самі випливете”. Отже, раптом до мене приходить звістка з далекого Свердловську. Тамтешній режисер Микола Гусаров, побачивши “Княгиню Ольгу” по телевізору, покликав мене зніматися в його картині “Дике поле”. За сюжетом ватага козаків-шибайголів шукають золото, заховане у дикому полі ханом. В підсумку, долаючи страшенні перешкоди, вони на дні Дону знаходять ікону Божої матері в золотому окладі. Теж саме золото, але, як ви розумієте, іншої проби.

Через рік я знову знімався в Росії: їздив у Свердловськ, за Урал – в Тюмень. Страшенно важко було, але я робив свою справу, не одірвався від художнього кіно, мені платили нормальні гроші як іноземному артисту (в ті вакханальні роки в Україні нічого не знімалося, крім вульгарної і примітивної реклами). Мені соромно перед колегами, які пережили лихоліття в Києві, працювали сторожами на автостоянках, робили меблі, або, як Андрій Ростоцький, люльки майстрували, аби вижити. Я ж займався своєю справою, та ще міг комусь допомогти копійкою.



— Ви працювали в дивовижній плеяді акторів. Але не завжди колега буває сердешним другом, коли душа притуляється до душі. Тож до кого притулялась ваша душа.

— Аби зняти деякі питання, признаюся: я страшенно люблю талант. Коли я бачу талант на екрані чи на сцені і не можу збагнути, як він це робить, не можу розкласти акторську магію на складові частинки, то я просто вклоняюсь і мені вже стає все одно — чи гарна ця людина в побуті, чи складна. Талант перекриває суто людські недоліки. При тому я намагаюся зберігати дистанцію. Поважати, розуміти, говорити добрі речі — так, але розумом, серце тут не вмикається. Одначе я не дарма сказав, що я щасливчик. Доля подарувала мені дивовижних друзів, до яких я міг притулитись серцем, це – Борислав Брондуков, Іван Миколайчук, Костянтин Степанков, Іван і Ярослав Гаврилюки, Федір Стригун, Віктор Степанов, Михайло Голубович, Федір Опанасенко, Леонід Осика, Тася Литвиненко, Любочка Поліщук… Мало? Ну яким це словом назвати як не “везухою”? Це при тому, що я трішки запізнився: я приїхав в Київ в 1966 році з Прибалтики, з Риги, де працював. Здавалось, що найважливіші кінематографічні події вже відбулись, я маю на увазі “Тіні забутих предків”, “Захар Беркут”. Навіть “Камінний хрест” уже знімався (Леонід Осика, коли ми вже друзями стали, не міг зрозуміти, як вийшло, що я не потрапив в його картину “Захар Беркут”. А я не мав стільки нахабства, щоб підійти і сказати: “Льоня, шо такоє? Чому я не знімаюся в тебе?” Якби я поводився так, то, безумовно, список моїх ролей був би більший, але вибачайте мене).

Я запізнився до цього шикарного столу, і ще я добре знав, що у цих хлопців є команда, в яку вони кого попало не пускають, і правильно роблять. І хоч я не вважав себе завалященьким актором, я весь час казав: “Мрію потрапити хоча б в масовку до Іллєнка, до Осики (тоді Миколайчук ще не знімав кіно). В той період я працював в театрі імені Лесі Українки і мав дружні стосунки з Ларисою Кадочніковою, дружиною Юрія Іллєнка. Лариса дуже хвилювалась: Юрій мав ось-ось випустити фільм “Вечір на Івана Купала”. Відзначу, що Лариса приваблювала мене передусім як чудова актриса: вона була дуже різна і не схожа на своїх колег, у мене і на думці не було скористатися приязними стосунками заради того, щоб вона замовила за мене словечко перед Іллєнком. Якось після репетиції об одинадцятій вечора ми поїхали на студію імені Довженка, знаючи, що Юрій всю ніч монтуватиме “Вечір на Івана Купала”. Всі прохідні були закриті, тому перелазили через паркан, щоб подивитися, як твориться чудо. Юрій один „шматок” стикував, інший викидав, “підкладав” музику... Я ніколи не забуду, сцену, коли банда татар женеться по полю за Підоркою, вона біжить з дитиною в руках по росі — тільки бризки летять!.. Іллєнко озвучив цю погоню музикою Моцарта. Мене це приголомшило, я не міг збагнути, як можна “Вечір на Івана Купала” споріднити з Моцартом. А виявляється можна, Гоголь і Моцарт через Іллєнка фантастично поєднались. Хоча Юрій тимчасово підклав цю музику під “робочий матеріал”. Потім до фільму була написана спеціально музика, але я того Моцарта у “Вечорі на Івана купала” і через 35 років забути не можу. Те як картина створювалась, звісно, мене теж виховувало. (“Вечір на Івана Купала” — це міфологічна історія України, фільм розривав на дрібні шматочки “соцреалізм”, — В.К.)

Згадую, як під великим враженням я виходив із залу після перегляду “Камінного хреста”. Мені здавалось, що такий фільм міг створити колоритний корифей типу Ейзенштейну — з шевелюрою і лисиною, у великих окулярах, котрий поважно сидить і роздає накази. Раптом я бачу отакого, як мізинчик, Льоню Осику з довгим носом, який хіхікає. Хіхікає від того, що йому подобається, що людям сподобалося його кіно. Осика ніколи серйозно не говорив, він весь час вивергав афоризми, його зрозуміти було не просто. Як казав Пушкін, слова нам потрібні для того, щоб приховувати свої думки, — це основа театру і кіно.

Зовсім іншим був Іван Миколайчук. У нього ти не завжди розумів, що сцену вже знято. Готуєшся, репетируєш, думаєш: ну от зараз буде зйомка – і тоді я видам на всі сто! Виявляється, що все вже знято, і ти потім дивишся на себе на екрані і починаєш дивуватися: в тобі є те, про що ти раніше сам не знав. А які партнери! Боря Брондуков, Костя Степанков! З Борею я зустрівся у того ж Леоніда Осики, у нас була велика сцена, причому не в “Королеві бензоколонки” або в якомусь багатосерійному милі типа “Все перемагає любов”, а у фільмі “Подарунок на іменини” за прозою Коцюбинського. То така глибина, дна якої не побачиш і не дістанеш, її треба осягати й осягати... Отже, за сценарієм начальник-“держиморда” поліцейського околодку (його грав я) прийшов перевіряти ката (його грав Брондуков), котрий повинен був завтра повісити революціонерку. Що ж робить перед стратою кат? Страшенно пиячить, тому що йому гидка ця “професія”, йому страшно... Брондуков зіграв унікально — так, що я себе побачив зовсім в іншій іпостасі. Хоча там все гранично зрозуміло, ми з Осикою попередньо все розібрали до кісточок, і раптом я себе побачив іншим. Я тільки потім зрозумів, що це на мене вплинув, окрім Осики, Брондуков, він мене зробив саме таким “держимордою”. Це акторський закон: скільки тобі дає партнер, стільки ти віддаєш. А Боря був дуже щедрий на свій акторський дар, він давав тобі стільки, що ти, не помічаючи, ставав теж інший. А Костя Степанков... Він ніколи багато не говорив, скаже пару слів, підійде до тебе, за руку візьме і в очі гляне, і ти розуміти починаєш, що подався не в той бік, якимсь дивним чином Степанков тебе вертає на той шлях, який потрібен саме в цьому контексту.

Ось в чому смисл зніматися з гарними акторами, — ти непомітно підтягуєшся до високого рівня, здобуваєш досвід, який тобі потім знадобиться в наступній роботі. І цей досвід безмежно потрібний в роботі зі студентами, він спрацював в страшні постперебудовчі роки.

Щоправда, і радянські часи були не солодкі. Леонід Осика, маючи своєрідний, не всім зрозумілий гумор, по філософські ставився до того, що важко проходять його фільми, це спонукало Леоніда тонко і мудро знімати, він так вуалював принципові речі, придумував такі “виверти”, що це дозволяло йому доносити до людей свою художню правду, розумний глядач розумів, заради чого він це робить.

Іван Миколайчук придумував інші алегорії і прийоми. Наприклад, він застосовував як чарівну паличку, внутрішньокадровий монтаж. Річ в тім, що можна знімати маленькими відрізками, які потім легко викинути. А можна зробити великим планом, монтуючи дійство вже в всередині нього. Для цього треба мати дуже розумну голову, треба мати супероператора, щоб потім, якщо хтось лихий захоче викинути хоч одне слово, все ставало незрозумілим в цьому великому фрагменті. І нікуди було дітися. Або все залишай, або викидай. Правда, наші кіноначальники частенько йшли другим шляхом, тому “Вавілон XX” (за мотивами роману Василя Земляка "Лебедина зграя". Про перші кроки колективізації в українському селі, — В.К.) не дорахувався півтори тисячі корисних метрів! Іван задумував фільм з двох частин (не з двох серій), в підсумку це мало бути дві години двадцять хвилин. Але порізали так, що Іван хворий ходив, в його очах застигли сльози, він в якийсь момент вже не знав, що йому робити з тим фільмом. Скільки він його переробляв... І фінал вийшов іншій, хоча задумувався веселий опереточний: після того, як стрельнула гармата, біля Йордані всі танцюють, веселяться, феєрверк, і на цьому кінець. Під час зйомок я звернув увагу: а чого це Миколайчук мене просить взяти рушницю і направити її на Філософа і Мальву, коли вони стоять під хрестом. Я не розумів цього, в сценарії цього не було. А лізти до Миколайчука з запитаннями я собі не дозволяв, тому що дуже поважав те, що творить Іван. (В підсумку він цілий світ створив своїм “Вавілоном”). І що я побачив у кінці? Виявляється я вбиваю Філософа, і моя фігура стає в кільканадцять разів (як і фігура Філософа) трагічнішою. Або таке: у сцені побиття куркулів я тікав з кадру, і за мною – сліди босих ніг. Причому на снігу залишаються чорні сліди. Річ в тім, що ми технічно ніяк не могли придумати, як зробити сліди виразними. І це, на жаль, лишилось поза картиною.

Тепер, якщо про всі деталі і нюанси згадувати, то, зрозуміло, я не доберу все до купи, тому що давно це було. Миколайчук бува казав: “А ну вилізь отут на дах… ага, ану подивись туди, де Вавілон, тепер в бік, скажи: “Ой, ой, ой”. Іван просить, треба робити. І ми робили, а він уже з цього всього творив-складав мозаїку.

З Миколайчуком під час роботи на знімальному майданчику ми часто розмовляли на мигах, спілкувалися красномовними словами-недомовками.
А починалося все, я б сказав, марудно. Я пробувався на одну роль, на другу, причому мені все це не подобалося, я злився: в ролі три слова, а він мені влаштовує проби… от великий режисер знайшовся! Потім раптом одного чудового дня: “А ну попробуємо: хай тобі Славко Гаврилюк (він грав мого брата) на плечі сяде”. Думаю: “Ну, маразм який! Від тих артистів, які потім стають режисерами, загине наше кіно”. Справді, скільки у нас було тих артистів, які швиденько закінчивши режисуру, знімали кіно, і Іван — туди. Але, звісно, виконую. Якось Миколайчук лаконічно сказав: “Ти повинен взяти Тасю і одвести за клуню. А там ти знаєш, що з дівками роблять… Розумієш?” “Розумію”. Але серце було неспокійне: як зіграти таку делікатну сцену?.. Вся кіногрупа стоїть, дивиться. Та ось Миколайчук звертається до мене: “Ладно, заспокойся, ну що я, не розумію, Лесь. Значить, зробимо так. Чи є у нас вишні на майданчику?” “Є, Іван Васильович!” – лунає відповідь. “Дайте сюди вишні”. І він вродливій молодій Тасі на вуха одів по дві вишеньки, і в рота дав чотири ягідки – червоно-чорні… Каже мені: “А тепер ти до неї підійди і з’їж оті всі вишеньки, а потім візьми за ручку і одведи за клуню”. Тут треба сказати: “Пауза”. Миколайчук “спростив” мені завдання до рівня метафори… Та, на жаль, ніхто, як це буває в кіно, не сказав “Стоп!”, ніхто не перервав: “Підождіть, хлопці, давайте ще раз”. Мій улюблений оператор Юрко Гармаш в кінці, коли ми вже все зіграли, коли ледь не оплески пролунали з боку присутніх, сказав: “Хлопці, в мене не було третьої фази, на плівці нічого не залишилось”.

І от ми їдемо додому в “Рафіку”, Іван сидить ліворуч, я — праворуч, кожний з нас подумки промовляє сердиті монологи. “Це ж треба, — думаю, — скільки він мене заставляв займатися всілякими витребеньками, раптом вийшло щось схоже на кіно і… фаза зникла. Така моя планида”. Доїхали до Русанівки. Перед тим як вийти з “буса”, Миколайчук сказав: “Лесю, свисни мені сьогодні о дев’ятій годині вечора”. Свисни, значить, зателефонуй. У мене телефону вдома не було, думаю, оце мені ще морока з цим “свисни”. О дев’ятій зателефонував (а передчуття мучить). Іван каже: “Зайди до мене”. Пішов пішки. На дев’ятому поверсі відкривається ліфт, стоїть Іван з цигаркою і посміхається. Перші його слова: “Я тебе поздоровляю, Лесю. Ти затверджений на роль Данька”. Я був приголомшений: “Як, підожди? Фази ж не було, проб не було, як же мене художня рада затвердить?” “Та мовчи, дурний, я тебе затвердив, яка там художня рада.” Зайшли в квартиру. “Марія, що там у нас до столу є?” Миколайчук почав розповідати про батька, маму, про Чорторию, про своє… Гарно розповідав. Я перебиваю: “Іване, так ти ж хотів Данька грати, ти його для себе писав…” “Ні, старий, в ролі Данька мені потрібний саме ти, я ж Кіно хочу зняти”.

Якось я їхав в авто з дружиною Миколайчука Марією, це було наступного дня після смерті Костянтина Степанкова (нас запрошували на телеканал “1+1”, щоб ми в ефірі сказали добрі слова про Костю). Їдемо, мовчимо, і раптом, як Пилип з конопель, я кажу: “Марія, оце я сиджу і все думаю: виходить, що я окрім “Вавілону” в своєму житті нічого і не зробив”. Вона мовчить, нарешті каже: “А ти ніколи не думав, що Господь Бог, може, і послав тебе на цю землю, щоб ти саме у “Вавілоні” у Івана Миколайчука зіграв Данька. Ти думаєш, що це мало? Це, Лесю, дорогий мій, дуже багато”. І вона якось мене дуже заспокоїла, це допомагає, коли на безриб’ї починається ностальгія.



— А зніматися ж хочеться!

—Авжеж. А вік уже такий (мені 66 років), що кожне наступне кіно, в яке тебе покликали, може бути і останнім, про це тільки Господь Бог знає. І чим це все закінчиться? Порожнечею?.. Тому зніматись хочеться. До того ж „падлюча” акторська натура сподівається, що маючи якийсь пристойний матеріал, вона разом з режисером і партнерами щось поміняє, щось добре і величне зробить, адже це мистецтво і творчість! А згодом, врешті-решт, виходить, що начебто повідець відпускають, а всі важелі опиняються в руках режисера. А тепер в руках продюсера. І невідомо, чи розбирається він в кіножанрах, напрямках і стилях, в акторах. Ти потрапляєш в чиїсь лапи і з тебе роблять те, що комусь треба. Тим паче, що нині немає проблем з плівкою, править бал її величність Цифра: можна сто дублів зняти і не витратити копійки. І тобою к—
От і маємо медійних артистів і не медійних, під перших можна дати рекламу, під других — немає смислу. Ви знаєте, я в Москві почув таку зневажливу фразу: “Валентин Гафт? Він же не медійний артист”.

Або якось чудовий актор Олексій Панін (згадайте “Бумер”, “Жмурки”) мені розповів: “Дядя Лесь, я граю в антрепризі з Іриною Купченко. Я готовий цілувати руки цій великій актрисі, але я ніяковію від того, що мені платять в кілька разів більше, ніж їй, бо я медійний, а вона не медійна”.

Наша неповторна Ада Роговцева грає в російських антрепризах, знімається в російських фільмах, це для неї єдиний спосіб творчо (та й матеріально) виживати. Роман Віктюк сказав, що повернеться в Україну тоді, коли Роговцева почне заробляти гроші в Україні, а не в Росії.

Ми ж всі бачимо, як чимала частина населення України подалась на будівничі об’єкти в Росію і Польщу, на збирання апельсинів в Португалію чи в Грецію… Що там медом намащено? Ні, є можливість заробити гроші, хоч і платять копійки порівняно з місцевим населенням. Схожа ситуація і в українських акторів в Росії. Там далеко не кожний гарний артист в “обоймі”, але в порівнянні з рідною ненькою Україною він отримує пристойні гроші, до того ж він не будує і апельсини не збирає, а займається професійною справою. І знову згадуєш світлі очі нардепа і його реакцію: “Український кінематограф невигідний комусь? Та звичайно!”

От і заганяють нас в диявольську вирву, при тому лементують: “Поламана така-то інституція, зруйнована така-то структура! Хто поламав?”

На деякі запитання певні відповіді дала “помаранчева” революція. В ті дні в мене телефон не замовкав, я бігав то на радіоканал “Ера”, то на “П’ятий канал”, то на канал “Київ”, на “Інтер”, і знову — на Майдан. Але що ми маємо сьогодні? Те, що Ющенком крутять, як хочуть, його вже майже немає.



— Віктора Андрійовича “опустили”, якщо вживати зеківську мову.

— Може, і так. От і виникає думка: “А нащо мені ця демократія, коли немає поруч Миколайчука, Брондукова, Осики, Степанкова... Немає світу мого, в якому мені було важко і солодко жити, розумієте. Моя душа болить-волає, вона вся в чорних дірках: кожна дірка — це мій померлий друг.Я іноді починаю думати, що вже один на всьому білому світі лишився.

Мимоволі міркуєш ще над однією проблемою. В чому біда українського актора на Україні? А в тому, що він український актор. І трактуйте це, як хочете.

— Але ж вас запрошують в Росію.

— Те, що я там знімаюсь, це не досягнення мої, мовляв, без мене хтось десь жити не може, просто я принагідний в певних ситуаціях. Тим паче, що ніхто не пропонує в Москві великі російські ролі, в мене зовнішність українська, і вимова українська. Тому я і потрапив у смішну комедію “Від любові до кохання”, де за сюжетом село вирішило поділитися на росіян і українців.
—
— Напевно, у фільмі селяни добряче побили горщики?

— Як і Часник з Галушкою — від дурості. Кордон через село пройшов, от і почалося! Я, до речі, якщо йдеться про самостійну державу, категорично за чіткий кордон. Але! Кучми, януковичи, ющенки, путіни можуть відібрати все, але ніхто в мене не одбере лани широкополі, Дніпро і кручі, розумієте, мою країну в мене ніхто не одбере. У фільмі побилися, потім помирилися, і навіть одружилися, тому і називається ”От любові до кохання”. Що найсуттєвіше? Кордон, безумовно, має бути, але, люди добрі, повинен бути спочатку розум. Що треба, аби зняти проблему? Посміятися з цього! Пригадую як телеканал “1+1” і чарівна Аллочка Мазур розповідали про село в Сумській області, де кордон проходить по середині вулиці, і навіть по коридорах – одна кімната в Росії, друга – в Україні. І нічого, живуть люди в мирі —
— Вас запросили у великобюджетний серіал «Тарас Бульба»? У якій акторській компанії Ви працюватиме?

— По-перше, серіал зніматиме відомий режисер Володимир Бортко (серед його чудових картин «Собаче серце», серіали «Ідіот», «Майстер і Маргарита» тощо).

У фільмі візьмуть участь Богдан Ступка (Бульба), Ада Роговцева (жінка Бульби), Володимир Вдовиченков, Михайло Боярський, польські актори, знаменитий американський каскадер Нік Коен.

Я гратиму роль Товкача, друга й сподвижника Тараса Бульби, який рятує його, пораненого, після бою під Дубно і не покидає його до останньої години.
На Хортиці побудовано Запорозьку Січ за ескізами-розробками видатного художника-академіка Сергія Якутовича. Зйомки відбуватимуться в фортецях Кам'янця-Подільського і Хотина, а також у Петербурзі і в Польщі. Бортку і Якутовичу дуже хотілось побудувати обійстя Тараса Бульби в Пирогові — в Музеї народного побуту і архітектури. На цю будівлю знімальна група збиралась витратити півмільйона доларів, а після зйомок подарувати її музею на згадку про зйомки. Усі державні структури були «за», окрім музею. Такі справи наші дивні.

— Що «світить» молодим, яких Ви навчаєте і в яких вкладаєте душу?

— З цього приводу іноді трагічні думки огортають, особливо якщо завважити специфіку мого курсу. В Університеті театру, кіно і телебачення я не дарма називаю себе «гвіздком не від тієї стіни»: я викладаю основи акторської майстерності на телевізійному факультеті, до того ж це вечірники і заочники. Ми — найобділеніші в університеті люди: апаратури нам ніякої не дають, і ще багато чого не дають. Один з хлопців живе в Рівному, другий — у Вінниці, уявіть: вони щосереди приїздять за сотні кілометрів, щоб послухати, чого їх Сердюк научить.

Але в чому плюс? Вони дорослі, понюхали життя. Це не перший денний курс, на який набирають 25 дівчаток 17-18-річних, прямо зі шкільної парти. Колись, до речі, на режисерський факультет без вищої освіти взагалі не приймали. Отже, мої студенти більш зрілі люди, трошки розуміються на телебаченні. Іноді я в них запитую: «Де працюєш? Що робиш?» Відповідають: «Ой, Лесе Олександровичу, у нас в редакції ніхто української мови не знає, так я перекладаю з російської на українську і ношу з однієї кімнати в другу». Другий каже: «О, я на гарній роботі, монтую сюжети». Третій монтує матеріали, насмикані в Інтернеті. І це ще вважається щастям. А я їм розповідаю про ідеали, високі матерії, і мені час від часу стає соромно. Заспокоює те, що поганого я їх не навчу, цінні, добрі речі, які накопичилися в мені від спілкування з чудовими акторами і режисерами, збагатять і моїх вихованців, вони виб'ються в люди.

Звісно, виникає запитання: «А чи потрібна така кількість режисерів Україні?» Мене «заспокоюють»: «Ви не хвилюйтесь, після першого курсу ми половину виженемо». Як виженемо? Хіба вам їх не шкода? Ми ж студентам розповідаємо, у яке щастя вони потрапили, як вони не схожі на інших, тому їх вибрали на іспитах з усього потоку. А потім: «ти вільний»? Все моє єство повстає проти цього.

На творчому вечорі Іллєнка в Українському домі Юрій Герасимович зі сцени промовив: «У залі перебуває мій студент, а от сидить голова Державної служби кінематографії України Ганна Павлівна Чміль. Зверніть увагу, це талановитий хлопець, він повинен знімати кіно». Ганна Павлівна встала і сказала: «Усе, що буде в моїх силах, я постараюсь зробити для того, щоб допомогти цій людині».
Але ж це один. А інші?


Володимир Коскін
Фото автора

Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал Українця