06.04.2007, 20:27

Ірина Шинкарук: «Я знайшла глибокий колодязь з живою водою»

Є приказка про те, що зі своїм статутом у чужий монастир не ходять. А ще є притча про білу ворону. Усе це певною мірою можна сказати й про співачку Ірину Шинкарук, яка «пішла» в популярну музику, але поводиться в ній доволі нетипово. Це стосується і її освіти: Ірина «чомусь» одночасно вчилася в Житомирському училищі культури на хормейстерсько-диригентському відділенні й у Житомирському державному педуніверситеті ім. І. Франка на факультеті філології. Другу вищу освіту отримала в Національному університеті культури і мистецтв, де пізніше викладала естрадний спів.



Переможниця багатьох конкурсів сучасної пісні, вона «чомусь» у 1994 році поїхала стажуватися у Варшавський театр оперети (Польща). До речі, у своєму 27-річному віці Ірина Шинкарук має величезний «робочий стаж» — 24 роки, адже свою «концертну діяльність» вона розпочала чотирирічною в дуеті з батьком — Володимиром Шинкаруком. Уже в далекому 1990 році виграла свій перший музичний конкурс — «Замкова гора».

Ще одна «нетиповість» Ірини полягає в тому, що вона пише гарні вірші (вийшли дві збірки справжньої поезії — «Народження голосу» і «Відчуваю»), а не клепає так звані пісенні тексти, від яких вуха дере.

2000 році Ірина Шинкарук почала працювати солісткою ТВО «Музика» Національного радіо, але знову-таки паралельно її «повело» в нетиповість: Ірина обіймає посаду старшого диктора телеканалу «Культура».

Шинкарук випустила шість музичних альбомів, одначе й тут — «відхилення», в тому розумінні, що її музика не сприймається звично попсовою.

Відомо, що український артист, який співає в Україні українською мовою, має чимало проблем, а Ірина раптом «чомусь» виступає в ролі продюсера: записує і популяризує на музичному ринку творчість кобзаря Василя Жданкіна.

При тому Іра є нетиповою не тільки в музиці, а й у суспільно-політичному житті: вона не за «біло-синіх» і не за «помаранчевих», вона — за українське. Восени 2004 року, коли в суспільстві назрівали певні події, Шинкарук робить геть-чисто некомерційний крок (на погляд попсовиків) — розпочинає трудомісткий акапельний проект «Глибокий колодязь», на який витрачає два з половиною роки життя. Співачка вирішила «зібрати українські землі» у свій спосіб: у сакральних, легендарних і незвичайних місцях України — у музеях, храмах, палацах, на великих підприємствах, у горах, печерах — Ірина акапельно заспівала народні солоспіви, й дивовижно різна аура, атмосфера, настрій, акустика й енергетика тих місць проймала ті пісні. Нічого подібного, здається, ніхто в світі ще не робив. На диску має залишитися приблизно 40 пісень, кожне місце запису буде представлено 1–3 творами, серед яких є колискові, купальські, весільні, веснянки, «Туман яром», «Ой глибокий колодязю», колядки «Що це за предиво» тощо.



Є ще намір випустити мультимедійний диск, на якому буде поданий абсолютно весь накопичений музичний матеріал, що дасть можливість послухати записи однієї й тієї самої пісні, зроблені в різних місцях, і порівняти, чим вони відрізняються. Обов’язковий «супровід» — фотоматеріали й історична довідка про місце запису. А згодом, можливо, з’явиться ще й збірочка з розповідями про всі ті неординарні історії і випадки, які супроводжували музичні експедиції.

Спілкуючись з Іриною Шинкарук (не вперше мене дивує її природна сонячність-усміхненість, у якій — як на дні криниці — мерехтить сум прозрінь), я намагався розгадати природу її «нетиповості» і дійшов висновку: вона просто чесно робить свою справу, чесно говорить і думає. І це — єдиний рецепт творчого довголіття.

— Людина, як коштовний кришталь має свої грані, і кожна з них несе певну інформацію. Тож спробуймо цей кришталь на ім’я Ірина Шинкарук роздивитися у сонячному промінні.

— Граней, дійсно, чимало. Якщо говорити про творчість, то пріоритетними напрямами залишаються популярна музика, поезія, акапельний спів, котрі між собою переплітаються. На сьогодні найважливішою для мене «гранню», напевно, є акапельний солоспів. Народна пісня — це та дивовижна стихія, у яку чим глибше пірнаєш, тим цікавіше стає, — так, напевно, відбувається у дайверів, що роздивляються океан. А коли знаходиш пісні, яким понад тисячу років, і розумієш, що вони створені ще до появи християнства на цій слов’янській землі, то стає навіть моторошно, мурашки біжать по тілу: скільки ж поколінь співали ці пісні, яку величезну об’єднувальну силу й енергію вони несуть!



— І що конкретно сподвигло Вас на такий шалено складний проект?

— У 2004 році я поїхала в Кременець, поет і композитор Олександр Смик познайомив з навколишніми місцями, повіз в Почаїв, потім ми піднялися на Божу гору (де Божа Матір залишила слід стопи). Коли я спустилася з гори, то вже напевно знала, яким має бути акапельний диск.

Я давно мріяла зробити альбом солоспівів і тому неодноразово пробувала записувати пісні в різних студіях: у себе (мій звукорежисер і саундпродюсер Олександр Потьомкін навіть збудував спеціальну скляну будку), у друзів, на Українському радіо. І щоразу у звучанні чогось не вистачало, я вагалася-сумнівалась: мовляв, диск з годиною акапельного співу буде нудним і не цікавим. Та коли піднялася на Божу гору, зрозуміла: українські народні пісні потрібно записувати в різних куточках України — в місцях, що цікаві історично, енергетично й акустично.

Розпочали 20-го листопада 2004 року саме на Божій горі, коли вже лежав сніг. Згодом відбулось чимало інших поїздок, зроблено величезну кількість записів.



— Де саме Ви записували?

— У соборі святої Катерини в Херсоні, у Києві — в храмі Життєдайного джерела ікони Рязанської Божої Матері, у Музеї Волинської ікони в Луцьку, де перебуває на реставрації образ Холмської Божої Матері (про неї є багато переказів, легенд, є свідчення, що вона нібито написана святим Лукою і завезена на територію слов’янського світу приблизно в десятому столітті в період хрещення Русі), а ще — на Дніпрогесі в Запоріжжі прямо всередині греблі в технічній шахті. Писала в соляній шахті в Соледарі (Артемівській район на Донеччині), там колись сіль підривали, тепер її ріжуть, у величезній порожнині кілька років тому навіть польоти на повітряних кулях влаштовували — уявляєте собі масштаби? Коли ми запитали: «На скільки років вистачить солі?», нам відповіли: «Праворуч від вас сіль залягає на два кілометри, ліворуч — на чотири, поза спиною — на п’ятнадцять, а вперед — на сто п’ятдесят кілометрів, вгору — на двісті вісімдесят метрів. Отже, якщо ви хвилюєтеся, чи вистачить солі вашим онукам і правнукам, можемо заспокоїти, що за 115 років видобутку солі тут її вийняли аж півтора відсотка». Коли усвідомлюєш такі речі, то мимоволі проймаєшся гордістю. Записи відбувалися в Києві на заводі «Авіант» в десятому цеху площею у два з половиною гектари, де остаточно збирають літаки. «Писалися» на великому ремонтно-танковому заводі в містечку Новогуйвинськ біля Житомира, в Одеському оперному театрі (там досі триває реконструкція), у Каневі — на ГЕС і в Музеї Тараса Шевченка. Записували у винних підвалах Масандри, де зберігають найдавніші вина, які взагалі є в колекціях України: були й в Криму на плато Карабі-Яйла — у величезній печері Карані-Коба, яка може вмістити багатоповерховий будинок, туди ми попередньо їздили зі спелеологами, аби з’ясувати, чи придатна вона для співу (для туристів печера закрита). До речі, плато Карабі-Яйла — це сто двадцять квадратних кілометрів гранітів, і уявіть: все горить півоніями яскраво-бордового кольору! Ці гірські квіти мають надзвичайно ніжні й тендітні пелюстки — супертонкий дивовижний атлас, котрий, як у тюльпанчиків, складається тільки в одне коло...

Звісно, в Україні є чимало важливих і цікавих місць, але коли там проводиш акустичне тестування, то далеко не всі вони підходять. Мені, приміром, говорили: «А чому знаменитий грот Шаляпіна в Новому Світі оминули?» Він справді красивий, гарний для екскурсій, але для запису не підходить: весь звук іде в море. Цей грот — хороше місце для відпочинку; я не сумніваюся, що за часів Шаляпіна там дійсно співали, тим паче, що неподалік були винні підвали князя Голіцина, з’їжджалася знать, творчі люди влаштовували концерти, але це скоріш якийсь побутово-світський «момент», тоді як говорити про якусь унікальність акустики гроту не можна.

У Кремінці я записувалася в Козацькій церкві і на П’ятницькому цвинтарі, що датовані кінцем шістнадцятого сторіччя. Там стоять кам’яні козацькі хрести і п’ять кам’яних бандур на могилах кобзарів — козаків-характерників. Я визначила три пісні, які можна заспівати в такому сакральному місці. Було холодно, мінус вісім, море снігу. Я співаю — прилітає якась пташка, зацвірінькала. Тільки-но закінчився запис, вона собі полетіла. Я міркую спонтанно: запишу ще колядку «Що то за предиво». І тільки почала співати, мікрофон почав «їхати» донизу — і «з’їхав». Я зупинилась посередині пісні, попросила вибачення за те, що заспівала колядку: нехай навіть на славу Бога і про його народження, але на кладовищі. Ми забрали все устаткування і поїхали.

— А чи вартувало взагалі співати на кладовищі?

— Всі ми знаємо, що на кладовищах навіть відспівують спеціально. Я ж свідомо відібрали три пісні, які б звучали шаною біля кобзарських могил. Це не було кощунством, важливо з чим ти йдеш, який є твій внутрішній стан, що хочеш дати і отримати. В підсумку ти отримуєш певні глибинні прозріння.



— Тому і виникла така назва проекту – “Глибокий колодязь”?

— Спочатку я цю назву взяла як робочу, вона пішла від української народної пісні «Ой глибокий колодязю», у яку я закохалася в дитинстві, почувши у виконанні своєї хрещеної мами Ніни Матвієнко. Потім я подумала, що недарма ця назва з’явилася одразу, тому що народні пісні — це величезна глибина, той колодязь, з якого можна черпати і тамувати духовну спрагу. Сьогодні дуже багато говорять про воду й інформацію, яку вона несе, так само творчий колодязь несе силу-силенну інформації, своєрідні коди, які передаються від покоління до покоління. Я згадую одного поважного генерала. Під час солоспіву в нього раптом сльози набігли на очі, йому навіть незручно стало, він не міг збагнути, що з ним відбулося за кілька секунд.

— А як природа реагувала на Ваш спів?

— У підвалах Масандри почало щось дзвеніти, я навіть злякалась, запитую в звукорежисера: «Що сталось?» А він: «Не хвилюйся, це цвіркун. Напевно, стривожився, що ти співом зазіхаєш на його територію». Але працівники ніколи не чули цвіркуна в підвалах: «У нас живе цвіркун? Оце дивина». На заводі «Авіант» до місця запису збіглося зо штук п’ять котів. Вони обнюхали всю апаратуру, походили навколо мікрофонів, все обдивились, перевірили, а потім всілися під шасі «Русланчика» і тихесенько слухали, жодного разу не нявкнули. А ще в цеху якийсь зяблик заспівав. У Каневі в середині травня ми виїжджали в дивовижну місцину — «Княжа криничка», де є криниця, поруч біжить ручай, видно, що колись була досить велика річка, бо великий яр-русло залишився, там дуже високі дерева. Ми мали наміри записати кілька пісень у супроводі солов’їв, але «відгукувалось» величезне скупчення різних птахів, навіть зозуля почала кувати... Для альбому ми вибрали той варіант пісні «На кладочці стояла», де якраз зозуля кує.



— Напевно, несподіванок було чимало?

— Авжеж, іноді вони мали загадково-містичний характер. Навіть старт проекту на Божій горі цим «відзначився». Ми розчистили від снігу галявину, розставили апаратуру (свою й орендовану). Тиша — надзвичайна, ні душі... Крони дерев переплелися вгорі своєрідним склепінням. Я починаю співати, і виникає відчуття, що хрустить сніг і хтось ходить поруч. Я озираюся, бачу: звукорежисер у навушниках теж починає оглядатися. Ми спочатку навіть думали, що це наш водій або адміністратор десь ходять. Ні. Але весь час поки я співала — ми чули цей шелест-ходіння. Нас не полишало відчуття чиєїсь присутності.

Після запису ми приїхали в Кременець і... не змогли «витягнути» з комп’ютера добуток. Ще й з’ясувалось: згоріла половина апаратури. Засмутилися страшенно, потім Олександр Потьомкін каже: «Іро, все правильно: не можна за велику справу братися з таким технічним оснащенням. Не можна їхати на бал у старій сукні на старій шкапі».

І перед нами постало питання: треба купувати студію, яка б могла писати-накопичувати матеріал в будь-яких місцях, де нема електрики. І ми швидко придбали апаратуру, і теж не без допомоги Господа Бога: нам не вистачало певної суми, та якимсь дивним чином ніби з неба впала людина, яка допомогла й зникла, я певний час навіть не могла знайти цього добродійника, щоб просто сказати: «Дякую».



— Ви, напевно, постійно запитували себе: «А нащо я все це роблю? Для кого я це роблю?»

— Коли до мене прийшла ідея створити акапельний альбом і я уявила обсяг і складнощі роботи, мені стало навіть страшнувато. У підсумку весь проект ми втілили власним коштом, кожна поїздка потребувала чималих витрат, і це теж було приводом ще раз себе запитати: «Нащо ти це робиш?». Але я отримувала відповідь прямо на місці запису: бачила, як змінюються люди, як їм це потрібно, діставала підтвердження того, що ми чинимо правильно. Люди, які спочатку не розуміли, що ми затіяли, навіщо прийшли на їхнє робоче місце, поступово розкривалися, ставали щирими друзями-помічниками.

Поїздивши рясно по Україні з гастролями, я збагнула, що слухачі на концертах налаштовуються на твій певний життєвий ритм, на твою енергію, вони готуються до тебе, тобто в залі люди стають не такими, якими є зазвичай у житті, а дещо зміненими — піднесеними, готовими до відпочинку-розваги. Коли ж ми опинялися у звичному для людини середовищі, у якому людина перебуває у власному ритмі й енергетиці, і щось робили разом, то тільки тоді ми могли її пізнати.

Лишень тепер після двох з половиною років творчих експедицій по всіх куточках країни, я можу сказати, що знаю Україну.

...На пам’ять приходить ще один “аргумент”. Художник Анатолій Буртовий подарував мені картину, яку він написав під враженням акапельного альбому, і перед тим ще одну картину подарував під враженням інших моїх пісень, — отже, існує своєрідний енергетичний обмін: співачка заспівала – художник намалював, а потім я зовсім інакше заспівала завдяки цій картині.

Окрім того, що відбувався запис мого альбому, я ще проводила майстер-класи, а Олександр Потьомкін записав кілька компакт-дисків місцевих творчих колективів. Наприклад, в Житомирі ми записали дитячий хор “Глорія”. В Кременці взагалі зібрали творчі колективи міста і провели майстер-класи і записи.



— Тобто використали свою апаратуру звукозапису ще й благодійно?

— Якщо тобі Бог дає, то і ти мусиш робити відповідно. Хоча спершу реакція людей була недовірлива: “Ви нас записуєте? А нащо ви це робите? А де ви це будете використовувати?” Я кажу: “Ми ніде не будемо використовувати. Запишемо і віддаємо вам. В усякому разі у вас буде можливість хоча би почути себе збоку і попрацювати з одним з кращих звукорежисерів України. Тим паче такої безкоштовної можливості вам ніхто не подарує, це тільки ми такі дивні”. І вони це добре усвідомили, навіть уже близько дванадцятої ночі Сашка не відпускали: “А давайте ще і ще запишемо”. Коли в Кременці Волинський ліцей-гімназія святкував свій 200-річний ювілей і приїхало чимало гостей, в тому числі представників з Польщі, то той набуток був як знахідка, вони випустили ювілейний компакт-диск “Волинські Афіни” з тих записів, які ми зробили.

Ще додам такий штрих. Поет і музикант Олександр Смик в Кременці має приватний будинок творчості “Потік Ірва”, де він проводить пленери і симпозіуми для художників, скульпторів, фотографів, музикантів. Я там записала навіть кілька альбомів. В Києві атмосфера постійної біганини, а коли ти пишеш не 1-2 пісні, а 10-15, то потрібен певний душевний стан, в який ти увійшов і плідно працюєш. Крім себе, ми записали Олександра Смика, тріо бандуристок “Лелія”, дует у складі Ольги Біркової та Аркадія Пономаренка і юного бандуриста Тимофія Старенкова.

— Яким конкретно є наповнення проекту “Глибокий колодязь”?

— Його складає велика кількість українських народних пісень, які здебільшого не є загально популярними, вони, радше, рідкісні. Наприклад, там є надзвичайно старовинна колядка “Поміж трьома дорогами “ В ній навіть є два тексти – давній (язичницький) і наближений до наших днів (християнський), Цю колядку, до речі, мені подарував Василь Жданкін.



— Скажіть кілька слів за Василя Жданкіна?

— Це кобзар, якого один раз почуєш — запам’ятаєш на все життя. Він виборов гран-прі першого фестивалю “Червона Рута”, останні десять років публічно не виступав, взяв своєрідний духовний піст, здебільшого співає в монастирях. З ним я робила спільні виїзди в дитячі будинки. Жданкін вже став постаттю легендарною, має унікальний голос, це, так би мовити, український Шаляпін наших днів. У Кремінці ми разом з Олександром Смиком примудрились вмовити його записати альбом. Олександр Потьомкін виступив у ролі звукорежисера, я — в ролі продюсера, а компанія “Атлантік рекордс” випустила диск, який називається “Одкровення”. Чесно кажучи, я цим дуже пишаюся, тому що пісні Жданкіна – це золота скарбниця українського солоспіву.

Повертаючись до “Глибокого колодязя”, відзначу, що у ньому є пісні, які я сама віднайшла у фольклорних вилазках. Чимало незнаних мною пісень я записала в селі Чапаївка Таращанського району на Київщині. Там живуть чудові жіночки: Надія Антипова і Ярина Ходак, котрі подарували мені рідкісні пісенні коштовності. Викликає великий подив, скільки вони тримають в пам’яті мелодій і слів. Багато записів з власної колекції подарував мій хрещений батько режисер Василь Вовкун. Ніна Матвієнко поділилась.

— З усього виходить, що Ви створили щось абсолютно нове, несподіване. Напевно в Україні таких проектів ще не було?

— Я думаю, не тільки в Україні. Тому то, роблячи крок за кроком, ми всі матеріали здавали в агенцію з авторських прав, патентували, дійсно такого ще ніхто не робив. Ідея автентична, оригінальна. Я спочатку емоційно кинулася розповідати про це, бо ним живеш-переживаєш, а потім зрозуміла: доки не зробиш, мовчи, тому що “перехоплювачів” вистачає.



— Скажіть, де Вас скоро можна буде почути і побачити?

— Я планую зробити своєрідний тур по Україні, причому не тільки по великих містах, мене більше цікавлять районні центри і невеличкі містечка. Я розумію, що ми своєю ініціативою певною мірою підміняємо державу, але Україна це не тільки міста-мільйонники, більша частина населення країни живе у маленькі містечках, і коли увага до людей приходить туди тільки під час якихось передвиборчих програм, від того сумно стає, після концертів можна почути: “О, це німці були, тепер ви нарешті приїхали”. З компанією “Івент агентство рубікон”, ми розробили соціально спрямований проект, що має робочу назву “Жіноча душа України”. Сподіваюсь, що скоро цей тур здійсниться, до речі до цієї справи долучились співачка Віталіна, команда КВК “Дівчата з Житомиру”.

— Вельми збитковими є для українських артистів концерти в Національному палаці культури “Україна”. Ваше ставлення до цього?

— Справді, ці концерти дуже затратні, тому що оренда палацу, інші фінансові умови є фактично кабальними. Їх поставила і зафіксувала держава, це я знаю особисто зі слів генерального директора ПК Миколи Петровича Мозгового; щоб там артист не аргументував, щоб там не хотів зробити, він змушений платити шалені гроші. Я і на собі це добре відчуваю, раніше я набагато частіше виступала в палаці “Україна”. Звісно, виникає чимало запитань. Чому тоді Палац має статус національного (тобто для українців і для України)? Чому це палац культури, якщо він обдирає культуру як липку? Адже є речі, які мають проходити при підтримці палацу, тобто держави. Згадую концерт пам’яті Назарія Яремчука, я вже давно не бачила музичного дійства в такій мірі наповненого артистами і такої кількості людей в залі. Уявіть, концерт йшов з сьомої вечора до пів на першу ночі, і в залі залишалися люди, не зважаючи на те, що вже метро не ходило. Сцена була зменшена вдвічі для того, щоб доставити сім чи дев’ять додаткових рядів для глядачів. Артистам жодного запрошення не дали для родичів і знайомих.



— Отже, свята справа – ювілей чи вечір пам’яті. Вас не ображає, що такі фінансові умови виставляє держава рідному українському артистові?

— Мене взагалі багато що дратує, але я не уявляю, як я можу змінити цю ситуацію і ці умови. Це скоріше запитання до нардепів від культури: до Володимира Цибулька, Руслани Лижичко, Ольги Герасим’юк… Є культура і є шоу-бізнес. А у нас ці поняття почали повністю змішувати і культуру ставити в умови шоу-бізнесу, а це не припустимо, тому що шоу-бізнес – це бізнес в сфері шоу, а культура конденсує в собі вічні людські цінності, культура не може бути бізнесом, не може бути прибутковою, тому що культура – це прибуток абсолютно іншого ґатунку.

— Цю очевидність не розуміють чиновники, можновладці, і отруєні “дешевою юшкою” обивателі.

— Я думаю, що пересічний глядач якраз починає розуміти згубу “дешевої юшки”, він втомлюється від неї. Певні процеси відбуваються і в артистичному середовищі. Популярна музика, представником якої я теж є, ховає в собі гру, вона, якщо роздивлятися її під певним кутом, є первісно брехливою. Рок-музика завжди уособлювала чесність, гостроту, принциповість, актуальність, опозиційність (як і бардівська пісня). Так само культура – це є щось абсолютно щире, відверте, високоякісне, вона не окозамилювальна, вона розповідає про те, що є насправді і що турбує людину. Але дивіться, рок у нас як такий уже майже не існує, він став спопсований, комерційний і, як це не дивно, популярна музика стала більш чесною порівняно з ним.

В шоу-бізнесі правлять бал гроші, гроші, гроші, для широкої публіки куховарять ефектний “продукт”, сьогодні вона його їсть, а завтра – ні, і той “продукт” викидають на смітник. Культура – це абсолютно інше. І люди починають якщо не розуміти це, то відчувати. Виникає потреба в справжньому. Коли ми починаємо хворіти, то думаємо: “Якось переходжу, обійдеться…”. А коли ти дійсно хворий, то починаєш приймати серйозні ліки.

— І тому держава має вкладати в культуру гроші. І підтримувати такі проекти, за який взялися Ви.

— На жаль, державники цього не роблять. Хоча я ще сподіваюсь, стукаю у двері, може, відкриють. Але деякі двері зачинені наглухо.

Чимало часу я витрачаю на марудну писанину. Я страшенно не люблю писати офіційні листи, але змушена цьому. Я емоційно дуже погано себе почуваю, коли знаю, що мені треба йти на офіційний прийом. От, наприклад, я нещодавно спілкувалася з працівником Міністерства сім’ї, молоді і спорту, розповіла про свій проект “Глибокий колодязь”. Вона зацікавилася цим проектом, пообіцяла подумати, яким чином держава зможе взяти участь у цьому. Вчора я приїжджаю в Міністерство, а людину вже звільнили. Для справи це був загублений час. Шкода.

Але попри все
“Я там, де друзі і родина,
А з ними всі місця святі,
Я там, де слово “Батьківщина”
Не промовляють в суєті”.
Ці слова Олександра Смика стали своєрідним епіграфом до мого акапельного проекту, моїм життєвим кредо.

Володимир КОСКІН

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця