11.04.2007, 00:03
Життєствердна енергія Юрія Вінтаєва
Пригадую давній фільм зі свого дитинства “Людина, що проходить крізь стіну”.
Спочатку головний герой картини, у якого раптом виникла дивовижна здатність – проходити крізь стіни, тяготився цим дивним даром, він навіть звернувся до психіатра по допомогу. Потім призвичаївся, став навіть проникати в банки і там пустувати - купатися в грошах, дещицю прихоплюючи з собою. Та ось володар унікальних властивостей закохався в дівчину і перед ним відкрився зовсім інший світ – любові, ніжності й самовідданості… І зникла потреба проходити крізь стіни, бо фантастично збагатіла душа придбала щось неймовірно незбагненне, від чого розчиняються двері всесвіту, де, виявляється, можна літати від щастя…
Цей несподіваний спомин-асоціацію викликали відвідини столичної галереї сучасного мистецтва “Шарм” на бульварі Лесі Українки, 23 (тел. 569-50-46).
Душа, здатна любити, коли “проходить” крізь прекрасну музику і поезію живописних картин, також дивовижно збагачується і набуває лету: “Шарм” знову надав шанувальникам образотворчого мистецтва цей реальний шанс, розгорнувши на своїх білосніжно-лебединих стінах-крилах персональну виставку майстра магічного реалізму з Харкова Юрія Вінтаєва. Кожен доторк, кожне занурення у його твори - це акумуляція позитивних емоцій-прозрінь. Дай, Боже, нам через таке проходити щодня.
Заслужений діяч мистецтв України Вінтаєв - ніби місток між двома культурами – українською і російською, його творчість – сплав двох потужних шкіл. Чимало загадкового намішала доля в його житті. По-перше, він народився в сім’ї фронтовика-розвідника, повного кавалера ордена Слави Вінтаєва Миколи Сергійовича, котрий разом з дружиною не мав ніякого відношення до образотворчого мистецтва, по-друге, це трапилося в тих місцях, де створив своїх знаменитих “Бурлаків на Волзі” Ілля Юхимович Рєпін. Барвисто-могутня природа Жигулів з дитинства формувала світогляд і вплинула на творчість художника. По-друге, попрацювавши маляром в „Жигульовськнафті” (перед тим було навчання в Тольяттінському педучилищі на факультеті художньої графіки і служба в погранвійськах Радянської Армії), Вінтаєв “раптом” поступає в Харьківський художньо-промисловий інститут на факультет станкової графіки і опиняється в “обіймах” мальовничої Слобожанщини, яка продовжила його виховання як художника. Потім в цю справу “втрутився” Крим - і картини Вінтаєва набули ще більшого колориту, витонченості, розмаїтості і несподіваних відкриттів у царині краси і поезії. Юнацький запал, азартність не розтанули – вони вже настояні на зрілій майстерності.
Народний художник України і Російської Федерації кримчанин В.Д.Бернадський так визначив “квінтесенцію” колеги: “В роботах Юрія Вінтаєва мене завжди захоплювала особлива поетична зачарованість художника красою навколишнього світу. Вінтаєв чудово відчуває колір, колорит, стан природи. Його етюди часто переростають у яскраві художні образи, що запам'ятовуються. Живопис художника широкий, енергійний, наповнений живою експресією, глибинними контрастами кольору і тону, несе в собі величезний заряд життєствердної енергії”.
Ця енергія дозволяє прямому спадкоємцю і продовжувачу реалістичних традицій живопису і художньої педагогіки Юрію Вінтаєву успішно викладати на кафедрі живопису Харківської академії дизайну і мистецтв, виховуючи в молоді смак до справжнього високого мистецтва.
Що користі від уміння холодному серцю проходити крізь бездушні стіни, якщо є можливість проходити через красу і знаходити в такий спосіб усі скарби світу. От і розлітаються по усіх-усюдах твори Вінтаєва, нині їх можна побачити не тільки в найбільших музеях і галереях України, а й у колекціях Німеччини, Швейцарії, Словаччини, Болгарії, Італії, Фінляндії, Франції, Ізраїлю, Польщі...
Але хотілося б, щоб ці різнобарвні “еліксири вічної краси” залишалися в Україні, і висіли не на стінах державної байдужості, а в наших душах, щоб ми про них дізнавалися не тільки з Інтернету, а наяву. 
- Юрію Миколайовичу, ваші колеги стверджують, що Ви - місток між культурами і школами. А чи можна констатувати, що існує харківська школа живопису?
- На мій погляд, образотворча школа одна – реалістична. А от коли говорити про творчу своєрідність, то харківські художники, безумовно, відрізняються від кримських, одеських, київських, львівських. Географічне місцезнаходження, місцеві звичаї і традиції накладають свій неповторний відбиток, видно різницю й у живописності: у львів'ян, скажімо, вона більше побудована на колористиці, у харків'ян – на тоні... Але основа у нас єдина: це як, наприклад, один напише твір одними фразами, другий - іншими і про інше, але ж ази то ті самі, тобто образотворча грамота єдина. Усі школярі починають з азів – з кубиків, квадратиків, кульок, трикутників, пірамід тощо, бо для того, щоб скомпонувати композицію, не треба винаходити велосипед - у потугах визначати, скільки повинно бути квадратиків і кубиків на аркуші... Основи єдині для всіх шкіл: скрізь учать малювати, скрізь учать писати.
Щодо джерел-традицій, то в харківських художників вони багаті і давні, їхня творчість відрізняється, як сказав Баратинський, «лица необщим выражением».
Ще в середині ХІХ сторіччя в Харкові сформувалася ціла низка талановитих майстрів, серед яких видатне місце належить Дмитру Безперчому - співучню Тараса Шевченка по Академії мистецтв у Петербурзі. Саме йому випала доля стати вчителем багатьох відомих майстрів, чия діяльність розвинулася в другій половині XIX - на початку XX ст. Все це підготувало грунт для відкриття 1869 року в Харкові школи малюнка Марії Раєвської-Іванової - своєрідного осередку художньої культури. Певну роль у мистецькому житті міста в другій половині XIX ст. відігравала виставкова діяльність. Починаючи з 1872 року у Харкові експонувалися щорічні виставки «Товариства передвижників», кілька академічних виставок, творчі доробки художників-харків'ян.
У Харкові жили й працювали видатні митці І.Соколов, С. Васильківський, П. Левченко, М. Беркос, М. Пестриков, Є. Шрейдер, М. Уваров. Не поривали зв'язків з Харковом М. Ткаченко, М. Самокиш; тісно поєднані з ним були К. Трутовський, І. Похитонов, О. Сластіон. З містом пов'язані перші кроки в мистецтві Г. Семирадського. На все життя зберіг любов до рідного краю І. Рєпін.
До речі, саме в Харкові (у садку маєтку Алчевських) відкрито перший пам'ятник Т. Шевченку в Україні, на Театральній площі - пам'ятники О. Пушкіну та М. Гоголю, і цей перелік далеко не повний.
...В 1921 року було відкрито на правах ВНЗ художній технікум, 1927 року - художній інститут, де викладали провідні митці. Незабаром талановиті випускники інституту поповнили ряди майстрів образотворчого мистецтва України, процес формування якого не тільки в Харкові, а й по всій країні набув нових якостей.
Одна “школа” збагачувала іншу, наприклад, славетний художник Михайло Дерегус викладав у Харкові й Києві, багато майстрів, які працювали в київській “школі”, закінчили харківську, і навпаки. Так що розділити-розрізнити “школи” дуже складно. Напевно, ліпше говорити про найбільш характерних представників образотворчого Харкова, у повоєнні роки такими стали Л. Чернов, Г. Томенко, М. Шапошников, М. Рябінін, Л. Твердянська, Б. Вакс, Й. Карась, М. Сліпченко, Л. Шматько, С. Луньов, В. Селезньов, С.Беседін, І.Батечко, а в 1960-80-ті роки стала широко відомою яскрава творчість А. Сафаргаліна, А. Константинопольського, А. Насєдкіна, О. Хмельницького, Трегуба, Л. Братченка, Д. Сови, В. Ненадо, Б. Королькова… Так що харків’янам є ким і чим пишатися.
“Квітневий вечір”
- А хто «ставив» Вам пензля і вчив по-особливому бачити світ? Чи, може, Ваш головний учитель - природа?
- Природа, дійсно, це найвищий учитель, але все-таки азам учать люди-вчителі. Коли я починав навчання в Пензенському художньому училищі, мої викладачі закінчували художню Академію в Пітері. Під час студентства у Харківському художньо-промисловому інституті на мене впливала творчість перерахованих вище авторитетів, а конкретно і безпосередньо мене вчили чудові художники і педагоги Йосип Ілліч Карась, Валентин Васильович Сизиков. При тому не боюся сказати: учитель не той, хто вчить конкретно, а той, в якого вчаться. Я сам викладаю і знаю, що це таке.
- Дивує, що Ви - житель абсолютно “сухопутного” Харкова, розташованого в глибині України, так багато і колоритно малюєте марини і пейзажі, що пахнуть морськими бризами.
- Я народився на березі великої ріки – на Волзі, служив на Чорному морі в морчастині прикордонних військ. Так що з водними стихіями мене доля давно пов'язала.
“Весна в горах”
- Зазвичай колорит художника багато в чому визначає те місце, де він живе. Недарма італійський живопис такий розкішний, томний, насичений, густий, яскравий - тому що природа така. А яка в цьому розумінні Харківщина? Там є, де розгулятися художнику?
- Це ж Слобожанщина! Край степів, лісів і рік. Цікаво, що наш український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір'ю, а Слобідську Україну - своєї рідною тіткою, тому що тут він проживав і любив цей край, як пояснює його біограф Ковалинський.
Слобожанщину (її раніше називали Диким Полем) заселяли козаки - колишні українські селяни, що тікали від польського феодального гноблення. Назва області пішла від вільних козацьких поселень - слобод, назва яких, у свою чергу, походить від слова свобода.
Між 1650 і 1765 роками Слобожанщина мала самоврядування і була організована відповідно до козацьких військових традицій, на зразок Запорозької Січі. Вона поділялася на п'ять «полків» слобідських козаків, названих по містах, що були їхніми адміністративними центрами: Харківський, Острогозький, Ахтирський, Сумський та Ізюмський. Усі найважливіші і найстарші міста і слободи засновані на ріках: Харків - на Харкові і Лопані; Цареборисів - на Осколі; Вовчанськ - на Вовчій; Тор (нині Слов'янськ) - на Торку; Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир - на Донці; Суми - на Пслі; Лебедин - на Ольшані; Ахтирка - на Ахтирці; Вільний - на Ворсклі; Краснокутськ і Богодухів - на Мерлі; Золочів - на Уді; Валки - на Мжі.
Так що в нас не тільки природа красива, а й історія багата. Є де розгулятися художнику. Щороку в Чугуєві - на батьківщині Іллі Юхимовича Рєпіна проходить міжнародний Рєпінський пленер. Приїжджають художники з усієї України, з Росії, Білорусі, далекого зарубіжжя.
Але не тільки Слобожанщина прекрасна, є безліч куточків про всій Україні унікально красивих. У Карпатах, наприклад, можна зустріти світлі сонячні діброви, тінисті бучини, похмурі величні ялинові та смерекові ліси. Не випадково Східні Карпати називають лісистими, а південно-східну частину гір - Буковиною. Їхні смарагдові стрічки й галявини пронизують гірську систему від рівнин до вершин з їх знаменитими полонинами.
- Однак зважаючи на все це, Ви очевидну перевагу віддаєте Криму.
- Так, Крим – це моя велика любов, там вражаюча розмаїтість ландшафтів! Одні рослини можна побачити де-небудь у степу, під Сивашем, і зовсім інші – на Демерджі. А якщо піднятися на Ай-Петрі, Чатирдаг, узагалі на будь-яку гору – там свій світ, зі своїм повітрям, барвами і способом життя. Пласкі безлісні вершини Кримських гір називаються яйлами (від тюркського «джейляу» – гірське пасовище). Залізеш на таку гору, загубишся в просторі і зовсім забудеш, що ти на верхівці гори, тисяча з чимось метрів над рівнем моря. Яйли – дивне кримське явище. Під ногами – вапняк; він дуже добре всмоктує воду, а вода розмиває і «ріже» поверхню яйли: утворюються карстові вирви і цілі «каррові поля»: місячний ландшафт. А поруч - буйне цвітіння унікальних квітів, там приблизно 2000 видів рослин. Гори, скелі, рослинність у поєднанні з морем – це мій улюблений «мотив».
А почалося все з пленерів у Севастополі, котрі організовує Анатолій Іванович Сухоруких. Я учасник шести заїздів, останні три роки їжджу переважно самостійно. Вишукую найгарніші місця, щоб їхні образи подарувати людям. 
“Пора цвітіння”
- І які найчудовіші краєвиди можна побачити в районі Севастополя?
- Для цього, звичайно, треба активно переміщатися. Мис Фіолент розташований на крайньому заході узбережжя, де смуга його значно звужується і на півдні Гераклейського півострова обривається в море. Суворі, дикі, майже стометрової висоти скелі нагромаджуються тут над морем. У берегових урочищах утворилися численні ніші, кам'яні хаоси, мініатюрні острівці, арки. Особливо вражає гостроверхий стрімчак самого мису Фіолент і величезний грот Діани. Красу каменю доповнюють зарості ялівця, держидерева, ломиносу, плюща...
Балаклава – ще одне чудо. Мальовнича бухта ховається в скелястих горах. Тут можна побачити старі криві кам'янисті вулички, що тягнуться уздовж берега, залишки величної генуезької фортеці Чембало на краю Кріпосної гори. Історія маленької і древньої Балаклави повна чудових подій. Є версія, що саме її оспівав Гомер у "Одісеї" як порт лістрігонів. Суворий граніт і шляхетний мармур численних пам'ятників нагадують про події, що відбувалися в місті в період Кримської війни й у грізні роки Великої Вітчизняної війни. Балаклава - це місця, оспівані Пушкіним, Міцкевичем, Брюсовим, Купріним. У Балаклаві можна побачити храм 12 Апостолів, особняк Врангеля, дачі XIX століття на березі бухти, базу підводних човнів у Григор’євському гроті. Балаклава приваблює щорічно безліч яхтсменів з усього світу.
А от бухта Ласпі знаменита столітніми вічнозеленими деревами, їхні ароматом напоєне чисте прозоре повітря.
Державний ландшафтний заказник “Мис Айя” – ще один унікальний заповідний куточок природи Криму. Завдяки дивному мікроклімату тут збереглися дуже рідкісні тварини і рослини, занесені в Червону книгу.
- А якою колірною домінантою різняться між собою Слобожанщина, Карпати і Крим?
- Степова Слобожанщина більш м'яка, акварельна, аскетична, стримана. Карпати – експресивні, величні, насичені, насуплені, суворі, грайливі, стрімкі, смерекові (синьо-фіолетові). Крим – іскрометний, золотий, сріблястий, яскравий, просторий, грізний, величний, похмурий. Іноді Крим колористично ніби збігається з Карпатами, все залежить від настрою художника. Настрій – це великий перетворювач дійсності. Я, до речі, обожнюю писати різні стани природи.
“Дім рибака”
- А які казуси відбувалися з художником Вінтаєвим?
- Вони трапляються постійно, буває дощем наплюхає на полотно, буває - самого змиє хвилею разом з етюдником з каменя. Одна «історія» трапилася зі мною на півночі Росії. Це був той благословенний час, коли на літачку можна було потрапити куди завгодно. От я і залетів з колегами в сільце Кімжа на річці Кімжа (з цивілізованої Мезені добиратися «усього» чотириста кілометрів у бік Каніна Носа). Отож, стоїмо в мальовничому омшанику під сосновими лапами, я пишу аквареллю. Почав дощик накрапати, начебто нормально, під лапами сухо. Стан природи дивний – ніжно-ностальгічний і водночас суворий, простіше кажучи, мряка... Поступово набирає сили злива, на ватмані озерце хлюпотить: фарба там підтекла, тут підтекла... Кудлата лайка, що нас усюди супроводжувала, полізла в сухе місце під густі соснові лапи, підказавши мені вихід: я кинув роботу в «схованку». Душу охопило розчарування, думаю: ось тобі пеньки-кілочки, дощ «убив» етюд. Днів через три, скорочуючи дорогу, ми знову вийшли на це ж місце – до омшаника. Дивлюся: лайка сунулася під густе галуззя, тягне зубами ватман... Забрав, розглядаю: зображення висохло вдало, подекуди присипало голками, рожевим пилком, подекуди видно розводи. Поклав у папку. Пізніше ледь-ледь торкнув пензлем, доробив-виправив, а місцями нерукотворне втручання природи залишив. Гарна річ вийшла – на всесоюзній виставці вона пішла в добрі руки.
- Часто можна почути, що всі дороги в Україні сходяться в Києві. Чи не було у Вас відчуття, що харківські художники в чомусь ущемлені, обділені, не мають тих можливостей, котрі є в столиці, то ж було б чудово перебратися в Київ.
- У мене ніколи таких думок не виникало. І не виникає. Бо всі художники України - єдина родина. Ми регулярно зустрічаємося на виставкомах, вернісажах, пленерах, на творчих дачах - у Севастополі, Сімферополі, Седневі на Чернігівщині, і в Харкові, природно, куди приїжджають художники з усієї України. 
Олександр Ольхов та Юрій Вінтаєв
- Ви говорите про творче спілкування, а я маю на увазі менеджмент- можливості, реалізацію картин.
- У кожного художника і в столиці, й у провінції по всякому буває, як на тільнику: смуга чорна, смуга біла... У моторошні постперебудовчі роки хтось відсидівся за кордоном, хтось на Батьківщині подався в сторожі й кочегари. Або спився. Мій добрий друг-художник Володимир Чернов написав:
"Среди крыс и винища,
В полумраке трущоб
Есть художникам пища -
Не для сытых утроб.
Здесь голодные души
Жизнь кладут на холсты
Не за лавры и куши,
А за свет красоты”.
“Рибацька слобідка”
- Чи можна стверджувати, що інтерес до живопису в Україні неухильно росте і відповідно ростуть ціни на картини?
- Безперечно, український живопис дуже цікавий, колоритний, самобутній, різноманітний, і тим приваблює світ. Але плюси були б ще багатші, якби не були «порізані» по живому набуті впродовж десятиліть зв'язки. Востаннє я був у Москві на міжнародній виставці, присвяченій 60-річчю Великої Перемоги. Митниця, прикордонники, карта контролю... По інший бік кордону знову митники, прикордонники, карта контролю... Шмон, як кажуть, по повній програмі.
На виставці я побачив, як працюють москвичі, пітерці, художники з інших російських міст. Безсумнівно, український живопис відрізнявся, і в цьому його цінність. З другого боку, я виніс великий урок: руйнування культурних зв'язків збіднює всіх, ніхто не виграє. Адже як розкішно було: колись приїжджали ще прибалти, середньоазіатські художники, молдавські… Дивися, збагачуйся. Для творчих людей за великим рахунком кордонів не повинно бути, відбувається культурний обмін: вони вчаться у нас, ми - в них. А поки все упирається в каверзну систему бюрократизму, власну творчість архіскладно вивезти і завезти.
- Чиї прикордонники більше лютують: українські чи російські?
- По-різному бувало. Припустімо, наші «прикордонці» випускають нормально, прибуваєш у Росію, а там кажуть: «Ага, Пікассо, попався». Показуєш «папір» з печатками Міністерства культури і туризму України - дозвіл на участь у виставці і таке інше. А служивий відповідає: «Я на этой мове не читаю». Одначе ти як прикордонник повинен знати мову суміжної держави, до того ж українська мова – не китайська, ми всі слов'яни, невже важко розібратися, тим паче, що ти маєш справу з людиною, яка народилася на Волзі в Самарській губернії.
- А замість того починають мотати душу і вимагати гроші…
- Звісно, у їхніх намірах навіть сумніватися не треба. У цьому розумінні дуже тяжкі пленерні поїздки за кордон: росіянам складно вивезти з України власні добутки, українцям – з Росії. Тут, як кажуть, на кого натрапиш. Є нормальні люди у формі, які з розумінням ставляться до художників, а є такі (їх, на жаль, більше), у котрих на обличчях написано: «Що я буду з тебе мати?»
“Старий причал”
- Що у Вашому дитинстві доленосно визначило вибір професії?
- Я народився недалечко від того місця на Волзі, де Рєпін бурлаків малював. Туди – у Бахілову Поляну на пленер приїжджали художники Самарськой організації Спілки художників Росії. А поруч жила моя рідна бабуся, до якої я часто навідувався навесні і влітку. І я бачив, як дядечки пишуть: на моїх очах картинка народжувалася. Дядечки після себе залишали тюбики і слоїки. А що треба пацану? Підібрав цяцьку, понюхав: ой, як смачно пахне… Зрозуміло, що ми, дітлашня, розмальовували один одного. Все це і “втягло”.
- Що Ви очікуєте від кожної Вашої виставки? Мета?
- Виставка для будь-якого художника – це, по-перше, можливість подивитися експозицію на нейтральній території. Це як вирок: удалося чи ні. Коли дивишся роботи в майстерні, це зовсім інше, а на виставці ти можеш комплексно порівнювати й оцінювати: чим один етюд відрізняється від другого, “влучив” - не “влучив”…
- А чи можна на підсумковій персональній виставці серед хору компліментів почути конкретну безсторонню критику. У нас вже якось звикли - за шерстю, та за шерстю...
- Якщо людина звикла, щоб її гладили за шерстю, то так і відбувається, але я вважаю, гріш такому митцеві ціна. Сенс виставки полягає в тому, щоб зробити тверезу самооцінку, а якщо чогось сам не додивився, нехай друзі підказують і критики критикують.
- І ніхто не боїться стосунки зіпсувати?
- До чого тут стосунки? За об'єктивні і справедливі зауваження треба руку потиснути і сказати: «Щиро дякую». Для того голова на в’язах, щоб відрізняти щире від нещирого. У кожного є своя точка зору, якщо тобі на чорне кажуть біле – це одна річ, а якщо говорять, що в чорному трішки білого не вистачає, це вже зовсім інше. Коли промахнувся, май мужність це визнати. 
“Бухта в Семенівці”
- Є художники, що не переписують свої картини. А Ви повертаєтеся до своїх робіт через місяць чи рік, щоб їх поліпшити?
- Запросто. Я систематично повертаюся до своїх картин у спробах їх удосконалити. Або влучив, або «убив». Я чимало робіт «позамальовував» у прагненні їх поліпшити. Треба вміти вчасно зупинитися: зроби висновок і йди далі. Не тупцюй.
Якщо з усього пленерного заїзду виходить одна-дві висококласні роботи, то вже молодець. Якщо трьома мазками потрапив у три колірні співвідношення, відчув образ, уловив стан, то недарма час і фарби витратив. Це - підсумок (не побоюся цього слова) фанатичної праці, художник повинен постійно перебувати в роботі, тоді можна чекати гарних картин. Той же Ілля Юхимович Рєпін говорив: «Успіх – це один відсоток таланту і дев'яносто дев'ять відсотків копіткої праці».
- Що є Вашою улюбленою темою?
- Улюблена «тема» - потрапити в заїзд, отоді починається щастя. А заїзд буває тільки влітку у відпустку. Відпустка ж коротка, багато часу віддаю викладацькій роботі, кожен день на ремінь, як кажуть в армії. Але коли допадаюся до натури, то перевага належить пейзажу.
- У Вас є син. Як складається його доля?
- Син закінчив Академію дизайну і мистецтв за фахом «дизайн, графіка», саме цим він зараз і займається: оформляє книжки, облагороджує інтер'єри. Це добре, що він заробляє собі на життя тією спеціальністю, котру обрав. Не всі випускники, одержавши вищу освіту, стають художниками, музикантами чи акторами. Я вважаю, що будь-який мистецький навчальний заклад не дарма їсть свій хліб, якщо в рік випускає трьох-п'ятьох висококласних фахівців.
- Я причеплюся до слова “дизайн”. Річ у тім, що певна категорія художників перекваліфікувалися в дизайнери. На комп'ютері розбивають фотографію на квадратики, збільшують їх, потім як мозаїку переносять на полотно й у такий спосіб «малюють» картину. Або ще простіше: використовують епідіаскоп, калькують уже готове зображення. Ваше ставлення до подібних технологій?
- З одного боку, важко визначити, де мистецтво починається і де закінчується. Де грань? З другого боку, я не буду глибоко копати під комп'ютери й інші пристосування. Якщо мова йде тільки про збір матеріалу, про підготовчу роботу, тоді я не проти комп'ютера й фотоапарата. А от коли безпардонно копіюють, в тому числі і за допомогою епідіаскопа, то тут нема що коментувати. До створення одухотвореного образа, неповторного витвору мистецтва це не має жодного відношення, це технології маскульту й кітчу. Для того, щоб творити з чистого аркуша, усе-таки необхідно мати підготовку, школу, тобто треба добре знати абетку, тоді ти напишеш самостійний твір. Підкреслюю, школа – це передусім, бо в нас багато розвелося кульгавих аматорів-самоучок, які претендують на звання метра живопису. 
- Ну і додамо, що школу одухотворюють совість і серце.
- Безсумнівно, тоді те, що ти робиш, буде подобатись людям.
У моєму житті був такий цікавий випадок. Я жив на квартирі в селі, готувався до виставки після чергового пленерного заїзду. Розставив усі роботи, чимало з них досушувалися. У гості до старенької, в якої я квартирував, прийшли її подруги - переважно малоосвічені бабусі, вони влаштували справжній консиліум: обговорювали - це подобається, а те не подобається... І в результаті ті картини, що цим бабусям сподобалися, пішли в люди: спочатку комісія відібрала їх на регіональну виставку, потім вони помандрували далі і вище - на всесоюзну виставку в Москву.
Так що розбирається наш народ (ті ж бабусі й дідусі) у мистецтві. Усе залежить від того, як зроблено і як подано. Талановите і майстровите розмовляє зі світом на зрозумілій і доступній мові. А абракадабра - вона і є абракадабра.
- Я віддаю Вам право завершити нашу бесіду “тезою”, яку ви вважаєте необхідною.
- Я хочу побажати всім художникам, щоб у них фарба ніколи не кінчалась, тобто було, за що її купити, була можливість працювати і заробляти на шматок хліба.
І побільше Третьякових, Терещенків і Ханенків, які люблять і розуміють мистецтво до глибини душі і кишень.
А всім людям побажаю найчастіше огортати своє серце спокоєм краси.
Віктор Ковтун, голова правління Харківської організації Національної спілки художників України, секретар НСХУ, народний художник України, академік, професор. 
- Вікторе Івановичу, цікаво почути Вашу думку про Юрія Вінтаєва?
- З Юрієм Миколайовичем я вперше зустрівся майже тридцять років тому на молодіжній художній виставці в Харківському театрі ляльок. Він побачив мій зимовий пейзаж і сказав: “Я хочу познайомитися з автором”. Поруч була майбутня дружина Вінтаєва, вона сказала: “Нема проблем, ми разом навчалися в Харківському художньому училищі - на одному курсі”.
Як виявилося, я і Юрій були студентами одного і того ж Харківського художньо-промислового інституту (нині Академії дизайну і мистецтва), куди Вінтаєв поступив на спеціалізацію станкової графіки після закінчення одного з найстаріших і найкращих училищ колишнього СРСР - Пензенського художнього училища імені геніального художника і педагога Савицького.
Життя склалося так, що нас обох, випускників інституту, запросили на викладацьку роботу: Вінтаєва на кафедру живопису, мене – на кафедру рисунку. В 2001 році, уже в Академії дизайну і мистецтв, було створено майстерню сюжетно-тематичної картини, яку вчена рада доручила мені очолити, професор Вінтаєв став у ній асистентом. Я не пригадую, щоб за останні років шість хтось з викладачів державних академій (я маю на увазі три найпотужніші художні академії нашої держави – Київську, Львівську, Харківську) отримав, окрім Юрія Миколайовича, атестат професора живопису. Це багато про що говорить.
Наші творчі шляхи з Юрієм постійно переплітаються, в 2005 році, коли відзначалося 60-ліття Великої Перемоги, відбулася величезна міжнародна виставка у Москві, куди запросили і нас з Юрієм Миколайовичем, він виставив картину “Очікування”, я – картину “Ветеран”. Сьогодні ці роботи перебувають в Чуваській національній картинній галереї. Чому саме там? Річ у тім, що перший ректор нашого навчального закладу Олексій Опанасович Кокель звідтіля родом (до речі, він – один з найкращих учнів Іллі Юхимовича Рєпіна в Санкт-Петербурзькій академії, його дипломна робота “В чайній” отримала золоту медаль і Кокель став пансіонером: як тоді було прийнято, три роки подорожував, малюючи, по Європі. Згодом Кокель став першим професором образотворчого мистецтва в Чувашії, але часи були криваві, оскільки його репресований рідний брат був митрополитом, то йому теж загрожував розстріл. Харків став для Кокеля другою батьківщиною). Отже, з Юрієм Вінтаєвим ми вирішили, що наші картини будуть в Чувашії як певна запорука творчих зв’язків.
У Харкові відбулося вже вісім міжнародних рєпінських пленерів, і якраз Юрій Вінтаєв був одним з організаторів і учасників першого пленера. Мені нині як президенту Фонду Рєпіна доводиться займатися організаційними питаннями цих пленерів. Приємно, що перший пленер імені Олексія Кокеля має відбутися на його батьківщині в Чувашії в селі Тархани. На жаль, тепер дуже рідко бувають виставки-обміни між нашими незалежними державами - Україною і Росією, як це було в радянські часи. Але завдяки російському корінню Юрія Вінтаєва проблеми частково вирішуються. Три художника з Чувашії були на сьомому пленері в Харкові, тепер декілька харків’ян поїдуть на пленер в Чувашію.
Юрій Вінтаєв як людина, що вийшла з села, має добру земну основу, його знамениті сороки летять в усі усюди з його рідних місць, з Ширяєва, де Рєпін писав своїх “Бурлаків на Волзі”. Все у світі дивовижно пов’язане: вінтаєвські птахи-почуття летять з Волги по Слобожанщині, в Київ ось прилетіли в чудову галерею “Шарм”, де розкрилилася велика потужна виставка Вінтаєва, на котрій “зібралися” його роботи за декілька років. Вони написані олійними та акриловими фарбами безпосередньо на пленерах, останнім часом Юрій Миколайович дуже полюбляє Крим, це видно по кількості сонячно-радісних пейзажів, просочених морським повітрям.
Нині Вінтаєв плідно творить не тільки пейзажі, а й тематичні картини, мені з ним доводилося малювати масштабні триптихи, присвячені Григорію Сковороді та організації і створенню Харківського університету, якому виповнилося 205 років. Цікавою була спільна робота над чотирма тематичними картинами “Висота маршала Конєва”. І в цій справі Вінтаєв висловлюється як майстер.
- Які метаморфози сталися з його творчим почерком і якими є Ваші враження від Вінтаєва сьогодні?
- Метаморфози сталися величезні, скажімо, перехід від акварелей до олійного живопису – це вже чималий шлях. Його дипломна робота, присвячена Волзі, складалася саме з великою серії акварелей. До речі, в радянські часи Вінтаєв успішно брав участь у колективних виставках у Москві: в галереях Манежу. Вже тоді його роботи зі знаковими сороками, з цікавим технічним підходом були добре оцінені.
Палітрі Вінтаєва-волжанина була притаманна суміш сірого кольору з близькою гамою тонів. Та перебування в Україні, особливо пленери в Криму, дивовижно змінили його колорит – на мажорний і яскраво-насичений. Вінтаєв вважається одним з кращих пленеристів Криму.
Мені приємно, що ми сусіди по творчих майстернях, так що я бачу, як він не тільки завантажує в машину підрамники з полотнами й привозить їх назад, а й доопрацьовує нові роботи.
Анатолій Зорко, заслужений художник України, лауреат премії імені Сергія Шишка. 
- Яким є портрет Ваших вражень від творчості Вашого колеги?
- Різноманітні виставки останнього часу показують, що загубилася певною мірою культура звучного кольору і широкого письма. А от Юрій Вінтаєв, якого я знаю десять років, всім нам демонструє, що цією культурою він володіє дуже впевнено, сміливо і красиво. Я бував з ним на багатьох пленерах і бачив, як він може швидко взяти мотив, скомпонувати і написати закінчений етюд буквально за дві-три години. При широкій манері письма він вміє вималювати на полотні ту деталь, яка організовує композицію, ще й доповнити іншими деталями. Його прекрасний свіжий колорит вже має марку вінтаєвського. Чимало художників пробують під нього писати, але роботи Юрія можна відрізнити з першого погляду.
- А як мистецтвознавчо можна сформулювати напрямок, в якому працює Вінтаєв?
- Це чисто реалістичний напрямок, він продовжує українську класику – Захарова, Глущенка, Бернадського, Шишка і школу російськиїх художників, які писали дуже влучні і красиві етюди. Вінтаєвські творіння пропущені через серце і темперамент художника, і тому вони такі неповторні.
- Наскільки велика в його картинах частка імпресіонізму?
- Імпресіонізм Вінтаєва – не французький, він іде від школи російських художників: від Жуковського, Туржанського, Коровіна, які формувалися на суто слов’янських пленерах.
Отже, в особі Вінтаєва ми бачимо сплав традицій російської і української шкіл, самобутній Юрій є ніби містком.
- Наше життя дуже комерціолізоване і художники чимало працюють на замовлення, а декотрі виключно - “що забажаєте”. На Ваш погляд, що переважає в роботах Вінтаєва – любов до чистого мистецтва, чи все ж таки він орієнтується (колористикою, наприклад, радісністю) на те, щоб сподобатися, тобто на замовників?
- Ці припущення одразу можна відкинути. Юрій Вінтаєв – справжній, щирий. Скільки я його знаю, він ніколи на замовлення нічого не робив, хоча до нього часто зверталися з вигідними пропозиціями – написати нарочито ефектні і красиві пейзажі. На всіх пленерах він вибирає такі місцини, які не є, так би мовити, хрестоматійними, комерційними. Це можуть бути, як кажуть, Богом забуті місця, красу яких він дивним чином відчуває і відтворює.
Пленер чистить не тільки палітру, а й душу. Вінтаєв саме на природі встигає закінчено схопити натуру, хоча буває, що в майстерні щось допрацьовує. Майстерня часто йому бува заважає, бо переписані картини втрачають ту свіжість, яку він упіймав серед природи. Цікаво, що з однієї натури він може написати два етюди, і другий буває кращий, ніж перший, я це вже помітив на пленерах.
Юрій Вінтаєв так уходить всією душею в роботу, що нічого не помічає поруч: тільки натура і стан природи. Якось ми працювали на Інкермані, пішов дощ, я подивився: полотно заливає водою. Заховався. Юрій Вінтаєв закріпив мольберт, далі став працювати. Через півтори-дві години я підійшов, дивлюсь: дуже красиво схоплено - срібло на темній воді, сіре небо, дивний настрій дощовий… І мене взяла біла заздрість.
- Як же він від дощу врятувався?
- А він і не рятувався. Якщо полотно вже фарбою закладено, то воно тримається, хоча від вологи трошки провисає. Вінтаєв встиг „закласти”, а потім вже впіймав чудо за допомогою живописної магії. Чудова вийшла робота, на неї швидко поклали око цінителі.
Ще один схожий випадок був, коли ми втрьох (Вінтаєв, Віктор Єфименко і я) знайшли в горах чудове місце. Але знов-таки пішов дощ. Ми з Єфименком “розслабились”, а Юрій написав прекрасну роботу про “гірський дощ”.
Вінтаєв володіє шаленою терплячістю: коли він бачить красу, його ніщо не може зупинити, він азартно полює на той рідкісний погодний стан в природі, коли все швидко змінюється (за півгодини) і треба все дуже оперативно зафіксувати. Яка ж це комерція? Вінтаєв працює, вибачте за патетику, на вічність, це по його роботах видно. Він може намалювати шматочок якогось будиночка біля моря, старий човен, старі дерева, ніби все таке закинуте… Якби він хотів, то міг би експлуатувати-малювати троянди, бузок, якісь привабливі краєвиди Києва чи Харкова, котрі люди потенційно бажають придбати, але він це відкидає і пише те, що йому близьке до серця. І це несе людям.
Михайло Гуйда, народний художник України, академік
- Для мене ця виставка не стала абсолютною новиною, більшість картин я вже бачив у майстерні в автора в Харкові. Але щоразу Вінтаєв - це феєрверк, він пише - фарба летить в усі боки...
Юрій Вінтаєв – це справжній живописець, він тонко відчуває колір і, загострюючи його, напружуючи до межі, усе-таки витримує ту міру, що відкриває перспективи гармонії. Це йому фантастично вдається, тоді як чимало художників, форсуючи колір, занадто забарвлюють роботи, переграють, перетискають, немає тієї жаданої гармонії, що характеризує живопис з великої букви. Вінтаєву це якимсь дивом удається, я поздоровляю його з персональною виставкою, дуже радий за нього, і, звісно, хочеться, щоб він і далі радував глядачів, колег своєю творчістю.
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця