“Схід і Захід разом!” Від цього гасла сьогодні вже нудить, напевно, найзавзятіших оптимістів. Ці українські просторові географічні та демографічні реалії настільки злилися в конвульсивних пристрасних обіймах, що тільки чекай, хто перший випустить духа.
А яким зразковим українцем став Янукович!? У столиці України перед своїм стотридцятигривневим (на добу) народом виступає на тлі опереткових фольклорних українців у гарних розшитих строях, а який вони потім запальний танок водили! Ідилія неймовірна. Так і чекаєш почути від коаліції національної єдності новий універсал примирення на кшталт 2005 року: “Кому нужен этот федерализм, русский язык, нейтралитет? Мы же хотим стать “одинаковыми”, такими же, как и столичные оранжевые, пустите нас, мы такие же, это мы понарошку, мы тоже можем по-украински, не правда, что не можем: “Частуйтеся, будь ласка, ось вам філіжанка кави “Галка”.
Під гаслами псевдопримирення, бо на вибори йти не хочеться, напускне українство антиукраїнських сил, здається, сягає апогею. Та у щирість проукраїнських реверансів під егідою єднання “обох берегів Дніпра” вірити якось не надається. Фальшива українська еліта тріумфує у своєму бутафорному патріотизмі, та навіть неозброєним оком видно махровий фальш. Примирливо, як ніколи до цього часу, щебечуть українською Мірошниченко, Кисельов, Зубанов, Богатирьова, Волга: “Мы тоже можем по-украински…”
Укотре переконуєшся, як геніально описує Винниченко фальшиву українську еліту часів Гетьманщини, яка напрочуд нагадує нашу сучасну: “З усього кабінету міністрів один чи два міністри знали українську мову, останні ж чули її тільки в малоросійських спектаклях. Сама верховна влада, емблема так би мовити національно-українського характеру держави – гетьман, теж по-українськи говорити не вмів. Все оточення його, “двір”, складався з руської забубенної офіцерні, яка істинно руськими словами лаяла й висміювала й українську державу, й українську мову, й все українське. По міністерствах вищі керівні посади було, цілком натурально, засаджено людьми, відповідними до нового ладу. А цими людьми були старі руські демократи, які здебільшого ніколи зовсім не чули української мови… І вони раптом повинні були писати, говорити й робити доповіді своїм міністрам, які теж не вміли по-українському, чужою і здавна не визнаною ними мовою… Всі міністри присягалися, що через три місяці вони заговорять українською і навіть на засіданнях так говоритимуть. А щодо нижчих урядовців, то їм було категорично заявлено, щоб через три місяці всі заговорили по-українському. Хто не заговорить, той буде позбавлений посади. І це заявлялося з такою пресерйозною міною, що бідні руські чиновнички поперелякувались і кинулись учити українську мову. Книгарні українські й неукраїнські найкраще торгували українськими словниками за тих чудернацьких часів скакання руської реакції по українському. Але чиновнички почували, що діється щось безглузде, що не може того бути і не могли істинно-руські лизоблюди, які засідали у Правительстві, зрадити руську справу на користь хохлам, мазепинцям. І хоч про всяк випадок вони зубрили “собачу” мову, але в глибині своїх стривожених маленьких душ, сподівалися, що це якось минеться й безглуздя зникне… А тим часом Правительство помалу викидало з тих інституцій усіх українців, усіх тих, хто могли українською вести діловодство. Хоч воно й декларувалося, що державною мовою в Україні є тільки українська, а тим часом вища судова інституція, Сенат, більшістю голосів постановила, що й руська мова повинна вважатися державною (!!! – І. Л.) Бо вони хотіли переконати… що це абсурд, безглуздя, що національно-українська держава така, “як у людей”, абсолютно неможлива. І представляли наочні життєві докази: всі багаті, порядні, пристойні люди – не українці, а руські, або євреї, або поляки. Всі “культурно-творчі сили краю” – не українці… Яка мова панує скрізь на вулицях, у пристойних домах, магазинах, ресторанах? Не українська. Хіба ж не абсурд українська державність?.. І що далі, то ці ознаки істинно-руської вірності Правительства ставали все виразнішими й сміливішими. З Росії вже хмарою сунула всяка чорна, сіра й жовта руська сотня; поїзди, набиті так званими “фахівцями”, що зводили гидь на Україну… З кожним днем росте до нас любов наших любих, милих братів – руських. Палка, переможна, надзвичайна любов!..”
Це настільки дежа вю з дежа вю, що вислів Еклезіаста про те, що нічого нового немає під сонцем, можна вважати справді єдиним, котрий може розтлумачити всі події, котрі відбуваються у світі. Невже майже за сто років потужного руху людства до суспільного прогресу в Україні практично нічого не змінилося? Вочевидь, що так. Чудернацькі часи скакання російської реакції по-українському, давно випробуваний рецепт підступного зрадництва, знову у фаворі.
Справжнє українство не знаходило в державницькій політиці жодного прояву від часів незалежності. Відчувши слабкість національно-демократичного табору, державницька політика України до помаранчевої революції ґрунтувалася на принципі “відкладання в довгу шухляду” національної ідеї, яка, на думку антиукраїнської влади, була ще “не на часі” й “не спрацювала”.
У своїй державі українське не мало жодних шансів укорінитися, бо з ідеєю українства, як і в попередні часи його гоніння, пов’язували все недолуге, недорозвинуте, недієздатне та нежиттєве. Українську ідею заганяли у стійло лише галичанства та селянства, вона не мала права навіть переступити порогу столиці. Наталія Вітренко визначила місце українства лише на Бессарабському ринку. За її словами, “завжди всі у Києві говорили російською, а українською лише ті, хто приходив із сіл”.
Українська ідея всюди, крім заходу держави, як і в усі попередні віки, зводилася до ідеї, яка не викликає поваги, не є престижною і не може бути ключем до досягнення життєвого успіху. Чому ж українське в Україні не викликає поваги? Зрозуміло, що холопська мова та культура не можуть бути керівною державотворчою силою. Однак оскільки держава (поки що) номінальна українська, ідеологію розколу та зросійщення вигідно приховати під завуальованою фальшивою українськістю. Залишається очікувати з уст Януковича: “Слава Україні!” Невдовзі почуємо…
Біля себе Янукович створює українську бутафорію з малечею в українських нарядах . Чого тільки не роблять регіонали аби залишатися в кріслі . Грають на чужому зовсім полі . А головного у них не має - любові до цього народу і служіння цій державі і її народу . Фальш , розрахований на дурня - таким от вони і вважають український народ .
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта