Проте навіть незважаючи на певні поразки в розвитку державотворчої ідеї перших та наступних років незалежності, з часом громадяни України змогли хоч якось пристосуватися до нових реалій і хоч якось облаштувати своє життя. Просто сфера основних життєвих інтересів майже кожної людини, крім професійних політиків, завжди лежить поза межами політики, а тому в більшості випадків кожен з нас самостійно будує якісь свої плани на майбутнє незважаючи на політичну ситуацію і особливо не задумуючись ні над якими надто вже складними психологічними чи філософськими проблемами, завжди самостійно вишукує якісь ті чи інші свої ідеї щодо нього. Тому загальний розвиток людини завжди відбувається двояко – або таким чином, що вона хоче щось зрозуміти, щоб з користю для себе пасивно ним скористатися, або - щоб щось створити самостійно – тобто зрозуміти як саме розвивається її життя і створити його таким, як сама того хоче. Але для цього ми потребуємо як і самостійного усвідомлення своїх власних прагнень, так і уявлень про те, яким саме може бути таке майбутнє – особливо в тій його частині, яка залежить вже не від наших зусиль, а від загального розвитку суспільства та світу. І оскільки ця частина майбутнього будується вже не тільки нашими силами, але й спільними зусиллями багатьох людей, то ми потребуватимемо оцінки і їхніх прагнень та їхніх можливостей. Найпростіше це зробити тоді, коли ми приймаємо в себе якусь частину суспільних цінностей, стаємо часткою одного єдиного великого механізму – і тоді вже дуже часто можемо не тільки скористатися уявленням і знаннями інших людей для власних цілей, але й спрогнозувати їхню поведінку та розвиток всього суспільства, щоб підкоригувати тим чи іншим чином і свої плани на майбутнє.
Та повністю можливим для людини таке стає лише тоді, коли: а) вона зможе спрогнозувати спільне майбутнє – розвиток і всього світу, і того конкретного суспільства, в якому вона живе, для чого їй, в тім числі, стає необхідним і розуміння політичних та суспільних процесів та здатність оцінювати ступені ризику від того, що не залежить ні від одного, ні від другого, ні навіть від її власних зусиль; б) коли таке прогнозування майбутнього розвитку світу і створення уявлень про своє місце в ньому буде йти в неї одночасно зі здобуттям власного досвіду – такого, який може знадобитися їй в такому майбутньому.
Так, наприклад, коли молода людина будує свої уявлення про якусь свою майбутню кар’єру, то заради цього перш за все вона повинна здобути відповідну освіту та, бажано, набути необхідного мінімального життєвого досвіду – наприклад працюючи на приватних фірмах чи заробляючи грошей на якісь свої видатки, або привчаючись використовувати загальноприйняті схеми подальшого працевлаштування – як це було в радянські часи, де всі пасивно надіялись на вдалий розподіл на роботу після закінчення інституту. Звичайно за таких умов чим більш стабільним і прогнозованим є її життя – тим краще, при умові правда, що така стабільність не придушуватимете усі її можливості до самостійного розвитку. А проте навіть за таких умов все-одно можуть виникати і певні проблеми – просто тому, що фізично неможливо все передбачити наперед – і про який би конкретний досвід не йшлося, але все-одно в більшій чи меншій мірі ми можемо опинитися в обставинах, до яких повністю не готові.
Крім того, якщо ми вже говоримо про можливість спочатку створити образ майбутнього, а вже потім прагнути до нього, то такий його пошук цілком природно асоціюється з чимось приємним, чого ми хочемо досягнути в результаті – адже навряд чи ми хотіли би для себе чогось поганого. Але внаслідок асоціативної роботи пам’яті ця радість від очікування насолоди автоматично буде запам’ятовуватися разом з тим, що її супроводжує, тобто з якимсь певним типом поведінки саме в момент такого пошуку, а не з тією нашою поведінкою чи рисами характеру, які мали би з’явитися лише згодом, в майбутньому і які зараз існують лише в нашій уяві. Тому цілком можна опинитися і перед такою загрозою, що замість того, щоб створити образ того, якими саме ми повинні стати, ми натомість можемо виявитися залежними від своєї поведінки в момент досягнення результату, і таким чином тільки ще більше зафіксуємо те, що вже існувало в минулому, і чого ми насправді дуже часто хотіли би просто позбутися. Тобто, за такою аналогією для звичайної людини, яка прагне створити своє майбутнє, це проявилося би в тому, що замість того, щоб стати юристом, вченим чи медиком, вона так і залишилася би лише людиною, яка прагне стати юристом, вченим чи медиком. Це, в принципі, давно відомий феномен – тільки й того, що може не настільки застосовний раніше саме до сфери політичних уявлень, але саме в таку залежність в основному і попала комуністична ідея, коли основним в ній стало не те, чого ми хотіли досягнути – так як сам образ такого комуністичного майбутнього виявився надто вже недосконалим і незавершеним, і не те, якою би мала стати людина, досягнувши такого майбутнього, а сам процес досягнення цієї мети, боротьба за неї, створення образу вічного борця-революціонера, який виявився вже не тільки нездатним жити в повноцінному суспільстві, але й більше того - міг тільки вишукувати нових ворогів і створювати нові перепони - як для оточуючих чи підлеглих, так навіть і для самого себе.
Тому по-великому рахунку, як це не дивно звучить, кінцевий результат досягнення бажаної мети може залежати вже навіть не стільки від конкретних дій, але й від способу мислення в момент їхнього здійснення, від думок і бажань, від почуттів і уявлень. В цьому сенсі можна говорити навіть вже і про творчу сили думки, яка і справді таким чином може так чи інакше впливати на наше життя, чи принаймі на його майбутнє.
2. Програмні комплекси поведінки.
Ну і нарешті складність використання ідей полягає ще й в тому, що далеко не всі і не завжди здатні їх породити і створити самостійно. І просто тому, що не у всіх для цього є достатні творчі чи розумові здібності, і тому що людина нездатна осягнути всього в своєму житті через обмеженість терміну її існування – тривалості життя. Саме тому ми і змушені користуватися чужими готовими „програмами-моделями поведінки” – приблизно так, як це робить кожен з нас ще в дитинстві – просто копіюючи дорослих. Так вже і в дорослому житті – ми іноді не просто вчимося чогось в інших, але й переймаємо їхню модель поведінки, їхній стиль чи манеру, їхнє вміння думати, говорити чи вести себе, не особливо замислюючись над тим, що саме з цього нам може виявитися потрібним, а що – ні; або й просто користуємося якимись загальноприйнятими і загальнодоступними уявленнями, не особливо перевіряючи їх, як у випадку з роботою за направленням після закінчення ВУЗу часів СРСР. Тому про що конкретно не йшлося би, про яке вміння чи знання, але в будь-якому випадку, якщо ми тільки дійсно захочемо навчитися чогось пришвидшеним методом – то повинні зразу отримати весь цей комплекс – і ідею про те, чого саме ми хочемо досягнути чи що саме треба для цього робити, так і набір почуттів, що їх супроводжують, з усіма їхніми особливостями і недоліками. В ідеальному варіанті це мав би бути цілий ряд логічних послідовностей: ідея(1)-вчинок(1)–наслідок(почуття)(1), ідея(2)-вчинок(2)-наслідок(2) – і т.д., комплексне поєднання яких і створює наш характер, формуючи таким чином наше вміння адаптуватися в зовнішньому світі, повноцінно спілкуючись з іншими людьми і досягаючи бажаного для себе. Але біда в тому, що таким чином копіюючи моделі поведінки інших людей, ми отримуємо вже навіть не тільки весь набір знань і почуттів, які стосуються конкретного життєвого досвіду чи вміння, але й все, що може мати і зовсім віддалене відношення до вирішуваної проблеми, а іноді і щось, що та людина цілком цілеспрямовано може намагатися вкласти в нас просто заради того, щоб з вигодою для себе використати нас в майбутньому. Звичайно дуже часто в повсякденному житті, коли ми говоримо про використання одних людей іншими, мова йде якраз про всі можливі похідні саме від такого способу поведінки, а проте навряд чи це можна назвати предтечею тієї ідеології, яку ми хотіли би створювати. Чи вірніше – ідеологія на основі такого способу мислення можлива лише тоді, коли людину дійсно залякують чи спокушують, коли використовують її залежність від тієї системи цінностей, зрадити яких вона не може – і більше всього це схоже якраз на ті історичні приклади нацизму та сталінізму, яких би ми якраз хотіли по можливості всіляко уникнути.
3. Суспільна мораль та взаємовідносини людей.
Але навіть якщо кожна людина тим чи іншим чином завжди приречена на спілкування і відносини з іншими, то одні люди при цьому все-одно можуть жити за принципом взаємовигоди – коли вони самі готові зробити щось для інших, щоб натомість отримати потрібне собі, а інші – так, щоб навіть не порушуючи при цьому загальновстановлених норм моралі і справедливості, використовувати інших, нічого не даючи їм взамін. Основою цієї проблеми стає два фактори: - цілком природне прагнення людини отримати для себе щось легшим чином, ніж завжди; - природній взаєморозподіл відносин між людьми – так що одна людина завжди повинна щось віддати іншій за її послугу.
Але справа в тому, що навіть не порушуючи явно останньої умови балансу енергій і прагнень різних людей, все-одно завжди можна спробувати якось її обійти, або й навіть більше того – отримати щось більше для себе взагалі нічого не даючи за це взамін. Звичайно найпростішим шляхом до такого завжди стає саме влада – не тільки політична, але й фізична, матеріальна чи й навіть духовна – саме тому вся попередня історія людства по-суті є історією боротьби за владу. Але навіть уникаючи видимих проявів влади, навіть в повсякденному житті завжди можна спробувати використати когось так, щоб отримати побільше для себе, поменше даючи при цьому взамін, хитрістю чи силою уникаючи при цьому можливих неприємних наслідків для себе від такого нечесного використання інших. Проте основним для нас є те, що такі ж небезпеки чатують на нас і тоді, коли інші нам потрібні для досягнення якихось наших навіть найблагородніших цілей – тоді такі взаємовідносини можуть відбуватися і цілком природнім чином, коли ми когось переконуємо щось зробити чи пропонуємо йому щось взамін за його послугу, але можуть бути і такими, що ми використовуємо когось і по-іншому – вводимо його в оману (спокушуємо), залякуємо, користуємось його залежністю від якихось надто важливих для нього бажань, намагаємось створити йому неправильну картину чи то всього світу чи то навіть її власного „Я” – саме такого, яке нам вигідне і потрібне, чи використовуємо його ще якось по-іншому, навіть якщо ніби й не порушуємо при цьому загальноприйнятих моральних норм суспільства, в якому живемо.
І найчастіше така загроза проявляється саме в тому випадку, коли іншій людині потрібна твоя допомога – словом чи ділом. Тоді можна навіть не порушуючи таких умов нормального співіснування і суспільних норм моралі спробувати ще щось додатково отримати для себе від когось іншого – примусити його відчувати себе постійно винним за послугу чи допомогу („от ти завжди такий – ти ніколи не зможеш мені віддячити за все, що я зробив (-ла) для тебе!”), використати властивості його пам’яті так, щоб він разом з отриманням чогось потрібного йому отримав й ще щось, необхідне нам (в кращому випадку – „я скажу тобі, коли мені буде щось потрібно!”, в гіршому – вкласти в його думки умовне бажання (прокляття) „зате ти коли... виростеш, ...станеш відомим, ...досягнеш бажаного результату (умова) ... зробиш те, що я тобі скажу, здійсниш якийсь такий вчинок, який тоді може виявитися навіть абсолютно неприйнятним для тебе, але від виконання якого ти все-одно вже не зможеш відмовитися (наслідок)”), попросити чогось багаторазового за одноразову допомогу („добре, я тобі зараз допоможу, але зате ти тепер постійно будеш робити те, що я тобі скажу!”), пообіцяти взаємопідтримку, а потім зрадити („та ні, я і так тобі допоможу, ми ж робимо спільну справу!”, а потім – „я ж нічого не обіцяв! я маю право зробити все по-своєму, а ти взагалі дурак!”).
Останнє має вже зовсім особливе значення, так як останнім часом стало заледве чи не національною рисою якщо й не українців, то українських політиків – так вже точно, а тому його напевно можна пояснити і трохи більш детально. Основою психології зради стала можливість отримання подвійної насолоди (це звичайно при умові, що людини не має ніяких моральних обмежень (чи просто совісті) які би забороняли їй скористатися такою можливістю для себе). Тоді першого разу отримуєш насолоду від того, що виконуєш спільну справу разом з іншими людьми, близькими тобі за духом і за намірами, тобто робиш більше, ніж це міг би зробити сам, а вдруге – тоді, коли фактично пообіцявши людині підтримку або й навіть щось більше, насправді відмовляєш їй в цьому – тобто в результаті отримуєш бажане для себе відчуття, нічого за нього не „заплативши” за нього, таким чином повністю присвоївши собі результати спільної діяльності, що помилково може сприйматися як критерій позитивного розвитку, як ми про це вже не раз говорили – можливість легше щось отримати, ніж зазвичай, при меншій затраті власних зусиль при цьому. Правда справедливості заради слід відмітити, що дещо схоже може проявитися і в зовсім протилежному випадку – тоді, коли ми самі даємо щось іншим, нічого не вимагаючи взамін, даруючи щось зовсім, здавалось би, безкорисно – але так, що вони потім виявляються постійно нам винними (згадайте радянське – „Перед Родиной ты вечно в долгу!”), або тоді коли просто буває „відстрочка платежу” – „віддаш, коли зможеш!”, що проте майже завжди означає, що віддавати тепер доведеться набагато більше, ніж в свій час просив („Искупиш вину перед Родиной жизнью!”). Тому якщо ми дійсно хочемо уникнути всіх цих небезпек, то мусимо прагнути до того, щоб нормальні відносини як і між двома громадянами, так і між громадянами і державними чи суспільними інститутами, завжди відбувалися за принципом взаємовиручки і взаємодопомоги, але не за рахунок хитрості чи обману, зради чи „подарунків з відстроченим платежем”, тим більше тоді, коли такий платіж може вимагати більшого, ніж ти міг в свій час від нього одержати.
Проте й це ще не все – бо особливо небезпечними для нас стають усі ті випадки, коли хтось, розумніший за нас, хай навіть і тільки в якомусь одному, цілком конкретному випадку, чим тим більше хтось, наділений хоч якоюсь владою над нами, хоче нав’язати нам такий образ нашого власного „Я”, який йому вигідний, приписати нам неіснуючі мотиви поведінки чи бажання, а потім переконати нас в тому, що ми ніби-то такими і є насправді. Такі можливості не такі вже й нереальні, як це могло би здатися на перший погляд – навіть щоб просто почати спілкуватися з іншою людиною, ми спершу просто змушені будемо створити в своїй уяві якийсь певний її образ – щоб хоча би приблизно спрогнозувати її бажання і поведінку, інакше навряд чи зможемо промовити до неї хоч слово. І вже тим більше ми будемо змушені створити спрощену динамічну модель її особистості для того, щоб підтримувати повноцінні довготривалі відносини. Але цю ж модель чужої особистості можна потім спотворити в ту чи іншу сторону, а згодом спробувати заново нав’язати її власникові, фактично змінюючи таким чином його уявлення про себе в бажану для нас сторону.
В основі цього лежить таке ж природне бажання, як і в основі будь-якої ідеї, що стосується майбутнього – „от якби хтось був такий, як мені це потрібно, то може і я би тоді отримав те, що хочу”. Таким чином і виникає ця спокуса нав’язати комусь такий спотворений, перероблений нашою уявою образ його же власного „Я”, який вигідний нам, переконати його в тому, що він саме таким і є. Хоча можливо що навіть це ще не було би аж настільки небезпечним, якби не інше – те, що дуже часто разом з тим нам намагаються нав’язати і інше підсвідоме уявлення – „от якщо ти будеш таким, як це мені потрібно, то будеш змушений і вести себе відповідно”, таким чином по-суті намагаючись підпорядкувати собі іншу людину, посилити свою владу над нею та позбавити її здатності до самостійних вчинків. Цей, здавалось би такий фантастичний метод, насправді досить добре знають сучасні політтехнологи – правда переважно застосовуючи його щодо третіх осіб – наприклад коли на замовлення однієї політичної сили для всіх інших створюється певний образ другої, приписуючи їй неіснуючі мотиви поведінки чи навіть створюючи цілу, завершену картину її діяльності, з якої потім виводяться відповідні висновки щодо того, як саме вона буде вести себе в майбутньому, висновки які би найкраще представляли її так, як це і було вигідно замовнику ситуації, але не їй самій.
Але не треба думати, ніби такої загрози не переживає і кожен з нас вже по відношенню до самого себе. Наприклад тоді, коли нам не просто хочуть приписати неіснуючі риси характеру чи мотиви поведінки, а й справді хочуть нав’язати нам такі уявлення про себе, переважно як про народ чи націю, як це комусь і потрібно чи вигідно, чи навіть більше того – коли постійними повтореннями одних і тих же тверджень пробують нав’язати уявлення про те, як треба себе вести, чого можна хотіти, а чого – ні, що можна робити, а що – ні, і як саме треба реагувати в найрізноманітніших ситуаціях. Людей, готових з легкістю використати для цього будь-яку можливість, не так вже й мало навколо нас, і вже тим більше будь-яка державна система не зацікавлена в тому, щоб виховувати своїх підданих самостійними і думаючими людьми – і ось саме тоді вона і намагається привчити нас до думки, що ми не повинні цікавитися владою, що політика – брудна справа, а тому туди краще і не потикатися, і що ми повинні бути зацікавленні лише власним виживанням – але аж ніяк не власним розвитком чи, тим більше, пошуком нових шляхів розвитку усієї держави. І навіть більше того – нас хочуть привчити до думки, що ми слабкі і залежні, нездатні до самостійного життя – а тому завжди потребуватимемо опіки і тому завжди повинні постійно комусь коритися, зневажаючи своє минуле, ненавидячи теперішнє і проклинаючи майбутнє ... і постійно підживляючи таким чином інших своєю енергією нереалізованих мрій і бажань...
4. Ідеологія та розвиток суспільства
Проте незважаючи на всі загрози і небезпеки реального життя, кожен з нас все-одно хоче якось облаштувати свою долю, хоче зробити своє життя таким, як сам до того прагне. Тому якщо говорити про розвиток і життя кожного громадянина, то напевно людина все-таки не обов’язково завжди повинна здобувати знання за допомогою лише власних зусиль, не обов’язково повинна все перевіряти власним досвідом, дещо вона й справді може робити і цілком автоматично, – тільки тому, що так роблять інші і тільки внаслідок того, що тобі це теж здається достатньо розумним і привабливим, і таким, що відповідає твоїм бажанням. Так само, як і достатньо розумним здається і те, що деякі проблеми і справді можна намагатися вирішувати і за допомогою інших людей – друзів чи просто знайомих, а іноді навіть і зовсім сторонніх осіб. І нічого поганого немає ні в одному, ні в іншому випадку – і якби не якась частина людей, яка попри то завжди захоче скористатися таким шансом з вигодою для себе – то можливо що це і взагалі не несло би в собі ніяких додаткових загроз, тільки й того, що потім, вже в майбутньому, напевно ще раз довелося би переосмислювати дещо з попереднього досвіду. Це в ідеалі мало би дати змогу людині займатися справжньою творчістю, яка насправді завжди означатиме лише одне – можливість творення саме такого майбутнього, до якого ти і прагнеш.
Проте насправді, як ми це вже казали в попередніх розділах, в людини завжди є вибір - або бути включеною в уже існуючу систему відносин, потерпаючи від всіх її особливостей і недоліків та уникаючи всіх можливих небезпек, або тоді, коли ми тим чи іншим чином прагнемо знайти образ нового, досконалішого майбутнього - ризикувати попасти в залежність від когось, хто захоче використати таке наше цілком природнє прагнення з вигодою для себе. Тому дуже часто тоді, коли не можна самостійно все перевірити і не можна обмежитися одним лише власним життєвим досвідом, ми і постаємо перед такою дилемою – чи дійсно залишити все так, як є, не прагнучи нічого аж надто вже складного і нового, чи все-таки спробувати щось змінити, ризикуючи попасти в ще гіршу залежність – як це вже не раз бувало в українській історії, для прикладу в тих же 1918-му і 1991-му роках, і як це дуже часто кожному з нас загрожує в повсякденному житті – тоді, коли ми потребуємо допомоги інших, і дуже часто далеко не найкращих людей. Але якщо у власному житті кожен з нас цю проблему вирішує самостійно і самостійно оцінює ступінь ризику для себе, то для всієї держави це може відбуватися і не повністю осмислено, і до того ж може нести в собі і набагато гірші додаткові загрози. І тоді в майбутньому ми можемо зіткнутися з такими проблемами, які будуть вимагати від нас як мінімум необхідності переосмислення минулого, відділення того з нього, чого ми дійсно хотіли і до чого дійсно прагнули – від всього того небезпечного чи поганого, що могли отримати разом з ним. Можливо правда, що якби це стосувалося лише наших власних прагнень, то це не мало би аж настільки важливого значення, але якщо говорити про певну групу чи колектив людей, то на жаль на сьогодні реальний стан справ виглядає так, що завжди якась частина з них завжди захоче скористатися будь-якою найменшою можливістю для того, щоб використати інших з вигодою для себе – особливо тих, які і справді хочуть щось змінити і які дійсно можуть створити щось нове. А тому розуміючи це, ми повинні усвідомлювати і те, що таке наше прагнення створити щось нове не тільки у власному житті, але і в політичному чи державотворчому плані, вже тим більше завжди викликатиме не просто силу організованого спротиву, але й може піддаватися і набагато серйознішим небезпекам – небезпеці поглинання наших намірів іншими людьми, небезпеці попадання в залежність від них, небезпеці втрати особистої свободи і навіть всього того, що ми вже досягнули раніше. А тому іноді і справді це може розглядатися як цілком самостійна і організована сила, здатна не тільки чинити опір, але й випереджати наші вчинки, сила, що знаходиться з нами в стані неоголошеної війни, сила, вплив якої дуже часто проявляється як справжнє прокляття, створене розумом не дуже чесних і не зовсім порядних людей, об’єднаних спільним відчуттям прагнення до здобуття власної вигоди будь-яким чином, і вже тим більше – за рахунок інших людей, яких вони вміло використовують і принижують...
Проте навіть крім усього вищесказаного, ще одна проблема полягає в тому, що насправді всі наші прагнення, які ніби-то стосуються майбутнього, насправді завжди йдуть лише з минулого, бо не можна хотіти того, про що не маєш ні найменшого уявлення, що ще ніколи не переживав, якщо тільки мова не йде про якісь вроджені природні інстинкти. Тому будуючи майбутнє, ми просто змушені будемо не цуратися й вже пережитого, пам’ятаючи і осмислюючи його. Причому по великому рахунку особливого значення не має вже навіть і те, чим саме займатися і чого саме хотіти, значення має тільки те, як саме встановити таку систему «рівноваги часів» - одночасної побудови майбутнього і осмислення минулого. Тому навіть якщо говорити про розвиток творчих здібностей людини як про кінцеву ціль будь-якої ідеології, то зовсім не завжди мова обов’язково повинна йти лише про щось, що звично асоціюється саме з цим словом, з художньою творчістю – тому що це повинна бути відданість будь-якій справі, якою займаєшся, здатність будувати майбутнє і осмислювати минуле – і саме це і буде твій власний внесок в розвиток загального блага для всіх нас...
4. Послідовність розвитку ідеології.
Але навіть уникнувши усіх цих небезпек, ідеологія повинна бути ще й достатньо послідовно і повно проробленою в часі – так само як і кожна людина плануючи здійснення своїх вчинків наперед проробляє що саме і після чого вона буде робити, особливо тоді, коли йдеться про щось достатньо складне і довготривале. Основною ж перешкодою на шляху цього процесу стає одночасно кілька важливих механізмів. По-перше – сам принцип роботи людської пам’яті, яка завжди запам’ятовує не щось окремо, а тільки в поєднанні: дія – почуття. В ідеальному випадку це повинно означати, що наші вчинки приносять для нас ті чи інші наслідки, які вже, відповідно, можуть викликати і ті чи інші позитивні чи негативні відчуття. Тоді, коли ми в результаті отримуємо щось приємне для себе – це відчуття задоволення чи насолоди і запам’ятовується одночасно з тією поведінкою, яка до нього і призвела, утворюючи таким чином в нашій пам’яті чіткий логічний ланцюжок - щоб отримати те чи інше відчуття, треба виконати ту чи іншу дію чи цілу їхню послідовність. В тварин щось схоже часто називають умовним рефлексом, але насправді механізм цього процесу є набагато складнішим, бо як умовний рефлекс він спрацьовує чи запам’ятовується лише в одному випадку – тоді, коли між вчинком і почуттями, які він приносить, майже немає розриву, часового проміжку. В іншому ж випадку дуже часто може бути так, що одні наші вчинки супроводжуються почуттями, які насправді приходять від чогось зовсім іншого – переважно від того, що сталося набагато раніше – а наслідки від своїх теперішніх вчинків ми можемо отримати лише в недалекому або й достатньо віддаленому майбутньому. Це, фактично, могло би навіть повністю порушити здатність людини до практичної орієнтації в реальному житті, якби не те, що насправді ця проблема вирішується дуже просто – цілком автоматично, під час сну. Там, в середовищі мрій і фантазій, в якому за визначенням немає часу, і відбувається поступове відтворення реальної причинно-наслідкової картини, вишукуються найбільш пам’ятні події дня чи навіть кількох останніх днів та найбільш сильні почуття, які ми переживали – а тоді вже встановлюється зв’язок поміж одним і другим – що саме сталося внаслідок чого.
Але на жаль так бездоганно цей механізм спрацьовує лише тоді, коли мова йде про речі, в яких він „достатньо добре розбирається”, тобто про щось, що в першу чергу пов’язано якраз з природніми інстинктами чи прагненнями, переважно з інстинктами виживання чи продовження роду. Тоді ж, коли мова заходить про щось складніше – як-от віддалене планування свого життя, особливо в якомусь інтелектуальному чи моральному плані – встановити такі причинно-наслідкові зв’язки надіючись тільки на автоматичну роботу цих природних інстинктів вдається далеко не завжди – і здебільшого це потребує додаткових свідомих зусиль, щоб щось зрозуміти і усвідомити по-іншому, ніж воно могло здаватися на перший погляд. І вже тим більше такі свідомі зусилля необхідні в тому разі, коли мова заходить про таку складну річ, як колективна доля багатьох людей, якою по суті і є будь-яка ідеологія національного розвитку. Тому, щоб уникнути усіх можливих небезпек і загроз, і доведеться поетапно і поступово розглянути дію цього механізму в його поступовому розвитку протягом певного періоду часу, з усіма наступними висновками, поєднаннями і логічними зв’язками...
1. Початки ідеології
Звичайно зрозуміло, що перш за все повинна бути створена ідея, що ляже в основу майбутньої ідеології, тобто такий образ спільного майбутнього, який би був достатньо привабливим для багатьох людей, який би достатньо повно і багато описував і наше життя в майбутньому, і те, якими ми самі станемо в результаті, та якими будуть наші відносини один з одним, тобто яким стане наше суспільство в цілому. Власне кажучи, про це ми вже достатньо багато говорили як про основу ідеології в попередніх розділах, але потім, коли така ідея майбутнього достатньо добре проробляється і популяризується, то відпрацьовуються і шляхи її досягнення, ставляться конкретні завдання, які треба виконати, після чого вона починає здаватися достатньо легкодосяжною і привабливою для багатьох, стає саме тим майбутнім, перші досягнення якого, здається, стануть доступними для всіх вже завтра.
Тоді, використовуючи цю енергію майбутнього, по-суті – розроблені іншими плани і готові моделі поведінки, людина починає працювати більш енергійно, її життя наповнюється якимсь смислом і інтересом, прагненням чогось досягнути. І саме тут вперше і проявляється та небезпека, про яку ми кажемо – коли існує і дія, і наявність позитивних відчуттів через те, що тобі почало щось вдаватися легше, ніж звичайно, – то це людина може приписати або на свій рахунок, або почати вважати його і взагалі наслідком дії якихось зовсім сторонніх факторів, хоча насправді оте „легше” пов’язано лише з одним – з тим, що замість того, щоб шукати власні шляхи розвитку і затрачати на це власний час і зусилля, вона використовує по суті чужий продукт, хай навіть і створений цілим колективом авторів або й усією спільнотою.
Таким чином вона й справді економить свій час і зусилля, і багато що їй тому і справді на початках вдається значно легше, ніж зазвичай. Нічого особливого в тому немає – таке часто буває у вдало підібраному колективі – коли кожен справно виконує лише свою ділянку роботи і від того виграють всі, так як отримують змогу використовувати спільно створений продукт, затрачаючи при цьому зусилля, фактично, лише на якусь його частину. Так от – у тому випадку, коли мова йде про розвиток державної, політичної чи національної ідеології, основна проблема пов’язана саме з цією структурою роботи людської пам’яті, коли одночасно запам’ятовується як і сама подія, так і почуття, що її супроводжують. Тобто вже на цьому етапі виникає певна небезпека в тому, що така радість, яка виникає просто внаслідок того, що людина чи то уявила собі план свого майбутнього життя за рахунок використання державної чи партійної ідеології, чи то тому, що отримала готові моделі поведінки на найближчу перспективу, може замінити собою її власний досвід, її вміння здобувати бажане власними руками.
Тому тоді певний тип поведінки, пов’язаний з досягненням поставлених цілей, чи те, як саме вони досягаються, автоматично поєднується з почуттями, мріями про хороше і близьке майбутнє, що може зразу ж майже однозначно законсервувати тільки якийсь один певний спосіб мислення – так, як буває в людини в якийсь приємний період закоханості чи й просто молодості, коли їй все легко і просто вдається. Але таким чином, фактично, порушуються причинно-наслідково зв’язки між подіями та їхніми наслідками, і в результаті в уявленнях людей утворюється неправильна картина світу, так що потім вона ніяк не може зрозуміти, чому в неї тепер не виходить так, як колись. Так само багато в чому сталося і в подіях Радянської епохи, коли внаслідок схожого процесу відбулася певна дезорієнтація механізму вдоволення своїх бажань і прагнень серед простих громадян. З іншого боку – зате саме так і здобувається необхідний життєвий досвід швидше, ніж зазвичай, ціною власних зусиль, правда тільки при умові, що такий тип поведінки повинен приносити не тільки позитивні, але й негативні відчуття і що вони усі будуть запам’ятовуватися в повному обсязі, аналізуватися і осмислюватися.
Таким чином людина, навіть здобуваючи певний біль від можливих невдач чи поразок, зате дістає справжню, хоч може і неповну, але зате не видуману можливість збагнути таку картину світу, яка вже включає в себе максимально наближені до реальності причинно-наслідкові зв’язки, а тому дуже часто насправді проблема полягає навіть не стільки в тому, щоб зразу усе правильно зрозуміти і розставити по своїх місцях, як в тому, щоб не уникати сприйняття чогось неприємного для себе, сприймати усю видиму картину світу, а не лише якусь, тимчасово вигідну тобі, його частину.
2. Поетапне впровадження ідеології.
Але й це ще не все. Вся справа в тому, що будь-яке достатньо складне завдання повинно бути ще й відповідно розтягнутим в часі - тому що просто нереально говорити про те, ніби в нас вчора ще не було ніякої ідеології взагалі, а вже завтра ми повністю вирішимо усі свої проблеми. Тому насправді мова повинна йти про поступове здійснення окремих етапів реалізації цілісної структури і про те, що насправді будь-яка ідеологія переслідує дві дещо відмінних цілі. Одна – це виправити існуючі недоліки теперішньої системи управління і суспільних відносин, виправити раз і назавжди, так щоб більше ніколи до них не повертатися, а друге – це створити таку динамічну і здатну до самооновлення систему, яка вже змогла би реагувати не тільки на зміни зовнішнього середовища, але й навіть – відповідно до них коригувати і свій власний розвиток, була би постійно змінною і динамічною. Тобто одночасно ми виконуємо два зовсім різних завдання – завдання вирішення старих проблем, по-суті – їхнє завершення і завдання створення нової структури, тобто завдання поєднання окремих завершених, закінчених етапів і завдання створення якщо й не безмежних в принципі, то принаймі достатньо відкритих і активних структур – тому що будь-яка динаміка завжди передбачає активний і безперервний обмін з зовнішнім середовищем. А тоді вже значить, що ми повинні перевіряти, чи дійсно на певному етапі впровадження наших ідеологічних поглядів ми досягаємо бажаного результату і чи дійсно ми за цей час вирішуємо хоч якісь з існуючих проблем, а заодно ми будемо змушені ще й перевірити і чи дійсно це саме те, чого ми хотіли досягнути, і відповідно тим чи іншим чином відкоригувати цей незавершений динамічний образ майбутнього.
Тобто на цьому етапі вже повинно проявлятися те, про що ми раніше говорили як про зворотній зв’язок – так що ті чи інші наші дії чи уявлення повинні коригуватися в ту чи іншу сторону залежно від зміни зовнішніх обставин, від першого досвіду їхнього впровадження і від того, наскільки за цей час змінилися ми самі, чи нам дійсно все ще потрібно те, до чого ми так наполегливо прагнули раніше. Тобто якщо раніше ми говорили про процес творчості як про створення майбутнього, то перший етап такої творчості полягає в створенні самого цього уявного образу того, до чого ми прагнемо, а другий – в його корекції, чи в корекції власних дій в процесі його досягнення. До того ж живучи в суспільстві, людина завжди стає залежною і від бажань, і прагнень інших людей, а тому разом з тим перед нею завжди стоїть і третє завдання, вирішувати яке доводиться одночасно з першими двома –перевірка наявності впливу на наші наміри чи сторонніх , раніше неврахованих факторів з метою якось завадити нам чи якось спотворити наші бажання в ту чи іншу сторону.
Тому більш детально такий процес поетапного розвитку ідеології можна описати наступним чином:
1) Корекція виконаного часткового завдання після досягнення якогось чергового етапу в реалізації більш загальної цілі. Тобто таке завдання повинно бути достатньо завершеним, так щоб не доводилося потім до нього повертатися знову, і не повинно поєднуватися з якимись додатковими почуттями, пов’язаними зовсім з іншими подіями, людьми, чи й навіть з цілими комплексами умовних бажань „якщо-то” за тим принципом, про який ми вже говорили в розділі про взаємодію людей, коли хтось інший намагається нас таким чином обманути чи підпорядкувати собі, що може потім принести для нас додаткові проблеми якраз тоді, коли здавалось би ми тільки й маємо досягнути бажаного результату.
2) Корекція первинного образу майбутнього – того, яким ми його собі уявляли раніше. Прогнозуючи і створюючи таке майбутнє, ми створюємо якийсь його уявний образ, який з часом може виявитися не зовсім вдалим, чи навіть в чомусь дещо помилковим – тому цілком можливо, що в процесі його досягнення цей образ доведеться ще якось додатково підкоригувати. Людину, яка незважаючи на розвиток світу і зміну зовнішніх обставин, завжди прагнутиме одного і того ж, навряд чи можна вважати достатньо розумною, тому реалізація ідеї насправді містить в собі іще одне, не менш важливе завдання – перевірку її правильності і потрібності. Тобто таким чином в процесі реалізації ідеї і внаслідок здобуття власного досвіду повинен коригуватися первинний, раніше створений образ, тобто по-суті забезпечуватися функціонування того зворотнього зв’язку, який покликаний посилювати позитивні тенденції і послаблювати негативні, про необхідність існування якого для нормального розвитку будь-якої системи управління, в тім числі і системи ідеологічних поглядів, ми вже неодноразово говорили раніше.
3) Проте й це ще не все. Недостатньо перевірити виконання поставлених завдань та відкоригувати кінцевий образ системи своїх уявлень – справа в тому, що й сама людина не є абсолютно незмінною структурою, вона теж розвивається і змінюється, і особливо – якраз тоді, коли прагне досягнути чогось нового і кращого, здобуває якийсь досвід. Тому навіть при самій досконалій ідеологічній картині і при найбільш виваженому механізмі її досягнення, цілком може виявитися і таке, що на якомусь етапі, навіть не досягнувши повністю того, до чого ми прагнули, ми можемо опинитися перед тим фактом, що ... воно тепер вже нам зовсім нецікаве чи й просто не потрібне. Тобто якщо кінцева ціль ідеології – образ майбутнього, то щоб він був достатньо привабливим і потрібним для нас, необхідно щоб він відповідав нашим основним бажанням. А тоді з часом з одинаковою долею ймовірності може змінитися як і одне, так і друге – як і сам образ майбутнього може виявитися недостатньо проробленим чи просто недосконалим, так і наші бажання можуть суттєво змінитися в ту чи іншу сторону в силу тих чи інших обставин.
3. Практичні досягнення ідеологічного розвитку
Проте все це – лише те, що живе в уявленнях людей. Але реалізуючи свої життєві цілі ми ніколи не ставимо собі за мету змінити саме свої уявлення, бо про що саме не йшлося б, але насправді нас завжди цікавить лише одне – можливість досягнути чогось нового легше, ніж зазвичай, та можливість легше вирішувати вже існуючі повсякденні проблеми. Тобто насправді нас зовсім не цікавить, як саме змінюються наші уявлення, і якщо за якийсь десяток чи більше років нашого життя вони стануть просто ідеальними – то по великому рахунку це все-таки не буде мати для нас зовсім ніякого значення до тих пір, поки ми дійсно не зможемо щось змінити в механізмі реалізації власних бажань. І тут треба сказати, що взагалі-то людина зовсім не обов’язково повинна все робити за рахунок власних повністю усвідомлених зусиль чи навіть за рахунок використання інших людей – насправді в неї є ще й третій шлях, який ми завжди, навіть не помічаючи цього, широко використовуємо в повсякденному житті.
Мова йде про те, що ми робимо автоматично, в силу звички чи раніше здобутих знань і вмінь. Причому „вміти” тут – це не просто вміння і знання, але й здатність передбачати розвиток обставин і вміння вдало скористатися ними для досягнення власних цілей. Іноді таке вдале співпадіння обставин ми можемо й не помітити просто тому, що воно було одиничним і не надто помітним, але це абсолютно не применшує його ваги – особливо тоді, коли іншого разу нам вдається вже свідомо досягнути чогось схожого, повторити попередній результат. Тоді, внаслідок дії другої властивості людської пам’яті коли найкраще запам’ятовується те, що почастіше повторюється, досягнутий результат стає вже не просто вдалим співпадінням обставин, а поступово перетворюється для нас у вміння орієнтуватися в такому непрогнозованому, здавалось би, світі. Тобто з цієї точки зору треба говорити про те, що для кожної людини завжди найкраще запам’ятовується або те, що супроводжувалося більшим емоційним сплеском, або те, що почастіше повторюється, до того ж – в різних обставинах. Перше буде ознакою одноразового вдалого співпадіння подій, використаного шансу, друге – наслідком вже утвореного механізму поведінки, досвіду або характеру, тобто стає вже навіть не простою звичкою, але й іноді і цілим масивом усталених норм і правил поведінки. Тоді, майже не помічаючи цього, ми починаємо автоматично отримувати те, для чого іншому, можливо, будуть потрібні ще місяці і роки навчань чи затрачених зусиль. Тому якщо розвиток ідеології іде належним чином – так, що вона дійсно впроваджується в реальне життя, то разом з тим за цей час людина повинна навчатися і більше ефективно досягати бажаного – через певний час, хай навіть і через 30-40 років, але на протязі свого власного життя, а не чекаючи якогось віддаленого і міфічного «майбутнього».
А проте навіть повторюваність певних вчинків, насичених певним емоційним відчуттям, ще далеко не остаточний результат такого процесу. Повторюваність сприяє кращому запам’ятовуванню, дійсно створює звичку, але ще не повністю розвиває наші вміння та здібності. Справа тут іще в одній властивості людського розуму – те, що стає звичним для нас, одночасно втрачає свою привабливість, вже не приносить нових відчуттів, а тому поступово забувається. І виправити це можна або повторюючи його в нових умовах – так набувається новий, більш ширший досвід, ніж раніше, або тоді, коли і це вже стає неможливим, удосконалюючи звички чи попередньо набуті навики - тобто відкидаючи все зайве і залишаючи лише саме необхідне, по-суті – навіть спрощуючи свою поведінку. З психологічної точки зору це теж має своє значення, так як надмірне нагромадження різних бажань і прагнень завжди зменшує отримувану насолоду, занадто ускладнюючи можливість її отримання, фактично навіть подрібнюючи її нижче межі чутливості організму. А удосконалення-спрощення – знову підвищує, так як всі логічні зв’язки знову сходяться в одне основне прагнення, яке перебудовує, по-суті, всю структуру мислення людини. Тоді, позбувшись таких зайвих ускладень, людина знову отримує певне задоволення – тому що таким чином посилює первинне відчуття, максимально наближаючи свої вміння до своїх основних природних прагнень, так що вони тепер стають сильно сформованими, простими і надійними, як звичні і прості природні інстинки. Тобто інший бік справи полягає ще й в тому, що створений механізм поведінки повинен ще якось додатково відпрацьовуватися, ставати більш ефективним і досконалим, відбираючи головне та відкидаючи все зайве.
Таким чином в загальному розвитку людини з роками проявляється одночасне поєднання як і ускладнення, так і спрощення, відсів того, що стало вже занадто громіздким і неефективним, настільки ускладнилося, що перестало приносити задоволення і навіть перестало зовсім працювати. Ну і звичайно якщо таке відбуається в царині психічних уявлень і прагнень, то очевидно що схожий процес тим більше повинен відбуватися і в реалізації будь-якої ідеї чи ідеології. А тому таке прагнення людини до нового хорошого життя, яке завжди стає основою будь-якої ідеології, повинно не просто приносити радість і викликати чи-то пасивне очікування обіцяних “дарів з неба”, чи то породжувати ще більше нерозуміння того, що зараз відбувається, але й зовсім навпаки - давати можливість відпрацювати власний механізм поведінки, розвивати його, ускладнювати і удосконалювати, піднімаючись тим самим на вищий рівень власного розвитку.
4. Взаємодія людей –небезпеки та досягнення.
Таким чином коли людина досягає такого бажаного для неї образу майбутнього, хай навіть і на якомусь його проміжному етапі, то значення для неї тепер має вже навіть не стільки він сам, як ті знання і вміння, яких вона досягає в результаті, тобто те, якими ми стаємо, наскільки ефективно і швидко в результаті цього навчаємося досягати бажаного і наскільки добре орієнтуємося в навколишньому світі. Це дозволяє нам більш ефективно взаємодіяти з іншими людьми, не просто спілкуючись з ними, але й отримуючи тепер можливість чимось їх привабити чи якось їх переконати, коли це стає необхідним для вдоволення якихось наших потреб. Основною ж проблемою після того залишається те, що такі відносини між людьми будуть достатньо повноціниими і насиченими лише тоді, коли в повній мірі будуть відповідати законам їхньої взаємодії, тобто будуть такими, щоб від того кожен в результаті ... лише вигравав. Але чи можливо таке?
Хоча ні – насправді так, таке дійсно можливо, правда в двох абсолютно відмінних між собою випадках:
Перший - тоді, коли одна людина отримує від іншої щось потрібне собі, а інша зате використовує її тим чи іншим чином в своїх цілях, фактично намагаючись так навіть підпорядкувати її собі. Це – майже повне відображення теперішнього стану речей в розвитку нашої цивілізації – як тільки комусь одному потрібна чиясь допомога – так зразу хтось інший починає думати про те, як з вигодою для себе використати таку людину, можливо навіть - повністю з допомогою цього випадку захопивши владу над нею. Але справа в тому, що той механізм людської пам’яті, який завжди запам’ятовує як і дію, так і обставини, що її супроводжують, працює бездоганно в усіх випадках – а не тільки тоді, коли нам того хочеться. Тому і запам’ятовується усе повністю – і тому як тільки ми одного разу захочемо використати когось таким чи подібним нечесним способом, то наступного разу, коли вже нам самим буде потрібна чиясь допомога – ми так же само будемо очікувати, що і хтось інший має повне право використати нас на свій розсуд, незважачи ні на які наші справжні бажання чи моральні принципи, а тому відповідно рано чи пізно і самі попадемо в залежність від когось. Це і породило теперішній світ людських відносин в усій його різноманітності – світ, де всі всіх завжди хочуть обманути і максимально використати. Тому навряд чи насправді це можна вважати спільним виграшем для обох сторін – швидше навіть зовсім навпаки, так як в результаті такого стану речей усі будуть тільки програвати.
А проте можливий і інший варіант взаємодії двох людей – і справді такий, який приносить обопільну вигоду - тоді, коли людина віддає те, що їй не потрібно, до того ж нічого не втрачаючи при цьому, а натомість отримує щось надто вже важливе для себе, можливо навіть – щось таке, без чого вона не змогла би повноцінно прожити в найближчі роки. Це – теж один з парадоксів людської психіки – якщо ми вже щось вміємо і знаємо – то поділитися цими знаннями з іншими для нас вже зовсім нічого не коштує, але зате це може принести щось надзвичайно корисне для нас самих – якщо мова йде про те, що нам просто потрібна чиясь допомога і ми хочемо нормально з цією людиною домовитися за принципом взаємовигоди. Але на жаль навіть тоді можливі свої проблеми – в оцінці того, хто саме, що саме і наскільки важливе зробив для іншого і хто кому тепер що винен за таку послугу – тобто в оцінці справедливості і правильності таких відносин. Звичайно для цього існують певні моральні чи етичні критерії, які і повинні давати змогу оцінити поведінку різних людей в різних ситуаціях і які повинні допомогти їм розставити все по своїх місцях. Але на жаль, повністю таке можливо лише тоді, коли і саме суспільство є готовим до цього, коли воно змінюється і розвивавається так, щоб в ньому не просто зберігалися свої уявлення про справедливість у відносинах поміж його членами, але й щоб такі його уявлення видозмінювалися і розвивалися з часом, щоб вони максимально відповідали теперішньому розвиткові світу, так як вони завжди йдуть з минулого і завжди тим чи іншим чином від нього відстають. А тому це вже доводиться виробляти спільно, шляхом багатьох помилок і невдач – і ніяка ідеологія тут не допоможе, так як відносини між людьми завжди набагато насиченіші і складніші від самої досконалої наукової чи книжної розробки.
До того ж, як ми це вже говорили раніше, уявлення про справедливість в суспільстві можуть існувати лише в одному випадку – тоді, коли відносини в ньому регулюються якимсь попереднім досвідом, відповідають його традиціям і культурі. Те, що прийнятно для одного суспільства, для іншого може виявитися абсолютно чужим і ворожим, якщо й не взагалі небезпечним або й просто образливим. Тому в ідеальному випадку для регулювання таких відносин завжди повинні існувати певні люди – достатньо розумні і досвідчені – саме ті, які і можуть послужити такими критеріями моральності і правильності поведінки, ті, життя яких варте наслідування. Саме тому кожна нація чи народ завжди настільки дбайливо і оберігає пам’ять про своїх найкращих представників, настільки цікавиться саме їхнім повсякденним, іноді навіть побутовим життям, - так щоб знання про їхнє життя змогло допомогти і будь-якому іншому члену громади знайти щось корисне і доступне для себе.
Але біда в тому, що якщо про таке ще можна говорити щодо якоїсь відносно обмеженої спільноти, як-от для нації чи народу, то для всієї нашої цивілізації такого прикладу ... насправді зовсім не існує. Певним чином ситуацію могло виправити життя Ісуса Христа, але цей вісник Царство Божого помер, так і не зумівши повністю реалізувати себе, показати що саме і як треба робити, як жити так, щоб в тому не було надмірного егоїзму, користолюбства і чванства, бажання жити за рахунок використання і приниження інших і за рахунок їхнього підпорядкування собі, а не за рахунок розумної співпраці з ними чи й за рахунок чогось значно більшого – як-от відчуття спільності долі всього людства чи його спільного прагнення до кращого життя. І ця його смерть, по суті смерть лідера новонародженого християнського світу - якраз те, через що християнство, хоч як воно і не намагалось, так і не спромоглося самотужки змінити світ, точно так само, як вже і тим більше, не зміг цього пізніше зробити і комунізм.
Тому наразі ситуація виглядає так, що хочемо ми того, чи ні, але людству тепер доведеться по крупиці відновлювати все втрачене, за рахунок накопичення власного досвіду заново тепер створюючи такий механізм розумного співіснування шляхом багаточисленних проб і помилок. А це вже завжди несе в собі загрозу і того, що знову якась одна частина людей захоче скористатися таким прагенням іншої до кращого життя, скористатися тільки заради того, щоб підпорядкувати їх собі, щоб зробити їх залежними і неспроможними до самостійного життя, по-суті – щоб підпорядкувати їхню волю своїй. Тому на цьому шляху побудови нового суспільства і справді настільки необхідною стає обережність на кожному етапі його впровадження, настільки необхідні завершені справи і обдумані кроки, які би дозволяли контролювати досягнення такої цілі – так щоб потім замість такої важливої для повноцінного розвитку суспільства необхідності переосмислення минулого не виникало спроб його зміни в вигідну для когось сторону, не залишалось нереалізованих намірів і вбитих мрій через якийсь додатковий вплив з чийого-би то не було боку, наприклад через зраду чи інший підступ зі сторони тих, кому ми ще так недавно могли так сильно довіряти....
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта