09.06.2007, 01:41

Оксана Полтавець-Гуйда: "Злет державам забезпечують аристократи духу"

В її імені і прізвищі — Оксана Полтавець — закодовані небо (о скільки повітря й простору в тому о-а-а: Оксана) і земля козацька, її слава (недарма Полтавець римується із словами боєць і жнець).

Блакитноока, білява, усміхнена, терпелива, талановита, рафіновано інтелігентна, вона здається улюбленицею долі, що виросла в елітарному мистецькому середовищі. Але всі її досягнення — це не щасливі білети фортуни, а велика праця, замішана на спротиві життєвого матеріалу.

Оксана з дитинства прагнула малювати, та батько, народний художник України Віктор Полтавець, жаліючи доню (занадто важкий хліб у художників) намагався спрямувати її на іншу стезю. А вона, закінчивши загальноосвітню школу з золотою медаллю, настирливо пішла у вільні слухачі Республіканської художньої школи імені Тараса Шевченка. Потім — на живописний факультет Київського державного художнього інституту. Закінчила майстерню чудового живописця, майстра батальних сцен, народного художника України, професора Віктора Шаталіна (за хист, працелюбність і ставлення до справи отримувала престижну підвищену стипендію ім. Василя Касіяна). В роки навчання Оксана стає дружиною Михайла Гуйди, який нині є народним художником України (безперечно, у творчому сходженні чоловіка Оксана зіграла непересічну роль).

З 1980 року Оксана Полтавець-Гуйда — вже повноправний учасник художнього процесу: експонує свої роботи на всеукраїнських, всесоюзних і закордонних виставках, проявляє себе як художник з власним поглядом на життя і творчість.

Спрага удосконалення привела її в творчі майстерні Академії мистецтв СРСР до народного художника СРСР, професора Сергія Григор’єва.

У 1983 році Оксана Полтавець-Гуйда за рекомендацією Тетяни Нилівни Яблонської вступила до живописної секції Національної спілки художників України. (Уявімо, як не просто було заслужити прихильність живого класика, тут, як то кажуть, самими красивими очима не обійдешся).

Вплив цих неординарних педагогів і насамперед батька Віктора Полтавця на творчість талановитої художниці був таким потужним, що вона безстрашно бралась за вирішення й виконання складних у творчому й психологічному плані картин (приміром, «Народні месники», «Великокняже соколине полювання на Русі»).



Дотепер Оксана Полтавець-Гуйда схильна до найскладніших тем у живопису — до портретів, багатофігурних композицій, у яких зображувані події мають розвиток у часі і просторі, особливою складністю вирізняються її картини на історичні теми. Оксана Вікторівна як вправний сценарист, режисер і актор, наповнює кожен образ характерною психологією і грамотно, пружно організовує драматургію твору, аби точно й переконливо донести ідею до глядача. Виникає враження, що чим важчий хліб художниці, тим він їй смачніший. І цю «смакоту» миттєво відчуває глядач.

За манерою живопису Оксана Полтавець-Гуйда дуже жіночна, летюча, мрійлива, романтична, сріблясто-золотава. Вона аж ніяк не співець суму, тільки радості й світла (як цього нам усім не вистачає в наш цинічно-песимістичний час!). Її мазок ніжний, переливчастий, примхливий, він розчиняється у предметі й просторі. Її живопис — це магія реалізму чистої води, де живими й одухотвореними є дерево, камінь, хмара, річка, трава (о як в ту воду хочеться занурити долоні і по тій траві пройти босоніж!).

А ще пані Оксана виховала двох талановитих донечок — Марію і Стефанію. А ще викладає в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, завідує кафедрою живопису.
Аристократка духу, вона лагідно й принципово засіває зерна аристократизму в душі студентів, підкріплюючи теорію переконливою практикою своєї творчості.



— Пані Оксано, коли саме для Вас пролунав “дзвоник” покликання? Невже інші стежки Вас не вабили?

— Напевно, він пролунав у перші дні життя. Непереборно спрацював династичний фактор. Мій батько був одержимий мистецтвом, без нього він не уявляв свого життя. Я виросла в атмосфері захоплення мистецтвом, батько постійно малював, і абсолютно всі, хто був поряд з ним, мимоволі “втягувалися” в світ живопису.

Але, як не парадоксально, батько був проти того, щоб я стала художницею, він вважав, що це не жіноча справа, вона надто складна. Він згадував Мікеланджело, який казав, що мистецтво – це не забавка, це справа сильних чоловіків. І батько робив все, щоб я була від того подалі, він навіть в свою майстерню мене з неохотою пускав.

— Віктор Васильович оберігав доню від спокушень на важкий хліб художника?

— Дуже оберігав. Я любила читати, обожнювала історію, захоплювалась літературою, психологією, і, зрозуміло, що крім великого впливу з боку тата, на мене впливала мама, направляючи в гуманітарне русло. Мама, вчителька французької мови, в певний момент залишила роботу і присвятила себе батькові, вихованню двох доньок. Вона розуміла: для того, щоб батько повноцінно працював як художник (а він створив дуже багато і в живописі, і в графіці) треба було його зовсім звільнити від побуту. І мама цей тягар взяла на свої плечі, а батько практично все життя без всяких свят і вихідних професійно працював: зранку йшов в майстерню (нехай навіть це було перше січня). В нього ніколи не було пропусків: першу половину дня він писав живопис, після обіду займався графікою.

Сімнадцять років він був головним художником-редактором видавництва “Веселка”. В 60-ті роки хрущовської “відлиги”, коли був сплеск творчої свободи, батько відкрив багато імен в книжковій графіці і взагалі в образотворчому мистецтві: Надію Лопухову, Івана Кригу, Миколу Компанця, Галину Галинську… До художників ставився не за принципом “галочки”: отримай роботу, зароби копійку, розпишись, іди. Він зустрічав кожного молодого художника як творця, і ретельно, вдало підбирав йому відповідну книжку для ілюстрування, бо відчував людину, не ламав її, не підганяв під якісь рамки (а рамки тоді вимагали ой-ой-ой), ходив в Держкомітет преси як на бій, бо знав, що буде важка, складна розмова, він завжди захищав талановите, вільне, оригінальне. А оскільки батько не вступав в партію, то йому було непереливки. Коли ж “відлига” минула, його поступово “з’їли”, створили такі умови, що батько написав заяву і пішов з “Веселки”. Але те, що він зробив, досі художники згадують добрими словами, при зустрічах обнімають мене і кажуть: “Спасибі, що твій батько колись мене підтримав”. Тепер нема такого, щоб прийшла талановита людина і її одразу оцінили, підняли і вона засяяла, засвітилась в мистецтві. А батько це робив, він любив художників, і дуже широко, толерантно мислив. Саме при ньому видавництво “Веселка” єдиний раз за час свого існування отримала найпрестижнішу нагороду “Золоте яблуко” на бієнале книжкової графіки в Празі – за книжку з ілюстраціями Голозубова. Між іншим, в Україні її довго “маринували”, не пускали в друк, бо вона була неординарно художньо оформлена.

Фронтовик, високоосвічений інтелігент, батько ще в 60-70-ті роки мені казав, що Союз розпадеться, що є приливи і відливи розпаду імперій. Він добре знав світову історію з прадавніх часів, знав історію України, читав кожен день, дуже любив географію, захоплювався географічними відкриттями. З ним було напрочуд цікаво спілкуватись, його професія притягувала мене як магніт, та коли всі діти з будинку художників на вулиці Філатова, де ми мешкали, пішли вчитися в Республіканську художню школу імені Тараса Шевченка, він сказав: “Ні, вчись в нормальній школі, з українсько-англійським ухилом”.

У чотирнадцять років я уже свідомо почала замислюватись, ким же таки бути, — і дедалі ближче почала до художників тулитися, завжди дружила з їхніми дітьми, їздила на літні канікули в Седнєв на Чернігівщині в Будинок творчості художників (в радянські часи формували творчі групи з дорослих і дітей, піонертабір влаштовували). Школярики з художньої школи постійно отримували завдання: начерки і етюди малювали. І так виходило, що я з ними всі завдання виконувала. Батькові показувала, він мені мимохіть зауваження давав.

На вулиці Філатова мешкали і працювали художники-велетні: Шаталін, Васецький, Забашта, Бєльський, Одайник, Пламеницький, Базилевич, Литовченко, Семикіна, Тартаковський, Бароянц, Шишко й інші, вони регулярно виставляли на виставках видатні картини, і ми, діти, їх творчістю мимоволі просотувались, в коридорах майстерень влаштовувався “вечірній рисунок” для дітей і підлітків. Я, звісно, на цей “вечірній рисунок” теж ходила, хоча займалася і музикою, і гімнастикою, але якось встигала. Дорослішаючи, я дедалі більше вагалась: якщо я піду на історичний або на психологію, як же я без цього? Мені ж тут цікаво. Я навіть після восьмого класу пішла в школу документи забирати, але прибігли батьки, схопили мене за руки і сказали: “Ні, ти будеш вчитися, закінчиш таки звичайну школу”.

Та після десятирічки я вперто пішла в художню школу вільним слухачем. Хотіла займатися книжковою графікою, аби стати художником дитячої книги (адже батько з таким захватом приносив з “Веселки” яскраві видання з малюнками різних художника, а я читати любила, і тут ось він — фантастичний світ дитячої книжки). Та батько знову скорегував: “Ні, якщо ти уже хочеш твердо йти в художники, то йди на живописний факультет. По його закінченні ти будеш універсальним, широким художником. А підеш на графіку, великі картини вже не зможеш писати”. Я пішла на живописний, спочатку працювала аквареллю, потім перейшла на олію. І так захопилась, що наступного року поступила саме на живописний факультет в художній інститут. І не шкодую, хоча дитячу книжку я так і не зробила. Але багато стінгазет своїм дітям для школи намалювала, адже гарна, професійно зроблена стінгазета – це теж графічний твір, своєрідна творчість, там можна виплеснути малюнки, споріднені з дитячою графікою.



— Що є нині стрижневим, серцевинним для Вас у творчості? Тематично, жанрово, стильово?

— Безумовно, кожен художник інколи відступає від себе і думає: “Господи, куди я йду і що роблю? Чого прагну?” По-перше, в мистецтві треба бути дуже відвертим і чесним, і цей “постулат” невідворотно спрацьовує. Як тільки починаєш фальшувати, це одразу відчуває глядач і ти робишся не цікавим собі.

Колись я мріяла бути психологом, мало не психіатром, мене дуже цікавить людина з її внутрішнім світом, тому, напевно, я понад усе люблю писати психологічні портрети. Не просто зовнішність зобразити, а сутність передати. Перед тим як написати чийсь портрет, я повинна в цю людину закохатися, зануритися в її світ.

Люблю писати композиції: людей в цікавих ситуаціях. Коли пишу етюди пейзажного характеру, натюрморти, я дещо відпочиваю він напруженої праці над портретом. Здається, Рєпін сказав про те, яка це важка праця — замовний портрет, — і щоб була схожість, і щоб він був високохудожній, і ще треба до деякої міри догодити тому, кого зображуєш, виявити найкращі найцікавіші риси. Пейзажі, натюрморти – це простіше, це відпочинок для душі. Хоча в природі на натурі доводиться здійснювати великий відбір, аби впіймати свій “мотив” і неповторно його відобразити.

— Фотографія витиснула живописні і графічні портрети, звела їх на побутовий рівень. Як не крути, намальований портрет – рукотворно-неповторне, а не механічне чудо. Коли в музеях бачиш чиїсь портрети, розумієш, це – на віки. Та, напевно, таке явище, як замовний портрет, зникає?

— Взагалі різко зменшився попит на картини як такі. Раніше їх купували царі, його родина й оточення, купували вельможі і меценати, які мали палаци. В радянські часи купувала держава — для музеїв і культурно-освітніх закладів. Але ідеологія не дозволяла художникам відображати нашу історію, як це, наприклад, в Польщі робили Матейко і Косак. Тенденційно відобразили лише період революції, громадянську і Велику Вітчизняну війни, будівництва комунізму. А те що було раніше? Не відбито. Але на художнє відображення історичної минувшини до сих пір чомусь замовлень нема. І люди, якщо нема картин, його уявляють з трудом. Варто було б цю нішу заповнити. Чим я зараз фактично і займаюся, цикл творів з української старовини почала. Історична картина “Великдень” оселилась на обкладинці мого альбому. Зараз готуюся до написання картин про Івана Мазепу, який є представником цікавої і величної епохи.

Історичні полотна писатиму, не зважаючи на те, будуть вони купуватися чи ні. Було б чудово, якби інші художники цим займалися. На жаль, їм доводиться витрачати левову частку часу на побічні справи, аби заробити на хліб насущний. Раніше держава з художником угоду заключала, видавала аванс, і художник міг працювати над картиною, нині ми змушені працювати на всяких роботах, і коли ти уже стомлений до нестями, то маєш можливість дістатися до станка і фарб. А кожна картина вимагає, щоб ти повністю їй віддався, якщо хочеш, щоб це був справжній твір.

Я відчула в собі силу взятися за серйозні історичні теми. Ескізи я поки що не показую нікому, але вони в мене вже є до декількох картин, це епоха українського бароко: Мазепа, козацька старшина... То були не просто красиві люди у красивих строях, вони були романтичні, мужні і за державу стояли. І життя не шкодували. Варто їх зобразити, звичайно.



— Викладацька робота забирає у вас багато часу. А що вона вам дає?

— По-перше, викладацьку роботу треба або любити, або не займатися нею. Я якраз за своєю природою вчитель, я ще не викладала, доглядала дітей, а мій чоловік уже казав: “Ти прапорщик, ти Макаренко, любиш вчити”. Я дійсно люблю вчити, може тому, що моя мама була чудовим викладачем, у неї хист був до цього. Вона розумілася в педагогіці, я ще з дитинства чула, яка у нас гарна педагогічна українська школа, найкраща в світі, чула про Ушинського, Сухомлинського. Китайці, між іншим, (а вони на піднесенні, беруть все передове) впровадили у себе американські тести, а основу педагогічної системи взяли від нашого українця Сухомлинського, найбільш гуманістичного педагога, котрий рівнявся в свою чергу до певної міри на Сократа, який під оливами навчав своїх учнів: захоплював, зацікавлював, не акцентуючи на оцінках. Всі його учні стали видатними людьми. Отже, мені подобається викладати, я багато читаю, осмислюю, прагну цим поділитися із студентами, аби їх зацікавити, запалити. Ми обговорюємо не тільки рисунок, живопис, композиції, а й бесідуємо про життя взагалі – у широкому філософському розумінні. Не можна вчити чомусь вузькому, я вважаю, що художник – це одна з найбільш широких по мисленню професій, і для того, щоб бути художником, треба багато знати і відчувати, вміти підніматися над землею й узагальнювати, робити великі висновки. Зрозуміло, що молодь знає щось таке, чого я не знаю, ми взаємозбагачуємось, у нас дружні стосунки, студенти розповідають мені про прочитані книги, фільми, нові технічні досягнення. Тому кожен день іду на зустріч із студентами з великою радістю, бо можу поділитися своїми знаннями і вмінням, а вони мене підживлюють.

Що стосується суто викладання, то безумовно, я хочу передати основне: зберегти нашу художню школу. Вона має давні традиції, фактично базується на досягненнях видатної санкт-петербурзької академії образотворчих мистецтв, котра свій чудовий досвід розповсюдила на слов’янських територіях. Класична система, що, на жаль, зараз в світі втрачена, збереглась в Росії, Україні, Білорусі (Китай до цього підключається). Навіть в Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, де були чудові образотворчі школи і академії, ця система по суті знівельована. У них, що перший курс, що п’ятий – складно збагнути різницю. Нема системи зростання, класичного розуміння форми, відношень, композицій. Академічний фундамент бур’яном заріс.

Ми намагаємось зберегти свою серйозну школу, той, хто її пройшов, здатен бути також грамотним авангардистом і абстракціоністом, ми і цьому вчимо в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М.Бойчука, бо в цих напрямах теж є свої закони. Наш випускник може піти будь-яким шляхом, бо є художником з міцною основою, — як би він далі не розвивався, це вже буде професійно. А якщо школи нема, то людина все життя хитатиметься. Складно їй доведеться.



— Людством визнано, що радянська освіта — фундаментальна і глибока, одна з найкращих в світі. Зауважуючи на це, чи не виникає у вас відчуття, що сучасна молодь поверхнева, “кліпова”, легковажно-кон’юнктурна?

— До певної міри це спостерігається. Не зважаючи на те, що час, в котрий я навчалася, називають епохою занепаду (соцреалізм і тоді на всі корки лаяли, мовляв, він себе зжив, це — пута, а на Заході – все прогресивне, розкуте), ми були свідками, як в павільйоні біля Жовтневого палацу в столиці відбувалися могутні республіканські виставки — з великими картинами: портретами, імпресіоністичними пейзажами, авангардними роботами… Тетяна Яблонська своїми експериментами постійно розхитували догми, інші художники сміливо себе стверджували, тобто у нас, молоді, попри все були великі взірці, ми знали, до чого треба прагнути.

З чим стикаються нинішні молоді художники? З тим, що так званого соціального замовлення на картини нема, взагалі будь-якого замовлення на серйозну глибоку річ невідомо звідки брати… І для того, щоб вижити, молодь за вітром ніс тримає, вона бачить: “Ага, ось це продається...” А продаються подарункові натюрморти, солоденькі пейзажі.

— Веде за руку не мистецтво, а комерція…

— Так, комерція. Молоді міркують: “Вдалося продати три пейзажі, приміром, з церквою або дівчиною, оптом взяли п’ять штук марин, значить, треба штампувати в такому дусі”. З другого боку, акцент робиться не на твір як такий, коли художник пише вистраждану картину і люди приходять на виставку, оцінюють. Тепер у фаворі акції. Художник з помпою виставляє п’ятдесят робіт під маркою “акція”, в кожній окремій роботі наче нічого глибокого, змістовного і нема, але в цілому упор робиться на дійство під назвою “акція”. Багато галасу, епатажу, піару. Як театральне дійство все це, може, і цікаве, але проходить час і ти ніяково на ці картинки дивишся і думаєш: “Ну то й що?”

— Дійство випарувалось, а самодостатньої роботи часто-густо нема.

— Студенти “варяться” в цьому. Для того, щоб народилися такі велетні як Веласкес, Тіціан, треба ж було, щоб навколо працювали чудові художники, вони ж не серед поля під тополею самі писали свої шедеври. А нині сформувалось доволі комерціолізоване середовище, воно вирує і на республіканських виставках, рідко хто ризикує писати велике глибоке полотно з прицілом на те, щоб воно було цікавим через п’ять і двадцять років. Цей “орієнтир” впливає на молодих художників, на студентів, вони були б зовсім іншими, якби у них були інші приклади перед очима, і якби була потреба у глибоких, а не кон’юнктурних роботах. Об’єктивно ця потреба є, бо у нас музеїв не так вже багато, наша історія, повторюю, не відображена образотворчо. Французький актор Депардьє неодноразово приїжджав в Україну, коли він почитав історію козацтва, то вразився: “Господи, ну що там наш Д’Артаньян зі своєю шпагою поруч з вашими велетнями!”. Але цих велетнів ми не бачимо, лишень дехто про них читав. А коли були б такі образи рівня рєпінських козаків, то їх не тільки Україна, весь світ знав би.

У нас, що не гетьман, то дивовижна постать. Які походи, які подвиги!.. А князі які у нас були. Он де величезний простір для діяльності живописців, є над чим замислитись. А зайдеш в музей історичний, там стоять здебільшого стенди з глечиками, монетами и невеличкими фото…



— На своєму творчому і життєвому шляху ви, напевно, зустрічали чимало знаних людей. Недарма кажуть, що не тільки художник малює свою модель, а й вона формує художника.

— Ви в саме “яблучко” влучили. У мене, за висловами моїх близьких і друзів, натура досить міцна, напевно тому, що мій батько з козацького роду. За сімейними переказами Тиміш Полтавець був писарем війська запорізького. По “вуличному” родину тата ще називали “Писарі”. Я завжди відчувала потребу спілкуватися з духовно міцними людьми. Мій чоловік-художник Михайло Гуйда є кубанським козаком по лінії батька і матері, дуже сильна й енергійна особистість. Коли я його зустріла, мені було дев’ятнадцять років, я вчилась на другому курсі художнього інституту, а Михайло тільки-но поступив, хоча був старший за мене (після училища, після армії). Поки він в інституті не з’явився, я була як у воду опущена, мені ніхто не підходив за енергетикою, я ніби чекала духовно могутнього хлопця. І, безумовно, це мав бути художник, тому що ідеалом мені слугував батько. І щоб він був дуже талановитий, бо посереднього художника я не поважатиму.

Якось у творчій майстерні чоловіка знімали фільм про народних артистів України Хостікоєва і Бенюка. У Михайла майстерня дуже цікава, він дружить з режисерами, артистами. Я тоді вдома бавила другу малу дитину, практично не малювала, руки як у художниці майже “засохли”. І тут з’являються такі особистості! Згадую, як в майстерні під час зйомок зникла електроенергія, з’явилась гітара, запалені були свічки, виник імпровізаційний романтичний вечір. Акторів я взагалі дуже люблю, сама ще в школі грала у виставах, все це мені близьке. Особливо мене вразив Хостікоєв, я вирішила написати його портрет. Подивилась кілька спектаклів, ми заприятелювали. І, не зважаючи на те, що я була не в найкращій формі, в мене з’явився колосальний стимул — образ Хостікоєва, я не могла його написати погано. І стрибнула вище голови. Далі мені стало набагато легше працювати, тому що здолала високу планку. Написала портрет народної артистки України Наталі Сумської, з якою теж подружилась, вона напрочуд потужна, цікава, багатюща індивідуальність. Згодом цю галерею поповнили портрети феноменального хірурга, професора Шалімова та його соратника професора Радзіховського. А ще я портретувала незрівняну теледикторшу — народну артистку України Тамару Стратієнко. Написала великий портрет Кравчука.



— Леоніда Макаровича, колишнього президента?

— Так. Хоча малювати наших політиків, як ви здогадуєтеся, справа не вдячна. Але я вважаю, що Кравчук зробив чимало доброго. До того ж він дуже фактурний, вродливий. Я його зобразила на схилах Дніпра — в природі, через драматичне небо передала складний час (це був початок незалежності).

А співак Тарас Петриненко чого вартий! Він так гонорово, енергійно, пружно заходить в майстерню.
Після спілкування з такими людьми сам міцнієш. Коли художник зустрічається зі своїм портретованим, той також художника оцінює: “На що ти вартий? А чи зможеш мене добре зобразити?” Тому треба бути самому впевненим і потужним, щосили тягтися до себе найкращого.

В Україні проект “Видатні постаті XXI століття” втілював Олександр Тимченко. Але через те, що він не вирішив проблему фінансування, проект на сьогодні згорнуто. А шкода, в ньому брали участь чудові художники, які працювали заради того, щоб залишились не фотки якісь репортажні, а колоритні характери-образи. Але й створених портретів достатньо, щоб організувати цікаву виставку, в якій відображена наша епоха.

— Як сказав один поет, писати сумні вірші набагато легше, ніж радісні. Що у завтрашньому дні Вас гріє і викликає оптимізм?

— Гріє те, що я живу в мистецтві, спілкуюсь з людьми мистецтва: художниками, акторами, письменниками, поетами, музикантами, танцюристами, співаками. Дуже цікаво в цьому світі жити. Студенти підживлюють оптимізмом. Знаменитий британський кіноактор Пітер Устинов слов’янського походження, якому було вже добре за вісімдесят, казав: “Як же я можу вмерти, коли мені весь час так весело і цікаво жити”. Безкінечне захоплення своєю справою, світом, який весь час міняється, станами природи, новими людьми, поїздками, подіями, живить і тішить.

Отже, оптимізм в тому, що життя, яке б воно не було, є прекрасним. Китайці кажуть: “Не дай вам Боже жити в епоху перемін”. Ми живемо в епоху перемін. У нас складна суперечлива епоха, час стиснутий, але все таке цікаве. Я біжу на роботу, бо у нас чудовий колектив в інституті, ми раді бачити один одного. Це стосується і друзів-художників, і творчих груп у поїздках…



— У вашій сім’ї дві самодостатні потужні особистості в одній професії. Це не заважає? Не відбувається таким чином, що один на одного тисне, “забиває”?

— Слава Богу, ні. По-перше, у мене вистачило глузду і терпіння, віддати пальму першості (так зробила моя мама колись) чоловікові. Я його завжди ставила на перший план і була в його тіні досить довго. Ми працювали в одній майстерні, у мене були вдалі роботи, але люди вважали, що це роботи мого чоловіка. Перебування в тіні було свідомим, я розуміла, що Михайлові треба реалізуватися, він за гороскопом Стрілець, і це означає, що він безкінечно в роз’їздах. І я забезпечувала таке життя, щоб він міг їхати куди треба і наскільки треба, щоб творити, а я уже весь побут, дітей і всілякі проблеми брала на себе. А тепер, коли я уже дітей підняла, уже онук росте, і чоловік реалізувався в багатьох напрямках (дай Боже, щоб він і далі розвивався), я на себе звернула увагу, мені майстерню окрему дали, ясно, що творчий процес пішов більш розкутий. А мій мудрий чоловік на мене не тиснув і не тисне.

— Невже він своїми зауваженнями не атакував?

— Він взагалі ніяких зауважень ніколи не робить, навіть студентам, підійде, мовчки покаже, іноді кілька слів додасть. Михайло дуже делікатний, це я можу більше за нього зауваження комусь робити, коли вже не витримую, він – ні. З іншого боку, міг би і сказати колись, я йому і то більше підказую. Він промовчить, я через півроку побачу недолугість, питаю: “Чому не сказав?”, а він: “Щоб ти сама зросла”.

Мені здається, у нас вдале поєднання, недарма кажуть, що шлюби на небесах відбуваються. Мій батько, коли ми побралися, сказав Михайлові таку фразу: “Пощастило тобі, буде кому підказувати”. В творчості важливо, коли хтось на свіжий погляд вчасно тобі порадить. Я Михайлові, безумовно, щось трішечки підказувала, хоча він абсолютно самодостатній, але все одно інколи треба помогти. Він також радив, хоча і не так багато, як я хотіла.

Коли чоловік і жінка художники, це дуже добре, це дозволяє вистояти в наш складний час, не розгубитися і не загубитися, а навпаки зміцніти.

— Про що мрієте?

— Всесвіт задуманий гармонійним, і дуже хочеться, щоб в суспільстві перемагала гармонія. Якби всі люди думали про це і кожен вносив свою крихітну частку в загальну справу! Я останній час пишу портрети – людину в природі, я до цього прийшла підсвідомо, раніше писала в інтер’єрах, на умовному тлі. А тепер — людина в пейзажі. Така моя мрія, щоб всі люди повернулися знову до своїх витоків, до природи, подивилися, яким є прекрасний світ, і зробили все, щоб його вберегти. Художники цьому сприяють, нагадують…

— На жаль, на гармонію і красу не звертають увагу наші політики. Яким є ваше ставлення до того, що відбувається в Києві і країні?

— Мене дивує, що люди, які стоять біля керма влади, і ті, що живуть в нашій країні, далеко не всі хочуть збудувати національну державу під назвою Україна. Як це життєво важливо й цікаво – будувати свою власну державу з власною мовою, з власною самобутньою культурою. Вони цим не переймаються, самі себе обкрадають (і, звісно, нас). Якби у наших людей було більше патріотизму, любові до своєї держави і нації, до своїх предків, своєї культури, то, на мою думку, нинішнього безладу не було б.



— Справді, як можна не розуміти: допоки не буде єдиної національної держави, не буде заможності і благоустрою?

— Це перевірена історією істина. А ще мені болить те, що боліло колись Івану Степановичу Мазепі (а я за своїми переконаннями фактично мазепинка). Він мріяв про те, щоб в Україні була своя аристократія, своя національна інтелігенція, бо без цієї верстви не буває держави. Великий француз Оноре де Бальзак казав, що державою не може керувати буржуазія, вона вирішує суто економічні питання, і хай їм Бог помагає, а от правити політично мають аристократи духу. Мазепа зробив ставку на аристократію, яка була ще дужа слабка тоді в Україні, аби виграв народ.

Нині треба докладати зусиль, щоб саме інтелігенція сформувала владні верхівки і щоб вона повела за собою націю.

Тому я писатиму картини саме про українську шляхту. Селян і козаків малювали, а де ж наша шляхта? Адже жили духовні люди, які будували палаци, створювали колекції картин і піднімали козаччину за волю, творили державність.

І дай Боже, щоб така національна верства в нас набирала силу, для цього, безумовно, треба розвивати культуру й освіту, виховувати патріотизм. Необхідно, щоб образотворче мистецтво викладали в школі, бо нині випускники не знають навіть, що таке ренесанс, класицизм, українське бароко. Мистецтво обов’язково має бути в шкільних програмах, як це є в Японії, Китаї, республіках Балтії й багатьох інших країнах. На злеті нині ті національні держави, у котрих панує глибоке розуміння вітчизняної і світової культури, які плекають інтелігенцію, духовність й аристократизм духу.

Володимир Коскін

Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал Українця