Рада Покаржевська — вільна птаха індустріально-урбаністичних нетрів Донбасу. Вона примудряється так витьохкувати серед териконів, немов сидить на зеленій живій гілці, що хитається над сонячною річкою,— стільки в цьому голосі жвавості, нахабності-наївності, радості, вигадки, задерикуватості.
Рада Покаржевська з тієї когорти талановитої музичної молоді, яка не чекає на манну небесну і робить себе сама. Її «розкручує» тільки власний талант, нема в «загашнику» ні багатих коханців, ні спонсорів, ні тата-нардепа. Усього досягає сама, методом спроб й помилок.
Щороку вона підтверджує своє реноме неординарної талановитої дівчини. У 2003 р. стала лауреатом першої премії VI Всеукраїнського молодіжного фестивалю джазової музики (в Донецьку). У 2004 р. виборола на тому же конкурсі першу премію в складі вокального ансамблю «BC» плюс спецдиплом «За творчі досягнення», а також другу премію на міжнародному фестивалі «Додж’junіоr» у складі «BC». У 2005 р. — третя премія в складі ансамблю «Локс», перша премія в складі ансамблю «У-complete», друга премія на «Додж’junіоr» у складі «B-omplete» і спец-диплом «За оригінальні аранжування».
У 2006 р. — перша премія на «Додж’junior» у складі власного ансамблю «RadaSt», спецдиплом за «За аранжування» з Данилевичем, спецдиплом «За жіночий вокал».
Що ж треба мати в душі, аби так упевнено про себе заявляти? Виявляється, треба народитися в Маріуполі, дитинство провести в заполярному селищі Тіксі. Потім повернутися до рідного міста і вчитися в школі для обдарованих дітей при музичному училищі. Далі треба зазнати прози життя: рік пограти на клавішних у ресторанах. Після чого Рада вступила в музучилище до класу альта-саксофона (!) одразу на 2-й курс. Близько познайомилася з театром музичної пародії «Му-Му», де набула, за власним свідченням, «неприйняття підлих «тихушників», що теревенять за спинами, безтактну прямоту і загартування післяконцертними ночівлями в будь-яких умовах». П’ять років життя Рада віддала навчанню в Донецькій консерваторії, де знову підтвердила репутацію вундеркінда, одержавши червоний диплом. У її послужному списку — проекти «УШЫ», «Carneval», «Йоганнесбург», «PianoSet», «BC», «B-complete», «JfmBand», «Сент-Женев’єв де Буа combo», «RadaSt».
Піаністка, співачка, аранжувальниця, композиторка Рада Покаржевська є отаманшею двох колективів: чоловічого бенду «RadaSt» і жіночого ансамблю «СВ».
— Радо, перед кожним музикантом стоїть вибір: піти академічним шляхом, або естрадним, або джазовим. Чому ти пішла джазовим?
— Причин насправді багато, але виокремлю основні. Наприклад, є чітке розуміння не попсовості своєї зовнішності і велике небажання щось змінювати вбік попсовості. Але вирішальну роль зіграла джазова орієнтованість моїх друзів. Мене оточують чудові джазові професіонали. Будь-який джазмен може зіграти академічну, народну, естрадну музику, не тому що цього навчають у консерваторії, а тому, що джазова музика виховує сприйняття дуже високого рівня культури. Якщо порівнювати з образотворчим мистецтвом, то для художника-живописця, якому підвладні великі картини, не є проблемою намалювати обкладинку журналу чи листівку. Уміння грати джаз, як і навички академічного живопису, це щось усеосяжне, універсальне, що дозволяє підкорювати піджанри. Певно, саме це й було для мене визначальним. Захоплення джазом дало мені можливість у консерваторії на держіспит вийти взагалі без підготовки, я посварилась була з викладачами, тому взяла піаніста за руку і сказала: «Вітю, зустрінемося на сцені, розмір п’ять чвертей». Це не завадило мені в остаточному підсумку одержати червоний диплом.
— Ти закінчила вокально-джазове відділення?
— Так. Скоріше, я просто одержала «корочку», у мене не було уроків за фахом у повному розумінні цих слів. Я дотепер шукаю, як правильно співати. Коли-небудь знайду, я уже знаю, що в Америці живе педагог Сетт Ріггс, який придумав вокальний метод — спів у мовній позиції, це метод невтомлення. Ріггс, до речі навчив співати комедійну акторку Вупі Голдберг, яка у співі була абсолютний нуль.
— Виходить, що співати можна навчити будь-кого?
— Того, у кого є слух. Причому можна навчити співати так, щоб це не напружувало вокальний апарат. У нас же в Донецьку, навіть у консерваторії, не вчать правильно співати, якщо взагалі вчать.
— Відомий радіоведучий, продюсер і знавець джазу Олексій Коган відрекомендував тебе, як «безбаштову» дівчину, якій не чужий здоровий цинізм. Як сполучається зовнішній імідж професорської дочки з цією характеристикою.
— Наш внутрішній світ має безліч проявів-атрибутів, а люди беруть до уваги хіба що якийсь його сегмент. От, наприклад, окуляри. Їх може носити ботанік (згадаймо Жуля Верна), чиновник, бабуся в трамваї. Тобто окуляри (у тому числі сонцезахисні) може носити будь-хто. Але «спливає» чомусь професорська дочка. У мене короткозорість: далі метра люди здаються плямами: темне — потилиця, світле — обличчя. Виправити короткозорість мені допомагає певною мірою фізична «процедура»: «підтягування» куточка ока вказівним пальцем (сміється), але руки в мене на сцені зайняті, та й коли я буду періодично «підтягати» очі, то мене просто не зрозуміють, подумають, що я китайців «підколюю». От і доводиться користуватися окулярами, що, до речі, не є ознакою інтелігентності, але викликає асоціацію з професорською дочкою.
Мене виховала мати-одиначка, яка має два фахи: «металургія» і «товарознавець». «Безбаштовість» йде від мами, тому що вона, коли мені було півтора року, чкурнула зі мною в селище Тіксі на узбережжі Льодовитого океану і пропрацювала там — від прибиральниці до заступника директора з капітального будівництва в заповіднику. З моїм батьком вона розлучилась, коли я була дуже маленькою, але тато точно не професор, він живе в Одесі, йому 73 роки.
— А щодо цинізму?
— Я не знаю, хто придумав цю «фішку» про цинізм. Це не цинізм, а радше іронічне, іноді саркастичне ставлення до дійсності. Я вважаю, все в житті можна сприймати як щось смішне. Якщо над усім плакати — гіршого бути не може.
Олексій Коган і Рада Покаржевська
— Виходить, Олексій Коган, пожартував, перебільшив, не більше того. Як на мене, цинізм це та грань, за якої вже немає нічого святого.
— Навряд чи я цинік. Я різка, можу іноді матюком «гнути» зовсім не по-професорськи. Якщо це сприймають терпимо, ми йдемо разом далі. Ось таке ставлення до людей за принципом відсіювання: ти з нами, ти проти нас... Може, це і є цинізм. Але не в тому обсязі, коли вже немає нічого святого. Скоріше, це іронія, гумор, гротеск, сатира...
— Вони у тебе «біжать» поруч, в одній запряжці.
— Мабуть. Ці риси характеру, напевно, не найгірше, що ми здобуваємо в юності і молодості, коли навколо всі «бавляться» алкоголем, курінням й наркотиками. Звісно, іноді і мені хотілося «взбунтанути», тим паче, що я в мами пізня і єдина дитина, котра росла «на вівтарі» уваги. Це ж напружує, це дуже непросто, коли батьки моляться на дітей. Коли я собі щось таке дозволяла, мама казала: «Я думала, у тебе вистачить розуму не почати». Хоча при всій своїй висококультурності і духовності вона, якщо на ногу падає молоток, вигукує ті ж слова, що і я.
У нас дивна країна. На вулицях я бачу дітей, що ростуть в неповних сім’ях, тільки в мене занадто багато мами, а в них, певно, занадто мало мами. А результат зазвичай типово-сумний: молодь стоїть в підворіттях, п'є, матюкається й учиться правильно струшувати попіл із сигарет (це ж не градусник).
А для того, щоб займатися музикою, треба, щоб хтось її прищеплював і матеріально підтримував.
— Радо, ти не просто співаєш, а вишиваєш мережива, а іноді видаєш дуже екзотичні звуки (не гірше птахів, жаб і комах). Чи треба джазовим співачкам мати абсолютний слух?
— Зовсім не обов'язково. У мене його немає і — слава Богу, тому що це може призвести до непотрібних казусів. Наприклад, я розписую партії для духовиків, а в них тональність повинна бути на тон вище, на відміну від всіх інших інструментів, тобто це інші знаки при ключах, інші ноти, всі грають «до», дудки грають «ре», але звучить «до». Я не знаю, хто цей «ідіотизм» колись придумав, “відштовхується” ця система тільки від того, що найлегша гама на всіх інструментах повинна бути до мажор. Ну була б у дудок найлегшою гамою ре мажор. Сучасні музиканти з цим «абсурдом» змушені миритися, а аранжувальникам додаткова морока.
Іноді виникає необхідність звіритися, я чую: звучить нота до, запитую, а мені хлопці кажуть: звучить нота ре. Ну і добре, мізки в мене від цього не закипають. Абсолютний слух мене б дуже спантеличував (уявіть, що всередині вас постійно звучить незаперечний камертон, до якого «прив'язані» усі зовнішні звуки). Я бачила людей з абсолютним слухом, це страшно. У Маріуполі живе Олександр Запорожець, коли він тисне пальцями клавіатуру на електрооргані і там включений транспозер, Сашко червоніє, покривається потом, у нього окуляри падають, його тіпає... Він скрикує: «Що це було? Прибери транспозер!». А я не зауважую, ну трішки вище висота звуків, трішки нижче, це ж здорово. А якщо рояль розстроєний, а виступати треба? Того ж Запорожця не прийняли в музичне училище в Маріуполі, тому що він з «абсолютними вухами» написав диктант на «два». Усіх спочатку попередили, що диктант у ре-мінорі, а він чує, що рояль занижує лад, і написав у до діез мінорі.
— Тобто він абсолютно точно відтворив диктант згідно звучання рояля, який був налаштований нижче, ніж, стандартний камертон?
— Авжеж. А якоїсь лояльності, толерантності не вистачило все це транспонувати швиденько в зазначену тональність, аби не показувати, що ти найрозумніший.
— Виходить, тяга до імпровізації ніяк не прив'язана до такого постулату, як абсолютний слух, досить мати гарний музичний слух. Але чому тоді в одних є тяга до імпровізації, а в других ні, наприклад, в естрадних виконавців? Яка взагалі природа схильності до імпровізації?
— Природи моєї тяги до імпровізації я поки ще не розумію. І не правда, що попсові співаки не можуть співати джаз. Імпровізація — це насамперед акт певної домовленості з усіма, хто стоїть за моєю спиною на сцені. Своєму соратникові-колезі треба довіряти беззастережно, він навіть важливіший за, перепрошую, гінеколога, настільки велика близькість у нас на сцені. Мені дотепер дуже важко імпровізувати з кимсь «лівим». Між іншим, я не імпровізувала до третього курсу консерваторії, цього мистецтва вчитися ні в кого було. Правда, був у нас викладач Валерій Колесников, але він особливо не пояснював, як саме треба. Але завжди знав — як погано. Я зі своєю подругою Вікою Корженок приходила на його уроки, вона співала — він мені казав: занадто вібрато, слабенькі високі ноти і т. п.; я співала, він їй щось пояснював на моєму конкретному прикладі. Це була добра практика. Але я міркувала: «Чому ж він не вчить імпровізувати? Я сама будь-кому скажу, як погано». А тепер я розумію, що імпровізувати ніхто тебе не навчить, це йде від тебе, зсередини. А ще розумієш, що багажу знань й умінь не вистачає, потрібно вчитися. Я захотіла використовувати певні оспівування, а вони в мене не вийшли. Чому? Тому що я не знала, які саме оспівування повинні бути в акорді (оспівування — це уміння оспівувати ключові звуки акорду.— В. К.) Почала «лопатити» літературу, слухати «фірмачів». Ага, саксофоністи це роблять так... У них є різні аплікатури і прийоми взяття однієї і тієї ж ноти, саксофоністи можуть на одній ноті будувати імпровізацію, наприклад, раптом басити, «пихкати»... Цікаво це спробувати вокально. У гітаристів теж є різні хитрощі, і, взагалі, у всіх струнників є фокуси з медіаторами, пальцями, є оригінальні фальс-удари,— все це теж можна використати у вокалі, і от уже звучить не просто нота, а своєрідне «пм» (звук із закритим ротом, таке собі спотикання). Чимало звуків «підказують» птахи, жаби і комахи. Ці знахідки я вставляю в допоміжні «візерунки» безпосередньо перед опорними нотами, досвід набувається поступово.
Ще існує таке поняття як «знімати»: звучить музика і ти записуєш її нотами. Цьому може навчитися кожен музикант. Зараз ти не чуєш усіх нот, тільки ключові, завтра ти чуєш ключові і ті, що поруч. Це треба вміти робити, у буддистів шлях у тисячу кілометрів починається з першого кроку. Іноді мої дівчата з вокального ансамблю кажуть: «Ой, а я не можу нічого «зняти». «Ти пробувала?» «Ну так, я пробувала». «Покажи, що ти пробувала? Я це виправлю». А нема що показувати. Виходить, не дуже пробувала. Я теж колись послухала, спробувала “зняти”, — не виходить. Згадую, як п'ятнадцятирічною я другого січня прийшла в ресторан на роботу влаштовуватися. Я побачила групу утомлених після попереднього дня музикантів, вони мені дали касету: «На, знімай тему». Прийшла додому, слухаю: Шуфутинський, пісня «Артист», фа діез мінор і довжелезний вступ на фортепіано. Тепер я це згадую, як легку “бірюльку”, там нічого складного нема, щоб хтось захоплено вигукнув: «Ай да Ріхтер!», просто ефектне обрамлення пісні-шансон. А тоді я жахнулася: «Боже, як я це зіграю? Що ж робити?» І списала купу нотних аркушів.
— А прийшла в ресторан як клавішниця?
— Збиралася як співачка, яка трошки грає, але циганська пошта донесла, що я клавішниця, яка трошки співає. Протягом чотирьох років, відтоді як прийшла в ресторан, я не співала (там була своя співачка). Я взагалі не співала до консерваторії і не збиралася бути співачкою. Але…щось у мені відбулося і я стала співаючою клавішницею.
— Ти, напевно, вдячна «ресторанній» школі? Її пройшли практично всі відомі виконавці.
— Ресторанну школу можна називати школою тільки до того моменту, як музиканти перейшли на фонограми (натиснув кнопку і заграло). А от коли все виконувалось «вживу», тоді це й була школа, спонукало до розвитку. Нині слухаєш тільки живий вокал на тлі готової фонограми, та й вокалом це не завжди можна назвати, не кожна співачка прагне вчитися й удосконалюватися. Навіщо? Люди і так танцюють. От що страшно в жанрі попси, вмикаєш телевізор — а там купа «співаючих трусів». Відбувається девальвація і профанація виконавства. Я відразу чую: виконання живе чи ні. Особливо сміховинно виглядає «фанера» на тлі рекламних заманух «Живий звук».
— От ця імітація і є цинізмом.
— Авжеж, це цинізм, брехня. А з іншого боку, «фанера» лунає на потребу юрби, яка хоче, щоб її обманювали. Люди, які на це «ведуться», здогадуються, що це не «живе» виконання, але свідомо заплющують на це очі. Я не бачу в цих людях своїх потенційних шанувальників, тому що вони зациклені на «співаючих трусах», їм цього в мені не вистачатиме.
— Тобто ця категорія публіки витрачає гроші на еротичну картинку?
— Навіщо мені боротися за таких людей? У моєї команди «картинки» нема, ми іноді в ноти дивимося. Іноді нам цим докоряють: «Ой, який жах». Виявляється, дивитися в ноти — це погано, а під фонограму рота відкривати — добре. Ні, заглядати в ноти — це не найстрашніше, що може зробити музикант, це означає, що він знає ноти, що він не імітує, по-моєму, це предмет гордості, отже, не «фанера» звучить.
— Радо, ти сказала, що не перед кожним музикантом відкриєшся і не з кожним музикантом імпровізуватимеш, значить, для тебе дуже важливою є така річ як своя команда.
— Так, це своє військо, своє воїнство.
— А як бути із джемами, з нескінченними сесійними проектами, перетіканнями музикантів з колективу в колектив.
— Я вбачаю в цих перетіканнях негатив. Я боюся, що коли ми переїдемо в Київ, почнуться запрошення когось кудись, не кожний зможе відповісти «ні». Я чітко знаю: у мене є військо, соратники, якщо мене хтось кудись покликає, я піду зі своїми друзями, я за них несу відповідальність, вони за мене. Ми знайшли спільну мову, не зважаючи на те, що в мене характер – не цукор, я різка, вимоглива, не люблю запізнень. Я нікого за запізнення не караю (ну хто я така?), але це напружує, особливо якщо репетиції платні. Я вимоглива щодо чистоти виконання моїх партитур. Це не означає, що вони «панацея», напиши сам, але якщо самому ліньки, грай моє.
— Виходить, що ти одноосібна отаманша свого війська?
— Причому з тенденцією до того, щоб хтось перебрав на себе частину обов’язків. Я не люблю начальствувати, але всіх це влаштовує. Я хочу, щоб хтось займався адмініструванням, ця проблема просто кричить, у нас немає адміністратора, тим паче, що не завжди всі сприймають дівчину-адміністратора, всі думають, що дівчина – це дівчина, а тут з'являюся я, і люди тушуються.
— Отож, тяжко бути отаманшею і менеджером одночасно.
— Це забирає багато часу, доводиться займатися навіть сайтом, я його сама «кермую». Уже стільки вірусів у комп'ютер накачала, що довелося переписувати Windows, я ж «чайник», «здраствуй, комп'ютер», я з ним близько познайомилася тільки через те, що треба кермувати сайтом. А ним повинен опікуватись фахівець, а це уже питання спонсорства.
— Тобі акомпанує шестеро музикантів (і сама граєш на клавішних), але відомо, що в нашій країні мати оркестрик — це вельми дороге задоволення.
— У Донецьку в мене ще є шестиголосний жіночий джазовий ансамбль, але це поки що мрія про перспективу. А щодо дорогого «обрамлення», то для мене головний критерій — музика має приносити задоволення. Комусь задоволення — хліб з маслом, комусь — хліб з ікрою. Так, ікра дорога, але коли поприбирати всі ікринки, залишиться порожня банка.
— То ти вважаєш, що музиканти, які з тобою працюють, забезпечують повноцінне інструментальне наповнення?
— Так, це, як кажуть в нашому колі, «пачка», шість інструментів. Дві гітари – соло і бас, барабани, клавішні, труба, саксофон. Вони дають можливість грати соковиту музику.
— Радо, яким є твоє ставлення до тієї політичної вакханалії, що відбувається в нашій країні, зокрема, до оплачуваних мітингів?
— Я не уявляю, що конкретно може довести звичайна людина, стоячи в юрбі. Зате я чітко уявляю, які вигоди може мати найдрібнішого штибу політик. Що можна доводити розмахуванням прапорів і тупою присутністю? Дуже шкода цих людей. Вони — продукт попиту та пропозиції. Так звані «волонтери» самі собою нікуди не поїдуть, хіба що вони безробітні і їм заплатять. Я в Інтернеті знайшла купу оголошень: «Запрошуються студенти і безробітні на тимчасову роботу в мітингах політичних партій. Оплата від 80 до 150 гривень щодобово». Природно, безробітні і ледарі охоче погоджуються на таку «роботу» і стоятимуть на підтримку будь-кого, хоч партії педофілів. Де ще заробиш сто гривень за день тільки за те, що треба бути присутнім й іноді щось кричати? Хоча ніхто чітко не розуміє, що це дає простим людям, а от що хочуть від народу товстосуми, майже всі розуміють. Люди, які мітингують за гроші, припускають, що наслідки їхнього лицемірства будуть меншого масштабу (голосують вони часто зовсім за інших). На цій дуальності, на спекуляціях тримається ця ганебна політична ситуація. Одні стоять за покликом совісті, інші — за гроші, а в підсумку країну розривають на схід і захід.
— Скажи, у Донецьку серед простого народу справді панують настрої сепаратизму? Невже люди не розуміють, що розірвати країну — це катастрофа?
— Демагогія про «Донецьку республіку» для когось вигідний блеф. Розколу країни не можна допустити, але, з другого боку, скільки людей — стільки думок. Звісно, є такі настрої. І підігріває їх штучне нав’язування «ідей», хтось дивиться телевізор і думає: ось вона — істина.
Місцеві телеканали на Донбасі дуже тенденційні, їхній зміст сильно відрізняється від центральних. Так само московські канали відрізняються від київських, моя мама в Москві бачила, як тамтешнє телебачення налаштовує людей проти України, доходило до повного цирку: мовляв, «хохли» навмисно не платять за газ, щоб Росія збанкрутувала. Таку дурість, звісно, можна вигадати тільки зі злим наміром. На жаль, багато хто з людей «смішні» речі сприймає за істину. Поменше треба «вестися» на всі ці ніби правдиві новини. До речі, джаз — це музика протесту проти фальші й брехні, це взагалі музика правди, із забрудненим серцем її не заспіваєш.
— Радо, ти згадувала про свою мрію – вокальний жіночий ансамбль. У тебе і без того мало проблем?
— Вокальний ансамбль – це моя фантазія, мрія постійна. Все почалося в консерваторії. Я не люблю себе як керівника, але при цьому я не розумію дурного керівника над собою, не розумію дурних наказів і розпоряджень. Якось в консерваторії несподівано був створений вокальний ансамбль, у котрий терміново була «упроваджена» одна викладачка. Вона прийшла з величезною папкою, у котрій найджазовою була пісня «Bessame mucco». Чудова пісня, але до джазу вона не має відношення. Хоча будь-яку пісню можна до джазу притягти за вуха, але над нею треба добре попрацювати. Інші пісеньки взагалі були суцільною естрадою. Одне слово, класична диригентсько-хорова освіта з академічним ухилом не має до джазу ніякого відношення. Коли ми заспівали «Если вы, нахмурясь, выйдете из дома», я зрозуміла, що джазу не буде. Хоча моя подруга, яка дотепер співає в моєму ансамблі, принесла джазовий диск і попросила викладачку: «Зніміть, будь ласка». Час пролетів. Треба було чимось звітувати. Я сама «зняла» тему, ми проігнорували уроки ансамблю, зробили все по своєму. Перед іспитом я підійшла на кафедру і сказала: «Якщо в нас нічого не вийде, то «двійку поставте особисто мені». Слава Богу, обійшлося, ми успішно проспівали ансамблем, мені тоді здалося все таким “навороченим”, а зараз я розумію: це була така дрібничка.
У моєму відбрунькованому вокальному утворенні мені склали компанію Юля Задорожня, Лєна Волчек і Віка Корженок. Цей ансамбль існує понині, він перебуває в автономному плаванні. Я поступово в нього упроваджую свої твори, за інструментальну основу іноді вистачає і баса. Підігрує нам Віталій Іванченко, бас-гітарист з «RadaSt». Його я знаю давно, по консерваторії. Коли нам треба було здавати якісь академконцерти, іспити, саме Віталік підігрував нам. Він людина безвідмовна, добра, гарна. На цих «принципах» ми, взагалі-то, і тримаємося.
— Радо, розкажи про критерії добору репертуару.
— На корпоративних заходах ми мусимо вміти грати практично все. А от для того, щоб одержувати творче задоволення на сцені, придатні не всі твори світової музики, а тільки ті, над якими можна попрацювати в плані каверизації, рімейка, максимально відходячи від оригіналу.
Хоча твори, виконані Jamiroguai, хочеться співати тільки так, як це робить Jamiroguai, тому що це стиль, рівень, це класика, її не можна переінакшувати, це все одно, що до віршів Шевченка прилаштовувати сучасні закінчення, це дурня. А от якщо, наприклад, музику до фільму «Титанік» виконувати як у «Титаніку», то можна стати «співаючими трусами», це не докір Селін Діон, вона співає чарівно, але в мене такого сильного голосу нема, тому джазовий “стьоб” маскує певні недоліки мого голосу, який звучить абсолютно неправильно (коли-небудь я його виправлю).
З приводу власних добутків. Я з великим острахом ставлю їх у репертуар. Хоча авторських пісень — українських і російськомовних – зібралося на альбом. До речі, українською мовою співати набагато легше, вона більш співуча, ніж російська. Якщо проводити паралель, то в англійській мові я почуваюся, як риба у воді, українська за співучистю стоїть на другому місці, а російська ближче до німецької мови, більш різка, груба, такими сполученнями приголосних і голосних добре лаятися, кричати, але не співати. Зрозуміло, що є шар народної культури, де все красиво звучить, але знову ж красиво – для росіян, якщо переді мною стоїть альтернатива, я все-таки вибираю Ніну Матвієнко.
Авторський альбом, що у нас є, побудований не так на музиці, як на текстах. А з текстами проблема. Це не англійською співати, яку у нас мало хто розуміє (я зазвичай на свою музику переробляю чиїсь англотексти). Інша справа — пісні рідною мовою (тоді я спираюся винятково на свої слова), не хочеться складати звичайну «страждаль» жіночу: «Ich тобі веліла, varum ти не прийшов? Schlecht була погода, з неба wasser йшов!» Таких ліричних пісень у мене предосить (усього з 1991 року нагромадилося 97), але я їх не тягну в «RadaSt'». Тепер уже хочеться писати про речі, про які ніхто не писав. Зрозуміло, що це дуже важко, тому таких пісень мало. Наприклад, є у нас пісня «Твій клятий футбол”. Усі, хто зараз намагається співати про футбол, стверджують, що футбол – це добре. Чому добре? У мене коханий хлопець на футболі добряче зациклений, мене це засмучує. Я іноді хочу щось подивитися по телевізору (а дивлюся і так зрідка), а там триклятий футбол. Тема? Тема!
— Таке відчуття, що ти побоюєшся показуватися з власними піснями.
— Є таке. І хочеться, і колеться. Наприклад, Земфіра «вилізла» з пісенним багажем приблизно в сто пісень (за чутками). А в нас творів мало, усього на диск. Хоча начебто б і нормально для старту, хтось узагалі з синглом пробивається, але я в цьому сенсі людина ґрунтовна, а раптом слухачі захочуть продовження, а в мене його поки немає.
Найближчими концертами ми вже зіграємо пару-трійку своїх пісень, тим паче, що свінг-денсери, що танцювали на всіх наших виступах у Києві, запитували нас: «Де ж ваше? Ви обіцяли». Прийшов час виконувати обіцянки.
— Придивляючись до творчого діапазону «RadaSt», можу відзначити, що ви співаєте світові хіти з сильним джазовим “присмаком” (римейкі, кавери), співаєте чисту естраду, авторські пісні. Що можна ще додати в цей ряд?
— Є таке поняття, як джазові стандарти, це по суті набір легендарних (не аранжованих) творів різних авторів, і нехай нікого не лякає слово «стандарт». Вічні теми можна виконати колоритно, несподівано. Їх знають майже всі і давно. Наприклад, моя мама думала, що знаменитий «Караван» Дюка Еллінгтона» — хіт радянського джазу, тому, що вона запам'ятала, як хтось співав «Шагай вперед, мой караван». Отже, є такі твори, які ти знаєш просто по «умовчанню». Концерт у Києві в концерт-холі «Арена-сіті» ми відкрили твором «Take 5» Дейва Брубека, я трішки переробила гармонію, ми навмисно вийшли не всім складом (без духових і перкусіоніста) і вийшло цікаво, несподівано і свіжо, хоча це звичайний джазовий стандарт.
— До речі, яким чином у вашу програму “затесалася” жорстка пісня «Sonne» групи «Rammstein»?
— У цієї пісні є передісторія. Був у мене такий проект «Carneval». Дружній саксофоніст Вова Лимарченко привіз з Німеччини книжку дитячих і просто веселих віршів. Німецькою мовою! Він запропонував ідею: реггі німецькою мовою. Я трудоголік; коли є ідея – працюється швидко. Але реггі на цілу програму я написати не змогла – не хотілося повторюватися ні в гармоніях, ні в аранжуваннях. Більше 10 пісень не вийшло, на «два по сорок п'ять хвилин» не вистачало. Тоді я купила диск «Rammstein», чому б їхню музику теж не зробити в стилі реггі. Таким чином, я відкрила для себе творчість цієї групи. Проект «Carneval» покрився пилом, а пісенька про сонце групи «Rammstein» прижилася в нашому репертуарі.
— Я чув, тривають переговори про те, щоб перебратися до столиці.
— Переговори — це гучно сказано. Скажемо так: у нас відкриті вуха. Радше ми самі на свій страх і ризик переберемося в Київ, але оренда житла в столиці — ого-го-го!
— Тобто творчо реалізуватися в Києві набагато легше, ніж у Донецьку?
— Кардинально легше! У Донецьку щодо джазу — культурний застій. Просто страх! Атмосфера в клубі, де ми виступаємо, часто викликає в мене почуття сорому.
— А як же знаменитий донецький фестиваль «До#дж»?
— «До#дж» — це все, що є в Донецьку.
— А я гадав, що такий могутній фестиваль ґрунтується на солідній музичній інфраструктурі.
— Музична інфраструктура виникає тільки в дні проведення фестивалю. Одним «До#джем» Донецьк не підняти. У нього, дійсно, колосальні сили, це гігантський фестиваль, усі туди стікаються, як до колодязя, але це один колодязь на всю Сахару. Значення і можливості цього колодязя не применшити, але Сахару одним колодязем не відродити.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
