19.10.2007, 20:32
Віталій Козловський: "Професія артиста – це "болючий" м'ячик, всередині якого я перебуваю"
Співак Віталій Козловський здається мазунчиком долі, «золотим хлопчиком», що витяг щасливий білет на телепрограмі «Шанс» і потрапив у великий шоу-бізнес. 
Високий ставний красень зі Львову, схожий одночасно на циганського барона і на арабського принца, феєрично розпочав кар'єру, яка невпинно набирає обертів. І виникає враження, що за лаштунками нема ніяких зусиль, переживань-нервувань і праці. Тільки успіх, тільки оплески. Та Віталій визнається: «У мене немає жодного “порожнього” дня. Потужний заряд і непереборне бажання співати і творити далі мені надав мій дебютний альбом, котрий продався тиражем у 60 тисяч копій за півроку і згодом отримав статус “Золотий диск”. Я страшенно втомлююсь. Але це чудова втома, бо вона “вкладена” у майбутнє. Щодня я не бажаю стояти на місці – я перебуваю у постійній гонитві за майбутнім”.
З дитинства Віталій марив співом. У дитсадку виконував на біс пісні улюблених груп “Комбінація”, “Любе”, “Кармен”. Вдома Віталій з сестрою, тримаючи в руках дезодоранти замість мікрофонів, влаштовували один одному концерти! Великою подією для нього стала поява програми “Утренняя звезда”.
Першим його хітом стала пісня “Я піду в далекі гори”, яку Козловський виконав на шкільному вечорі. Весь хор був за бек-вокал. Потім у школі його нерідко наздоганяли чиїсь поклики: “Я піду в далекі гори!”
“Зірковий статус” у школі він підтвердив піснею “Ой, летіли дикі гуси”. Потім було... забуття. Аж поки Віталій не виграв у школі конкурс “Красень - 2000”. Тоді всі дівчата ставали шеренгою у коридорі і передавали пошепки одна одній: “То він...” І Віталій побачив, що на нього реагують не так, як на усіх. Але він не знав як поводити себе, - коли чув приємні речі, не міг придумати нічого кращого, як опустити очі в підлогу, йти до свого класу. Іноді навіть на перерви не виходив. То ж історія про гидке каченя не стосується Віталія Козловського. Його помічали завжди. Інша справа: він не знав, ЩО З ЦИМ РОБИТИ.
Міркував: куди піти вчитися? Дивним чином зупинився на журналістиці. Успішно склав іспити у Львівський університет. Затим радісною подією стала довгоочікувана поїздка на фестиваль “Таврійські ігри”. Там відвідував усі прес-конференції. Слухав як і про що говорять відомі артисти. Дивився на них насамперед як на людей творчих, у яких можна чомусь навчитись. Усі прес-релізи мережив якимись нотатками, складав їх до купи, і користувався ними ще довго. Аж поки усе потрібне не відклалося на підсвідомому рівні… Вже тоді він вірив, що колись вийде на сцену фестивалю. Так воно і сталося! 
“Великим щастям і маленьким досягненням” стала перемога у телепрограмі “Карооке на майдані”. Згодом, коли з’явилась можливість працювати у професійному балеті, що співпрацює із співачкою Русланою, Віталій не вагався – одразу почав їздити на концерти.
Та раптом зателефонували з телеканалу “Інтер”: запросили в програму “Шанс”. Наступного вечора з декількома друзями він вирушив у Київ, з великою надією у серці! Хоча розумів, що не готовий: рік танцював і практично не співав! А голос це як спорт, потрібно завжди тренуватись… Цілу ніч не міг спочити. О третій годині ночі пішов у туалет, розташований біля кімнати провідниці. Закрився. Почав розспівуватися. Розспівався так, що було чутно на весь вагон. Врешті, провідниця загрюкала в двері, закричала: “Виходь звідси! Дома будеш співати!” Ще довго крутився на поличці. Всі попрокидалися, а Козловський спав. Провідниця жартувала: “От! Учора співав всю ніч, а сьогодні очі продерти не може! Співак! Вставай!” Друзі сказали їй: “Він тут не просто так співав! Він виграє конкурс, стане зіркою, і Ви згадуватимете, що цей хлопець розспівувався у Вашому вагоні”. Козловський приїхав до Києва і виграв.
Але до підписання контракту з продюсерською агенцією був рік зневірливої “тиші”.
Згодом Віталію несподівано довелося їхати захищати честь України в Юрмалі на конкурсі “Нова хвиля”. Там він зайняв восьме місце з шістнадцяти виконавців, пережив війну нервів, та, найголовніше, набрався колосального досвіду! І, коли повернувся в Україну, до нього кардинально змінилося ставлення! Виник фан-клуб, з’явилася величезна купа концертів, гастролей…
- Віталію, Ви робите швидку співочу кар'єру, Ваша популярність вражає. Чи не закрутилася голова від успіху і зіркової хвороби? Що протвережує?
- Це так здається, що я зробив швидку кар'єру. Я з самого дитинства прагнув співати, коли мене запитували: “Ким ти хочеш стати?”, я відповідав: “Артистом”.
Я вперто йшов до своєї мети і практично, все, що робив в житті, націлював на те, що це мені знадобиться в майбутньому для артистичної кар'єри. Приміром, коли вступав на факультет журналістики. Я розумів, що вокалом, танцями та творчістю можна займатися для душі, навіть не навчаючись у якомусь учбовому закладі, тобто треба здобувати якусь іншу професію, більш прагматичну. Треба реальніше дивитися на речі. Я дійшов висновку, що саме журналістика – це та творча професія, яка допоможе мені розв'язати язика: вільно спілкуватися з людьми, з диктофоном, вільно почуватися перед камерою, великою аудиторією, допоможе тримати себе впевнено і правильно висловлювати інформацію. На жаль, нині в Україні мало залишилося діячів, зокрема, журналістів, які етично правильно подають інформацію: дуже часто суб'єктивна інформація подається як об'єктивна, таким чином завуальовується власна оцінка-ставлення. Наприклад, журналіст-ведучий якогось телеканалу може сказати: “А цей артист не подобається всім”. В інформаційний простір викидається чимало схожих висловлень.
А тепер до суті запитання. Чесно скажу, початок артистичної кар'єри не може не закрутити голову. Ти живеш звичайним життям пересічного громадянина і раптом до тебе приходить популярність. Спочатку мені це дуже подобалося: люди впізнають, підходять, говорять якісь компліменти. Потім на це реагуєш трошки спокійніше, врешті, це починає набридати. Але коли ти входиш в кураж, повністю віддаєшся роботі, то розумієш, що публічність - це невід'ємна частина твоєї праці і так має бути. Ти не повинен проявляти свої емоції або свій характер на людях, особливо пихатість, зарозумілість, зоряність. Шанувальники від тебе чекають зовсім іншого і ти маєш поводитися не тільки за правилами етики, а й маєш бути таким, яким тебе хочуть бачити люди. Хоча ти звичайна людина і не приховуєш своє звичайності, але люди звикають до того романтичного образу, який бачать на телеекранах. В житті культивувати сценічний образ іноді буває складно, слава - це медаль з двома боками: вона допомагає-окрилює і вона заважає, особливо коли ти хочеш звичайною людиною піти в народ. Не завжди це можна робити, тому що буває поганий настрій, депресія. Слава Богу, що я в цілому не депресивна людина і можу всю свою тугу вилити в музиці, проявити-розкрити в піснях.
В житті я зазвичай позитивно налаштований і не тримаю ніколи зла на людей, хоча в останній період чим далі просуваєшся творчо, тим більше ламаєш дров, тим складніше, тим більше палиць в колеса встромляють. Нині зустрічається дуже багато недобрих людей. Проте намагаюсь на образах не зациклюватися, а думати: так мало бути, це шоу-бізнес, це конкуренція...
- І це протвережує?
- Протвережує, і ти розумієш: перш за все робота. Тому що сьогодні ти хтось, та час швидко плине і якщо ти нічого не робитимеш, про тебе швидко забудуть.
Насправді на початку моєї кар'єри було дуже складно, в мене ніхто не вірив і я кожного ранку прокидався і налаштовував себе на, що все буде добре, що я чогось вартий, що я артист і доведу, що можу бути кращим, аніж мене вважають, я не просто хлопчик, який колись прийшов на “Карооке на Майдані”, переміг в телепроекті Шанс” і потім легенько став відомим. Напевно, я все ж таки народний артист, в тому розумінні, що люди недарма проголосували за мене. Я не тому став співаком Віталієм Козловським, що хтось в мене вклав кошти і штучно зробив чергову зірочку, як це часто зараз буває в надрах якихось проектів, саме люди мене вибрали і певним чином зробили так, що я став їхнім улюбленим артистом. Вони вірили в мене, а от продюсери – ні, і лише моє велике бажання, цілеспрямованість, віддача, щирість проклали мені шлях.
Я не хочу доводити, що я шалено працюю, мене іноді навіть “ламає” це слово – “робота”, бо спів - це просто моє життя, невід'ємна частина мене самого, я постійно перебуваю в цьому, я є цим. У мене немає вихідних, мій відпочинок – це праця артиста, я своє особисте життя відкладаю на другий план, відкладаю зустрічі з друзями, відкладаю розваги, тому що для мене насамперед моя кар'єра, це зараз справа номер один мого життя – я їй віддаюсь на сто відсотків, я не можу без неї.
- Однак багато хто вважає, що саме телепроект “Шанс” був для тебе тим щасливим білетом, завдяки якому ти автоматично потрапив в струм.
- Є дуже хороша фраза: “Мріяв, мріяв і вимріяв”. Так, мабуть і в мене було. Але я далі продовжую мріяти, на кожному етапі розвитку завжди є свої планки, зупинятися ніколи не можна, оскільки творчість безмежна. В ній можна розвиватися без кінця, шукати себе нового, знаходити і показувати себе з різних боків і бути завжди цікавим. Яскравий приклад – концерт в Києві всесвітньо відомого співака Джорджа Майкла. Мадонна продовжує бути несподіваною, епатажною, цікавою - однією з найкращих співачок котре десятиліття.
Отже, є яскраві приклади того, як може бути. Я гадаю, що все залежить від внутрішнього настрою людини, від розуміння того “куди я потрапив, чим хочу займатися”. В проект “Шанс” разом зі мною і після мене потрапляло дуже багато претендентів...
- І де вони?..
- Напевно, хлопці і дівчата думали, що хтось їх буде тягти за вуха. Але такого практично не буває. Може, одиницям неймовірно щастить, коли їх знаходять, вкладають в них кошти і вони безхмарно працюють. Насправді відбувається дуже жорстока гра. Пригадую фільм про знаменитого казкаря Ганса Христиана Андерсена. Якось він потрапив до королівських апартаментів і монарх сказав Андерсену: “От ви поет-фантазер, складаєте казки. Складіть казку для мене”. Той каже: “Назвіть тему”. “Розкажіть казку про славу”. Андерсен підійшов до вікна і побачив велику ратушу, яка стояла посеред центра міста. Почав розповідати: “Слава - це велика будівля, своєрідна ратуша. Вона дивиться вікнами і зверху спостерігає людей. Коли помічає когось яскравого, тягнеться до нього, бере собі на долоню, піднімає до рівня очей, обдивляється з усіх боків, крутить рукою, а потім різко долоню перевертає, людина падає, а ратуша каже: “Ні, не той”. Слава це дуже складна штука і справді може дуже високо підняти і різко, боляче зронити. Тому перш за все треба віддаватися роботі, а не славі, тоді буде не до зоряних хвороб.
Справді, багато хто говорить, що я за маленький термін часу досяг великого успіху. Але мені дуже складно цим милуватися, оскільки моя професія – це такий собі м'ячик, всередині якого я перебуваю. Люди бачать тільки ззовні цей м'ячик, а не те, що відбувається всередині, А там дуже складно (і тісно, і перевантаження, і синці) і вельми не просто зробити так, щоб цей м'ячик підстрибнув якомога вище. А от упасти і не підстрибнути взагалі – це так елементарно.
- Віталію, я часто чув від співаків і співачок, що їх улюбленими виконавцями і композиторами є оперні або джазові знаменитості, але вони вимушені співати легковажну невибагливу попсу. А наскільки Ви творчо вільні у виборі репертуару?
- Справді, на україно-російській естраді нині з'являється дуже багато різних проектів, що належать продюсерам, які в буквальному розумінні ліплять зірку, тобто диктують їй сценічний і життєвий образ (не тільки поведінку, а й образ мислення), абсолютно нав'язуючи репертуар.
- Хочеш, не хочеш, а співай певні “гоцалки”...
- Питання вирішується однозначно: підписується контракт і виконавець робить по писаному - і все. По іншому не має права. Тому я щасливий, що в мене зовсім не так.
Здебільшого проекти як мильні бульбашки, їх надувають, вони летять, та в будь-який момент можуть луснути, і нічого від них не залишається. І ніхто про тих “зірок” навіть не згадує.
Звісно, може знайтися хороший репертуар саме для таких проектів, бува що і знаходиться, але здебільшого побутує “теза”, що публіка – дурепа. Це величезна неправда, публіка все розуміє, відчуває і робить свій прискіпливий відбір.
Якщо артист робить свою справу щиро і чесно, зміст пісень йому близький і в якійсь мірі пережитий, то така творчість має право на життя.
Отже, я роблю те, що хочу, і співаю ті пісні, які хочу співати. Іноді, звичайно, я їх, підлаштовую під комерцію. Це нині цілком розумна річ, тому що творчість без прибутку задихнеться. Я зараз не можу собі дозволяти певні речі тільки тому, що я так хочу. Має бути подальший розвиток, а для цього потрібно заробляти гроші.
Досягши певного рівня і статусу, я не придбав ні квартири, ні машини, тому що всі свої прибутки вкладаю в пісні, в кліпи, в трансляції, в нові проекти і презентації. Це дуже великі витрати, повірте мені А ще я тримаю свій балет, постійно проводжу кастінги, репетиції, і за це теж треба платити. Як і за постановки танців, за пошиття костюмів: практично на кожний балетний номер є окремий костюм. І сам я мінімум кожні два місяці додаю у свій гардероб нове концертне вбрання.
Але я не шкодую, що чогось не маю поза сценою, бо живу творчістю. Заробляю і знову вкладаю в розвиток. Звісно, хотілося б мати власний притулок, але на все свій час. Я з радістю віддаюся своїй роботі, і немає такого, що хтось мене використовує, наказує, що робити. Якби мені наказували, я був би заляканий і з вами вільно не розмовляв. І взагалі я спілкуюся з будь-ким на різні теми і мені не вправі хтось заборонити, що я маю казати. Я сам собі вправі заборонити, мені можна тільки щось підказати коректно: “Можливо, краще так не робити, бо це не дуже добре виглядає. Проаналізувавши, я зроблю висновок і робитиму далі так, як вважаю за потрібне.
І я радий, що вільний. Для артиста дуже важливо бути вільним, бо коли є свобода, ти можеш повноцінно проявити-розкрити себе внутрішнього.
- Але є, напевно, той головний порадник, слово якого для Вас багато важить...
- В мене є команда, яка складається з десятка людей, і кожне їхнє слово для мене є важливим. Я дуже зацікавлений в тому, щоб їм подобалося те, що я роблю, тоді вони робитимуть свою роботу з великою віддачею і любов'ю. Зі мною працюють тільки ті люди, які люблять мене як творчу особистість. Це дуже важливо.
- А чи не виникала думка вирішити проблему квартири й машини шляхом одруження на заможній киянці?
- Любов не купиш, вона приходить, коли їй заманеться. Моя натура проти того, щоб мужчина сідав на шию жінки і був під її опікунством. Я хочу сам все заробити, хочу бути собою і залежати тільки від себе. На мою думку, чоловічки, які цілеспрямовані на пошук багатих дружин, це нещасні люди. Передусім має верховодити щире кохання, а не жага матеріального багатства. Чесно скажу, не в моїх інтересах знайти собі заможну дружину, хоча є жінки, які мені пропонували через постіль спонсорство, квартири, гроші... Це не моя стезя.
Коли усього досягаєш сам, ти це цінуєш набагато більше, аніж коли тобі це просто хтось дав. Тому хай все, що я маю, дістається мені складно. 
- Ви можете заради кохання пожертвувати творчістю, “перевести” її на другий план?
- Я вважаю, що в усіх питаннях завжди можна знайти свій компроміс. Якщо жінка, яка буде поруч зі мною, робитиме ультиматуми, значить, це не та людина, з якою можна бути разом все життя. По-справжньому любляча дружина має розуміти і підтримувати чоловіка і його покликання-справу. Я люблю спів, сцену, творчість і, боронь, Боже, щоб моя друга половина колись сказала: “Вибирай: або я, або те, чим ти займаєшся”. Сподіваюсь, що кохання їй підкаже, як знайти те середньоарифметичне, аби ніщо не заважало нашим стосункам.
- Які музичні орієнтири для Вас існують?
- Я меломан и слухаю дуже різнопланову музику, сьогодні, наприклад, “Рамштайн”, завтра - Нору Джонс, післязавтра - “Джаз стандарт”, потім - Роббі Вільямса чи Мадонну. Або вмикаю українську радіостанцію і слухаю, що відбувається в Україні взагалі і з піснею зокрема: хто що співає і на якому рівні. Або ще можу слухати релакс-композиції - з шумом моря, співом пташок...
Музика - це відображення настрою. Тому і мої пісні не однопланові, хоча в них може бути оспівано щось стрижневе, що власне їх і поєднує між собою задля цілісності конкретного альбому. Тобто ідея може бути одна, але настрій завжди дуже різний, тому що сьогодні мені хочеться співати, завтра - кричати, післязавтра - плакати чи мовчати. Я пісні емоційно показую по різному і вони мене показують різним. Хоча, зрозуміло, ті історії, яка оспівується в піснях, не завжди траплялися в моєму житті. Просто емоція зачепила мене і я розумію, що це моє.
- У Вас знамените прізвище, котре прославив видатний оперний співак Іван Семенович Козловський. Чи не виникала думка з огляду на це заспівати деякі шедеври класики?
- Ні, такі думки не виникали. Але я завжди добре ставлюся до різних пропозицій і до різних людей, особливо коли вони щось радять. Для артиста є дуже важливим бути багатогранним, показувати: я співаю, я танцюю, веду теле- і радіопрограми, можу спілкуватися на музичні, культурологічні, історичні, релігійні, політичні теми. А коли артист одноплановий - глядач знає, що від нього чекати, і вже по суті нічого не чекає. Отож, я подумаю над вашою пропозицією, можливо, в майбутньому я звернуся до класики.
До всього приходиш з часом, наприклад, раніше я не писав власних пісень, а тепер ось готується до виходу мій третій альбом (сподіваюся, що він стане платиновим, оскільки два попередні за продажами набули статусу золотих дисків), в якому буде моя авторська пісня. Такі речі стимулюють, підштовхують на щось нове, і ти в цьому новому починаєш розвиватися.
Третій альбом буде дещо несподіванішим, аніж попередні: інша подача пісень, стилістика інша. Йде час і я дорослішає, по-іншому дивлюсь на цей світ. А ще я розумію: для всіх я гарним не буду, мою творчість або люблять, або не приймають, навіть ненавидять. І це добре, бо немає байдужих.
- Повернімося до журналістики, хоча, напевно, всі екзаменаційні емоції давно перегоріли...
- Національний університет імені Франка у Львові я закінчив цього року. Після того, як переміг в «Шансі», довелося перейти на екстернатну форму навчання з індивідуальним графіком здачі заліків й іспитів. Диплом був на тему “Робота журналіста в інформаційному суспільстві”. Досить непросто було його написати, але мені допомогли мої викладачі, одногрупники, знайшовши потрібну літературу, я її склав до купи, зробив певні доповнення від себе. Це вельми широка тема, в якій можна дослідити чимало цікавого і актуального.
За захист диплому я отримав оцінку “чотири”, не сперечався з цього приводу ні з ким. Викладачі поставилися до мене дуже вимогливо, задавали багато різних запитань. Мої одногрупники потім казали, що я добре тримався, хоча на деякі запитання не мав відповідей, але виручав артистизм: бува віджартовувався, або, щоб уникнути конкретної відповіді, розповідав якісь яскраві приклади з власного досвіду.
- Тобто внутрішній артист допоміг зберегти обличчя...
- Напевно. Мій декан навіть злостився і намагався переговорити з викладачами, щоб вони передивилися “моє питання” і поставили “п'ять”. Але я сказав, що якби мені поставили навіть “трійку”, я все одно з цього проблему не робив, оскільки оцінка насправді доленосного значення немає. Мене дуже дивували деякі мої одногрупники, котрі на сесіях заради оцінки “п'ять” йшли на будь-які хитрощі, хоча в голові у них нічого не залишилося і, як показує час, журналістами вони не стали. І не стануть, будуть поступати на інші факультети. Ну і який сенс тих зусиль і нервувань? Має бути натура журналістська, зацікавленість, жага нового...
Отже, п'ятого липня я поїхав отримувати диплом, зовсім для мене несподівано декан дав мені слово перед великою аудиторією моїх однокурсників. Я не любитель готувати і проголошувати промови, тож вийшла імпровізація. Згадав, як п'ять років тому ми, молоді-зелені, зібралися в одній великій аудиторії, потім була перша пара. Весь потік першого курсу знайомився один з одним. Кожен хотів проявити себе з найкращого боку, показував ерудицію, те, як він взагалі розуміється на журналістиці. Всі мріяли працювати в якомусь журналі, мати власну програму на радіо чи телебаченні, купляли собі диктофони, не знаючи як правильно ними користуватися і що на них записувати. П'ять років пролетіло, всі подорослішали, набралися знань, практики і, дай Боже, щоб в наших рядах виросли “акули пера”.
Я, не маючи серйозного студентського життя, всім подякував і вибачився, що не зможу залишитися на випускний вечір. Мав бути концерт, від якого я відмовитися не міг. Отримав диплом, сів в машину і - в аеропорт, звідти до Києва. Звісно, можна було б піти проти ситуації, але я тільки б собі нашкодив. Я розумів, що випускний вечір – це випускний вечір, але життя продовжується, потрібно його будувати далі, тому я вибрав все ж таки те, чому віддаюся до останньої краплі поту.
- Ви пройшли школу танцівника в колективі співачки Руслани Лижичко. Які тепер у вас стосунки?
- У Руслани в травні був день народження, я поздоровив її, більше того ми з нею посиділи, поспілкувалися. Такої зустрічі не було вже років, мабуть, три-чотири, сталася досить приємна розмова. Я був щасливий її бачити. Здається, і вона мене.
Руслана сказала, що дуже втішена тим, що відбувається в моєму житті. Її слова важать для мене багато, адже свого часу Руслана як співачка мені дуже подобалася, так само і її віддача, вона справді дуже фанатично, ретельно ставиться до своєї роботи. Дечому, звісно, я від неї навчився. Знаєте, ми працюємо в тій галузі, коли біля нас на певному етапі збираються одні люди, потім ми міняємо напрям, займаємося дещо іншим і біля нас гуртуються інші. І виходить: то одні друзі були, потім з'явилися нові, але з роками їх, мабуть, стає дедалі менше. Я знав, що ми з Русланою не будемо завжди хорошими друзями, довірчо спілкуватися на будь-які теми, як це було колись під час гастролей. Я не розстроююся, у кожного свій шлях, який він долає.
- Що живить Вашу творчість поза її межами?
- Я постійно в гонитві, в неспокої, у мене завжди таке відчуття, що час надто швидко спливає, в мені вирує якесь внутрішнє хвилювання, яке ніколи мене не залишає. Постійно якось не по собі, я не можу відпочивати. Тому я ніде практично і не відпочиваю: не їжджу за моря-океани кудись, бо перш за все - моя робота. І натхнення я знаходжу в тому, коли роблю щось резонансне, коли бачу, що зусилля - недаремні. Наприклад, записав альбом, він чудово продається, на концерти приходить надзвичайна кількість людей, аншлаги, шанувальники співають разом з тобою, посміхаються тобі, дарують квіти, увагу. Це впевнює, що ти потрібний, цікавий, і знову ж таки підштовхує на продовження, на розвиток, на горіння.
До мене приходить велика кількість листів, які мене надихають. Я практично всі їх читаю, потім за допомогою членів мого фан-клубу періодично розсилаю відповіді кожному. Це не означає, що я пишу всім особисто, пишеться один уніфікований лис з подякою, з висловленням певних думок, з планами: що в майбутньому може чекати мене і моїх прихильників... 
- А чи встигаєте читати, відвідувати вернісажі, бути на природі?
- Доволі часто зйомки проходять на природі...
- Тобто корисне поєднуєте з приємним?
- Звичайно. Можна поїхати в Крим на гастролі, коли запрошують, - вдень відпочити на морському пляжі, а ввечері виступити на сцені. Тобто завжди можна узгоджувати приємне з корисним і потрібним. Читати можна в дорозі: в потязі і в літаку. Єдине на що не вистачає часу, так це на здоровий сон, оскільки приходиш додому кожного дня практично вночі, а вставати треба рано.
- Розкажіть про “вибрики” популярності, про якісь приколи.
- Здається в Червонограді на День міста був концерт на центральній площі. Після виступу мене з великою охороною провели в готель, щоб я перепочив, згодом я мав вийти і сісти в машину. Тим часом концерт продовжувався далі, народу - море. З готелю двоє охоронців повели мене до авто (тоді фактично був мій початок, в мене ще не було ні адміністраторів, ні директора). Отже, охоронці проводжають, а людей навколо мене збирається дедалі більше, хтось висловлює захоплення, хтось просить автограф... Ну хто міг подумати, що навколо молодого артиста виникне такий ажіотаж! Коли стало страшно серед цієї некерованої юрби, ми почали від неї тікати. А тут ще по радіозв'язку з'ясувалося, що машина очікує зовсім на іншому боці майдану, мене не правильно повели. Зрозумівши це, я вирвався з натовпу, і почав тікати на протилежний бік майдану. В якийсь момент бачу перед собою високу огрядну жінку, затуляюся нею і кажу: “Жіночко, заховайте мене”. Це виглядало, мабуть, дуже смішно, я не знаю, що про мене подумала та жінка, але натовп все одно мене угледів, почали тягти в зусібіч. Тоді вперше на мені порвали сорочку. Врешті, знайшлася охорона, вицупила з обіймів юрби і посадила в машину. Довго не могла виїхати, оскільки люди щільно оточували, били долонями у вікна, розкачувати машину... Вранці мені зателефонував водій, каже: “Вся машина пописана помадою, маркерами – твоє ім'я в різних варіаціях...”
Були моменти, коли на сцену вибігали люди і навіть вчеплювалися в мене, Охорона не могла з ними впоратися. Якось змушені були перервати концерт. Дуже дивує, що так вчиняють шанувальники різних поколінь. На одному з концертів жінка, якій, напевно, років шістдесят, підійшла до мене (я не міг просто так взяти і відштовхнути її), обхопила. Довелося з нею танцювати, а жінка всю пісню проплакала.
- Авжеж, любов народна – це страшна сила. Що Ви хотіли б додати до нашої бесіди?
- Я хочу, щоб мене сприймали як творчу особистість, щоб люди ставали добрішими, світлішими після концертів, і в їхніх спогадах залишався райдужний позитив, нехай пісні будуть для них таблетками щастя. Для мене дуже важлива гарна реакція людей, завдяки цьому я живу як артист. Тому щиро всім дякую і бажаю міцного здоров'я.
- А Мінкульту чого побажали б?
- Я вже звик до його безсилля, байдужості й інертності. Нема сенсу Мінкульту щось бажати. Ми, артисти, маємо бути сильними, хоча, звісно, шкода, що держава не підтримує мистецтво.
Кожен сам за себе. Але від того професія артиста не стає менш цікавою і заманливою. Сцена, світло рамп, популярність – це шалено приваблює і чимало людей на цю “замануху” купується, не знаючи, як насправді все складно. Виживають одиниці.
- Не сумно бути “колоніальним” артистом? В тому розумінні, що український шоу-бізнесовий ринок запроданий старшому братові і українському артистові доводиться здійснювати “зайві” зусилля, замість того, щоб віддаватися творчості.
- Таке наше життя і на це треба дивитися простіше. Коли констатувати: “Ой, складно”, так воно і буде завжди. Легко нічого не дається. Тьху – і все готове. Так не буває. Чим більше ми докладає зусиль, тим якісніша віддача.
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця