13.11.2007, 00:38

Потвори

Злість, роздратованість, страх, біль – це ознаки життя сучасного українця.

Ці відчуття починаємо вивчати в перші хвилини після свого народження. Матері народжують нас на холодних столах у неопалюваних пологових будинках. Відчуваємо це й запам’ятовуємо на все життя. Доведеться з цим жити нам, дітям незалежної України, дітям, які лежать із вимащеними зеленкою пупками, очікуючи, коли нарешті віднесуть нас до мами. Разом із життям отримуємо й першу свою хворобу – грибок, яким нас заразили тут же, відразу після пологів.

– От потвори! – вигукує мама, коли їй заявляють, що в лікарні немає медикаментів, необхідних для лікування її дитини.

Це перші слова, які ми запам’ятали.

Ненавидіти починаємо в дитячих садках, як губка, всотуємо ненависть, що її відчуває до нас вихователька, яка отримує за свою неймовірно складну та відповідальну працю мізерну платню. Вона роздратована. І, дивлячись на неї, ми вивчаємо нове відчуття.

Вихователька любить дітей, але, згадавши, скільки їй заплатять за місяць у дитячій “божевільні”, починає ставитись до нас, як до багажу, що його батьки здали на зберігання.

– От потвори, – цідить вона крізь зуби, знімаючи з нас запісяні колготки.

Ми посміхаємося. Нам уже знайома ця фраза.

Ідемо до школи. Перший дзвоник, квіти й білі банти. Усе гарно й урочисто. Але після урочистостей починаються уроки, і з’ясовується, що маємо одну книжку на вісім дітей, холодні батареї та вчительку, яка кидається крейдою й б’є по наших маленьких пальчиках гнучкою лінійкою.

Плачемо мовчки, зціпивши зуби. Нас уже не здивуєш ні холодом, ні болем, ні байдужістю. Але урок не минув намарно. Ми вивчили нове відчуття – страх. До нього слід звикати, оскільки він супроводжуватиме нас протягом усього життя.

До речі, до самостійного життя ще далеко. Раніше нам давали 10 років шкільного навчання, зараз через нововиявлені обставини у справі страшного злочину – народження в Україні – нам додали ще два роки. От потвори!

Ось і випускний. 12 років – від дзвінка до дзвінка!

Привіт, доросле, самостійне життя. Через похмілля після випускного болить голова й через винно-горілчану анестезію нам здається, що це життя буде прекрасним. Здобудемо освіту, знайдемо престижну поплатну роботу й заживемо довго та щасливо.

До речі, про освіту. Треба вступати до вищого навчального закладу. Без грошей можна лише на якийсь непрестижний факультет. Але нас не влаштовує непрестижний. Ми ж хочемо жити добре.

Батьки дістають із панчохи зароблені тяжкою працею доляри. Родина в селі продає корову й ріже свиню.

Батьки несуть гроші у приймальну комісію й запопадливо заглядають голові в очі.

– Потвори, – бурмоче голова, ховаючи конверт у кишеню.

Інститут, навчання, сесія. Ми з ненавистю до викладача вкладаємо гроші в “заліковку”. Він з огидою дивиться на нас і малює у відомостях незаслужені бали. Наразі ми не розуміємо його, але пройде п’ять років – і самі опинимося на його місці з зарплатою 700 гривень. Цієї зарплатні вистачить для двох походів на базар. До речі, саме під час цих походів, дізнаючись, що продукти знову подорожчали, мабуть, і зважуються на рішення – брати зі студентів хабарі. Брати, бо інакше не виживеш, брати, бо комірник без освіти отримує 400 доларів, бо ми дали собі слово – наші діти так жити не будуть!

– Потвори!!!

День летить за днем, зливаючись у сірий каламутний потік буденності. Ранкова кава, робота, дурний вечірній серіал, ліжко. Наші діти вчаться боятись і ненавидіти так само, як колись вчилися ми. Їхнє життя не буде інакшим. Ми хотіли, але не змогли. А в телевізорі черговий політик запевняє, що завтра житимемо краще.

– Скотина, – хрипимо ми, відчуваючи, як зростає тиск і кров б’є в голову.

– Тобі погано! – кричать діти й викликають “швидку”.

Проходить три години – і в кімнату заходять лікарі у брудних халатах. Машина зламалася, і лікарям довелося штовхати “швидку”, намагаючись завести її таким робом.

Лікар ненавидить погані дороги, дощ і стару техніку. У нього тремтять руки, він уже втретє не потрапляє у вену.

Лікарня, холод і зеленка. Нам це вже знайоме. Коло замкнулося.

Лежимо на продавленій койці та підраховуємо, скільки коштуватиме рідним наш похорон. Ох, як це дорого – помирати!

Збираємо сили для останнього крику – і палатою, відлунюючи від стін, звучить: “Потвори!!!”

Ми винесли свій вирок, вирок рідній країні, країні, в якій ніколи немає відповіді на питання “хто винен?” і “що робити?”. “От, потвори!” – це не прокльон і не звинувачення, бо, вимовляючи ці слова, не адресуємо їх комусь особисто. Це заклинання, яке допомагає нам вижити.

Влад Якушев

Автор: Влад Якушев
Джерело: Львівська Газета