26.11.2007, 20:28
Оптимізм як діагноз
Громадяни нашої країни задоволені власним життям менше, ніж мешканці всіх інших європейських країн.
“Порівнюючи індекс життєвої задоволеності в Україні та країнах ЄС, мусимо, на превеликий жаль, констатувати, що за десятибальною шкалою оцінка задоволеності життям в Україні є найнижчою в Європі – 4,4 бала. Що більше, лише в Україні оцінка нижча ніж 5 балів, а це означає, що в нас переважають негативні оцінки”, – сказав директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха, презентуючи дослідницький проект “Україна – Європа”.
Результати дослідження невтішні, але прогнозовані. Однак завжди знайдеться людина, яка скаже: “Життя прекрасне. А кого воно не влаштовує – сам винен”.
Такі люди гордо називають себе оптимістами і здебільшого відрізняються зверхнім ставленням до невдах-песимістів.
Я завжди ставився до оптимістів із певною недовірою. Мене насторожують люди, які, попри негаразди більшості, зберігають добрий настрій та поділяють думку Готфріда Лейбніца, який вважав, що ми живемо в найкращому з усіх можливих світів.
Звідки береться їхня впевненість?
Лейбніц народився в поважній і забезпеченій сім’ї вчених. Він не забивав собі голову дурницями на кшталт пошуку хліба. Заможність і статус родини дозволили йому здобути добру освіту й займатись виключно наукою.
Чи став би він оптимістом, народившись у багатодітній сім’ї каменотеса? Сумніваюся.
Отже, щоб бути оптимістом, необхідно мати гроші й соціальний статус. У принципі, можна обійтись і грошима, бо нині все купується та продається.
Лейбніц не створив сім’ї, бо присвятив усе своє життя науці. Він не мав часу на почуття, не знав, що таке нерозділене кохання й невиліковна хвороба власної дитини. До речі, і здоров’я Лейбніца було відмінним.
Зробімо висновок: оптимістом може бути заможний і здоровий, той, хто не має серйозних особистих проблем.
Чи можна стверджувати, що людина, яка не має причин для оптимізму, сама винувата в цьому?
На мою думку, ні.
Більшість людей, які проживали на теренах “країни рад”, не мали великих статків, отже, не мали матеріальної бази, щоб стати оптимістами в країні з ринковою економікою. Не заперечуватиму: сьогодні розумна цілеспрямована людина може стати заможною, але лише двома способами – крадіжкою або тяжкою працею.
Оскільки оптимісти не закликають нас порушувати закон, зупинімося на другому способі.
Тяжко працюючи, людина практично міняє на гроші своє здоров’я, а хворіючи, не може бути вдоволена життям. Додамо ще й погану екологічну ситуацію, недосконале законодавство й недбалу владу. Оптимізму відтак у нас поменшає.
Але ж оптимісти є! Хто вони?
Вочевидь, це люди, які не можуть розібратися в ситуації, що склалася в Україні. До категорії щирих оптимістів належать більшість дітей – оскільки дорослі проблеми тривалий час для них незрозумілі, – душевно хворих і нерозумних, злодіїв, яким вдалося достатньо вкрасти й оминути покарання, або нащадків злодіїв, які свято переконані, що батько заробив гроші чесною працею.
Решта громадян України, які називають себе оптимістами, – лицеміри.
Прочитавши це твердження, читачі можуть звинуватити мене в надмірному песимізмі. Песимістичні настрої властиві більшості людей, однак я до них не належу, бо вірю у прогрес. Держава, в якій більшості живеться зле, не може довго існувати. Вона або припинить своє животіння, або впровадить зміни, які дозволять поліпшити якість життя своїх громадян.
Сподіватися на швидкі зміни не варто. Щоб суттєво змінити життя в Україні, наше покоління мусить офірувати себе поколінню майбутньому. Маємо зрозуміти, що більшість із нас не буде задоволена своїм життям, але можемо закласти фундамент, на якому зросте оптимізм наших дітей.
Зміниться кілька поколінь, поки з’являться на світ перші оптимісти зі здоровим глуздом і тверезою пам’яттю.
Наразі оптимізм в Україні можна вважати діагнозом.
Влад Якушев
Автор: Влад Якушев
Джерело: Львівська газета