27.11.2007, 19:38

Множення на усвідомлення реалій

Добре, що цю українську пісню “крутять” по радіо й на телеканалах не так часто, як, приміром, турецький “чикидим”.


Розумію, за такі слова та настрої можуть звинуватити в замаху на національну свідомість. Однак, панове, “чикидим” і співаю, і подаю до ефіру не я. Я просто хотів сказати, що маю втіху з іншого, з того, що не так часто чути у вітчизняному теле-, радіопросторі пісню “Взяв би я бандуру”. Ні, твір чудовий – музика мелодійна, а слова зворушливо-філософські. Мені ж докучають асоціації, які навіює цей пісенний шлягер. Натяки в нім якісь неусвідомлені.

Одного разу після концерту, де співали й “бандуру”, пішов, не знімаючи фрака й “метелика”, не додому, а до психотерапевта. І, мабуть, справив сильне враження, бо лікар гукнув “для, так би мовити, консиліуму” ще одного фахівця. У того були такі широкі плечі та спина, що він міг би без лебідки працювати евакуатором автомобілів. Я розумів, що саме він за найменшого невдоволення діагнозом спускатиме мене сходами.

– Лікарю, мене терзає не вся пісня, а лишень слова “взяв би”. Сама ж бандура – файний інструмент.

Тут з обличчя здоровила зійшло напруження, ніби не справдилися найгірші очікування. Він обм’як, як диван після десяти літ, і полегшено зітхнув. А невдовзі в нас тривала загальна бесіда, з якої важко було визначити, хто пацієнт, хто лікар, а хто викидайло.

– Оте “взяв би” трапляється в нас на кожному кроці. І ви думаєте, щось узяли? А цапові роги, тільки без цапа, – вдався до кострубатих порівнянь і метафор психотерапевт.

– За що б не бралися, крім крадіжок, усе якось не так виходить, – гаряче підтримав його “евакуатор”. – Якщо твердо вирішили під час революції, що місце бандитів за ґратами, значить, чекай, що оті бандюки займуть місця в парламенті й уряді. Якщо...

– А якщо той самий уряд поклявся, знову ж таки, взяти курс і в усьому йти назустріч народові, значить, піднімуть ціни. На хліб, бензин і навіть на анальгін. Щоб не втрачати творчого тонусу, бо, бач, розпестилися на дешевих харчах, запаніли, – чути й мій голос.

– А старі ціни залишаються тільки на диригентські палички, – додає лікар.

– Якщо, приміром, до наших ватажків дійшло, що на автошляхах людей гине більше, ніж у всьому світі від ісламських терористів, то вони відразу ж вирішують узятися за охорону маточного поголів’я нації і… ліквідовують автоінспекцію. Так би мовити, взяли ще одну висоту державотворення. А як подумати, то ми взяли з таких лише одну – 1648 року Високий замок у Львові.

Не говоритиму, хто це сказав, бо, як кажуть, лихо не спить. Після цієї тиради нам стало гірко, і ми поринули в різні епохи, шукаючи, де б узяти кращі приклади. О, знову “де б узяти”, “взяв би”!

– Лікарю, то як мені бути? Яка в мене недуга? – по паузі звертаюся до психіатра.

Той скривився, мовляв, зіпсував пісню. Але він давав клятву Гіппократа, а тому, подумавши, лагідно сказав:

– У вас, прошу пана, депресивний синдром, помножений на усвідомлення реалій.

Із цим діагнозом я й пішов у “метелику” додому. І десь на задвірках голови в мене шкреблася думка, що, чей, і в них, моїх ескулапів, така ж хвороба – он які ми одностайні.

А оце на нашу вулицю прийшло свято. І було з чого радіти. Взяли, нарешті, за петельки, за барки, за грішне тіло... Не нарікайте, що так багато “за”. Це від усвідомлення реалій. Словом, узяли до цюпи митника. Це він, колишній сторож бойлерної, пішов далі за фахом і зумів стати охоронцем державної брами. І так йому добре пішла служба, що через кілька літ спорудив хатинку, яка тільки дахом відрізняється від палацу Потоцьких. Митник вкрив його японською фольгою. І вона сліпила в небі пілотів “боїнгів”. Але ненавиділи митника не через блиск куполів. І не через став із плакучою вербою на острові, який він викопав на колишніх совдепівських “дачах”. І не тому, що о дванадцятій ночі замовляв на свою честь салюти та феєрверки під ресторанами. І даремно дехто вважає, що сусідів денервували товстозаді джипи та стрімкі “ягуари”, якими гасали нащадки митника, а довколишні посполиті чекали в засідках, коли можна перескочити вулицю без заїзду до моргу.

Людей тривожило і дратувало, що ті статки й вихиляси відволікають митника від виконання службових обов’язків на Державному кордоні. Мовляв, вража сила користається цим і, дивись, уже хтось кудись переправляє контрабанду або, збережи нас і помилуй, якась тать вивозить ікони...

– Ти слишал? – звернувся до мене в “маршрутці” знайомий син сусідньої держави. – Взялі-такі етого вашего таможенніка. Лєт дєсять схлопочет. С конфіскацієй.

– Та то не таможенника взяли, – озвався хтось у натовпі. – То Митника.

– Куда нє повєрнісь, вєздє націоналісти, – обурився москалик, – нє всьо лі равно – митник ілі таможеннік?!

– Та не однаково, – заперечив той самий голос. – Ванька Митник торгував із рук газетами з телепрограмою.

Краще б він того не говорив. Знову “взяли”. Тільки не того, не там і не за те. А таке свято було на нашій вулиці...

Володимир Пальцун

Автор: Володимир Пальцун
Джерело: Львівська Газета