25.04.2008, 16:08

«Шакатак»: музика щасливих людей

Шаленою дощовою зливою і шквалом оплесків та емоцій «відзначився» Міжнародний джазовий фестиваль «Dо#Dж» у столиці. Нагадаємо, перша його частина пройшла з 17 по 20 квітня в Донецьку (конкурс молодих виконавців «Dо#Dж Junior» плюс виступ зірок із ближнього зарубіжжя). Окличний знак 22 квітня поставила в київському виставковому центрі «Альта-Експо» легендарна британська джаз-фанкова група «Shakatak».



Колектив виник у 1980 році, запозичивши назву музичного магазина. Група успішно змішувала різні музичні стилі, дрейфуючи від фанка до поп-музики, джазу і року, і вражала численними хітами. Згодом, подорослішавши, вийшла на позиції одного із найбільш незвичайних представників contemporary jazz - джазових гармоній, покладених на сучасні і танцювальні ритми.

Впродовж свого існування колектив випустив понад 50 альбомів, і дотепер випускає. Незважаючи на широке коло слухачів, платинові диски, високі місця в різних хіт-парадах, «Шакатак» у певній мірі зберігає і статус underground групи, що безумовно додає їй особливого шарму.

Нині «Шакатак» виступає головним чином на всіляких міжнародних джазових фестивалях, періодично збирає глядачів на своїх концертах у Європі і Японії, де досі вельми затребуваний.



Що меломани побачили і почули в «Альта-Експо»? Початок не обійшовся без ложки дьогтю. Попри те, що концерт повинен був початися в досить пізній час – о 21.00, сцена ожила тільки о 22-ій (що сутужно відбилося на тих, хто приїхав на громадському транспорті). Про причину затримки організатори не завважили за потрібне поінформувати публіку: чи то чекали VIP-персон, чи то учасниць конкурсу краси «Міс Україна - 2008» (конкурс відбувся наступного дня в Палаці «Україна»). Та от, здається, прибули спізнілі зірочки-гості, ситуацію пожвавила зграйка претенденток-красунь, яких активно почали фотографувати. Нарешті, концерт почався. Але... без «Шакатак». На «розігрів» вийшли дві переможниці конкурсу «Dо#Dж Junior» - Наталя Лотоцька і Поліна Соя. Вони виконали по дві композиції, обличчя глядачів стали напруженими: дівчата без сумніву обдаровані, але співали жорстко, пронизливо, форсовано, часто ричали і переходили на вереск (ох, де та «чорна» акварельність, м'якість, чуттєвість, що не зникає й у миті шаленого емоційного форте?). Звучав усе-таки не джаз, а натасканість під джаз. Мені дуже не хочеться виглядати буркуном, сподіваюсь, що шліфування відкриє блиск коштовних каменів.



Урешті на сцену, ніби струмінь шампанського, вилітає «Шакатак»: атмосфера в залі майже миттєво і кардинально міняється. Повітря заповнюють сонячні ритми, мелодії і гармонії. Забуяло свято життя, карнавал! Засяяла відверто танцювальна музика, але неймовірно винахідлива, змістовна, імпровізаційна. Знаєте, є штучні блискітки і є жива веселка, що одним кінцем «п'є» воду з ріки, а другим упирається в розкішний ліс, наповнений пташиними трелями і цвітінням-співом квітів, метеликів, бджіл, джмелів... Це і є «Шакатак».

Я подумав, що не дуже вдячною і повчальною буде справою, якщо скочуся на інтонації суб'єктивного рецензента. А чи не краще послухати компетентних людей? Найбільше мене цікавило, у чому, полягає корисність приїзду в Україну ансамблів типу «Шакатак»? Чого вони можуть навчити українських музикантів, особливо молодих?


Олександр Сірий, президент Міжнародного фестивалю «Dо#Dж»:
- «Шакатак» - це мистецтво керувати звуком, уміння створювати музику, яка є не тільки мелодією-гармонією-ритмом, а й приголомшливо позитивним настроєм. Цей колектив можна сміливо віднести до культового, бо він створив свою музичну «епоху». Ці яскраві музиканти насправді не британські, у тому розумінні, що вони феноменально сонячні, афро- латиноамериканський темперамент сплавлений з мелодикою білих людей.

Фортепіанними партіями «Шакатак» нині «спекулює» чимало молодих музикантів, діджеїв. «Шакатак» може навчити наших музикантів найголовнішому - відчуттю аудіофілії: акуратному, філігранному поводженню зі звуками.


Олексій Коган, радіожурналіст, популяризатор джазу:
- У чому полягає повчальний смисл приїзду в Київ групи «Шакатак»? Можна побачити смисл у всьому і можна на місце “Шакатак” поставити будь-який інший колектив, і можна в появі групи у нас не побачити ніякого сенсу. Мені ж здається, що «Dо#Dж» цілком правильно робить, коли презентує київській публіці музикантів, котрі тут ніколи не були. І не треба думати, що популярність давно існуючої групи упала, тому вона приїхала до нас, у даному разі це - дурниця. Це не група «Назарет» або «Електрик лайт оркестра», котрі їздять третім чи четвертим складом, це первородна, так би мовити, команда, котра показала українським артистам приклад творчого довголіття. Так, ми побачили і молодих музикантів, але беззмінний кістяк групи – ветерани: бас-гітарист Джордж Андерсон, клавішник Білл Шарп (засновник групи), барабанщик Роджер Оделл і вокалістка Джилл Савард.

Наші доморослі критикани кривилися: британці такі комерційні, солодкі... А як бути з купою платинових альбомів, шаленою популярністю в Європі і Японії? Нігілістично можна говорити про все, мені, чесно кажучи, набридло скиглення в пресі, вислови типу «Я п'ять бас-гітаристів Маркусів Міллерів віддам за одного скрипаля Гідона Кремера». Це - дитячий белькіт на галявинці. Коли, наприклад, починають поливати брудом саксофоніста Кенні Джі, я кажу: жоден український саксофоніст за всієї своєї нелюбові до Кенні Джі не видає зі свого інструмента таких нот, що наближають його до цього музиканта. Критиканством писаки тільки стягують негатив, нехай вже краще пишуть про українських зірок, про наших народних артистів, у репертуарі яких двадцять пісень, може, тоді все стане на свої місця, а «Шакатак» не чіпайте, руки геть від «Шакатак». Я б хотів побажати всім українським поп-артистам таких продажів дисків, які є в «Шакатак» і таких натовпів шанувальників у різних країнах.

Відзначу такий цікавий момент. Серед СНДешних журналістів є категорія так званих «поливальників», які можуть облити чимось недобрим всіх і вся. Але коли «Шакатак» був на фестивалі в Каунасі, всі в один голос написали: «Ми зрозуміли, що таке працювати з публікою, що таке чесне ставлення до глядачів, до своєї роботи». Є дуже гарне українське слово “гідність”, яке до «Шакатак» дуже підходить, - британці так чесно і з достоїнством працювали, що каунаську публіку “порвали на шматки”. На тлі інших колективів, котрі виконували серйозну джазову музику, мейнстрім, стрейд-хед, вони виглядали дуже привабливо.

Коли я слухаю групу «Металіка», я можу сказати: «Вибачте, ця музика мені не близька, але я усвідомлюю те, що її виконують професіонали». Можна любити або не любити, але те, що в Київ приїхали професіонали на ймення «Шакатак», взагалі не підлягає ніяким сумнівам. Для тих, кому за сорок і п'ятдесят, «Шакатак» - це бальзам на серце, але... з Олександром Сірим ми серед іншого говорили в ефірі на радіо «Ера» про те, що коли молодим діджеям ставиш в оригінальному виконанні п'єси «Шакатак» «Invitations», «Night Birds» «Easier Said Then Done», «Mr. Manic and Sister Cool», «Something Special» тощо, вони, слухаючи цю музику, яка у всіх на слуху, реагують: “О, так це “Шакатак? Ми часто міксуємо цю музику”. Багато людей, перебуваючи в полоні цих композицій, навіть не знають, що їх створив Білл Шарп.

Отже, приїзд в Україну гурту «Шакатак» - це можливість прилучитися до культури високого рівня, тим паче, що в їхньому складі немає ніякої каверзи. Хоча дехто поблажливо копилить губу, побачивши афішу «Шакатак». Чому копилить? Нас занадто часто годують підмінами. У Київ, наприклад, приїжджав брендовий танцювальний колектив «Рівер денс», але виявилося, що це «двадцять п'ятий склад сорок дев'ятого скликання», тобто одна з багатьох команд, що їздить територією Європи, у ній нема лідера-засновника, як нема жодного танцюриста з «золотого» складу, там непогані артисти, але це не «Рівер денс», тільки вивіска. А «Шакатак» - це не вивіска. Так, вони постаріли, але Сєва Новгородцев колись сказав дуже гарну річ: «Музиканти-довгожителі – це ті люди, що вміють гідно старіти разом зі своєю музикою». Мені до душі такий підхід до справи, бо, за великим рахунком, хороша музика на відміну від її творців завжди молода. Будь-яка людина старіє, але я думаю, що ті, хто сьогодні обожнює якихось представників клубної культури, наприклад, “Jamiroguai”, років через двадцять, якщо тільки буде живий Сєва Новгородцев, обов'язково підуть на його концерт. На виступах музикантів-довгожителів, таких як «Чикаго», «Роллінг стоунс», Маккартні, - море публіки. Можливо, хтось скаже: «Те ж мені, порівняв «Роллінг стоунс» і «Шакатак». Кожному своє, мене теперішні «Роллінг стоунс» хвилюють набагато менше, ніж коли я слухав їх на платівках у сімдесяті роки, а «Шакатак» назавжди залишиться пам'яттю про мою роботу на радіо «Континент», де однієї з моїх заставок була саме п'єса «Invitations», спасибі їм за це.


Петро Полтарев, директор Школи джазового та естрадного мистецтва, радіоведучий, викладач Національного університету культури і мистецтв, продюсер: - Група «Шакатак» може навчити всіх принаймні одній дуже важливій речі: як треба грати популярну музику, як вона має бути за кращими світовими рецептами. «Шакатак» неймовірно далекий від совкової попси, і навіть від дискотечного «Боні М» сімдесятих років, це по справжньому якісна, мелодійна, замішана на джазі популярна музика.

В.К.: - А чим Ви пояснюєте те, що подібні концерти практично не відвідують українські попсовики? Таке відчуття ніби вони все вміють і все знають.

- Я бачив тут Гарика Кричевського. Він заробляє гроші попсою, але внутрішньо розуміє і цінує гарну музику, це дійсно людина зі смаком, я його знаю з юнацьких років, ми разом виросли, він вихований на справжній музиці, але кожен заробляє там, де все-таки більший шар масла, а якщо зверху ще ікри додати, буде зовсім добре.

У цілому ж наші попсові діви і звіздуни хіба чимось цікавляться, крім своєї власної творчості? Ніколи такого не було. Вважають, що вони кращі за всіх на цьому світі й іншим треба дивитися на них, а не навпаки. У цьому біда нашої попси, і ніколи в нас не буде гарної якісної естради, поки наші виконавці відповідного рангу будуть так ставитися до себе і навколишньому світу.


Володимир Сухін, соліст групи «Менсаунд»: - «Шакатак» - це величина, цих музикантів треба чути і бачити, бо в них приховане щось важливе, це, напевно, ще і якась філософія, а не просто гра на інструментах. Ці люди дуже багато пізнали і створили, тому є колосальна користь для будь-якої людини, для музиканта найперше, у тому, щоб прийти і подивитися їм в очі, побачити їхні руки і рухи. Текст читається у всіх нюансах, і тих нюансів безліч. Особисто мені дуже цікаво, я одержав сьогодні те, для чого сюди прийшов. Вважаю, що вийшов певною мірою майстер-клас, нехай не в усьому, у нас вміють непогано грати і співати, але люди однозначно винесли з цього концерту багато корисного. Спасибі Олександру Сірому.

А чому прийшло так мало наших музикантів? Мені не зрозуміло. Я з Ігорем Ліхутою розмовляв за п'ятнадцять хвилин до початку концерту, він сказав: «Я здивований, що в касах є квитки. Про цей виступ я довідався тільки два дні тому». Чи то винна не дуже активна реклама, чи дощова погода зіграла злий жарт? Радше за все, зарозумілість і байдужість.

Фагот, лідер групи «ТНМК»: - У творчості “Шакатак” висока майстерність наповнена глибоким змістом. Мені випала щаслива нагода доторкнутися до оригінального світогляду, дивовижно сонячного й оптимістичного. А який світогляд у багатьох наших музикантів? Вони часто іграшки в руках продюсерів і аранжувальників, тому немає духовного стрижня, вони бувають безликі і нудні. Будь творцем – ось до чого спонукають британці. У них немає нафталіну, у таких грандів потрібно учитися дитинному погляду на світ.



Аліна Завальська, учасниця дуету «Алібі»: - Я прийшла послухати «Шакатак», щоб підняти себе – у площині смаку, майстерності, кругозору. Така музика стимулює продуктивну прискіпливість до себе, змушує активніше працювати і розвиватися, бачити ширше, вище і глибше. Слухати «Шакатак» - це ніби бачити живі хмари, йти по живій траві, зачерпувати джерельну воду й спів серця… Вони дуже природні, в їхній музиці немає мертвих цеглин, тільки живлющій ґрунт із квітами, деревами і живністю. Думаю, що мій новий сольний альбом заграє новими барвами, посвітліє, посвіжіє, оскільки є в кого учитися.

Запитання Олексію Дівєєву-Церковному:

- Що вас, плейбоя і бонвівана, привабило на концерт «Шакатак»? Чи маєте Ви якесь відношення до джазу?

- За що ви мене так обізвали? Невже ви думаєте, що я не слухаю серйозну музику? Чи я не схожий на людину, що слухає серйозну музику?

В.К.: - Ви молодий, чарівний, вродливий…

- Я споживач джазу, у мене в машині постійно звучать диски джазових виконавців, я дружу з Олександром Сірим, буваю на його заходах, низький уклін йому за те, що він робить. Я часто відвідую подібні концерти. Мені навіть кілька разів пропонували вести джазові вечори, але я, на жаль, не завжди буваю в країні, пропозиції і можливості часто не збігаються, а так би я давно вже займався джазовими концертами.

В.К.: - Така музика чомусь вас учить? Мене бентежить слово «споживач»…

- Мені складно стверджувати, що музика мене чомусь учить, скоріше за все музика мене оточує, задає в якісь моменти настрій, підігрую йому. Напевно, музика мене виховує, підносить.

В.К.: - Скільки місця (у процентному співвідношенні) у вашому музичному меню займає популяр, класика?

- Ту музику, яку я слухаю, популярною не можна назвати. Хоча, з іншого боку... Ніно Катамадзе - це популярна музика? Чи все-таки джаз? Напевно, це популярний джаз, скажемо так. Я слухаю «Нічних снайперів», Діану Арбеніну, яку обожнюю, «Машину часу». Це популярна музика? Це музика на всі часи, це те, що постійно крутиться в CD-ченджері мого авто, у такий спосіб я мимохіть прищеплюю свої смаки друзям, знайомим, котрі запитують: «А що ти слухаєш?» Я просвіщаю їх. Тепер мене просвітив «Шакатак».


- Ігор Закус, бас-гітарист, композитор, аранжувальник.

- Я згадав свою юність, поринув в найтепліші, найгарніші спогади і враження. Коли мені було п'ятнадцять років, я слухав цю музику, у сорок я побачив її творців вживу.

Це великий дар - бути актуальним протягом такого тривалого часу, не кожному вдається. Українські музиканти, особливо молоді, можуть навчитися у них довго жити.

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця