11.06.2008, 20:21
Володимир Солонько: «Карикатура має не ображати, а лікувати»
Карикатурист Володимир Солонько дуже скупий – на жести і слова. Майже мовчун. І категорично щедрий на добрі почуття, друзів і гроші (грішми він ділиться, коли вони є, з тими, кому без них припекло).
Солонько великий зовні й за розмахом ідей, дивовижно фонтанує сюжетами, темами і неординарними образними рішеннями.
Володимир Солонько ніколи не буває солодкий, він – солоний, а ще більше перчений (недарма пройшов вишкіл у журналі «Перець»), дивиться довкола пильно-пронизливо, глибоко, а не роздратовано й сердито.
Найкращий карикатурист – закоханий, а Володимир Солонько закоханий у світ, інакше можна збожеволіти. Без внутрішнього стрижня оптимізму неможливо щиросердно сміятися над недоліками людей і країни, лишень скотитися до очорнительства. А від творчості Володимира Івановича світлішає на серці й дійсність не видається такою вже сумною і невтішною, просто всі наші дурощі – це складова життя, де найдосконаліші люди ті, котрі вміють рятувати сміхом.
Володимир Солонько то суне грейдером по бездоріжжю, то порається садівником – ой, скільки зелених насаджень-малюнків він уперто розсаджує на каменях байдужості, у пісках заздрості, на глині пихатості...
Часто-густо ця метафорично-алегорична образотворча притча не лише критично показує, які ми є, а й тішить естетські серця прискіпливого журі на всіляких міжнародних конкурсах карикатури, виборюючи лауреатства й дипломи, адже справжня карикатура – це водночас універсальні ліки й витвір мистецтва. 
– Володимире Івановичу, як на мене, карикатура – це специфічне збільшувальне скло, бо воно гумористично-сатиричне. Карикатуристам притаманний більш прискіпливо глибокий погляд на життя. З чого у Вас це почалось?
– Напевно, народився карикатуристом. Зовнішньо це виявилося в Художній школі, де я навчався в одному класі з Олексієм Коханом, нині відомим художником-карикатуристом. Потім ми разом учились в Художньому інституті, згодом я певний час був заступником головного художника журналу «Перець», Олексій Кохан є нинішнім головним художником «Перця».
У Художньому інституті наше молоде, веселе, енергійне життя вирувало. Я займався скульптурою, графікою, живописом, а до карикатури відчував особливий душевний потяг. Дивна річ, на кількох факультетах навчалось багато студентів, але карикатуру ніхто не малював, тільки ми з Коханом. Партком зобов'язав професора Володимира Болдирєва випускати стінну газету. Він звернувся до нас: «Хлопці, допоможіть». Газета була приблизно завдовжки чотири метри, яку ми вимотували з рулону ватману. Аби розписати-намалювати стіннівку, зачинялися після занять в аудиторії, іноді на ніч. Коли газету вивішували, то навчальний процес на певний час зривався: всі дивились, штовхались, висіли на сходах... Цікавились шалено. А ми стояли збоку і, як тепер кажуть, кайфували. 
– Пожинали славу?
– Авжеж. З того все і почалося. Завідувач кафедрою рисунка Костянтин Заруба (в той час член редколегії «Перця») звернув на нас увагу, навіть намагався створити майстерню карикатури, але нас було тільки двоє, ніхто не відгукнувся на пропозицію «Третім будеш?». Майстерня не склалась, але річ в тім, що на карикатуриста не навчиш, це має йти зсередини, як і в гумориста, неможливо навчити почуття гумору: воно є, або його нема. Можна вимуштрувати техніки, але цілісної картинки-метафори не буде.
Костянтин Заруба подивився мої здобутки, каже: «Хороші малюнки, давай-но до «Перця». А тоді «Перець» – це було круто, журнал ЦК КПУ мав наклад три з половиною мільйони примірників (у всесоюзного «Крокодила» – чотири з половиною). На другому курсі мої карикатури вперше надрукували. Після інституту була армія. Коли служив, жодного разу не вистрелив із автомата, не дали, увесь час малював. Пам'ятаю, як відправили до Лубен на офіцерські курси (Хрущов якраз ліквідував військову кафедру в інституті), там спитали: «Художник?» – «Так». – «Уперед». Ровесники їздили на «бетеерах», із кулеметів стріляли, а я в будці малярив. Страшенно не любив писати плакатними перами, а малював з величезним задоволенням. Якось запитали: «А можеш мене намалювати?» – «Можу». І я почав малювати портрети. Демобілізували мене останнім, я обурювався, аргументуючи: «Я ж цілу алею відмінників бойової й політичної підготовки намалював!»
Після армії пішов працювати в рекламу, та й для «Перця» сатиричні малюнки придумував. Головний художник Валерій Зелінський запросив на посаду свого заступника. У «Перці» я працював довгенько, аж поки не почалися лихі переслідування. Посаду головного редактора обійняв Олег Чорногуз, колектив почали трясти, співробітників виганяти-змінювати, викликали на мордування в ЦК партії, роздмухували скандал, звинувачуючи у пиятиках.
Це, до речі, відбувалося після вибуху в Чорнобилі та запровадження горбачовського «сухого закону». Якось після роботи я купив «Каберне», коньяку, ми сіли елегантно «очищатися від радіації», згодом якась падлюка накатала кляузу і почалося тирло. Десь з півроку тяглося безглузде розслідування. Мене викликали в ЦК, партійний функціонер Шинкарук, який опікувався пресою, запитав: «Пили?». Відповідаю: «Пив». – «Що, так і напишете в пояснювальній?». – «Так і напишу. Я ж не крав, не вбивав. Пригостився після роботи. Це злочин?». Він каже: «Ось дивіться, тут пишуть: «Солонько пропонував мені «Каберне», налив у чашку, а я пішов у туалет і з огидою вилив». Мені смішно стало, кажу: «Ми дорослі люди, це ж нісенітниця, пародія, ніхто не виливав, усі пили». Ну і почався тиск, фарс роздули, партзбори тривали по п'ять годин, колектив перешерстили. 
- Цю вакханалію, здається, Чорногуз інспірував?
– Нагніталась нездорова обстановка, процвітало підслуховування. Шкода, що фактично вигнали з роботи легендарного редактора Федора Маківчука, котрий не добув до сімдесятиріччя кілька місяців,– мали відбутися три ювілеї, пов'язані з його тривалим керівництвом «Перцем» та існуванням журналу.
– Тобто відомого письменника, заслуженого головного редактора «Перця» Федора Маківчука, котрий «пробивав» усі номери в «цензурному комітеті» ЦК, був як та стіна, що захищала колектив, справив велику позитивну роль, елементарно випхали?
– Так, усе залежить від вищестоящого керівництва. Ми ж усі бачимо, що нині робиться з покинутим напризволяще «Перцем». А Маківчук був вправним керівником-фахівцем, як нині кажуть, менеджером. «Перець» навіть для друкарні був міцним горішком: машини не могли впоратись з шаленою кількістю примірників, часто ламалися, друкарі лякались: «Ой, тільки б «Перець» подужати». Зрозуміло, що надрукувати три з половиною мільйони примірників – не жарт. У ті часи передплатою «Перця» людей нагороджували, як премією, надзвичайно популярний і сміливий був журнал.
– А що нині відбувається? Таке відчуття, що нація стала менш веселою, нема Тарапуньок і Штепселів, молодь навіть не знає, що існує такий журнал «Перець». Зате процвітає обойма російських гумористів...
– За радянських часів була системна політика в галузі культури. Погана чи хороша, але система працювала. Зараз досі нічого не збудували, лишень розвалили. Давно визріла потреба замінити зруйноване чимось конструктивним і системним, людина не може серед руїн постійно блукати. Так, були худради, когось «затирали» і давили, однак відсівали нездар, які тепер безкарно колобродять в різних сферах. Узяв олівець, черконув і вважає, що це – карикатура і гумор. У «Перець» прорватися було ой як важко, треба було мати хист. Існували вимоги, критерії, висока планка була. А нині суцільна вольниця, хаос, моральні гальма відпущені. 
Калапуцяй, як курка лапою. А, бува, намалюють оголену дівку і кажуть, що це гумор. Ну хіба то гумор? Треба так намалювати, щоб людина замислилася, «увімкнула» мозок... Але горе-автор зневажливо-пихато копилить губу: «Та дурні ви всі». Отаким є, до речі, американський гумор. Мене дратує, коли за кадром замість глядача сміються. Навіщо нав'язувати штучний дурносміх? Людина сама розбереться, сміятись їй чи ні, у кожного своє почуття гумору. А у нас вперто пнуться до тих стандартів, типовий приклад – брутальний «Камеді клаб». Там не розраховують на мислячу людину, тупо регочи і цього досить. Справжній гумор – це як хороша розумна книга: читаєш і переймаєшся за героїв, за колізії, свої висновки робиш, домислюєш. Головою треба постійно працювати, а не ковтати розжоване, бо воно зовсім не смачне. 
– У які Ви потрапляли пригоди, колізії, можливо, інциденти, пов'язані з Вашою діяльністю карикатуриста?
– Завжди згадую з приємністю ті часи, коли в «Перець» мішками приходили листи з усієї України, і не лише. Відділ листів був найбільший за чисельністю працівників. Тоді була повага до преси, вона вирізнялась дієвістю, впливовістю. Всі листи обов'язково прочитували і розкладали за трьома категоріями: подяка, сигнал, гострий сигнал. Усе тримали на контролі, вживали заходи, не дай Боже, щоб хтось знехтував критикою.
Це тепер малюй, кого хочеш і як хочеш. А тоді треба було так зобразити, щоб конкретну персону чи ситуацію впізнали і не впізнали. Чим складніше було завдання, тим цікавіше в підсумку виходило, а не просто риска, риска, огірочок. 
– Брежнєв і ніби не Брежнєв...
– Авжеж, щоб по шапці не дали. А читач уже домислював. Я додому в батькове село приїжджав, мені казали: «Ой, молодець, як задиристо намалював». Певна річ, що ідеологія вимагала одне, а людям було цікаво, коли ти кепкував із догм.
Щодо казусів-колізій... Пригадую, як у дев'яності, коли панував суцільний дефіцит, я з товаришем на машині заїхав на бензоколонку. А там хлопці в карти грають. Запитуємо: «Бензин є?» – «Немає, бо сидимо без електрики, не працює бензонасос». Похнюплено йдемо, чуємо: «Чи у вас є папір на куриво».– «Є». Даю їм журнал «Перець».– «Та ви що, хіба такий журнал можна пускати на куриво?». Мій товариш Льоня каже: «До речі, це – заступник головного художника «Перця».– «Невже? Та ми вам вручну накачаємо». Я знітився. Таки накачали вручну помпою. Приємно, коли знають і поважають. 
Із даішниками траплялись проблеми, зупиняли. А коли дізнавались, хто я, казали: «Їдьте з Богом». Поважали пресу. Одного разу я цілеспрямовано використав своє службове становище. Мій дядько (нині покійний), інвалід війни, отримав новий «Запорожець», але автівка виявилась з браком, довелось по гарантії здати на техстанцію. Там ветерана буквально замордували порожніми обіцянками. Напередодні 9 травня дядько пожалівся: «Володю, замучили на техстанції, нічого не роблять, вона ж на гарантії, а там грошики вимагають, яких у мене нема». Поїхав на СТО, походив із суворим виглядом, а потім наприкінці робочого дня підходжу до головного інженера, говорю: «Я такий-то. І не соромно вам знущатися над інвалідом війни без ноги? Він кільканадцять разів насилу до вас приїздить здалеку». Інженер захвилювався: «Та ми її за сорок хвилин відремонтуємо». З душової витягнув працівників. Я кажу: «Не треба за сорок хвилин, треба робити вчасно і як слід». Інженер ще з півгодини метушився, запитує: «А ви писати не будете?». На другий день «Запорожець» стояв як новенький. 
– У чому відмінність нинішньої карикатури від радянської?
– Тоді існувала обов'язкова карикатура – треба було капіталістів увесь час критикувати (як у будь-якій роботі: примушують – виконуй). Президента Югославії Броз Тіто малювали із сокирою, мовляв, кат кривавий, висміювали американських імперіалістів, безробіття в капкраїнах, мистецтво, будь-що, хоча нашим людям не було можливості порівнювати, бо вони нічого не бачили, адже за кордон майже не пускали. Тому була карикатура для душі, навіть політична. Часи змінилися, карикатура так само, бо міра заангажованості суттєво зменшилася. 
– Політиків малюєте?
– Без обмежень. Але я проти того, щоб малювати карикатури на пророка Мохаммеда, так само на Будду, Христа, Магомета. Релігійні постаті мають бути поза зоною критики, не можна на святе піднімати руку, має спрацьовувати мораль. Так само неприпустимо комусь нав'язувати свою віру, свої погляди, свої стандарти, як це роблять американці в усьому світі. У всіх народів є особисті риси і «родзинки», особливий шлях розвитку, несхожістю вони і цікаві. От кажуть, що росіяни, українці й білоруси – брати. Може, і троюрідні брати, але у кожного давно своє життя і своя ментальність. І це – нормально.
– У чому специфіка української карикатури?
– Ще з часів конкуренції «Перця» і «Крокодила» я помітив, що українська карикатура більш м'яка, толерантна, особливо стосовно критики «загниваючого капіталізму»; російські ж митці більш жорстоко, злостиво періщили. Ні, українська карикатура не була беззубою, просто не була злою, в ній більше гумору – плавкого, м'якого, людяного. Можна по-різному людину висміяти: або акцентувати лише на негативних рисах, або тактовно присоромити. У росіян карикатура, на мій погляд, прямолінійніша, в лоб – ба-бах і все, а я прибічник малювати з любов'ю. Хоча, звісно, можна малювати презирливо, ганьбливо, роздратовано-сердито. Білоруси теж більш м'якші за росіян, ми постійно контактували з творчим колективом журналу «Вожик», обмінювались делегаціями. До Мінська мені більше подобалось їздити, ніж до Москви, хоча в Білокам'яній постійно проводились семінари з обміну досвідом. Так само я віддавав перевагу поїздкам до Ленінграда, де виходив журнал «Боевой карандаш», може тому, що там було багато українців. Спілкувався також із молдавськими гумористами і карикатуристами. У них зовсім інший гумор, дещо нижчий (хай мені пробачать), переважно в побутовій площині, вони увесь час зображували село, чоловіка, пляшку вина і навколо цього все крутилося. Інтелектуальний рівень карикатур у «Перці» був вищий. 
– Яким чином виникає карикатура?
– Їдеш у тролейбусі або вдома телевізор дивишся, бац, одна думка накладається на другу і викресає образ. Я про всяк випадок завжди маю із собою папірець та олівець. Важко збагнути, як теми народжуються? Напевно, як і в композиторів: у голові крутиться неясна мелодія, пальці самі знаходять потрібні клавіші й виникає музика. А в карикатуриста вилюднюється малюнок з якихось натяків, здогадок, асоціацій. Головне, вчасно записати. Це як у поетів – не записав вчасно рядок, потім забув...
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця