Портал Українця
http://vox.com.ua

01.07.2008, 17:13

Людмила Мєшкова: «Мене живить почуття подяки Богові й хорошим людям»

Є люди і твори, котрі вражають як зоряна безодня й океанська глибина. Інша річ, що ми у життєвих гонках часто не усвідомлюємо їхнього значення. Все залежить від міри глибини і висоти власної натури. І все ж є дива, які «пробивають» навіть надто товстошкірих.

На персональній виставці народної художниці України Людмили Мєшкової я бачив, як перед портретом Параджанова завмер приголомшений правоохоронець, котрий до того на сходинках Українського дому буденно-моторошно матюкався, спілкуючись з колегою. Утім, це не показник і тим паче не привід для узагальнень і висновків. А от творче життя сімдесятирічної художниці — безсумнівний привід здивовано видихнути: «Це геніально». Створене нею не лише вражає, воно прозріває того, хто з ним спілкується-співпереживає, торкаючись очима-серцем.

Людмила Мєшкова несподівана не тільки у своїх здобутках, вона непересічна в повсякденному житті, це — Маленький принц у жіночій подобі. Аристократично-інтелігентна, делікатна, мудра, скромна Людмила Іванівна часто мимоволі звертається до своїх співрозмовників зі словами «Дєточка», напевно, тому, що весь світ для неї — прекрасне і беззахисне дитя. Вона по-материнському захищає його у своїх творах від бруду і сміття, але не від болю, пристрастей і трагедій. Унікальний хист дає змогу на незвичайних портретах незвичайних людей відфільтровувати все наносне і другорядне, залишаючи таку різноманітно-глибинну суть, що мороз пробирає... Ти розумієш того, кого бачиш перед собою — Тараса Шевченка, Ніко Піросмані, Святослава Реріха, Мстислава Ростроповича, Гію Канчелі, Католикоса-Патріарха всія Грузії Іллю II, Пабло Пікассо, Жерара Філіппа, Едіт Піаф, Миколу Амосова, Юрія Башмета, Отара Іоселіані, Ролана Бикова, Нані Брегвадзе... Список довжелезний.



Із багатьма портретованими Людмила Іванівна була не просто знайома, а дружна, але перебування в цьому сузір'ї не рятує її від стану самітності, напевно, не тільки тому, що багато світочів пішли з життя. Чим величніший, чим вищий над світом художник, тим незатишніше, самотніше почувається серед безглуздостей нашого життя. Та й «любі» чиновники просто дістали. Майстерня Мєшкової — на території Софії Київської, фактично це сарайчик зі старенькою грубкою, закладеною для керамічних дослідів ще в 1947 році. З минулої осені в майстерні немає води, опалення, не працює каналізація. Колись оренда коштувала чотири карбованці, потім 40... Тепер — 12 тисяч гривень плюс чотири тисячі за оренду землі, на якій майстерня стоїть (!). Цікаво, а скільки коштує талант «народного надбання» Мєшкової? Скільки коштує її унікальна технологія? В енциклопедіях про Людмилу Іванівну пишуть, що вона — основоположник нового напряму — живопису на кераміці. Цією складною технікою створено понад 350 портретів, натюрмортів, пейзажів. Монументальні керамічні ікони стали невід'ємною частиною архітектурного образу храмів у Києві — Андрія Первозваного і Різдва Христового, у с. Рудня Чернігівської області — Миколи Чудотворця. Керамічні панно прикрашають Будинок кіно, Будинок архітекторів, Київський головпоштамт, готелі «Русь», «Київ», «Дніпро», «Феофанія», входи житлових будинків на Воскресенці, Оболоні, в Калинівці...
Найзнаменитіша її робота — грандіозне панно розміром 55 кв. метрів експонується (з 1987 року) в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі. Цей «подарунок України» був обраний авторитетним журі із сотні робіт, які надіслали на конкурс з усього світу.



У 2006 році під час державного візиту до Японії Президент Віктор Ющенко презентував проект панно «Хіросіма — Чорнобиль» (25 м2) як дарунок українського народу (панно досі лежить в шухлядах у майстерні).
Персональні виставки мисткині відбулися в Москві, Тбілісі, Парижі, Брюсселі, Лейпцигу, Вільнюсі. А ось у рідному Києві за п'ять десятиліть лише вдруге...

Є достовірна інформація, що художниця ось-ось отримає звання Героя України, може хоч це трішки полегшить її життя і підштовхне чиновників до створення в багатостраждальній майстерні, що руйнується, музею-галереї майстра світового значення, дай Боже їй здоров'я.



— Людмило Іванівно, у житті кожної людини є ключові віхи. У художників вони нерідко збігаються з етапними виставками. Про які з них Ви згадуєте з найбільшою теплотою і вдячністю?

— Узагалі я не любитель влаштовувати виставки, є художники, котрі щороку виставляються, я схиляюсь перед таким ставленням до своєї творчості, поважаю прагнення показати досягнення, але... я б і нинішньої своєї виставки не робила, та ювілейна дата зобов'язала, друзі й знайомі просили. Гадаю, що вона буде останньою (маю на увазі моє бажання виставлятися).

Не можу не згадати 1978 рік, персональну виставку в Москві: у Будинку Спілки архітекторів СРСР на вулиці Щусєва. Тоді я зрозуміла значення власної виставки. До мене чотири рази приїжджав письменник Валентин Распутін (двічі проїздом з Іркутська в Париж і назад), тобто він максимально використовував будь-яку можливість засвідчити свою повагу.



Навідались Ролан Биков із дружиною Оленою Санаєвою й на все життя стали моїми друзями (у поїздках до Москви я завжди спинялась у них удома). Ролан Антонович повів мене в гості до Юрія Нікуліна. Я побачила, що геніальні люди прості й дохідливі в спілкуванні, з ними легко, на відміну від амбітних людей, котрим неможливо сказати щось принципове.

На своїй виставці я познайомилася з поетом Робертом Рождественським, кіноакторським подружжям — Миколою Губенком і Жанною Болотовою. Майже щодня приходив грузинський письменник Чабуа Аміреджібі, двометрового зросту красень-сван (саме тоді, до речі, з успіхом демонстрували фільм «Дата Туташхія» за його романом).



Було відчуття, що чудові люди летіли на мою виставку, як бджілки на мед. Треба віддати належне Роланові Бикову, це він телефонував друзям і повідомляв: «Швидше біжіть, такої виставки в Москві більше не буде, це щось надзвичайне!». Якось він відвів мене убік і сказав: «Люся, я перший тобі кажу, що ти — геній, запиши: я перший тобі це сказав». Це він потім повторював і у своїх інтерв'ю, казав, що «у Києві живе приголомшлива художниця Людмила Мєшкова». Кажу про це не із самозахоплення, радіти чужим успіхам — це талант.

Виставку відвідали метри: художник Ілля Глазунов і скульптор Зураб Церетелі. А от перший секретар Спілки художників СРСР Микола Пономарьов спізнився, він почав «ломитися» у двері, коли ми вже знімали роботи зі стін, а він з колегами просив: «Відчиніть, це ми прийшли».

Отже, виставка вийшла грандіозною, московська інтелігенція відреагувала з величезним інтересом, люди юрбилися з ранку до вечора, у світлі цього успіху я вперше зрозуміла: мої роботи щось значать. Це було для мене відкриттям, я завжди була незадоволена собою.



Другим сюрпризом стала персональна виставка в Тбілісі (1982 рік), де я виставлялася від Спілки художників СРСР. Моя експозиція була на першому поверсі, на другому – роботи знаменитої грузинський художниці-керамістки Нани Бутковелі. Мені повідомили, що мою виставку має відвідати перший секретар ЦК компартії Грузії Едуард Шеварнадзе. Чекаємо, стоїмо, у цей час під'їжджають чорні «Волги» і виходить Католикос-Патріарх всія Грузії Ілля II із владиками, ми усі отетеріли. Часи були радянсько-атеїстичні: якщо прибув Патріарх, то Шеварднадзе, зрозуміло, вже не міг приїхати. Ілля II з любов'ю і бажанням зрозуміти оглянув кожну роботу й у книзі відгуків написав: «Художник вражаюче відчуває надземний подих. Нехай благословить Господь». Подарував мені великий чорний гагатовий хрест, прикрашений сріблом. Відтоді у нас зав'язалася дружба, Ілля II став моїм духовним наставником.

А Шеварнадзе запросив мене до ЦК. Ми спілкувалися дві години, він, як не дивно, підготувався до мого візиту, задавав багато грамотних професійних запитань, підчитуючи з папірця, згадав грузинських керамістів, сказав: «Я знаю, що Ваш зять, заслужений архітектор Грузії Шалва Чедія побудував багато будинків у Тбілісі», і назвав деякі. Звісно, це було приємно. Подарував розкішний портфель, а в ньому розписаний вручну натуральний шовк з краєвидом Казбегі, величезна книга про Грузію Олени Ахвледіані, авторучка із золотим пером, годинник з дарчим написом (я довго його носила). Шеварднадзе запропонував побудувати мені майстерню в Тбілісі. Я відчула себе ніяково, бо знала багатьох грузинських художників, що бідували, працювали вдома. Відповіла: «Едуарде Амвросійовичу, Ви кому-небудь з ваших чудових художників побудуйте майстерню, а я буду до вас із задоволенням приїжджати».

Природно, після того як до моєї виставки виявили інтерес Католікос-Патріарх і перший секретар ЦК компартії Грузії, почався ажіотаж. Але Сергія Параджанова привело серце. Він тоді недавно звільнився з п'ятилітнього ув'язнення, жив на вулиці Коте Месхі, 10, приходив до мене майже щодня, говорив: «Я тут очищаюся, як у храмі». Іноді я із сестрою їздила до нього в гості, він наполегливо запрошував; якщо не з'являлася, приїжджав за мною, незручно було відмовляти. А в нього - повно цікавих людей, які по новому відкривали мені світ, геніальний Параджанов часто сипав афоризмами, говорив прозорливі речі.



Часто навідувався перший секретар Спілки художників Грузії видатний скульптор Елгуджа Амашукелі. Викладачі художньої академії говорили студентам: «Поки йде виставка Мєшкової, ходіть на неї замість занять, дивіться, всотуйте. І вони приходили, приносили частування, спілкувалися. Професорський склад ходив, як на роботу, мене вражало їхнє ставлення.

Цілий день я провела зі співачкою Нані Брегвадзе, надзвичайно розумною і чарівною жінкою, вона називала мене не інакше як «любима», навіть номер свого телефону записала: «Любимій Людмилі. Нані Брегвадзе». Якось прийшла найзнаменитіша грузинська керамістка Алда Какабадзе (у неї були з ніжками проблеми, вона кульгала). Після дня спілкування вона запропонувала: «Поїхали до мене». А там уже стіл накритий, чекають художники. Мене вразили гостинність, доброта, щиросердність.



Одного чудового дня з'явилася вся жіноча команда шахісток Грузії: гросмейстери Нона Гапріндашвілі, Майя Чибурданідзе, Нана Александрія...
Таким чином виставка зібрала всю культурну еліту грузинської столиці. Роки потому (у 2006-ому) я зробила в Києві виставку, присвячену Грузії, то була моя подяка її народу, любов і захоплення. За що не беруться, все роблять блискуче: грузини - талановиті співаки й танцюристи, кінематографісти, поети і прозаїки, композитори. Я захоплююся монументальними символічними композиціями грузинських скульпторів, після них мені важко сприймати роботи українських скульпторів, вони часто маленькі, перевантажені деталями. Усе геніальне – просте, але не все просте - геніальне. Я обожнюю цю націю, красу чоловіків і жінок. А яка там природа! Рай...

Із Грузії почали телефонувати до Києва: «Ми вам вдячні за виставку Мєшкової. Як, ви не знаєте? У вас живе така художниця...». З їхньої легкої руки я потрапила в поле зору Міністерства закордонних справ України, мене запросили, я показала слайди своїх робіт, познайомилася з Анатолієм Максимовичем Зленко, тодішнім постійним представником УРСР при ЮНЕСКО, майбутнім міністром іноземних справ вже незалежної України. Зленко ініціював статтю про мене в журналі «Кур'єр ЮНЕСКО». Відбулася виставка в Паризькій штаб-квартирі ЮНЕСКО (1983). Це був складний час, радянські військові льотчики збили корейський «Боїнг”», скрізь на знак осуду Радянського Союзу висіли прапори з черепами, атмосфера - жахлива, я залишала готель тільки тоді, коли їхала на виставку, її теж бойкотували, проте люди приходили. Напередодні її закриття підійшов незнайомець і сказав: «Сьогодні о 18.00 до вас прийде генеральний директор ЮНЕСКО Амаду Махтар М'боу зі своєю дружиною Раймондою». Я, злякана, відразу побігла до наших співробітників, наді мною посміялися: «Як М'боу може до вас прийти, якщо він зараз у Белграді? Хтось пожартував». Однак о 18.00 я була на місці, збентежена, мови не знаю. Мимо поспішав світлої душі чоловік Цвєтков, доктор наук, я звернулася до нього: «Вибачте, ви не могли б зі мною побути кілька хвилинок, поки шоста година мине, я - сама, дуже переживаю». Він відреагував: «Я спізнююся на конференцію. Ну, добре, дві хвилинки побуду». Чекаємо, і раптом серед тиші виник гул, зашуміли двері ліфтів... З'явилися генеральний директор ЮНЕСКО сенегалець М'боу і його дружина-гаїтянка красуня Раймонда з величезними букетами квітів, заступники. І всі - до мене. У мене ледве ноги не оніміли. Цвєтков перелякався, йому бігти треба... На щастя, хвилин через п'ять-десять прибігли наші перекладачі і з'явилася можливість спілкуватися. Всі дивувалися, а М'боу, виявляється, тільки-но прилетів з Югославії і відразу з аеропорту – на виставку. Раймонда нишком (через бойкот) уже побувала на ній, повідомила чоловіку, що її треба обов'язково відвідати. М'боу почав розпитувати: «А при якій температурі накладається ось ця емаль? А як ви сполучаєте температурні режими різних шарів емалі?». Я була дуже здивована, а він: «У своїй країні я був міністром освіти, у наших школах діти займаються керамікою, ліплять з глини...». Нарешті, М'боу, що неодноразово бував в Україні, радісно посміхаючись, вимовив: «Се маніфік, се фантастік, се Юкрейн». Написав чудовий відгук. Пам'ятаю, одна уругвайка, не знаючи, як до мене звертатися, говорила: «Юкрейн, Юкрейн». Я тоді зрозуміла: ось так мають відразу впізнавати і казати «Юкрейн», а не я мушу пояснювати, що я, мовляв, українка, яку можна впізнавати лише по віночку, вишиванці, орнаментам. Ці святі речі й без того розчинені в українському мистецтві, а в ньому є цінним розвиток, а не експлуатація символів.



Це був великий урок для мене, я ще раз переконалась, що на правильному шляху. Треба малювати те, що душа хоче і рідна земля підказує.

— Де Ви народилися?

— Моя мама у Диканьці, а я у Великих Сорочинцях на Полтавщині. Дух цих місць ввійшов у мене, як і творчість великого Гоголя. Моїми вчителями були Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Ганна Собачко. Ніколи не забуду: читала про долю Білокур, дивилася її роботи і гірко плакала...

— Виставка у Парижі «спровокувала» створення епохального панно в штаб-квартирі ЮНЕСКО?

- У 1985 році я отримала право на виконання декоративного панно для оздоблення центрального холу штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі. Цьому передував дзвінок з Міністерства закордонних справ (1985): «Негайно приготуйте фотографії ваших ескізів для надання міжнародному журі». А в журі, очолюваному видатним бразильським архітектором Оскаром Німейрі, архітектори-метри з усього світу, у тому числі творець будинку ЮНЕСКО австрієць Бернард Зюрфюс. Впродовж тижня я зробила потрібні фотографії, вилетіла до Парижа, мене зустрів Анатолій Зленко. Я повинна була показати, пояснити, відповісти на запитання. Страшно розхвилювалася, прийняла тазепам, але переборщила, не можу язиком рухати. На щастя, опанувала із собою, багато говорила (від страху), Бернард Зюрфюс підсумував: «Дякую вас за високий професіоналізм і творчий підхід до справи». Я акцентувала на охороні навколишнього середовища: ми маємо берегти Землю, природа чудова, але через діяльність людини непоправно гине... У конкурсі взяли участь художники з багатьох країн світу, у тому числі такі знаменитості як француз Бену, італієць Вазареллі, росіянин Глазунов... (до речі, будинок ЮНЕСКО тоді вже прикрашали картини Пікассо, Мірро, гобелен Леже, скульптура Мура).



Через два дні нас зібрали і повідомили, що «віддають перевагу мадам». Я спочатку не зрозуміла, хто ця мадам, почала озиратися. Виявилось, що це я. Два роки я створювала колосальне панно, не покладаючи рук, з великим почуттям відповідальності, багато «шматочків» переробляла, вони, можливо, і красивими були, але статичними, а мені треба було їх розворушити, щоб усі відчували рух. Потім, коли люди дивилися на мій мальовничий простір, ніхто не міг повірити, що це просто стіна, намагалися навіть руку просунути, до такої межі відчувалися вібрації, колихання, політ. Панно я підписала так: «Земля, флюиды жизни и расцвета мирам Вселенной посылай...» Чому «посилай», а не «посилає»? Тому що в слові «посилай» — імпульс, розрахований на майбутнє. Відвідувачі, що бачать цю роботу вкотре, дивуються: вона немов видозмінюється, виглядає по-новому, це панно – мінливий стан-настрій, а не зображення, зафіксоване на стіні. Для мене це теж свого роду загадка.

- А як зафіксоване авторство?

- Написано: «Автор Мєшкова Людмила Іванівна. Дарунок українського народу». Панно я завершила, до речі, через рік після Чорнобильської катастрофи, у 1987-ому. У серпні, здається, одержала звання народного художника України (до цього була Заслуженим діячем мистецтв), так мене відзначили. Від цього я нітрохи не змінилася. От кажуть: народна, народна. Ну і що? На якості мого життя звання ніяк не відбилося.

- І ніяких істотних привілеїв?

- Ой, про що ви говорите? Я, наприклад, знову одержала листа з вимогою звільнити майстерню до серпня. Мене виганяють не перший рік. Приміщення тим часом руйнується, але зробити ремонт не дозволяють, тому що це пам'ятка історії й архітектури. Та й куди я свої роботи подіну? Я дуже ображена на чиновників, на владу. Так не можна ставитися до творчих людей. З Андріївського узвозу теж виселяють художників, кажуть: «Крім вас є люди й інших професій», або: «Вже багатьох художників вигнали, і нічого, Україна не впала», або ще такий перл: «Усіх виганяють, хіба ви одна така?». Розумієте, яка бузувірська логіка.



- Чиновники абсолютно не усвідомлюють, що Ви маєте статус «народного надбання» і створюєте для держави не тільки шедеври, а й міжнародний авторитет.

- Це ви так думаєте, а я не відчуваю ніякого нормального ставлення. У цих стінах я труджуся з 1964 року, колись це був відділ інтер'єру Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування (ЗНДІЕП), очолюваний Ніною Іванівною Федоровою. Завдяки її материнському ставленню, я, архітектор за фахом, стала керамісткою. У 1990 році очолила майстерню, позбавлену опалення, води, каналізації, по ній бігали величезні пацюки. Але я не могла залишити приміщення, у котрому були напрацьовані традиції, буквально витали рідні голоси, адже нашу творчу структуру створив у 1947 році легендарний президент Академії архітектури Володимир Ігнатійович Заболотний. Навідуючись, він напучував: «Тільки творіть, творіть». Про гроші ми не думали, у голові дійсно було одне: творити. Ми розписували інтер'єри, Ніна Іванівна Федорова часто казала: «Треба бути безкорисливими». Оформляємо дитячий садок – не беремо гроші, оформляємо школу – не беремо... Я і племінниця-студентка обходилися моєю зарплатою, не скаржилася, усі так жили. І, до речі, жити і дихати тоді було легше, ніж тепер.

У підсумку я своїм непростим життям заробила настирливий чиновницький докір: «Хіба ви не розумієте, що трудитеся на території Софії Київської? Знаєте, скільки коштує квадратний метр «софієвської» землі?». А я відповідаю: «Ви ще не народилися, а я на цій землі працюю».

- А цікаво, скільки коштує квадратний міліметр вашої душі? І скільки коштують ваші твори?

- Коли мені запитують: «Скільки коштує портрет Ростроповича?», я відповідаю: «Він безцінний». А він таки безцінний. Мені не замовляли цей портрет, великий віолончеліст увійшов у мою душу і я стала створювати його образ. Малюючи Анатолія Солов'яненка, ні перед ким не звітувала, робила, як серце велить. Мені кажуть: «Це можуть родичі або шанувальники купити». Бог захотів би, може, і купили... Я не для цього робила!



Намалювала Отара Іоселіані – грузинського режисера. Він жив у Парижі, ми часто зустрічалися, дружили. Отар тоді саме закінчив свій новий фільм «Фаворити Місяця», повів мене в кінозал. (Французи – вибагливі глядачі, але на «Фаворитів Місяця» виникли черги.) Іоселіані відразу утік. Я: «Отар, куди?» - «Мене побачать, скажуть, що режисер дивиться свій фільм у залі. Ні...». З Іоселіані мене познайомив у Києві Сергій Параджанов – привів Отара в керамічну майстерню. Потім ми поїхали в Будинок кіно і дивилися «Сільську пастораль». Раніше дивилася «Листопад», «Співочі дрозди». Фільми Іоселіані - це щось позамежне, щоб мати таку філософію, треба мати незвичайний склад душі, досвід. Не менший відгук у моєму серці мали і фільми Параджанова: «Тіні забутих предків», «Саят-Нова», «Гілка гранату», «Не забувай». Він якось відвіз нас з Ніною Федоровою на кіностудію імені Довженко і ми втрьох дивилися його кінострічки. Я була вражена кадрами-планами. У свій час мене здивував фільм Сергія Ейзенштейна «Іван Грозний», там ледве не кожен кадр – готова картина, не можна забути обличчя Грозного – величезне, і вдалечині низка маленьких людей йде... Ейзенштейн за освітою архітектор, може, тому в нього так чудово вибудований кожен кадр. У Параджанова та ж історія, що кадр – то картина, бери в рамку і вішай на стінку.

— У чому «родзинка» Ваших творів — технічно і художньо?

— Ми звикли бачити поливу, гончарні вироби, тобто утилітарну кераміку. У певний час розцвіли монументальні твори, український орнамент, а я почала створювати керамічні картини — з колірною гамою, нюансами, вийшов живопис.



Те, що я роблю, це моє життя, моя суть. Мій відпочинок – це робота. Особливо я люблю свята, суботи і неділі, усі гуляють, а я в цей час можу зосередитися і створити портрет чи ікону. Коли до мене без кінця заходять гості, я витрачаю час на розмови, у мене минає потрібний стан і я не можу зробити, те, що хотіла. Мені необхідна самота - щоб створити портрет, у якому запам'яталося б те, заради чого людина прийшла на цю землю. Малюю без портретованого, борони Боже, щоб поруч сидів «об'єкт» і я його зображувала.

- Чому?
— Близьку за духом особистість я «перетравлюю», потім творю лик. Розумієте, лик. Я не малюю скрупульозно на тлі фікуса чи відкритого вікна, з бородою чи без неї. Залишмо це завдання живописцям, які пишуть олійними фарбами на полотні. Я маю справу з вічним матеріалом — керамікою, вона не терпить другорядного, потребує вічності, лику. Якщо ти хочеш помізкувати над людиною-образом, то краще це робити без портретованого, тоді ти його зображуєш так, як вважаєш за потрібне. За цієї «методою» я намалювала Щербицького для його надгробка. Я відчула його як чудову, порядну, раниму особистість. Коли я спілкувалася з портретом у процесі його створення, у Щербицького в очах стояли сльози, я казала: «Володимире Васильовичу, я вас прошу, не плачте, будь ласка, а то я плакатиму». Потім почала плакати... Якби хто побачив з боку, подумав би, що я збожеволіла. У підсумку портрет нікого не залишає байдужим. Якось до мене прийшов японський журналіст із Хіросіми, який знайшов мене через Спілку художників, ця східна людина була найбільше вражена портретом Щербицького, як це не дивно. Найголовніше, що він дуже сподобався дружині Володимира Васильовича Раді Гаврилівні і сину Валерію. Природно, я чула різні докори на адресу Щербицького, навіть: «Це кат українського народу». Але я подумала: Леонід Кравчук був у нього секретарем по ідеології, потім став президентом і народ його принаймні прийняв, то ж яке я маю право судити Щербицького.

- Від багатьох людей мистецтва я чув про нього добрі слова.

- Щербицький - порядна людина, я відповідаю за свої слова. Але система тримала його у певних рамках, змушувала грати за своїми залізними правилами. Це, по-перше. По-друге, він помер і не може нікому відповісти. Радянські люди часто потрапляли в складні ситуації і, щоб не пропасти, йшли на компроміси. Звісно, радше жити чесно, не робити капостей, але не завжди виходить. Щербицький, перебуваючи у лещатах системи, намагався зберігати не тільки людське обличчя, але й вчиняти морально. А тут раптом горезвісне першотравневе свято з демонстрацією і парадом - після Чорнобильської катастрофи! Не витримав Щербицький чавунного тиску Горбачова і Політбюро. А хто на його місці зміг би протистояти колосальній радянській махині, що перемелює душі і кістки?.. Він своїх дітей з Києва не вивіз, а чужих – вивозив. Дуже страждав, я знаю. До України ставився з любов'ю, весь час казав: «Це житниця, подивіться, як у нас ростуть жито і пшениця. Україна повинна годувати всю Європу. Наш коник – сільське господарство». З болем ставився до того, що Москва примушувала будувати хімкомбінати і металургійні гіганти. Про культуру піклувався, художники мали багато роботи, ніхто і уявити не міг, що буде відбуватися такий кошмар як нині.

- Якщо дивитися в завтра, що Вас тішить?



- Я, на свій превеликий жаль, належу до категорії тих людей, яким тепер погано, мене дуже тривожить обстановка в країні. У нас люто дебатують щодо НАТО, входу в Європу, а я бачу, що гинуть пенсіонери - від недоїдання, від того, що в них немає ліків. Це фактично голодомор, населення країни катастрофічно зменшується, так званій правлячій еліті зовсім нема діла до пересічного громадянина. Наші старенькі віддали Батьківщині здоров'я, матеріально підняли її, тепер мають потребу в турботі й увазі, а можновладці б'ються за корито. «Піклуються» про народ тільки під час виборів. Через пофігізм влади росте інертна молодь, для якої нереально заробити гроші на квартиру (як тут думати про сім'ю?). Культура, мораль, духовність знищуються, про совість узагалі не можна говорити, звучать якісь єзуїтські іноземні слова, комерція заслоняє сонце. Урвати, урвати, урвати... Я відчуваю себе білою вороною. Щаслива тільки тоді, коли працюю. У комп'ютерні нововведення не вписалася, тому що для мене головне - спілкування з людиною, тоді я чую співзвучні вібрації серця, котре може мене зрозуміти, порадити і допомогти, і якому я можу допомогти. А найбільша радість: зустріч із прекрасною, доброю, справедливою особистістю. Дуже цікаво спілкуватися зі світлими душами. А їх дедалі меншає. Не претендую на узагальнення, я висловлюю свою думку. Безкультур'я в людських стосунках - найстрашніше, звідси наркоманія і алкоголізм в середовищі молоді, схильність до кримінальних дій, моторошна нецензурщина. Раніше такого не було.

- А що ж тоді Вас підтримує, живить?

- Мене підтримує почуття подяки: я весь час дякую Бога і хороших людей. У мене була важка операція на серці і я розумію – вижила для того, щоб ще щось зробити. Що – знатиму, напевно, пізніше. Останнім часом зробила панно (40 кв. м.) у храмі Різдва Христова на Оболоні, це складна багатофігурна композиція у канонічному дусі з написом: «Хто вірує у Бога во плоті, у тому Бог є». Це і є Різдво Христове. Теж недарма пожила, гадаю, добре, що зробила цю величезну ікону, виходить, так треба було. Тепер виставку зробила. А далі Бог поведе, може, у Тбілісі її повезу, там хочуть побачити. Поїхати в Грузію з виставкою – це мрія. Дуже хочеться зустрітися з Католикосом-Патріархом Грузії. Дивовижна людина! Коли я приїжджаю в Тбілісі, обов'язково до нього йду. Спілкуюся - і така легкість у душі, запитую, а він до кінця не дослуховує, уже відповідає, тому що з лету розуміє; бува, розповідаю те, що можна тільки близькій подружці розповісти, потім раптом отямлююся: «Ой, найсвятіший, пробачте, мій хороший...». Після зустрічі з ним, пурхаю, немов з гірки. Попереджає: «Коли на літаку летітимете, обов'язково до мене заїдьте». Я приїжджаю, Ілля II мене благословляє, напучує, і я лечу в літаку, нічого не боюся, очі заплющила і щаслива. Пам'ятаю, якось говорить ненароком: «Будеш, Людмило, малювати ікони». І точно, ікони почала з наснагою писати. Потім сказав: «Малюй портрети, адже так більше ніхто не малює». І я натхненно пишу портрети. Дуже хочу з Патріархом зустрітися, почути нове побажання.

- А в Києві у Вас є така людина-віддушина?




- Моїм наставником усе-таки є глава Православної церкви Грузії Ілля II, так сталося. Я особисто знаю главу УПЦ Київського патріархату Філарета, ми добре один до одного ставимося. Знайома з митрополитом УПЦ Московського патріархату Володимиром Сабаданом; коли закінчила панно в храмі Різдва Христова, він приїхав, я йому поцілувала руку, він приклав її до моєї голови, сказав: «Красиво. Дякую», тобто дав свою оцінку. Але цим усі стосунки обмежуються.

У Києві була людина, яка мене тішила і підтримувала, це хірург-кардіолог Микола Михайлович Амосов, мій друг, він регулярно приходив до майстерні. Його смерть вразила мене в саме серце. Я відразу написала статтю про Амосова в газету «Факти», вона вийшла з портретом, який я створила. Через кілька днів до мене прийшла Катєчка, його чудова донька, і зять Володя, ми поплакали гірко, вона сказала: «Тато любив вас дуже, цінував». Він мав потребу в спілкуванні з мною, багато гарних речей говорив, звісно, це була для мене незамінна людина - Микола Михайлович Амосов. Коли він залишив цей світ, я серйозно замкнулася в собі.

Взагалі-то, друзів багато, і просто хороших людей, вони заходять і кажуть: «Людмило Іванівно, можна ми вам допоможемо?». Таких помічників у мене нині багато. Адже одна я не можу все «витягнути»: прибити, відпиляти, помити... Дуже багато роботи фізичної, мені після операції на серці важко піднімати важке, навіть невелика картина важить кілограмів п'ятдесят. І хороші люди прибігають по першому заклику, іноді їх навіть більше, ніж потрібно і це, буває, заважає зосередитися. Про багатьох помічників я нічого часом не знаю, ось за верстатом Сашенька працює, він робить рамочки. (Цей Сашенька виявився сивим літнім чоловіком, раніше працював на Чорнобильській АЕС. Прізвища його я так і не допитався. – В.К.) Він приходить і безкорисливо допомагає, цілими днями працює. Таких “диваків” до мене приходить чимало.

- А чиновники, що регулярно пропонують Вам забратися з майстерні, кажуть, що вони тут збираються улаштувати?


- Я не знаю, мене це не цікавить. Від чиновників шматками відвалюється байдужність, їх навіть близько не відвідує думка, що українському мистецтву треба допомагати, наприклад, зробити в майстерні ремонт. За десятиліття я створила багато робіт, це не якісь вироби з метою комерції. Як я, наприклад, можу продати свою подругу Валю, що померла, композитора і художника Чюрльоніса чи французького актора Жерара Філіпа.



- А Ви його особисто знали?

- Авжеж. Природно, спочатку побачила в кіно – багато разів дивилася «Фанфан-тюльпан» і «Пармську обитель». Коли ж була семикласницею й училася в художній студії, нас повели в кінотеатр «Київ» на фестивальну зустріч: приїхали Жерар Філіп, Ніколь Курсель, Дані Робен, Алла Ларіонова… Я стояла і щосили всотувала, біля мене зупинився Жерар Філіп, погладив по голові. Я дуже близько побачила його дивні очі, обличчя. А він сказав мені щось тепле французькою і пішов далі, стрункий, летючий, випромінюючи магію чарівності.

- Ніяк не можу збагнути, чому чиновників не “пробиває” магія ваших творів.

- Я не разу не почула: «Людмило Іванівно, поки Ви живете на білому світі, ніхто Вас не буде мучити, творіть». Тільки щомісяця висилають квитанції з астрономічними цифрами за те, що я на «софіївській» землі працюю. Я трималася за цю землю, на якій стоїть майстерня, організована президентом Академії архітектури України Володимиром Заболотним, де працювала моя улюблена наставниця Ніна Федорова, яка мене дуже любила і я була їй віддана. От уже півтора року в майстерні не працює опалення і туалет, немає води. Я не можу в цю злиденність запрошувати людей, а ті, хто приходять, вражаються. Штукатурка сиплеться на голову, в одному місці балка ось-ось упаде. Мені настільки набридло постійне «Ідіть-но, ідіть», що я готова звідси піти. Але куди? Я довго боролась, звичайно, мені потрібно інше приміщення, куди я зможу вивезти справу свого життя, звісно, не за місто, бо я не в тому віці. Якщо не цінуєте, хочете комерцію тут улаштувати, будь ласка. А я не комерційна, я втомилася від постійних принижень, хочу забути навіть про моє перебуванні в майстерні, де провела свої кращі роки і берегла це вогнище.

Люди прочитають і подумають: «Господи, її постійно виганяють». Мені ніяково, адже треба сказати чимало хороших речей, а їх можна тоді говорити, коли ти вільний. Коли перебуваєш поза межею розуміння держави, котра тебе впритул не бачить, надзвичайно важко займатися творчістю. Якщо раніше я з багатьма труднощами могла впоратись за рахунок свого здоров'я, то тепер мені нелегко бути тягловою конячкою. Я люблю Батьківщину, але держава в особі влади не любить мене. Утім, кого вона любить? Все робить, аби ускладнити життя новими проблемами. За що можна любити Батьківщину, яка тільки відбирає? А я люблю за поле, за Дніпро, за Великі Сорочинці, за Київ... Мене підтримує почуття подяки — Богові й добрим людям.

Володимир КОСКІН


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця

Оригінал статті «Людмила Мєшкова: «Мене живить почуття подяки Богові й хорошим людям»» за адресою:
http://www.vox.com.ua/data/home