30.07.2008, 13:59

Анатолій Мокренко: "Гроші і влада перетворюють наших політиків у демонів"

Що не кажи, а ностальгія – життєдайне почуття. Тужимо за рідними місцями, за дитинством і юністю, де беруть початок наші чисті джерела. А ще є ностальгія за справжнім, і вона тим пронизливіша, чим більше довкола сурогатів і замінників.

Нинішнє покоління, напевно, вже й уявити не може, що колись у радіо-і телеефірі лунали естрадні твори у виконанні оперних співаків. Список зірок світової опери був солідний і вони нікого не “напружували” своєю довершеністю.

Взагалі-то дотримувались пропорції: окрім естради, були представлені всі жанри. В ефірі і на сценах царювало справжнє мистецтво, а на схилах Дніпра було набагато більше дерев і квітів, у славетній ріці – чистої води.

Ностальгічно-світлі почуття викликало в мене спілкування з народним артистом СРСР й України, лауреатом Національної премії імені Т. Шевченка Анатолієм Мокренком, якого я добре пам'ятаю не тільки завдяки відвідинам київської опери, а й трансляціям радіо і ТБ. Сьорбнув митець життя важкого чимало, тому такий щиросердний його спів, особливо в народних піснях, в яких він розчиняється, як українське поле і небо.

Анатолій Юрійович Мокренко народився 22 січня 1933 року в селищі Терни Недригайлівського району на Сумщині в багатодітній родині. Здобувши фах інженера-геолога в Київському політехнічному інституті, вісім років працював в експедиціях й одночасно навчався в Київській державній консерваторії.

У 1968-1996 роках А. Мокренко – соліст Державного академічного театру опери та балету УРСР імені Т. Шевченка, гастролював на оперних та концертних сценах кількох десятків країн світу, а з 1991 до 1999 року обіймав посаду гендиректора і художнього керівника Національної опери України.

У репертуарі співака понад 40 провідних оперних партій, сотні пісень та романсів, записів на радіо, телебаченні, платівках. У кількох фільмах він знімався і як актор: «Лючія ді Ламмермур», «Тигролови», «Чорна Рада», «Пост і княжна», «Братство», «Богдан Хмельницький». Автор двох книг та понад сотні публікацій мистецької і українознавчої тематики.



Кавалер орденів Дружби народів. Ярослава Мудрого, Володимира Великого і багатьох інших державних на¬город та відзнак.

Нині Анатолій Юрійович Мокренко – професор Київської національної музичної академії імені П. Чайковського, ініціатор та голова журі фестивалю дитячих хорів «Співаймо разом», який щороку відбувається в його рідних Тернах.

Він – молодий, енергійний, дотепер співає, його голос не залишився у минулому, він викрешує справжнє – те, що будує майбутнє.



– Анатолію Юрійовичу, що є наріжним у Вашому житті?

– Творчість. Я більшу частину життя працював в оперному театрі, десять років був інженером-геологом і науковцем, то теж була творчість. В рік 75-річного ювілею можу сказати, що моє життя загалом багатогранне і плідне, у мене й нині немає часу нудьгувати – я працюю у консерваторії. Багато учнів (баси, баритони), я з ними співаю і спілкуюсь, маю чималий клопіт, але мене це гріє, хоча, звісно, не всіх вокалістів, навіть видатних, вабить педагогічна творчість. Ще у 1985 році зав кафедри вокалу Єлизавета Чавдар запросила мене на роботу в консерваторію (тоді я працював на повну силу в театрі), погодився, і бачу, що правильно зробив: попри всі перевантаження я органічно перейшов зі сцени на викладацьку роботу. У мене не було болісного періоду, який приходить майже до кожного артиста, котрий покидає сцену і бачить попереду порожнечу. Я цієї порожнечі уникнув, бо й нині співаю, приміром, як нещодавно на обласному дитячому конкурсі в рідному селі Терни на Сумщині. Конкурс я започаткував шість років тому, завжди починаю його піснею «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?». Цей епіграф, зачин сприяє налагодженню дуже теплих творчих стосунків з моїми юними колегами.



Щодо інших іпостасей. Я видав дві книжки. Усе життя займаюся публіцистикою, надрукував більш як сотню статей – з проблем культури, українознавства і політики, бо до цього не байдужий, я навіть двічі балотувався до Верховної Ради (перших скликань). Звісно, аналізував поразку – люди звичайно міркують: «Ну артист, що він там може зрозуміти і зробити?». А я, до речі, тепер зовсім не шкодую, що не став народним депутатом, бо моя артистична душа не витримала б цього жахливого, агресивного, нечесного і навіть смертельного шоу. Добре, що я, не маючи певного досвіду, не вліз у цю кашу.



Активно займаюся громадською роботою, є одним з фундаторів Товариства української мови імені Т. Шевченка, членом ради у товариствах «Просвіта» й «Україна», у Сумському земляцтві в Києві. З великою приємністю я відкривав недавно наш земляцький пам'ятник у Сумах – символ обласного центру. На другий день у своїх Тернах провів конкурс.



– Відомо, що Ви товаришували і товаришуєте з класиками.

– Так, і з музичними і поетичними, мої приятелі – Іван Драч, Дмитро Павличко, Михайло Ткач, з ними я познайомився, звичайно, на пісенному ґрунті, моїми основними композиторами були Платон Майборода, Олександр Білаш. В основі пісні тріумвірат – композитор, поет, співак. Давня дружба не згасає, Іван Драч, бува, телефонує: поїхали туди-то, приміром, в ті ж Суми, потім в Білопілля. У Сумах виступили на телебаченні, потім я “зондував” тамтешнє начальство з приводу подальшої долі конкурсу. Слава Богові, підтримують, – конкурс з районного, став обласним, тепер йому хочуть надати статус всеукраїнського, адже це безпрецедентне в Україні змагання – учнівських хорових колективів сільських шкіл. Я поставив за мету підняти цю справу, тому що сам селюк, бачу, як вимирає наше село. На моїй вулиці, на якій я колись пережив війну, окупацію, руїну, голод, нині тільки в кожній четвертій хаті мешкають люди, в решті – забиті вікна і двері. Руїни...



Ганебна ситуація на селі, інфраструктура загинула, клуби – порожні, розвалюються, ні кіна, ні концертів, а колись самодіяльність квітувала. У моїх, колись великих Тернах був цукровий завод, добре розвинена культурна сфера. Хоч я і побачив рояль лише у 18 років, опинившись у Києві, але у нас було багато музикантів, прийшли фронтовики, я брав участь у трьох хорах одразу: у шкільному, районному, заводському, у мене був великий простір для самоствердження у мистецтві, я звик до радості творчості з дитинства, і хочу це відродити хоча би в моєму селі, як приклад для інших. Дітей треба прилучати до творчості, Цицерон абсолютно правильно сказав, що найбільша радість у світі – це радість творчості. Коли дитина змалку до неї прилучена, то уже протягом всього життя не полишить її, все одно займатиметься творчістю. Серед моїх товаришів, з якими я вчився в школі і політехнічному інституті, є поети, художники, музиканти, дехто закінчив консерваторії, співав на оперних сценах, отже не один я з технарів вийшов у артисти. Велика культосвітня робота проходила в той час в учбових закладах, на заводах і фабриках. Під час радіопередачі мене наївно запитали: “Коли було більше охоплено творчістю дітей і молоді?” “Ну звичайно, – сказав я, – до нашої незалежності. Незалежність ми отримали, але втратили у перехідні роки дуже багато здобутків, які треба було примножувати. Очевидно, така у нас психологія, це вже не вперше. “До основанья ми разрушим, а затем…” почнемо будувати. А навіщо ж руйнувати? Занадто у нас головотяпства.



– Як Ви оцінюєте ситуацію на українській естраді?

– Мене дратує і засмучує сучасний стан пісні. У нас виникла абсолютна антикультура в образі шоу-бізнесу, коли мати на увазі, що місія справжнього митця – наснажувати людину найкращим, що є на білому світі. А шоу-бізнес якраз принижує, притоптує людину до первісних інстинктів. Мені боляче усвідомлювати, що багато хороших співаків і співачок нині ніби не потрібні суспільству, тому що держава повністю скинула з себе обов'язок дбати про виховання. Інформація, інформація, інформація, а виховання немає. Панує ідіотський прагматизм, зворотнім боком якого є аморальність. Тому так приємно в консерваторії спілкуватися з молодими колегами, учнями, це абсолютно інші люди, чисті і світлі, на відміну від тих, що ходять з пляшками пива, лаються і займаються незрозуміло чим. Порядні люди працюють, ставлять перед собою мету, люблять прекрасне, прагнуть до нього, долаючи перепони. Звісно, я порівнюю молоде покоління зі своїм. Я безплатно закінчив два ВНЗ (після політехнічного працював на виробництві і учився на вечірньому відділенні консерваторії). Нелегко шукав себе, на моє покоління припав дуже важкий час, складно було зорієнтуватись, тим паче селюкові, який нічого, власне кажучи, не бачив, зокрема живого артиста. Про ці життєві пошуки моя книжка “Знайти себе”. Тепер у мене вчиться декілька талановитих хлопців, які також прийшли до консерваторії після першої вищої освіти, їм неймовірно важко, не тільки тому, що вони працюють, треба ще платити великі гроші за навчання, і вони крутяться-заробляють. Отже, і тепер усе дуже не просто, але на відміну від моїх часів хороші голоси не потрібні державі. Радіо й особливо телебачення – це сморідна клоака, приправлена агресивними страхітливими новинами про погані події в країні і світі, загалом ефір наповнений маразмом, абсурдом, а мої хлопці-студенти щиросердно мене оздоровлюють, з ними спілкуєшся і бачиш, що не всі занепали і спотворилися, є ще люди з високим духом і високими прагненнями.



– Мені пощастило виховуватися на творчості Костянтина Огнєвого, Мусліма Магомаєва, Алібека Днішева, Зураба Соткілави, Белли Руденко, Євгенії Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка... Тепер таке відчуття, що оперних співаків у нас нема, що вони не співають народних й естрадних пісень. Скрізь лунають «поющие трусы». Хоч і кажуть: «Не треба шукати ворога», але запитаю: хто, на Вашу думку, є ворогом і як з ним боротися?

– Ворог – це вульгарний матеріалізм-прагматизм, коли думають лишень про гроші. Чи чули ви, щоб Верховна Рада приймала закони про духовність, культуру? Я давно не чув. Про що це свідчить? Про зацикленість на матеріальному. За радянської влади нас годували марксизмом-ленінізмом, доводячи, що все починається з матеріального. Я з цим не був згоден тоді і нині не згоден. Усе починається з людського духу, ідеї, волі, це насправді створює справжню людину. Прекрасне навколо нас створено людьми, які мали волю, ідею і чисту мрію про майбутнє. Тепер більшість патологічно зациклилася на матеріальних здобутках, на відміну від... матеріалістичних радянських часів. Отакий парадокс!



Я давно почав, на своє щастя, їздити за кордон – з 1966 року, інтенсивно гастролював в десятках країн, виступав і на оперних сценах, і в концертах. Із Сполучених Штатів Америки я приїхав додому з таким відчуттям, що ніколи б там не зміг жити через гіпертрофоване прагнення людей до грошей, з американцями про що не почни говорити, вони перейдуть на долари. У нас в ті часи цього не було. Тепер, на превеликий жаль, і в Україні головна тема – гроші, вони перетворюють наших небідних політиків, урядовців в демонів. На прикладах багатьох людей, яких добре знаю, я пересвідчився, що гроші і влада людину нівечать, часто всю перевертають на 180 градусів. Товстосуми обтяжені турботами, як гроші зберегти та примножити. І тільки! У нас шаленіє культ продажності і зради. Електорат продається і купується надзвичайно легко, це ще раз довели вибори київського мера. Люди не думають про майбутнє своєї держави і Києва, почасти і тому, що їм надзвичайно важко жити, вони беруть подачки, бо нічого їсти, це особливо стосується громадян похилого віку з маленькими пенсіями.

Культ продажності і зради витає в повітрі, політики, яким ми довіряли, уже на іншому боці, пересічні українці їх не цікавлять, так звані державники живуть своїм колом і роблять свою справу: збагачення, збагачення, збагачення. Все за Карлом Марксом: первісне накопичення капіталу, повний дерибан. Потім, звісно, наші нащадки не спитають в якогось вітчизняного Форда, де він взяв мільярди, це втратить сенс. А нині...

Тепер конкретно щодо Вашого запитання. Я виховувався на піснях Великої Вітчизняної війни і на народних піснях. Під час голоду, у 1933 році, коли я народився, у моєму селі померло п'ять тисяч осіб, тобто половина жителів. Але напередодні війни (я закінчив перший клас), а особливо в повоєнні роки в нашому бідному нещасному селі в усіх кутках лунали пісні, це було якесь диво, я ті вечори згадую, як казку. Нині ситуація змінилася кардинально. Панує шоу-бізнес – добування грошей. Нещодавно я слухав аналітичну передачу про рейтинги на телебаченні. Чим вищий рейтинг, тим більше тече реклами-грошей, тому телебосів ніщо не стримує – ні порнографія, ні алкоголізм, ні вбивства-насильство тощо, вони не дбають про рівень художності,– це підтверджують дослідники-експерти. А на кого розраховують? На малокультурну публіку, якої, на превеликий жаль, завжди більше, ніж висококультурної. Наші телеканали збільшують кількість невибагливих обивателів, бо їм це вигідно. А мене виховували на піснях чудових співаків, і Ви напевне застали той період, коли «законодавцями» в пісні були мої оперні і філармонійні колеги, до яких і я прилучився, це Юрій Гуляєв, Микола Кондратюк, Володимир Тимохін, Ніна Місіна, Лариса Остапенко, мій друг Дмитро Гнатюк і багато інших видатних співаків.



Мені не зрозуміло, чому на радіо, на ТБ немає художньої ради і в ефір часом іде сміття. Колись нас на телебачення запрошували. Тепер – зась.

Співакові треба платити гроші композитору, аранжувальнику, диригенту, оркестру, потім треба платити на радіо і телебаченні, щоб пустили в ефір. Тобто гра йде в одні ворота, співакові за свій труд треба скрізь платити, хоча саме він має отримувати гонорар. Колись держава в це втручалась, бо виховувала своїх громадян, тепер ініціатива належить багатіям, які часто опікуються нездарами, а не талантами. П'ятеро моїх учнів працюють у Національній опері, це чудові вокалісти, але хто їх чує поза стінами театру? На Заході вони є окрасою оперних прем'єр, а в нас широка публіка їх не знає. Нісенітниця.

Я вважаю себе патріотом, боровся і буду боротися за нашу державу, за її незалежність, проти того, що втрачено інтерес до талановитих людей, наче нам це не потрібно, а потрібна тільки економіка, яка чомусь загинається, з нею не можуть нормально впоратися, продають Україну на Схід і Захід вже оптом: Карпати, Крим, Чорноморський і Азовський шельфи... Це, звісно, роблять дуже багаті люди.



– Коли Ви оглядаєтесь в минуле, що там найбільш драматичне, а що найрадісніше?

– Складно виокремити, для кожного періоду – своє. Для мене, наприклад, було шоком що, коли я приїхав поступати в 1951 році до політехнічного інституту, Київ розмовляв російською мовою. Адже моє село на сході України розмовляло рідною українською мовою, у нас вимальовувався образ Києва як стародавньої столиці, цитаделі української мови, культури тощо. На другому курсі я поїхав на геологічну практику у Карпати, зупинився у Львові – він говорить українською мовою, мене приємно вразило, що велике місто на це здатне.

Що було радісного? Я, напевно, оптиміст, вважаю, що моє життя дійсно можна назвати успішним, бо реалізувався у своїй сфері, хоча повністю складно реалізуватися, але є відчуття, що я все-таки зробив багато за свою творчу кар’єру і недарма прожив на сцені.

– Цікаво дізнатись із перших вуст про Ваші стосунки з Анатолієм Солов'яненком під час Вашого директорства в оперному театрі. Адже досі мусують причини того, що він залишив театр.

– У нас завжди були нормальні стосунки. На сцені не можна грати, коли вовком дивляться один на одного, ми були товариші, колеги, співали разом у багатьох виставах. У лихі дев'яності я став генеральним директором оперного театру, тоді колектив тричі міг розвалитися, бо ми по півроку не отримували зарплати.

Анатолій був досить неконтактним, ні з ким не дружив, окремо тримався, мало співав у театрі, завжди намагався кудись поїхати – на концерти, на заробітки тощо. Його запрошували за кордон, він був, звісно, успішний, видатний співак, ніхто цього ніколи не заперечував. І от у ці важкі часи, коли відбувалось страхіття з зарплатами, коли артисти балету непритомніли на сцені (а у них неймовірно складна, виснажлива робота, щоденно сім потів сходить, а грошей не було на їжу і на транспорт...), приходить до мене Солов'яненко і каже: «Толю, я наполягаю, щоб театр за мій виступ у виставі платив мені триста доларів». На той час це були великі гроші, але справа в тому, що театр – державна бюджетна установа, у директора – жодних важелів, є штатний розпис, спущений Мінкультом, згідно з яким чітко-категорично розписані оклади солістів і хористів. Я йому: «Анатолію, як ти це собі уявляєш? Як це можна зробити? По-перше, у мене немає доларів, по-друге, я не маю права йти до Кабміну, ставити так питання. Навіть якби ти цього добився, що скаже колектив, що скажуть твої видатні колеги?». На цьому розмова закінчилась, він підвівся і пішов. Упродовж чотирьох років у театрі не показувався. Я б не хотів коментувати ту міфотворчість, яка почалася після його смерті – комусь це було потрібно. Хтось повірив у мою провину, хоч це був наклеп, який я важко пережив. А до того, як сповіщалося, у нього було сім мікроінфарктів. Людина пенсійного віку, на дачі в Козині він після катання на водних лижах приліг, схопило серце – і все. Помер видатний співак. Рано? Рано. Як Гмиря, Кікоть, Ворвулєв, Гуляєв і багато інших – у кожного свій час. На, жаль, люди падкі не сенсації.



– Іноді я цієї теми торкався з людьми оперного світу і вони зазвичай казали, що провини Анатолія Мокренка нема, він, як і всі, був заложником ситуації, коли країна опинилася в стані руйнації...

– Моя провина тільки в тому, що я в рік його смерті був генеральним директором театру. Я декому з журналістів докоряв: «Що ж ви слухаєте плітки, ідіть у театр, подивіться документи, там є особові справи, протоколи художніх рад, зібрань. Солов'яненко майже з усіма директорами був у конфлікті, зокрема з Колесником, Котком. Тобто Анатолій був непростий, з ним було складно. А з іншого боку, існує перебільшення, мовляв, в Опері таке робиться, гризуться. Та ніхто не гризеться, йде праця.

– Обстановка, принаймні, не гірша ніж в інших творчих установах…

– Коли ми співаємо, нам треба дивитися у вічі один одного, ми навпаки намагаємося зберегти хороші стосунки, це професійний обов’язок. Бо з недругом співати не можливо. Плітки, інтриги – зброя негідників, непорядних людей, та брехня буває живучою. Я на цій колізії не зациклився, нащо на бруд витрачати своє здоров’я і енергію. Мене часто про це запитують, навіть на радіо, я відповідаю, що це брехня, велика брехня, Мокренко не винний, так само як і народні артистки СРСР Діана Петриненко і Євгенія Мірошниченко, які були членами приймальної комісії в консерваторії і разом з іншими відмовили синові Солов'яненка, чим Анатолій був також розгніваний. Але життя є життям. Воно не лише приємне, а й драматичне, а то й трагічне. Амбіції – справа хороша, але до певної межі претензій.

– Я звик бачити Вас або в образі на сцені, або в костюмі з краваткою, та раптом на зустріч зі мною прийшов у блакитній сорочці енергійний стрункий чолов'яга... Вам 75 років, а Ви стрибаєте як м'ячик. У чому секрет молодості?


– Дякую за комплімент. Поки що бігаю. Дуже важке життя (аж до оперної сцени) загартувало побутовими і фінансовими проблемами. У мене була мета. Якщо я припускався якихось помилок, то зазвичай тактичного плану, завжди вистачало сили облишити другорядне і встати на правильну дорогу. У дитинстві, юності я захоплювався спортом, не заради результатів, а задля здоров'я. Сформувалось просте кредо: бути здоровим, уміти співати, танцювати, побудувати здорову нормальну сім'ю, реалізуватися професійно.



– А як щодо алкоголю?

– На моєму віку від алкоголю в опері загинуло багато моїх товаришів, ціла плеяда. Чудові співаки не перетнули межу у п’ятдесят років. Я засвоїв цей урок. Коли ми, наприклад, з Гнатюком потрапляємо на якийсь фуршет, я починаю: “Дмитре Михайловичу, а чи є “Оксамит України?”. Це українське вино, слабеньке, але хороше, аналог червоного італійського “К’янті”, котре п’ють навіть співаки. У Гнатюка та ж “метода”. До речі, і Солов’яненко був надзвичайно режимний: ніяких пагубних звичок. Ми жили колись, до речі, на одній сходовій клітці у домі на вулиці Суворова. Мені подобалося, що він ніколи не пив зайвого. На прийомах я міг бокал сухого вина випити і – все, так само Толя, це в нього була хороша і сильна риса, якою він, можливо, багатьох виховував. Відспівати на концерті – це велике навантаження, нервове і фізичне. Та потім, коли вип’є начальство, зазвичай лунають прохання: “Заспівайте нам”. Солов’яненко завжди казав: “Після чарки професіонали не співають”. Хто б там не був, він ніколи не співав. Я перейняв це у нього, і вважаю абсолютно правильним, бо знаю фізіологію, знаю як алкоголь діє на голос, і своїх студентів так учу. Нині я можу дозволити собі трішки коньячку випити, пригубити, цокнутися, щоб не бути білою вороною.



Я виховувався у великій (п’ятеро дітей) бідній сім’ї по-спартанськи. Не гурман і не епікуреєць. Ціную витриманих людей без надмірностей. Вважаю, що ця риса мені допомагає, тому що їсти, пити і співати – перевантажувати тіло і нерви, коли ж алкоголь атакує голосовий апарат, доводиться нервувати втричі більше, ніж звичайно.

– Яку б Ви хотіли поставити крапку в нашій бесіді?

– Хоч як це пафосно звучить, але мене тривожить наша державність, я бачу для неї загрозу. Наше сьогодення виросло з минулого. Згадаймо, як за козаччини Виговський бив Пушкаря, Самойлович – Дорошенка, Мазепа – Палія і навпаки, тобто свої своїх били. Так було і в громадянську війну, коли в Україні колобродили понад 400 отаманів і не змогли об'єднатися. Я досліджував історію Махна, коли він воював проти Української народної республіки. Тільки осівши в Парижі, він почав дещо розуміти, визнав: «Я шкодую про те, що ми не об'єдналися з Петлюрою». Якби об'єдналися ці двоє діячів, можливо, все пішло б зовсім інакше, це були дві сили, які могли втримати Україну. А так Махно вбиває під час зустрічі впливового отамана Григор'єва, який боровся за незалежну Україну, хтось нападає ще на когось, і знову – розбрат.

Історія наша дуже складна. За три з половиною століття бездержавності деформовано українську душу. Отже, культ продажності і зради – це наслідок не тільки теперішнього прагматизму, а й результат набутих за цілі століття проблем залежності, почитаймо нашу історію, розбрат був за всіх гетьманів, і при Богдані був: охочих роз'єднувати нас було немало.

Нині половина населення хоче, щоб Україна була українською, а друга – російською. Душа українська бентежиться, не знає, куди пристати. Це мені болить. Серйозно непокоять відносини з Росією, її імперські амбіції не вщухають, нас весь час хочуть запрягти... Хоча, я гадаю, це минеться, бо в росіян є своя загроза – Китай, і я боюсь, що там буде набагато драматичніше.

Внутрішнє і публічне протистояння між Президентом й урядом, а також у Верховній Раді дуже розбестили народ, внесли в нього струмінь невпевненості й агресивності. Народ озлобився і збайдужів одночасно, шоу-бізнес поклав нашу мораль на лопатки... Мене дуже тривожить, як зберегти державу Україну в широкому аспекті і, зокрема, в культурному. Порятунок – у патріотичній консолідації, у національному відродженні (не на словах) України.

Володимир КОСКІН

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця