15.08.2008, 18:55

Йонас Ліняускас “У Литві ледь не кожен письменник”

Сьогоднішній наш гість - Йонас Ліняускас, голова Спілки письменників Литви, прозаїк, поет, автор книг для дітей.

Дивно, але творець тонких метафоричних віршів, ватажок литовських письменників довгі роки працював математиком-програмістом і економістом. Певно, тому, що людиною він був бунтівною і нерадянські вірші в радянський час його не годували. Поетичні образи, асоціації, алітерації неприкаяно блукали серед цифр, стуляючись в стрункі рядки творів, допоки Йонас остаточно не вирвався з математичних тенет. Це збіглося з приходом незалежності до Литви. З 1989 року він працює в редакціях «Literatüros ir meno”, “7 meno dienų”. З 13 грудня 2002 по сьогодні Ліняускас - голова Спілки письменників Литви. Живе у Вільнюсі.

У Київ навідався із благою метою – налагоджувати співробітництво з українськими письменниками.

Цікава деталь: з деяких пір взаємодія з літературами закордонних країн явно пожвавилася завдяки тому, що відділ міжнародних зв'язків Спілки письменників України очолив перекладач-іспаніст, поет і професійний дипломат Сергій Борщевський. Він же організував зустріч журналістів з Йонасом Ліняускасом, відзначивши, що з взаємин двох країн необхідно енергійно зчищати пісок забуття, тим паче, що між Україною і Литвою існують давні зв'язки, колись була навіть спільна державність – Велике князівство литовське, у котре входили українські і білоруські землі. Старше покоління письменників добре пам'ятає атмосферу дружби, що зближувала наші літератури, це необхідно відроджувати, почавши з поновлення нормального співробітництва між Спілками письменників Литви й України.

Перші кроки вже зроблені. В Україну на Шевченківські дні (цього року вони проходили в Дніпропетровську) приїжджав головний редактор літературного журналу «Нямунас» («Німан») Вікторас Радзянскіс. Українська група письменників і перекладачів - Дмитро Чередниченко, Петро Засенко, Юрій Завгородній, Оляна Рута і Ярина Черняк уперше брали участь у літературному пленері разом з його старожилами - літераторами Литви, Білорусі, Польщі.

У Києві в Йонаса Ліняускаса відбулася зустріч з головою Національної Спілки письменників України Володимиром Яворівським, його заступником Василем Шкляром, секретарем Ради НСПУ Анатолієм Кримом і Сергієм Борщевським, підписано угоду про співробітництво.

На бесіду Йонас прийшов із приємною новиною: у Львові готуються до видання дві його книги (у перекладі Дмитра Чередниченко). Отож слово підкріплюється справою.


- Усе пізнається в порівнянні. У радянський час наші республіки були дуже читаючими (інше питання, що читали і наскільки це було ідеологізовано). А нині Литва читає?

- Я з колегами дійшов висновку, що Литва тепер країна, яка поголовно пише, у нас ледь не кожен - письменник, видає книги, і ніхто не хоче читати чужих. Дивна ситуація. У радянський час було важко видаватися, я, наприклад, навіть не міг подумати, що вийдуть мої дитячі книги, я не писав про партію, не брав участі у партійних заходах, мене не приймали до Спілки письменників Литви, тільки в 1989 році, коли почалося національне відродження, я зміг стати членом Спілки і мої вірші стали публікуватися в антологіях.

З приходом свободи слова, совісті, віри, друку різко поменшало відповідальності, література стає тією формою самовираження, коли вже неважливо, що друкується, для кого друкується і хто друкується. У Литві виходить так багато книг, що час уже мати «ветеринарну літературну інспекцію», деякі автори отруюють мислення і свідомість читачів опусами, у яких слово до слова не тулиться, це вже майже не литовська мова, а якийсь потік «есемесок», де замість “к” и “с” ставлять ікси.

Агентство з авторських прав щорічно виявляє найпопулярнішого автора, у Литві це тепер легко здійснюється: у наших бібліотеках узяв книгу – заплати, комп'ютер фіксує, інформація зливається в одну мережу, так само фіксується кількість проданих примірників. На перше місце вийшла така собі письменниця Дестроузі, яка пише любовні «латиноамериканські» історії з литовськими прізвищами (типу: литовка поїхала в Грецію, там закохалася, її викрали, шляхетні красені звільнили, вона оселилася в монастирі...), а класики, по-справжньому хороші письменники займають місця за кількістю читачів дедалі нижчі.

У радянський час усе жорстко регламентувалося, у тому числі, яких авторів можна перекладати, а яких ні. З відродженням Литви процес пішов по трьох напрямках, по-перше, почали друкувати еміграційну літературу, тобто твори письменників, що виїхали на Захід від радянської російської окупації, по-друге, спогади репресованих і засланих до Сибіру, по-третє, твори невиїзних письменників, які були заборонені радянською владою. Згодом нормальному читанню почали заважати деякі агресивні видавці, які дуже завзято «пробивають» свою продукцію на ринку: улаштовують масовану рекламу, переконують: «Найвидатніший роман XXI-го століття (або XX-го), перекладений на 18 мов світу, на його основі поставлено епохальний фільм». Купуєш книгу, а в ній нічого нема, і розумієш – ніхто її не перекладав і ніхто не екранізував.

Зазвичай (так було і за радянських часів) я знаходжу п'ять книг за рік, які обов'язково повинен прочитати, решта – літературщина.

Потужний тиск відбувається ззовні, що дуже погано позначається передусім на литовській дитячій літературі і, природно, на литовських письменниках. Деякі міжнародні видавничі монстри випускають дитячі книги одночасно на 5-8 країн з однаковими ілюстраціями, однаковим макетом (колосальна економія на художниках і верстальниках), тільки мова текстів різна. Звісно, такі видання придушують конкурентів, тому що виробництво дитячих ілюстрованих книг дороге. З іншого боку, дитячі книги охоче купують, а отже, читають.

- Якщо у Литві так багато пишучих, напевно, Спілка письменників розбухає?

- На щастя, ні. Фільтруємо. У Спілці письменників Литви 358 членів, це поети, прозаїки, драматурги, літературні критики, учені-словесники, перекладачі, есеїсти. Приблизно 30-40 спілчан живуть за кордоном - стара і нова еміграція. Тепер свобода пересування, дій: письменник одержує грант - їде працювати на рік у країну, що запрошує, потім знаходить в іншій країні грант, туди їде, а там одружується, дітей народжує, потім, буває, у Литву не повертається. Члени нашої Спілки пишуть різними мовами, маємо навіть українського письменника Ярослава Мельника, він живе тепер у Литві, його перекладають на литовську мову, він популярний на книжкових ярмарках. Є польські письменники, що пишуть польською мовою, теж члени нашої Спілки, деякі живуть в Ізраїлі. Як бачите, ніяких обмежень. У порівнянні з тим, як було.

- Українські літератори недавно брали участь у поетичному пленері в Друскінінкаї. Туди були запрошені також п'ять білоруських, п'ять литовських і п'ять польських поетів. Це у вас таке вперше?

- Це українська делегація у нас уперше. Ми почали проводити ці заходи чотири роки тому, спершу були тільки литовсько-польські зустрічі. Потім ми подумали: треба розширювати контакти, запросили білорусів. Почали влаштовувати поетичні фестивалі восени і навесні, їздити в гості до сусідів. Коли здійснилася перша зустріч з поляками, були публікації лише в періодиці. Коли додалися білоруси, ми видали тримовний альманах, запрошували також художників, вони малювали поетів, море, природу, щодня проходили вечори поезії, відкриття виставок, вечірні дискусії, ми дуже цікаво і красиво попрацювали. Голова Спілки письменників Білорусі Пашкевич висловив ідею: «Треба й Україну запросити», я погодився. Організували зустріч разом з українцями. Але потім не обійшлося без казусів: коли автобус з українськими письменниками повертався на Батьківщину, у нього врізався джип (заснув водій). Слава Богу, всі письменники цілі й живі. У мене авіарейс на Київ відмінили, немов хтось не хотів, щоб наші відносини налагоджувалися (сміється). Гадаю, у наступному році в нас відбудеться чудова зустріч. Це дуже цікаво і корисно осягати один одного, кожен перекладач-учасник заздалегідь одержує тексти і робить переклади, потім уже на місці допрацьовує. (Коли на семінарі в місті Ніда ми спробували все зробити з нуля, робота надовго затяглася). Наші поетичні альманахи - живі, вони дозволяють по гарячих слідах порівнювати оригінали і переклади, судити, що втрачається, що нове здобувається, наприклад, мої білі вірші білорус Володимир Некляєв переклав строфами і з римою, тобто з верлібру зробив класичну форму. «Це сила, - говорить, - у нас так краще звучить». Я ж спитав його: «А якщо я з тебе верлібр зроблю?». Переклади - справа дуже тонка, німці намагалися перекласти мій вірш «Білки», але в них слово «білка» чоловічого роду, а в мене з білками порівнюються гімназистки, от і спробуй викрутитися. Але подолання таких труднощів піднімає культуру і майстерність перекладачів.



- Розкажіть про вашу письменницьку організацію. Де вона розміщається? Які в неї є друковані органи? Скільки взагалі в Литві письменницьких організацій?

- Почну з минулого століття. У 1918 році Литва отримує незалежність, починає збиратися літературна секція. У 1922 році виникає Спілка письменників і журналістів, ми ведемо відлік з того часу, нам понад вісімдесят років. Після війни багато письменників опинилися за кордоном, у 1946 році вони створюють Товариство письменників Литви, до якого ввійшло 86 членів. Роком раніше 86 письменників у Литві організувалися у Спілку письменників Литовської РСР. У 1989 ми вийшли зі складу Спілки письменників СРСР, почалося зближення з Товариством литовських письменників за кордоном. Але в 92-93 роках пішла хвиля розколів творчих організацій, наприклад, журналісти розділилися на Спілку журналістів (їх називають «старими комуністами») і на Товариство журналістів. Виникла Спілка незалежних письменників: вони зробили свій з'їзд у Каунасі, одержали будинок від мерії, непоганий літературний журнал випустили (чотири номери), а потім почали всякі претензії висувати, хтось майно приватизував-хапнув, хтось зник, і діяльність цієї Спілки припинилася. Усі дуже незалежні письменники перейшли потроху до нашої Спілки, а ті, котрих нема за що приймати, бо не створено гідної літератури, залишилися при своїх інтересах. На уламках тієї Спілки залишилося десь із 50 членів, разом з померлими. Я часто іронізую: якщо ми запишемо всіх померлих письменників з 1922 року у свій діючий список, то вийде дуже солідна організація.

Одного амбітного автора детективів, що двічі обирався мером районного міста, ми не прийняли до Спілки письменників, він дуже образився і створив свою Спілку детективних письменників, до якої вступило аж шість детективщиків.

Є ще в Литві Спілка сільських письменників, до якої входить приблизно півтори тисячі осіб, але там немає вимоги якості, тобто публікація вірша у районній газеті дає право на вступ до цієї Спілки і участі в її заходах. Вони влаштовують приємні вечори, видають потроху книги не дуже гарної якості, один одного люблять, поважають, збираються, роблять екскурсії, тобто живуть дружно, без заздрощів, на відміну від тих творчих організацій, де за серйозні досягнення можна одержати серйозну премію.

Що стосується нашого майна. Ще в 1996 році був прийнятий закон про творчі організації, затверджений статус тощо. У тому ж році нам передали майно, яким Спілка володіла. Правда, деякі наші редакції втратили будинки, тому що не зуміли вчасно правильно оформити документацію. Нині ми маємо центральний офіс-будинок у Вільнюсі, кілька кімнат - у Каунасі, є будинок у Клайпеді. У клайпедському відділенні працює голова, у каунаському – голова і референтка, а у Вільнюсі в центральному офісі працюють голова, його заступник, координатор міжнародних проектів і обслуговуючий персонал: референти, водії, бухгалтери тощо.

Спілка письменників Литви як засновник має чотири видання: російською та англійської мовами виходить журнал «Вільнюс», литовською - тижневик «Література і мистецтво», журнал «Мятяй» («Рік», раніше називався «Пяргале» - «Перемога»), журнал «Нямунас» («Німан»). Маємо своє маленьке видавництво, котре майже єдине в Литві видає литовську поезію. З поезією ніхто не хоче зв'язуватися, тому що поетичні збірники часто збиткові.

Існує як окрема організація Письменницький клуб, який організовує по всій країні майже п'ятсот заходів щорічно. Причому не обов'язково літературні, це можуть бути виставки, концерти, дискусії на культурологічні, політичні й інші теми. Часто виступають молоді митці. Збираються повні зали, люди часто стоять аж на сходах. Двері відчинені всім, вхід безкоштовний. Крім виступів у Письменницькому клубі, члени Спілки письменників двічі-тричі на тиждень виїжджають у школи, культурні центри. Під час фестивалю «Весна поезії» впродовж двох тижнів відбувається понад сто літературних зустрічей, а в суботу-неділю з ранку до вечора вся Литва занурюється в поезію. Дуже люблять улаштовувати вечори поезії в костьолах після меси.

СП має два Будинки відпочинку в Паланзі й у Ніді. У Паланзі зроблено гарний ремонт, тепер можна працювати й узимку. У Ніді - величезний корпус, але оскільки в Литві йде битва за примор'я, у нас немає головного чиновницького підпису, щоб почати ремонт. Хтось з кимось без кінця позивається. Свого часу знаменитий баскетболіст Арвідас Сабоніс створив компанію «Сабоніс і партнери», виграв конкурс, повинен був побудувати для яхтсменів - мотель і для рибалок - маленький портик. Але портик забули побудувати, побудували котеджі. Що робити? Потрібно зносити. А котеджі вже продані, і не простим людям з вулиці. От і тягнуться сьомий рік суди: зносити, не зносити... Якщо зносити, то хто гроші поверне за котеджі, ну і починається канитель спочатку. Якщо знесуть, виходить, щось і для нас зрушиться, якщо не знесуть, знов-таки, можливо, що-небудь зрушиться. Але поки що в примор'ї через ці суди все завмерло, і ми в цей зашморг теж потрапили.

- Які джерела фінансування у вашої СП?

- Секретар Ради Спілки письменників України Анатолій Крим подарував мені книжку «Розповіді про єврейське щастя», у ній є фраза про те, що бухгалтер брала гроші з повітря. Ми теж змушені брати гроші з повітря, на це нас штовхають обставини, від держави ми не одержуємо жодної копійки, повинні якось крутитися самі, ми абсолютно вільні, ні від кого не залежні. Тому пишемо всякі проекти, під які можна одержати гроші.

У Литві є Фонд з підтримки радіо, телебачення і преси, він асигнує щорічно приблизно чотири з половиною мільйона літів (два мільйони доларів) – на всі видання. Тому доводиться шукати кошти в інших фондах, випрошувати гранти. Але програмні і випадкові дотації з кожним роком зменшуються, це нас не влаштовує. Ми здаємо в оренду деякі свої приміщення (у Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Паланзі, Ніді), у тому числі під кав'ярню, книгарні, і це дає нам можливість виживати. Але грошей усе одно не вистачає, ходили ми з чолобитною до прем'єр-міністра. Річ в тім, що в Литві є дуже міцні організації споживчих прав, вони громадські, одержують інвестиції і потім уже беруть участь у проектах. Ми міркуємо так: чому ці громадські організації держава фінансує, а нас ні, ну хоча б виділяли гроші на опалення, воду і зарплату. Але прем'єр-міністр прикрився міністром культури Йонасом Ючасом (він - джазмен, має свою фірму, що організовує джазові фестивалі «Каунас-джаз», коли став політиком, передав справу доньці), той каже: «Навіщо нам потрібні такі монстри-спілки?».

– Невже він не розуміє, що культура, духовність, грамотність – це не є монстри?

- Напевно, розуміє, але грошей не дає. Перед цим у нас міністром культури був соліст опери – бас.

- Мабуть, умів прикрикнути.

- У нас міністром культури і письменник був. Але теперішній міністр культури говорить: «От ви всі скаржитеся, що я і те і се погано роблю. Не забувайте, що буває і гірше». А ми думали, що ні.

- В Україні за одним керівником Мінкульту ходила фраза: «Бійтеся не міністра культури, а культури міністра». Але повернімося до літературної теми. Якими тиражами в Литві виходять книги?

- Ми жартуємо, що справжніх читачів завжди три тисячі незалежно від чисельності населення, неважливо Польща це чи Литва. Проза (новели, романи) виходять тиражем три тисячі екземплярів. Дитяча література - по п'ять-сім і більше. Поезія може бути видана накладом і в три тисячі екземплярів, і в триста, часто в залежності від того, скільки поет хоче подарувати, але зазвичай дві третини розпродається.

- А скільки населення проживає в Литві?

- Приблизно три з половиною мільйони осіб, до мільйона - в еміграції.

- В 46-мільйонній Україні оптимальний тираж україномовної книги (роману) дві тисячі екземплярів, а у вас - три, відтак, Литва дуже читаюча країна.

- Книга віршів нашого класика Саломеї Неріс, що вийшла у 1932 році, недавно перевидана 15-тисячним накладом. Наклади поетичних збірників померлої Юрги Іванускайте досягають 7-8 тисяч. Моя перша дитяча книжка вийшла в 1980 тиражем у 7 тисяч примірників, дитяча «Водяна абетка» у 1993 – 15 тисяч, повторний наклад у 2003 - 7 тисяч. Мої дорослі поетичні збірники виходять тиражем від 500 до 1200 екземплярів.

- Слово «гонорар» не забули?

- Були часи, коли забули. Деякі видавці і тепер не платять. Часто буває так: автор приходить з рукописом у видавництво, йому кажуть: «Шукай гроші, потім забирай тираж, продавай, розпихуй, куди хочеш». Іноді видавці беруться поширювати, якщо є фінансова підтримка Міністерства культури, тоді й авторський гонорар буває нормальний. Видавництво Спілки письменників завжди пристойно винагороджує.

- Чи читають у Литві українських письменників?

- Якщо говорити про нашу молодь, то, я гадаю, вона не знає українських письменників, хоча у Вільнюсі є вулиця Шевченка, навіть проводиться її свято. У нас буксує реформа системи освіти, все ніяк не може просвітитися ні в який бік, але є позитивний момент: освітяни проводять конкурси юних філологів з прози, поезії, есеїв, рецензій на літературні твори, дослідів фольклору. Кращі потім беруть участь у республіканському конкурсі, і тоді СП влаштовує літню академію: письменники зустрічаються з учнями.

Мені показали шкільну програму з літератури. Виявляється, за рік старшокласники проходять марафон від Софокла до Кафки, тобто від античної літератури до постмодерна. Раніше літературу вивчали протягом декількох років «шарами»: античну, Відродження, середньовічну і до наших днів. Тепер за один рік проходять 23 авторів. Я в програмі не знайшов ні Пушкіна, ні Лермонтова, жодного українського автора, але багато є відомих литовських письменників, щоправда, мене здивував підбір творів: найсвіжіші – 20-літньої давнини, ці письменники вже написали книги кращі і відоміші. Напевно, у нас українську літературу знають деякі представники української діаспори, а середній молодий литовець не знає ні литовської, ні української, ні російської, ні світової літератури, він нічого не знає.



- Чи можна сподіватися, що Ваш візит призведе до якісного зрушення: твори українських письменників видаватимуть в Литві, а литовських - в Україні?

- Принаймні п'ять українських поетів дійдуть до литовських читачів. Тепер кожен наш видавець зможе почитати і сказати: «О, цього автора можна книжкою видати». Я думаю, що треба організовувати зустрічі новелістів. Чому ми збираємо поетів? З їхніми текстами легше працювати. Але якщо підготуватися, можна і багатомовну антологію новел випустити. Над цим треба конкретно думати. І втілювати.

- Яким чином можна потрапити в крісло голови Спілки письменників Литви?

- У нас голова обирається на з'їзді більшістю голосів на чотирирічний термін і не більш ніж двічі підряд. Мій другий термін закінчується через три роки, я можу чотири роки відпочити і знову балотуватися. Оскільки ми асоціація правова, за законом щороку проводимо з'їзд, на якому голова не обирається, але якщо звіт не задовольняє членів Спілки, то можуть і переобрати. У правлінні - сімнадцять осіб, відповідальних за дії Спілки і напрямок руху, збираються не менше шести разів на рік, але звичайно частіше, буває, і 12-13 разів, коли, наприклад, треба щось видати, дати добро на переклади. Рішення затверджується таємним голосуванням.

- Чи не ігнорує телебачення і радіо в Литві письменників? Чи існують у вас телепрограми, присвячені книзі?

- Про усякий випадок скажу, що я є головою громадської Комісії з радіо і телебачення Литви, а також членом Ради культури і мистецтва при Міністерстві культури, членом Ради з авторських прав.

- Так у Вас купа важелів впливу!

- Нашій комісії підвладне тільки комерційне телебачення. У Національній раді з радіо і телебачення теж є письменник. Є ще Інспектор з журналістської етики, це державний чиновник, він теж письменник. Як бачите, ми письменників засилаємо куди тільки можна, щоб не упустити пульс життя. Що ми домоглися від Національного телебачення? Після щоденних новин, у блоці зі спортивними є і культурні: про виставки, вечори, зустрічі, концерти тощо, потім - прогноз погоди.

- А цільова передача про книги є?

- Була на комерційному телеканалі. Ефірний час викуповувало видавництво й односторонньо просувало свої книги. Але бесіди про книги є в загальнокультурних передачах, тобто одного дня розповідають про письменників, книги, другого - про художників, їхні проблеми, пов'язані з майстернями і вивозом картин за кордон, третього – про музику і музикантів. Коли проходять книжкові ярмарки чи фестиваль «Весна поезії», то анонсів і висвітлення в теленовинах і на перших сторінках газет предосить, усі знають, де, що і коли відбувається.

До речі, у нас є два державних, вісім комерційних загальнонаціональних і 23 регіональних канали. Маємо ще цікавий канал – «Сільське телебачення»: один сільський житель, маючи відповідне устаткування і ліцензію, робить передачі для сіл, приміром, такий-то продає корову, телефонуйте за номером таким-то; потрібні робітники скосити сіно; поздоровляємо такого-то з днем народження, для нього звучить пісня... Дуже популярне телебачення, селяни його активно дивляться.

Литва має шкільні теле- і радіоканали, школярі самі роблять і складають програми задля кращого вивчення предметів, їх не влаштовує, наприклад, коли по географії вони вивчають Антарктиду, а канал «Дискавері» показує Африку… Навіть в Італії корпорація RAI має тільки один телеканал для школярів, а у нас їх кілька. Маємо радіомережу для людей похилого віку, котрі уже не завжди можуть дійти до церкви помолитися, програма дуже популярна, наповнення здебільшого релігійне: про сенс життя, смерть, Бога... До політики наші глядачі охолонули, більше тягнуться до духовної поживи, до подій культури, хочуть чути письменників.

- А українське ТБ насичено насильством, катастрофами, поганими новинами.

- Росіяни винуваті (сміється).

- Самі ми винуваті, дозволяємо... Наше телебачення вже дивитися неможливо – це якийсь агресивний монстр. А що у вас?

- Теж багато всякої гидоти. Молодь обурюється. Я був на конференції в нашому парламенті, де молоді ініціатори говорили: «Заберіть неподобство з ефіру, ми не хочемо це бачити і чути». Прийняли резолюцію про категорії перегляду. Я теж зробив пропозицію, ґрунтуючись на досвіді Голландії, Чехії, Словаччини, де публікують попередній реєстр: що й у якому віці бажано дивитися. Приміром, мультик «Том і Джері» не рекомендовано дивитися до п'яти років, тому що маленький братик чи сестричка можуть один на одному випробувати витівки кота і мишеняти; «Ікс-файли» не рекомендовано дивитися до 14 років, тому що в цьому віці підлітки дуже вразливі, від містики можуть схибнутися. І так далі. Тепер у нас теж для кожного віку - своє: до трьох років, до п'яти, до семи, до дев'яти... усі вікові групи охоплені. Група моніторингу в Комісії з радіо і телебачення, експерти при Інспекторі з журналістської етики, Інспекція з прав дітей відслідковують згідно відповідного закону негативну інформацію, яка може погано вплинути на дітей. Певні матеріали, де є брутальні слова, еротичні епізоди, катастрофи, мають показувати тільки після 23-ої години. У Києві я увімкнув телевізор і побачив репортаж про аварію на Донбасі, великим планом показували обгорілого гірника, якого витягли із шахти. У Литві за це вже наклали би штраф, тому що не можна травмувати родичів, друзів і взагалі глядачів.

- І ці санкції дієві?

- Ну, як сказати, штрафи, що одержує керівник телекомпанії, маленькі, уперше, якщо він вибачиться і пообіцяє, що подібне більше не повториться, зі своєї зарплати виплачує одну тисячу літів ($400), якщо протягом року канал вдруге впіймається, штраф від трьох до п'яти тисяч літів ($1200-$2000). Найбільший штраф сягав шести тисяч літів ($2500), а максимальний може бути до десяти тисяч. Але ми вважаємо цю систему несправедливою, тому що карається генеральний директор, він стає козлом відпущення, навіть не продюсер і програмний директор. Уже напрацьовані зміни до закону: буде піддаватися покаранню підприємство, а це вже штрафи в десятки разів більші - з кишень акціонерів, і тоді акціонери, напевно, директору довше гладитимуть голівку, ніж ми гладимо.

Звісно, бувають усякі непорозуміння і заперечення, адже складно визначити, чи є брутальним якийсь епізод (особа, подія) чи ні, чи занадто довго його показували чи ні, чи необхідний він для інформації чи ні, чи все ж таки треба з цими п'ятьма секундами перебору звертатися до суду?..

- А чи не перетвориться це в жорстоку цензуру?

- Ні, це тільки відповідальність, тому що ми не здійснюємо цензуру «до того», котра заздалегідь щось не пропускає. Наприклад, мої книги в радянський час піддавалися цензурі, слово Девос (литовською - Бог) цензори заміняли на близьке по звучанню слово генос (день), тобто замість Бог виходив день. Під час «царювання» Андропова не можна було використовувати слово «вино». У мене в одному вірші було: «І п'ємо вино, грає мандоліна». Слово «вино» замінили, вийшло: «І п'ємо, п'ємо, грає мандоліна».

Тепер має бути відповідальність, якщо насмітив, то, будь ласка, плати. Ми влаштовуємо «круглі» столи, збираємо продюсерів і пояснюємо: ось так не можна, це аморально, неетично, ображає честь і гідність. Але продюсери міняються, відповідальність, як кажуть, вислизає. Не можна сказати, що у нас усе добре і красиво, на жаль, ні. Демонструються мордобійні російські фільми, нагіївські «Вікна» й інше сміття. Пояснення одне: «Це дешева продукція, ми не в змозі купити польську, німецьку, французьку, і тим паче зробити свою. Звісно, має місце певна політика, йдуть інформаційні війни, відбувається захоплення інформаційного простору.

- Це схоже на навалу китайської продукції на наші масові ринки.

- Китай і на наші ринки наступає, але своє треба захищати і ми це робимо.

- Ваші враження від Києва?

- Я вперше в Україні. Мене по Києву водили як людину, котра відчуває себе білим чи чорним ведмедем, якого показують.

Ми встигли пробігти тільки дві вулиці, тому що я прилетів на день пізніше (авіарейс зняли), потім у СП відбулися зустрічі, мій творчий вечір.

Якщо судити по Андріївському узвозу, то я можу сказати, що Київ це круте місто, у нас таких крутих вулиць нема, у Вільнюсі я б не знайшов такої гори. Мені сподобалося, що у вас відбувається реставрація старовинних будинків, значить, буде ще красивіше. А от Вільнюс споганили висотними скляшками.

- У нас висотні потвори кожну п'ядь окупують…

- А у Вільнюсі висотки - за рікою, але все одно недалеко від старого міста. Ми писали протестні листи, всі архітектори обурювалися, але в мерії - тупі керівники: “хмародряпи” їм красиво, а оригінальний невисокий будинок – некрасиво. Багато в нас боїв йде з цього приводу.

- Вас гостинно зустріли?

- Розумієте, я вперше тут і не знаю, чи достатньо гостинно мене зустріли (сміється). Я відчуваю турботу, увагу і тепло; перекладач і поет пан Борщевський опікується мною з ранку до ночі, але сьогодні я з ним не побіжу на гірку нізащо.

- У Вас сколихнулося бажання відповісти тією ж монетою на можливий приїзд керівництва Спілки письменників України в Литву?

- Оскільки зі мною бігав не голова СП України, то гостями займатиметься координатор з міжнародних програм - молода вродлива дівчина, нехай вона побігає. Це дуже надихає.

Володимир КОСКІН

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця