Боротьба з кризою поволі стає стандартним ритуалом поведінки влади на взірець кампаній боротьби з бідністю чи банальним самогоноварінням аж до боротьби із «найбільшою» загрозою вітчизняному виробникові – секондхендом. Тим часом, з українських заводів вимушено звільняють працівників, які створювали вітчизняні товари і виробничий фах яких ще не так давно вважався дефіцитним. Харизматичні рятівниці і рятівники нації поплескують розгубленого українця по похилених плечах і хитро підморгують, мовляв усе буде гаразд, тільки треба менше їсти і бідніше жити. Рекомендують випробування так званим «катарсисом» – очищенням кишень від грошей і мізків від помилкових стереотипів. Де гарантія того, що розмови небідних владоможців про кризу не є таким самим насаджуванням ще гірших, згубних для нації стереотипів? Яка базарна ціна чужим порадам і, так званим, антикризовим заходам? Чому саме нам судилося витримувати цунамі світової кризи, хоч за інформацією наших заробітчан там, у Європі, наслідків кризи не відчутно. Всі держави Євросоюзу здатні вижити за рахунок внутрішнього ринку. Лиш український уряд тішився тим, що левову частку бюджету складають податки від експорту металу та сировини, а діючі підприємства виживають тільки завдяки російським замовленням і кооперації. Тепер Росія має зручну нагоду відмовити нашим підприємствам у співпраці, мотивуючи це захистом власного виробника в умовах кризи. Залежні від Росії підприємства і справді масово (не менше 50% чисельності) викидають на вулицю працівників, що гарантує значну соціальну напругу в Україні. Росія не втрачає нагоди змусити нашу державу бути більш поступливою в питанні Чорноморського флоту та інших вигодах, сподіваючись рано чи пізно повністю підпорядкувати Україну власному впливові.
Якщо ми виживатимемо завдяки позикам МВФ під зовнішнім стратегічним керівництвом, нас порятують від банкротства, але як тяглову силу чужої економіки, колонію з великими сировинними ресурсами, відкритим ринком збуту їхніх товарів і дешевою та загартованою робочою силою, що виживе після природного добору шляхом «затягування пасків». Це стратегія, яку нам приготували без нас. Є інша стратегія – використати кризовий момент для повернення собі внутрішнього ринку і почати творити справжню українську економіку для українців, підтримуючи не капітал,не долар чи євро, а працедавців за конкретну і потрібну тут діяльність і робочі місця.
Поки що українська влада не має єдиної стратегії дій, її лиш пробують сформулювати як політичний компроміс, шляхом поступок і добору випадкових пунктів, а не загальнонаціонального інтелектуального конкурсу. Нічого доброго в такий спосіб створити не вдасться. Та чи можемо вірити тим, хто запізнився з діями і лиш на словах демонструє ефективність боротьби? Не поспішає звернутись до нації з пропозицією стратегії долання кризи і Президент. Виходу ніхто не пропонує, проте не бракує страхань – українця готують до найгіршого. Про кризу сперечаються переважно заангажовані фахівці, відчайдушно плутаючи терміни, поняття, аргументи і оглядаючись на спонсорів. Це схоже на історичний процес «присипляння українців». За Тарасом Шевченком, після такої дрімоти, навіяної заспокійливими обіцянками чи рефлекторною летаргією від страшилок, українці можуть пробудитись буквально окраденими і у вогні соціальних заворушень.
Вже зараз реалії підтверджують помилковість багатьох так званих антикризових заходів. «Першочергове завдання» уряду щодо порятунку приватних банків нічого, крім «боргової ями» і остаточного виснаження бюджету українцям не обіцяє. Спокусившись на спекуляції з допомогою зарубіжних інвестицій, банки де-факто перестали бути суто українським явищем і їх порятунок насправді не відновить інвестування. Тому підприємства не сподіваються на запізнілі кредити і масово викидають працівників на вулицю. Якщо б уряд залишив банки в спокої, банківська система сама б стабілізувалась набагато швидше. Банків стало б менше, декотрі змінили б власників і все, але все відбулось би набагато швидше, а дії уряду спокушають банкірів до паразитування на бюджеті і урядових позиках МВФ. В кінцевому рахунку заплатять найбідніші українці. Отже першочерговим повинно було стати не підгодовування бездонних фінансових мішків-банків, а вжиття надзвичайних заходів на рівні РНБО для припинення масових скорочень працівників. Це питання життя і смерті реальної української економіки, реального українського виробника. Промислові гіганти повинні виживати за рахунок офшорних валютних запасів власників мільярдерів, а працюючі підприємства можна було врятувати шляхом оголошення податкових канікулів строком хоча в на 6 місяців і організаційної підтримки уряду. Організаційна підтримка – це допомога підприємствам переорієнтуватись на внутрішній ринок з одночасним жорстким обмеженням імпорту товарів та послуг. На жаль, уряд більше дбає про наповнення бюджету грошима бідних, піднімаючи акцизи і збільшуючи податки для населення. Коли ці можливості вичерпаються, ми опинимось в глибокій ямі, адже момент для підтримки власного виробника і активізації внутрішнього ринку буде втрачений. Час вже втрачено, адже уряд замість соціального популізму повинен був вчасно подбати про орієнтацію економіки на внутрішній ринок. Поправити абсолютно невірно закладену з самого початку економічну систему України уряд не зміг би. Проте він міг вчасно організувати витверезник для банків, схиблених на спокусі ризикованого кредитування і зацікавити вітчизняних виробників внутрішнім ринком. Цього не було зроблено і саме за ці провини уряд повинен відповідати, а не мирно втекти у відставку до моменту піку безробіття. Ліміт часу вичерпано ще до оголошення кризи, тому очікувані парламентські суперечки на тему антикризового закону є всього лиш імітацією дії і розрахована на безглузду, як на кризовий момент, дочасну гру в президентські перегони. Якщо б хто в Україні справді хотів боротись з кризою, уряд і виконавча влада вже працювали б за оприлюдненим чітким планом і людей не викидали б з підприємств та організацій на вулицю так масово. Саме зараз це відбувається і економіка має ознаки надзвичайного стану, який ще піддається контролю. Хтось мусить діяти в Україні як єдиний центр ліквідації цього надзвичайного стану, а не пропонувати українцям платити ще більші податки чи затягнути паски, замерзати в холодних домівках без змоги платити за газ і «протягувати ноги», дякуючи паралізованій кризою безплатній медицині.
Велика поетеса, велика Людина, що не пошкодувала свого життя заради рiдноi землi.
I все це при тому, що вона вийшла з росiйськомовного середовища. Певно, нацiональнiсть - це дуже глибоко в людинi.
Я це знаю.
...››› Марiя| 16.03.2010, 22:52
хай здохнуть всі москалі!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
...››› Тарас Бульба| 16.03.2010, 21:36
Дуже слушна стаття! Дякую Вам.
...››› пан Олександр| 14.03.2010, 23:46
так, це правда нікому не цікаве майбутнє нашої країни.
...››› оксана| 10.03.2010, 15:18
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта