Я переконаний, що Богдан Бенюк – геніальний актор. Він примудрився бути таким навіть у нашій необлаштованій, скаламученій країні, у якій обставини змушують творчу особистість відволікатись на будь-що, аби вижити.
Богдан Бенюк тягне на собі таку купу обов'язків і клопоту, які менш талановитих і вольових людей просто розчавлюють.
Богдан Бенюк – це акумулятор, генератор, калейдоскоп і магніт одночасно. Провідний актор театру імені І.Франка, президент театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», учасник постановок в інших театрах, кіноартист, котрий зіграв у понад півсотні фільмів, телеведучий, шоумен, голова Української діабетичної федерації, одна з ключових фігур Всеукраїнського об'єднання “Свобода”...
Богдан Бенюк здатен зіграти все: бравого солдата Швейка, Кота Бегемота, Москаля-чарiвника, Отелло, Яго, Дездемону, Крихітку Цахес, Карася...
Актор має стільки звань, регалій, нагород і відзнак, що знову таки їх вистачило би на десятьох, але його не гризе зіркова хвороба, у спілкуванні це скромний, товариський чолов'яга, з підвищеним градусом дотепності, принциповості, порядності, чесності, який може миттєво, з іронічною посмішкою присікатися до мовних огріхів або фальші співбесідників.
«Театр карає тисячі пороків, що залишаються судом без покарання, і рекомендує тисячі чеснот, про які умовчує закон. Театр витягає обман і лицемірство з їхніх кривих лабіринтів і показує денному світлу їхню жахливу зовнішність. Театр розгортає перед нами панораму людських страждань. Театр штучно вводить у сферу чужих нещасть і за миттєве страждання нагороджує нас солодкими сльозами і розкішним приростом мужності і досвіду». Так колись написав Фрідріх Шіллер. Народний артист України Богдан Бенюк доводить це своїм життям, що невіддільне від існування його різноманітних персонажів на сцені.
В будь-якій ролі він дивовижно природний, а поза сценою вражає непохитним оптимізмом, який виглядає так апетитно, що його мимохіть хочеться “скуштувати”.
– Пане Богдане, Ви так смачно сміється, що хочеться запитати, з якою стравою Ви себе асоціюєте?
– Я ніколи над цим не думав, але як чоловік, котрий любить українську кухню, розумію, що ця любов коріниться в тому, що я народився на певній території, тому повинен споживати від рідної води і землі, від того, що вони народжують. Отже, я отримую енергію від рідної землі, в якій закопаний пуп. Я не прихильник, приміром, суші чи люля-кебабів, хоч би скільки це не вважалося модним, я надзвичайно далекий від екзотичних страв, тим паче, що у спілкуванні людей це не є головне.
І все ж якщо проводити паралелі зі стравами, які є в українського народу, то віддав би перевагу голубцю, закрученому, фаршированому. До речі на Сумщині є дуже красиве село з чудовою назвою – Голубці, воно мені дуже подобається, коли я їду до Сум, я тішусь навіть від назви цього села. Фарш, який є в середині голубців, може бути різноманітним, від того і смак міняється, тобто це та страва, яка дає можливість весь час імпровізувати. А коли її робить сумлінна добра людина, то голубці заряджаються здоровою енергією. Для мене це дуже важливо, я це одразу відчуваю. Пригадую, як в свій час я вишукував поблизу Києва будиночок, заходив в старенькі хати і розумів, що в деяких з них я не можу перебувати, бо енергетично погано себе там почуваю. Я та людина, яка має приймати світло променя, що йде напряму від сонця, а не заломлюється-відбивається десь і від чогось. І тому я себе так і налаштовую на життя, я мушу сприймати все з перших джерел, без всяких додумок і перекручень. Якщо я на когось ображаюсь, то швиденько відходжу, категорично не живу цим довго, переключаюся на іншу справу, можливо, це від того, що народився під сузір’ям Близнюка, тому один Бенюк зараз дає інтерв’ю, а другий десь бігає, інші справи вирішує. Я не аналізую, чому так склалося, і не хочу аналізувати, виводити якісь формули і казати, що я є тим то і тим, і дофантазовувати себе, напевно, це була б брехня, тому що ми всі під Богом ходимо і треба розуміти: щоб ми там не фантазували і з чим би себе не порівнювали, а керують нами Вищі сили.
– В якому стані готовності перебуває «голубець» Бенюк ?
– Створивши театральну компанію “Бенюк і Хостікоєв”, ми дожили до такого моменту, що розуміємо (як до речі, багато людей, які важать чимало в цьому житті), що потрібно створювати театр. А щоб створювати театр, треба будувати приміщення. А це неймовірно складно, бо якщо взяти історію будівництва театрів в Києві, то вона жалюгідна, їх будували з великими труднощами, а Радянський Союз взагалі жодного театру не побудував, ми користуємося тим, що побудовано до революції.
Отже, треба створювати стаціонарний театр на базі нашої мандрівної команди. Колись, в кінці XIX на початку XX століття існувала трупа корифеїв, яка мандрувала по Україні, тепер у нас є така мандрівна трупа талановитих людей, які збираються з різних театрів, роблять якусь виставу і вона стає репертуарною. Чому стає репертуарною? Бо, по-перше, з великою любов’ю зроблена для глядача, ми не граємося з ним у півфабрикати: якщо декорація, то першокласна, якщо звук, то шикарний, реквізит і костюми – хороші. Тобто ми не ставимо антрепризи, коли беруть два стільця, натягують якийсь шматочок тканини і – все. Тому то у багатьох людей і з’являється думка, що треба відкривати на базі нашої театральної команди стаціонарний театр. Але тільки за умови, що його треба будувати, це дуже важливо, бо входити енергетично в інше приміщення, де вже люди “намолили” на сцені зовсім інше, це не наша стезя, нам треба все-таки буде знаходити ті сили, які б спромоглися в столиці побудувати ще один великий театр, такий як імені Івана Франка чи імені Лесі Українки.
– До нового театру ми ще повернемося, а зараз уточнимо ось що. Я недарма Вас запитав, з якою стравою Ви порівняли б себе. А тепер скажіть, з яких інгредієнтів вона складається, звісно, враховуючи імпровізації кухаря.
– В спектр моєї діяльності входить чимало обов'язків, деякі з них я, мабуть, пропущу, розповім про те, що є на сьогодні домінантним. Про театральну компанію я вже власне сказав, потім без сумніву це театр імені Франка, альма матер, де я працюю вже тридцять років. Чимало сил і часу я приділяю суспільно-громадській діяльності, я є голова Федерації хворих цукровим діабетом України, займаюсь виховання дітей (не тільки своїх). Концертую, тобто заробляю гроші, бо розумію, що театром прожити не можливо, треба знаходити фінансову підтримку для сім'ї, тому не цураюся проводити презентації, концерти, іноді у друзів “беру в свої руки” весілля. Я це вмію робити на хорошому рівні, бо судячи з того, скільки є всіляких запрошень, я розумію, що міг би це робити “хронічно”, але треба все дозувати, бо можна скотитися в будь-який бік.
Ще кіно займаюсь, і телебачення не проти мене, жартома можна сказати, що я не працюю тільки на авіазаводі імені Антонова, але, гадаю, скоро і там ще працюватиму, не знаю, правда, в якій ролі. Без удаваної скромності скажу, що моя всюдисущність говорить про якусь динамо-машину, яка є всередині мене. Хоча багато людей страждає від всеохоплення, як каже у виставі мій персонаж Іван Карась, своє щастя кожна людина тримає в своїх руках, аби тільки не широко заміряв. Має бути повна самовіддача, я повинен все робити до кінця так, щоби потім люди, які мою роботу бачать, знову запросили мене. Якщо я не маю конкурентів в цій справі, тоді маю внутрішнє заспокоєння, що цю роботу зробив на пристойному рівні. І тому часу мені не вистачає звичайно на кого? На рідних, на сім’ю, на дітей, на онуків, яких я не бачу днями і не тримаю на руках, а вони ростуть і запитують: “Де дюдюсь?”. Ці речі є найважливішими в нашому житті, але ми розуміємо це, напевно, запізно, гонка в роботі повинна дати мені внутрішньо знак, що треба зупинитись, однак я розумію, що зупинитись не можна, бо ти як білка заскакуєш у колесо, крутишся, і з цього маховика вискакувати не потрібно, бо це є своєрідний внутрішній стрижень, на якому тримається творчість, – так мені поки що здається, можливо, я і не правий. Хоч би як було, я чекаю того моменту, коли поїду із своїм найменшим сином Богданом і дружиною десь на море, вимкну телефон і на тиждень відключусь від всього. Телефон у Києві не замовкає, слава Богу, це говорить про потрібність і не виробленість до кінця, батарейки ще не розрядилися. Мене бува запитують, як я встигаю все робити. Я відповідаю: “Дуже просто, коли лягаю в ліжко, два пальця встромляю в розетку, ранком встав і побіг по справах знову енергетично заряджений”.
Отже, ті інгредієнти-справи, які я перелічив, власне складають отой голубець, про який йшлося вище. А огорнутий він у велику любов до своєї домівки, до місця, де я народився, до місця, де тато похований (в селі Битків на Івано-Франківщині), де мама похована (в селі Тартаків на Львівщині), і треба поїхати туди і туди. В рідній хаті все залишилося, як було, хоч мами четвертий рік немає, сусіди доглядають так, що виникає враження: мама просто вийшла десь до стайні, курей нагодує і повернеться назад додому. І хочеться туди поїхати, бо там є якийсь магніт, клей або мед, який людину міцно тримає, дає наснагу до життя. Коли я буваю вдома у Карпатах, то відчуваю велику насолоду. Звісно, іноді там “намотується” чимало турбот, які виникають спонтанно, бо сталася біда-повінь, в село дорогу зруйновано, хати повалило, треба допомогти, голова сільради телефонує… Якщо є така можливість, треба допомагати, не я відкриваю цю істину, а відкривають її прожиті роки, ти виокремлюєш, що є найважливіше в цьому світі, і розумієш пріоритети життя, які не нами винайдені й придумані, і чого заслуговує життя кожного, моє, ваше, будь-кого. Ми маємо поважати велич живої людини, яка сама по собі неординарна і надзвичайно цінна, і мабуть оце ставлення з повагою до ближніх також включає цей “голубець”, про який ми говоримо.
– По честі кажучи, серед киян зростає подив у зв’язку з театральною компанією “Бенюк і Хостікоєв”. В якому сенсі? Ви вже казали, що ваша команда усвідомила необхідність створення власного театру. Це добре розуміють і шанувальники театру, адже йдеться про справжніх зірок, які виявили себе в кіно, в театрі, в суспільному житті. Подив насамперед спрямований на владу, яка не розуміє, що плеяда золотих акторів давно заслужила свій театральний будинок, а столиця може придбати стаціонарний театр найвищого ґатунку. Ви тим часом б’єтеся як риба об лід. Чи є в цій справі якісь зрушення? Чи світить перспектива мати свій власний театральний дім?
– Ніяких зрушень-новин немає. У 2008 році артисти в Києві, в Україні мають ті самі хвилювання, які вони переживали і сто років тому. Ставлення і повага до акторів завжди є однаковою. Ви правильно сказали, що ми б’ємося як риба об лід, як власне кожна людина б’ється, якщо доводить якусь справу. Таке наше життя і тому ми не будемо виголошувати, що на сьогодні ми є для Києва якоюсь важливою річчю, бо у столиці є велика кількість всіляких проблем, які треба вирішувати. Люди їсти хочуть, житло потребують, а у нас видовища, або як кажуть, духовна пожива, яка перебуває на якомусь другому-третьому плані. Тому то і руки не доходять до нашої команди у влади.
Найважливіше наше завдання – стукати у двері кабінетів, тим паче, що ми хочемо новий театр побудувати не для себе і не для того, щоб він потім називався театром Бенюка і Хостікоєва, як, наприклад, театр Станіславського і Немировича-Данченко чи Вахтангова… Суттєве в тому, що наші вистави мають певну цінність для глядача, вони повинні бути репертуарними, йти регулярно, а не тоді, коли ми вряди-годи виступаємо на умовах оренди, десь їздимо по містах України. Слава Богу, що ми це робимо, пропагуємо своє мистецтво, бо наші вистави не якась халтура, а поставлені так якісно, що глядач хоче побачити їх знову і знову. Планку, яку ми підняли на першій виставі, ми не опускаємо. Без хвилювань не обходиться, але, слава Богу, є ті своєрідні люди, які дають кошти на постановки, бо мають серце Данко. В цілому бізнес в Україні поки що не український за духом, бо люди, у котрих крутяться чималі гроші, дуже далекі від українського патріотизму, вони стоять зовсім на інших позиціях, цінності у них інші. Слава Богу, пробивається нове покоління українських меценатів, які підтримують мистецтво, серед них керівник комбінату “Дарниця” Володимир Антонович Загорій, який сповідує “принцип”, за яким глибина любові до України вимірюється глибиною власної кишені. Він каже, що не обов’язково будувати якісь палаци, церкви, можна обкопати, огородити, запломбувати дуб, який росте триста п’ятдесят років, або допомогти таланту. Ця позиція надзвичайно важлива і дієва.
Аби здійснити останню постановку “Задунаєць за порогом”, ми знайшли Володимира Лавренчука, який керує “Райфайзен Банк “Аваль”. Він підтримує ініціативи, пов’язані з українською народною творчістю, колективи, гастрольні поїздки театрів. Тобто це людина, яка кохається в українському мистецтві. З часом таких подвижників дедалі більшатиме, але ми живемо в наш час і маємо невеличке коло людей, котрі підтримують ті мрії, які ми хочемо втілити.
Ми розуміємо, що місто на нас як на театральну силу не звертає увагу ще й тому, що ми нібито артисти не міста Києва, як це не парадоксально, бо національні театри імені Франка, імені Лесі Українки підвідомчі Кабінету міністрів і тому міська влада не має впливу на ці колективи. Ми представники не муніципального театру, отже міська адміністрація так і ставиться до нас.
– Невже ім’я не спрацьовує?
– Звісно, імена – не звук порожній. Нас, бува, обзивають “зірками” і таким іншим. Я не люблю цього слова, бо розумію, що зірки є на небі, а астрономи, фізики і хіміки кажуть, що зірка – це сукупність плазми і газів. Гази згоряють і зірки вже немає. От я і міркую: не треба розкидатися такими словами, краще казати, що ми на сьогодні є знані люди, або популярні. Бо завтра можемо прокинутися, а з нами уже ніхто не здоровкається, ніхто нас не знає. Я в своє село приїжджаю і половина молоді мене вже не знає, я йду і бачу: нові люди живуть, не ті, яких я знав. І я розумію, що таким є політ мого життя: частину з того, що Бог відміряв мені, я прожив вдома, а ще більше років живу в Києві, і розумію, що треба прожити на всю котушку. Дивіденди, які я маю сьогодні: звання, статок, репутацію тощо, означають, що я “розхльобую” величезну роботу тих людей, які жили у маминому і татовому роду, страшенно бідували, я знаю, з яких вони багатодітних селянських родин, як вони тяжко на землі працювали… У мене є продовження: діти, внуки. І я розумію, що мені, Богдану Бенюку, треба так себе поводити, щоб не порушити цю гармонію, бо я нині пожинаю чиюсь важку долю, – позитив має передатися далі тим, хто стоятиме за мною і тим, хто переді мною стоїть. Як знайти баланс? Надзвичайно складно. Як вивести на позитив дилему-проблему: побудувати чи не побудувати театр? Звісно, ми можемо піти до прем’єр-міністра, президента, але вони тепер зайняті політичними розборами, їм не до цього. Тому всі ми користуємося тими благами, які не створені нашими руками в роки незалежності, тобто всі столичні театри побудовані за царя-батечка. І влада не думає про те, що все на світі старіє і руйнується. Приміром, чимало українських шкіл в катастрофічному стані (в моєму селі також), вони просто валяться. Зрозуміло, що треба будувати нові та капітально ремонтувати старі, для того, щоб життя продовжувалося. Так само ми в квартирі ремонт робимо, регулярно все поновлюємо для того, щоб жити в нормальних умовах. Руки повинні доходити до всього, бо інакше ми не виконуватимемо належну місію.
Я повинен виконати ту працю на землі, яку мені призначають Великі Сили. Іноді люди мені дякують за громадську роботу, а я кажу: “Люди добрі, та я палець об палець не вдарив, я просто пішов куди треба, підказав декому в потрібний момент, і те потім вистрілило, це якась сила мене зверху вела, казала, що я повинен зробити цю річ. Я далеко не завжди здійснюю фізичне зусилля, певно, на якомусь підкорковому рівні свідомості роблю щось таке, що плюсово спрацьовує.
Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Мирослав Гринишин
Тому про вимріяний нами театр, про те, що побудуємо для нього дім, що так має бути, ми маємо говорити як найчастіше, бо думки і слова матеріалізуються, треба добиватись, іншого способу не існує, треба закотити рукава і не чекати, що хтось з огляду на те, що до нього прийшли Хостікоєв, Бенюк, Наталя Сумська, Мирослав Гринишин чи ще хтось, буде поклонятися нам і помагати, ні, ми звичайні люди, тільки робимо щось таке, чого більшість людей не вміє робити. До нас ставлення повинно бути як до вправних робітників, якщо у нас є хватка, ми своє доведемо. І поміч з'явиться: коли люди бачать, що ти затято прагнеш, тоді все стає на свої місця і здійснюється. Можу навести таку аналогію: багато молоді поступає в театральний інститут, отримує платну освіту, але є обдаровані люди, які не мають коштів платити за освіту, та спрацьовую парадоксальна річ: талановита особистість обов’язково натрапляє на ту людину, яка допомагає, і згодом талант вибивається в люди. Якщо в тобі є внутрішній тепловоз, який тягне потяг мрії, то вона рано чи пізно справджується. Театр ми побудуємо, це точно, аби Бог нам дав життя довше.
– А чи є якісь конкретні зрушення?
– Поки що я не можу сказати, що, приміром, на вулиці Богдана Хмельницького нам дадуть шматочок землі для театру. Але розумію, що далі центру театр виносити не можна, бо є та міська центральна зона, яка має стягувати театралів звідусіль. Такі місцинки є, залишається тільки єдине: переконати всі гілки влади у думці, що необхідно виділити сотки землі для того, щоб на них побудувати театр. Про реальні конкретні речі сказати не можу, але віртуально вже багато чого крутиться довкола цього.
– Повернімося до останньої прем’єри вашої театральної компанії. Яка була мотивація, чому саме матеріал опери Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” був покладений в основу? Я так розумію, що ваша мандрівна трупа має стовідсотково влучати в ціль.
– Мусимо. Ми не можемо собі дозволити зробити виставу, яка була б малоуспішна, а тим паче провальна, тому що навряд чи потім знайдуться люди, які даватимуть кошти на постановки. Ми це розуміємо, ми є недержавна структура, це в державному театрі є можливість провалу, і таке трапляється: вистава проходить двічі-тричі і її закривають. У нас такий ризик виключений, хоча все може статися. Але, слава Богу, ми випустили п’ять успішних вистав – різнопланових, різножанрових: це яскрава італійська комедія “Моя професія – сеньйор з вищого світу” Скарначчі і Тарабузі, драма Джона Стейнбека “Про людей і мишей”, “Пригоди Швейка” за Гашеком, рок-опера “Біла ворона” Татарченка і Рибчинського, і тепер граємо п’яту виставу “Задунаєць за порогом”. Назву ми переінакшили свідомо, бо поставили завдання влити в славнозвісну першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” нову ідею, свіжу кров, аби оживити її. Бо той сюжет, який йде в оперних театрах, написаний ще на початку 19-го століття і він, м’яко кажучи, відповідає політичним реаліям тодішньої Російській імперії, яка воювала з Туреччиною. Тому Гулак-Артемовський, який перебував у Москві і Петербурзі, в основу сюжету поклав лубкову анекдотичну ситуацію: українець Карась напідпитку, дружина його лупцює, турки не зовсім розумні, всі якісь сміховинні-пришелепкуваті. В той час це подобалося публіці, тим паче, що музика чудова, саме в кумедній одежі дійство тоді і могло відбуватися. Але ми живемо в XXI столітті, розуміємо, що історична правда була іншою і події мають по іншому розвиватися.
Коли я пішов зі своїм сином в оперний театр на “Запорожця за Дунаєм”, Богдан в якийсь момент запитав: “Татко, а коли козаки битимуться з турками?”. Я відповів: “Почекай, ще не час”. Вистава продовжувалася без серйозних подій і мій малий раптом каже: “Татко, а не має пульта, щоб перемотати це все швидше?”. І я зрозумів, що динаміка життя сучасних українських людей абсолютно відрізняється від того, що було в ті часи. І щоб вдихнути нове життя в прекрасну цікаву музику Гулака-Артемовського, треба позбавити дійство від історичних прорахунків, які допустив Гулак-Артемовський з певних причин. Та й наші сучасники погано знають історію України, приміром те, що Задунайська Січ – остання в козацькій структурі, що цариця Катерина потім розігнала козаків по всьому світу, після чого в Україні почалося запроваджуватися кріпацтво. Отже, Задунайська Січ, яка в той час облаштувалась уже на території Туреччини, була останнім проявом вільного духу козаччини. З одного боку, це військове формування заробляло собі на життя своїм життя на боці Османської імперії, воюючи з іншими країнами, а з другого боку, українці таким чином ще зберігали певну козацьку самостійність, а, значить, були вогником надії для України. І ми, заглибившись в історичний факт, який в Україні мало хто знає, зрозуміли, що його бажано висвітити, щоб люди замислилися, в яку епоху це відбувалося, чому саме так. До сюжету Гулака-Артемовського ми додали чимало героїчного, також розвили сюжетну лінію, чому українці опинилися за Дунаєм і яким чином повертаються, тому і назва вистави – “Задунаєць за порогом”.
Коли ми покидаємо рідну хату, ми переступаємо поріг, і повертаючись назад, цей поріг знову мусимо переступити. Чимало українців, виїжджаючи, переступають поріг своєї держави, їх по всьому світові розкидано море, вони тужать про повернення на рідну землю, але часто залишаються на чужині, а батьківщина тим часом потребує великої духовної підтримки – аби наша держава існувала і ми по всьому світі не були розкидані, так само як євреї. Власне ця ідея нас гріла, у виставі багато речей по новому зазвучали, натомість ми ні в якому разі не дозволили собі позбиткуватися над чудовою музикою Гулака-Артемовського, бо це наша гордість – перша українська опера. Від уточнення і поглиблення сюжету вона тільки виграла емоційно і в сенсі патріотизму, отже, нічого поганого ми їй не зробили.
По реакції глядачів ми побачили, що вистава їм дуже сподобалась, люди відчувають, що ми працюємо з відкритою душею і бажанням об'єднати українців, сказати, що ми велика нація, яка повинна триматися купи. Це надзавдання виконано нами. Вважаю, ми влучили в “десяточку”, якраз в той час, коли треба, ми ж бачимо, що відбувається на нашому політичному Олімпі.
– Отже, щоб саме ця вистава потрапила в репертуар вашої команди, головна ініціатива йшла від Вас?
– Мушу сказати, що організаторами нашої театральної команди є троє людей, це Анатолій Хостікоєв, режисер Мирослав Гринишин і я. Ми колегіально вирішуємо траєкторію польоту. Матеріал “Запорожця за Дунаєм” так само був колегіально вибраний нами завдяки яскравій музиці, актуальній історичній колізії, яку можна переломити як світло ліхтаря на сьогодення. Ми розуміли, що треба буде звернутися до істориків і літераторів по допомогу. Наприклад, султан у виставі говорить турецькою мовою, адже він представник турків, але потім розмовляє у палаці українською мовою. Чому? Та тому, що султан, виявляється, є правнуком Роксолани і бабуся йому розповідала казки і співала пісні українською і він таким чином знає мову, це у нас відкривається в сцені з Карасем. Цей хід ми нафантазували. В істориків запитали: “Чи можливо це по роках?”. Історики подивилися і сказали: “Так”. Тобто історично ця казка може бути правдою, наша фантазія одразу дала плюс великому дійству, яке відбувається на сцені. Актори турецькою розмовляють, раптом виникає спільна мова з українцями, лунає спів, комедія сплітається з трагізмом подій, відбувається боротьба за кращу долю… багатство внутрішньої палітри завжди викликає інтерес у глядача.
– А хто нові діалоги написав?
– Написали таким чином. Ми з Анатолієм Хостікоєвим запросили літератора Петра Магу і розповіли йому, що саме хочемо втілити. Він на основі цього написав свій варіант. Потім ми з Анатолієм текст опрацювали. Кожне слово обсмоктувалося так, що перестало належати конкретному автору, вийшла колективна праця. На афіші вказано, що всі тексти нам допомагав записувати Петро Мага. Режисуру здійснив Анатолій Хостікоєв, а я з Мирославом Гринчишиним стали співродюсерами. Отак народилася ця п’єса.
– Музичні фахівці давно кажуть, що Сумська, Бенюк і Хостікоєв сформовані співаки, які точно інтонують, мають гарні голоси. Напевно, музичне наповнення останніх ваших вистав не випадковість, а закономірність. Чи не є це свідомою “фішкою”?
– Ми цілеспрямовано взяли в репертуар різножанрові вистави, щоб показати людям і довести собі, що можемо вправно справлятися з глибокою драмою, ексцентричною комедією, рок-оперою, класичною музикою, тобто наш багаж дає можливість втілювати високі твори, які складають гордість будь-якої нації. Цей багаж ніби трамплін-батут, який дає змогу здійснити великий стрибок не тільки нам самим, а й людям, які з нами працюють.
Вокальні дані, які у нас є, цей той Божий дар, що до пори лежав у скрині. Я пригадую, колись режисер Ірина Молостова (Царство їй Небесне), яка поставила чимало видатних спектаклів в Оперному театрі, сказала мені на репетиції в театрі імені Франка: “Бенюк, зачем ты пошёл в драматический театр, тебе надо было работать в оперном театре». Але я працюю там, де повинен працювати, а співоче обдарування, яке в мені є, рано чи пізно повинно було спрацювати і вийти на суд глядачів. Я зараз не беруся обговорювати, якого рівня ця виконавська майстерність, яку нам оцінку можна виставити, на які фестивалі ми можемо їхати, важливо інше: при допомозі вокальних обдарувань і акторських здібностей ми даємо великий позитив глядачам, які дивляться, слухають, дістають велику насолоду і тим енергетично нас живлять. Я Анатолію якось сказав: “Якби ти, я, Мирослав Гринишин були без звань, нагород і відзнак, то нам би сказали, що ми поставили “Задунайця за порогом” тільки для того, щоб отримати порцію якихось нагород, бо вистава надзвичайно потужна і патріотична. Але у нас це все вже є, і у людей виникає інша відповідь на запитання: “А для чого вони це зробили?”. – “Значить, зовсім інші речі стоять за цією командою людей, котрі хочуть в нашій державі Україні донести якісне, змістовне і національне мистецтво кожному з нас”. Отже, перед нами не стояло завдання показати, які ми маємо вокальні дані, ні, ми думали зовсім про інше, нас хвилювала в першу чергу тема. Але вона пов'язана з музикою, вже має своє історичне життя, а ми замислилися над тим, щоб на основі наявного матеріалу зробити героїчну виставу, яка б запалювала людей України – національно свідомих, патріотів. Адже не можна нам бути весь час нацією, яка програє, плаче, ще й жаліє своїх воріженьків і по них плаче. Треба й по-іншому чинити і знати, що наша нація не тільки духовно плаксива, ніжна, вона й неймовірна, наполеглива, тверда, кмітлива, ініціативна, вперта. Всяка.
Нещодавно мені потрапила в руки книга члена-кореспондента Національної академії наук України доктора філологічних наук Миколи Сулими (принесли з Інституту літератури), в ній розповідається про судові процеси в 17-18 столітті на території України: перелюбство, вбивство, крадійство... Все це рясно маємо тепер, але які страшенні кари несли тоді люди за той чи інший вчинок! Вражаюча книжка, вона охоплює різні губернії, починаючи зі сходу і закінчуючи Хмельниччиною, бо нею тоді якраз і закінчувалася Російська імперія, в книзі різко засуджуються речі, які в заповідях Божих характеризуються як вельми погані і в 17-18 столітті мали локальний прояв. Але я акцентую на тенденційності цієї інформації, певній перекрученості (в попередніх джерелах). Лише час розставив все на свої місця. Нині ми всі є свідками інформаційної вседозволеності, коли ЗМІ подають інформацію “по-своєму”, тобто під тим кутом зору, який диктують власники-керівники цих засобів. І ми мимоволі цей інформаційний бутерброд їмо, часто піддаючись певному трактуванню подій. Виявляється, що до суті подій можна дістатися, коли мине енна кількість років і дослідник зможе бачити всі обставини, аби об'єктивно оцінити, чи правдиво вони відображені.
Знову повертаюсь до нашої вистави “Задунаєць за кордоном”. З огляду на те, що ця історія має вже понад двохсотлітню давнину, ми змогли додати до неї ті речі, які без сумніву Гулак-Артемовський теж би нині додав, а так він був пов'язаний тодішніми політичними путами. Без сумніву у нього з'явилися б героїчні сцени, судячи по фіналу і завершальних піснях, але патріотизм він мусив завуалювати. А ми хотіли цей героїчно-переможний аспект визволити, підкреслити, і я гадаю, що нам це вдалося, бо багато людей після вистави підходили і казали, що ми, не користуючись трафаретами, тобто не виносячи на сцену прапори, ікони, вишиванки, говоримо про Україну і наболіле. І люди це розуміють, вважають, що ми зробили мистецьки правильно – не педалюємо, не показуємо візуально прямолінійно, а впливаємо на підсвідомість характерами-образами, вчинками. Так і потрібно працювати, не ляпати багато язиками, зокрема про патріотизм, а робити діло, як роблять нормальні люди.
Мені розповіли, що виявляється в Ізраїлі ті, хто там народився, мають пріоритетне до себе ставлення в державі (передусім з питань працевлаштування) в порівнянні з тими, хто приїхав з інших країн на постійне місце проживання. І в Україні, вважаю, треба культивувати пріоритет національних інтересів, і не треба цього боятися. Нас колись лякали націоналізмом, оперуючи комуністичними аргументами. Пригадую, як у радянському тлумачному словникові я прочитав вправне, гладесеньке визначення, що націоналізм – це реакційна буржуазна ідеологія, яка проповідує національну винятковість, возвеличення однієї нації і презирство до других. При тому було посилання на “буржуазний український націоналізм” (а де він в дідька буржуазний, якщо фактично не було української буржуазії) і на міжнародний єврейський рух – сіонізм, тобто комуністичне вчення вело непримириму боротьбу з єврейством і українством як з двома складовими націоналізму. Але, звісно, це казуїстика, бо націоналізм – це ж любов до свого, ми бачимо, що нині в тій же Росії є чимало патріотів-націоналістів по духу, котрим палець в рот не клади, і це правильно, тому що вони захищають своє, і це зрозуміла річ, і нам, українцям, також треба повернутися до цих почуттів і не боятися брехливих звинувачень з боку людей, які зверхньо ставляться до української держави і люблять її позаяк, хоча в Україні вони солодко годуються, не поважаючи ні народ, ні мову, ні традиції, – абсолютно ніщо українське не поважають, і взагалі ставляться до нас як до другосортних представників людства, котрі на цій території проживають.
Без сумніву нам треба окошитися, зібрати дух в купу і вести політику на порятунок української нації, вона повинна мати пріоритет, бути домінантною. В XX столітті українці пережили колосальні потрясіння: починаючи з 14 року Україну чавила перша імперіалістична війна, потім громадянська, голодомори, другова світова (жахлива зачистка з двох боків: фашистів і сталінців), знову голодомор, Чорнобиль... Все це винищувало українську націю, яка колись нараховувала сто мільйонів людей, тобто в Російській імперії українців було більше ніж власне росіян, і ми звелися до того, що нас тепер залишилося вдвічі менше. Отже, титульна нація повинна мати пріоритети в своїй державі для того, щоб ми стали міцно на ноги, іншого способу нема. Ми поважаємо всіх людей інших національностей, які живуть в Україні, але вони повинні поважати господарів. Залишаючи поріг свого дому, виїжджаючи, як запорожець – за Дунай, я в першу чергу поважаю господаря, який мене приймає, і потім вже відстоюю свої інтереси, це зрозуміла річ. Наша вистава якраз і говорить про те, що українці можуть існувати будь-де, але свій духовний прихисток, свій дах, свою мову, свої найсокровеніші засади можуть проголошувати повноцінно тільки на своїй землі, і це треба захищати всіма способами, це та позиція, яка дає можливість ставати шанованою нацією у великому букеті націй, тішитися життям. Не можна дати себе затерти, це є дуже важливим для українців. В нашій виставі – позитив цих речей, вона повертає українця до іпостасі-ствердження – ми є неймовірно талановиті, і не треба боятися в цьому признаватися. З іншого боку, я сьогодні можу бути знаним, мене впізнають, а завтра мене може ніхто не знати, але я розумію, що в будь-якому разі повинен все-таки існувати і відстоювати те, що є для мене дорогим, бо я на рідній землі живу, де народжені і закопані покоління співвітчизників, які власне складають гордість нашої нації. І вистава – в цьому руслі. Ти мене про музику запитав, а вона ніби на задньому плані стоїть, ми не підходили до неї з точки зору оперного мистецтва, де головне – музика і вокал, де вивчають музичні партії, оркестровки роблять, хоча ми це у виставі старалися довести до певного рівня, щоб було професійно, так, як це здатні зробити драматичні актори. Без сумніву оперні співаки нам можуть дорікнути, і матимуть рацію з точки зору вокального мистецтва, ми оперно не дотягуємо навіть до “трійки” чи “четвірки”, але я в цьому не фахівець і не хочу в це влізати. Однак, а чому б нашій театральній компанії не поставити балет?
– Ви не жартуєте про балет?
– Ні на крихту. Уявляєш, якщо ми поставимо балет! Та про нас скажуть: “Це фанати якісь, вони ще поставили балет. Як вони на це замахнулися?”. І справді: наша трупа грає, співає, і ще танцюватиме не тільки польки і гопак, а й балет. Ми, до речі, обговорювали з Анатолієм Хостікоєвим, що треба взяти відому українську п'єсу і поставити як балет. І ми всі будемо танцювати! Фантастика, здорово!
– Як на мене, ваш театр має два крила: якісне, високе мистецтво і моральність. Навіть у першій сміховинній виставі...
– Ти маєш на увазі “Синьйора з вищого світу”? Так, моральність існує у всіх наших постановках, ти правильно це підмітив, тому що одне без другого існувати не може. Мистецтво, особливо високохудожнє, має свої певні нюанси, які можуть подобатися певному колу людей, знавцям, але коли ще й загал приєднується і коло розширюється, тоді розумієш, що варишся в тому котлі, зміст якого надзвичайно потрібен твоїм співвітчизникам. Отже, якщо на наші вистави люди ходять дуже добре, ми робимо потрібну річ, значить, повинні естетично, етично підходити до глядачів, розмовляти з ними як з партнерами, однодумцями, а не зверхньо, і коли публіка це відчуває, тоді вона з тобою на одну тональність-моральність настроюється. Відвертість, відкритість, щиросердність – запорука контакту. У дитинстві я запам'ятав тих вчителів, які ставилися до мене як до рівні, не ображали, а коли я відчував зверхність, одразу закривався, мов слимачок у своїй хатинці. Я навіть забув, як звуть зарозумілих вчителів, вони зникли з моєї пам'яті, зате людяних добре пам'ятаю, вони теплом залишилися в душі. Так само і в мистецтві, глядачі знають і пам'ятають тих акторів, яких люблять за повагу і щирість до себе. От нам кажуть: “Вас дуже люблять глядачі”. Тому, що ми глядачів любимо, йдемо до них з відкритим серцем і закликаємо їх до чесної розмови, інакше вони до нас не підуть, зокрема на “Задунайця за порогом”. Отака нам в голову прийшла фантазія, ми віддали її на суд людей. Чи можливий такий варіант існування героїв? І глядач каже: можливий, ми приймаємо, ця гра нам подобається, бо вона працює на українство, на правду історії, на моральність. Ми не спотворюємо Гулака-Артемовського, не перекручуємо історичні події, робимо тільки позитивні речі. На теплі, на серці все тримається, світла людина – це правдива і приємна людина.
– У ваших виставах червоною ниткою проходить проблема національної свідомості. Тому й задам не “артистичне” запитання. В чому, на ваш погляд, головна помилка нашого політикуму, через яку Україна розколота навпіл? Яким чином треба діяти, щоб консолідувати народ? Ви своїми виставами консолідуєте, але як втовкмачити здоровий глузд тим, хто б’ється за крісла?
– Мені здається, що проблема розбрату – біда всіх українців. Ми є м'якотілі люди, які не вміють кермувати на керівних посадах, це потребує великих знань, неймовірного внутрішнього стрижня, мудрості і твердості. Не кожному з нашої української братії це вдається. Велика помилка полягає в тому, що ми не вміємо виконувати до кінця ті закони і укази, які у нас є, ми не дотримуємося “правил руху” життя, на будь-якому рівні кидаємося словами і абсолютно за них не відповідаємо: як у своїй родині, так і на керівних посадах найвищого рангу, це призводить іноді до трагічних наслідків. А слово – об'єктивно вагоме, має схильність матеріалізуватися, а ми до нього не прислухаємося, не вміємо цього робити. Нам треба разом вчитися вмінню існувати у кодексі правил, які вже є в нашій державі, а вони є добрі, Конституція у нас нормальна, і законів чимало нормальних, тільки треба їх виконувати, не тягти в різні боки, бо будь-яку тезу можна спотворити, є люди, які можуть довести, що рідна мама не твоя мама, і взагалі будь-що довести до абсурду.
Всілякі є люди. Але мені здається, що злий умисел, який криється у подіях, що крутяться навколо нас, повинен рано чи пізно вийти на світло, зникнути. Кому це першому в голову прийшло поставити в державі питання двомовності, якої душі цей чоловік? Чому це питання розбухнуло до такої міри, що ми тепер повинні битися з ним як з повітряним млином, доводити, що його не повинно бути, адже воно входить в сферу тих положень зміцнення держави, які є табу, тобто аксіомами, які не порушуються – кордон, мова, нація. Це є зрозуміла непорушна річ, все має відповідати титульній назві країни. Але наше життя викручено в бік розвалу, бо є люди не тільки з двома язикам (тобто роздвоєними), а ще з купою облич, зрадливою душею, з ворожим світоглядом тощо, і ця “багатовекторність” надзвичайно шкідлива. Краще мати справу з людьми, які мають два ока, два вуха (тобто вміють добре бачити, слухати) і один розумний язик, щоб менше балакати, бо язик для багатьох – це біда. Українцям життєво необхідно розібратися зі своєю неймовірною відповідальністю, яку треба виконувати від “а” до “я”. Добро має нейтралізувати підлість, цей процес тривалий, але державні структури і керівники країни повинні робити семимильні кроки для того, щоб чергове покоління (а це не багато – 20 років) забуло питання про мову: це має бути закладено в дитячому садку і в школі. І не буде ніякого мовного питання, і у політиків не буде підстав спекулювати ним.
Повторюю: треба до кінця виконувати закони, тоді ми зможемо зберегти свою духовність, іншого способу нема. На жаль, і духовність наша теж дещо перекручена, ми втратили багато речей, я пригадую, як погорільці приходили до нас в село і люди ділилися з ними, можна було переночувати в будь-якій хаті. Я нещодавно по радіо чув, як один іноземець пішки проходив по Україні і, виявляється, його пускали ночувати, годували. У нас це ще є, і дай Боже, щоб збереглося, на жаль, місто вихолощує душу, робить людей байдужими, вони втрачають спорідненість з природою, що є дуже важливим, бо ми є діти природи в першу чергу, залежимо від неї, ми не діти міста. Але про це забуваємо. Духовність, яка нас рятує, це спадок від попередніх поколінь, ми ще не розплескали до кінця з тієї мисочки, її вміст треба оберігати відповідальним ставленням кожного до своєї праці і своїх слів, скільки вже можна казати банальності: кожен передусім повинен звернутися до себе і зрозуміти: я повинен відповідати за свої справи і слова. А у нас, на жаль, все догори дригом.
Як знайти ту форму чи формулу, щоб працювала проти розколу? Напевно, є ті люди, які ці формули вже вивели, але я їх не знаю. Значить, треба бути принаймні чесним по відношенню до інших людей і до себе, з малого почати і не ляпати язиком пусте, особливо державникам.
– Януковича запитали: “Як ви ставитеся до святкування Дня Незалежності?” і він відповів: “А що, є таке свято?”.
– У нього було чимало перлів, приміром: “Я просто приречений бути президентом”. Геніально звучить: він приречений… І такі речі каже один з ключових політиків в Україні. І що ж це за ставлення до нашої держави, якщо з приводу дня Незалежності такі висловлення? Тоді у мене виникає претензія до президента, генеральної прокуратури, СБУ: на такого політика давно треба завести кримінальну справу, тому що кожна держава себе оберігає, а тим паче від тих, хто зазіхає на її незалежність і національну безпеку. Треба мене, Бенюка, поставити керівником СБУ, я би порядок швидко навів (сміється).
– Після вистави “Отелло” Шекспіра, де ви грали разом з Хостікоєвим, я ледь не захворів, до такої міри мене пошматували зрадливість і підлість Яго. На другий день я випадково зустрів Раїсу Недашківську, поділився з нею враженнями і вона сказала, що деякі вистави заборонила б, зокрема й з Шекспіра, бо вони “рвуть” психіку, нервову систему людини. А яке ваше ставлення до цього? Чи треба забороняти деякі вистави, в яких анатомують підлість, або забороняти брутальні постановки, які смакують людські недоліки? У зв'язку з цим цікаво дізнатися, яким чином Ви примудряєтеся бути веселим, оптимістичним, не хворієте, не ламаєтеся, не депресуєте, швидко відновлюєтеся. Для мене це загадка: як можна при такому напруженому ритмі життя як у Вас, після складних вистав сміятися і жартувати?
– До рецептів ми з Анатолієм Хостікоєвим до кінця не докопалися, поки що існуємо так, як існуємо. На цю тему у мене були розмови з викладачами в театральному університеті, зокрема з приводу школи перевтілення Станіславського: чи треба актору до кінця входити в образ і наскільки “хворим” він вийде з нього, скільки днів доведеться поновлюватися емоційно й психологічно і таке інше. А ще мені пригадується розповідь про Амвросія Бучму, який працював в театрі імені Франка, про славнозвісний епізод, в якому Бучма тримає піджак загиблого сина, повертається спиною до глядачів і спина в нього здригалася, і зал ридав від того, що батько плаче, а Бучма в цей момент знаходив за кулісами акторські очі і, кажуть, розповідав анекдоти. Мені ближче ця бучмівська “метода”, бо я розумію, що психічно не нормально, якщо я не дивлюся на свій персонаж, який граю, тут же очима збоку. Приміром, кіт Бегемот, якого вчора грав в театрі Богдан Бенюк, це є Бегемот бенюківський, а не булгаківський. На другий раз у цій виставі Бегемота гратиме Анатолій Гнатюк, це буде Бегемот гнатюківський, бо Толя наділяє його своїми людськими якостями, які притаманні тільки йому. В будь-якому разі, граючи того чи іншого персонажа, я обов'язково стою ніби збоку, хоча спочатку вхожу на декілька секунд в нього, намагаюсь цей образ натягнути на себе – на ті сприйняття, відчуття, які б я переживав в аналогічній ситуації, якби в неї потрапив, і в цьому нічого страшного чи небезпечного немає, тому що я потихеньку відходжу від вирішального психологічного удару сокирою по голові. Я вважаю, вміння не переборщити ні в один бік, тобто корегувати-збалансовувати, де ти є персонаж, де ти є сам, на якому моменті входиш в роль, на якому виходиш – це і називається відчуттям професії. Є такий давній хороший анекдот. До корифея підсідає молодий артист і каже: “Мені в першій дії треба зіграти підпилого чоловіка. Щоб ви мені порадили? Як підійти до цієї ролі?”. Корифей відповідає: “Це дуже просто. Ти заходиш в театральний буфет, береш сто п'ятдесят, випиваєш і виходиш на першу дію, граєш підпилого чоловіка”. Молодий артист підбадьорюється: “Дуже дякую. В другій дії мій персонаж повинен бути вже п'яний. Щоб ви порадили?” – “В антракті ти знову йдеш в буфет, додаєш як слід горілочки, доганяєш пивком і другу дію граєш п'яний під прожекторами, тебе якраз дістане, все буде добре”. Молодий киває: “Спасибі вам велике, правда, є один поганий момент: у третій дії мій персонаж повинен бути абсолютно тверезий”. І корифей посміхається: “А це вже, синочок, майстерність”.
А тепер щодо заборон. Якщо вистава не матиме відгуку в людей, вона “заборониться” сама. Як можна на території України заборонити, приміром, приїзд “естрадних звйозд” (я так їх називаю)? Якщо вони мають у нас певний попит, люди ходять на них (як і на скандальні театральні вистави) і їм це подобається, то можна робити висновок про те, наскільки суспільство хворе, яким є відсоток попсарів, еротоманів чи садомазохистів. Попит треба старатися повернути в таке русло, щоб публіка далі не опускалася, і психологічно впливати. А забороняти в ніякому разі не можна, тому що заборона викличе зовсім інший ефект.
Підлість, яка є в Яго і яку ми розвінчували у виставі, у Шекспіра виписана більш різко і докладно (ніж залишилось у нашому сценічному варіанті), бо в шекспірівській час підлість трактували більш прямолінійно, поганий мав бути одразу для публіки поганий, такий тоді глядач був: йому треба було тричі показати і сказати (аби нагнітити ситуацію), що це мерзотник, що він підло робить. А нині ми на нюансах працюємо, бо розуміємо світ змінився кардинально, що підлість з нами спілкується щоденно, дивиться в очі, йде на контакт, ніби допомагає нам і в якийсь відповідальний момент робить той вчинок, який перевертає наше життя. Ми це бачимо у Верховній Раді, у Кабінеті міністрів, у секретаріаті Президента, всі політичні діячі працюють на межі шекспірівських стосунків: думають одне, говорять друге, роблять третє. І живуть “нормально”, спілкуючись між собою на вечірках, навіть цілуються. Я це бачу на всіляких заходах. Запеклі вороги усміхнено розмовляють, п'ють коньяк, обнімаються на прощання. А потім знову поливають брудом один одного. Виходить, така у них мораль, жахливо викривлена, і наше суспільство хворе, якщо з цим мириться, ми мусимо лікуватись всі разом. І в мистецьких закладах трапляються ненормальні речі, наприклад, у нашому театрі імені Франка поставили “Ревізора” Гоголя, осучаснили його до такої міри, що дія відбувається у лазні, йдеться про педерастію і таке інше. Це тим більше шкідливо, що на Гоголя ходять переважно учні шкіл, які зазвичай його не читають, а після відвідин перелицьованої вистави кажуть: “Виявляється, Гоголь класний чувак, соврєменний, говорить про ульотні речі”. Але класика викривлено. Від таких речей на сцені і в житті треба позбуватися.
Зрада не відбувається ні з того, ні з сього, її культивують. Є чимала небезпека в телепрограмах Савіка Шустера, котрий мандрує з каналу на канал під маркою великої демократичної свободи, а насправді зіштовхує і стравлює відомих українців, і на це дивиться вся країна, нервозність охоплює кожного її жителя. Відбувається руйнування держави. Однак ніхто не хоче на себе взяти відповідальність із можновладців і вплинути на інформаційний простір своєї держави, щоб очистити його від розбрату. Та і як його очистити, коли він належить не українцям і не Україні, щодня наші громадяни одержують інформацію з ворожих для них телеканалів. Чому авторитетні люди, вчені, письменники не скажуть про це в повний голос? Чому переконливо не пояснять, що означають націоналісти для країни, адже, повторю, націоналізм – це любов до всього, що складає поняття етнос. Мовчать віце-прем'єр з гуманітарних питань, міністр культури… Може, ще й тому, що у державних структурах працюють з острахом, розуміючи, що більше півроку там не протримаються.
– Тобто нащо робити якісь радикальні вчинки, за які тебе потім будуть критикувати і шельмувати.
– Тоді навіщо пертися на цю роботу? Якщо вже йдеш, то відстоюй ті пріоритети, які в першу чергу працюють на державу Україну.
Досі висить над нами ідеологічна викривленість, мов дим над паровозом з комуністичними гаслами, тому стосунки, які у нас вибудовуються, викривлені. Не треба забруднювати джерело, яке б'є з землі і не треба будувати водогін словоблуддя.
– Які у Вас нині стосунки з керівництвом театру імені Франка? Як складається творче життя, які перспективи?
– У листопаді в театрі імені Франка випускаємо виставу “Фауст” Крістофера Марло (це догетівська історія), там я маю цікаву роль блазня, граю разом із Володимиром Ніколаєнком, Богданом і Остапом Ступками. Режисер – Андрій Приходько. Потім маю зіграти в “Одруженні” – до ювілею Гоголя (навесні), виставу ставитиме режисер Валентин Кузьменко-Делінде.
Щодо стосунків з керівництвом театру імені Франка, то вони тепер притишені. Суть полягає в тому, що весь конфлікт був замішаний на репертуарній політиці театру і на тих етичних речах, які театр може собі дозволяти. Необхідно колегіально добиватися того, щоб діяла певна етична цензура. Вона потрібна!
Нещодавно мені зателефонували як члену комісії з етики при Кабінеті міністрів і сказали: “Ваша комісія заборонила показувати по телебаченню кліп Кузьми”. Я відповів: “По-перше, наша комісія ніколи не забороняє, а тільки рекомендує звернути увагу ЗМІ на певні неподобства. А ЗМІ повинні відреагувати на це і остаточно вирішити, чи етично транслювати певні речі”.
Еротика на наших телеекранах занадто рясна і провокаційна. Це все одно, що перетворити продуктові магазини у секс-шопи. До того, ще не дійшло, а от коли заходиш бува в якийсь магазин електроніки, там раптом показують шалену порнуху. На це дивляться малі діти, а їхні батьки не знають, куди подітися.
Має бути не система заборон, а система унормувань, як всюди у світі. У США ти не побачиш на жодному телевізійному екрані розгнуздану порнопрограму чи порнофільм; хочеш дивитися круту еротику – підключайся за добрі гроші до спеціального кабельного каналу, який працює в глупу ніч. Ці умови не для дитини, а у нас вмикаєш канал із звичайного пакету і майже в будь-який час демонструють статевий акт. Жах. От я і переживаю: що в цей час робить мій одинадцятирічний Богдан, чи уроки вчить, чи спить, чи дивиться “хороший фільм”, де тьоті з дядями раптом перевертаються. Ми зачепили наріжну річ: етичну міру, яка має бути складовою нашого світогляду. Яку ми маємо “відсотковість” свого морального зору на всілякі проблеми: чи у нас мінус три, чи плюс два, чи сто відсотків. Я думаю, що найважливіший орієнтир – як ставитися до світу – давно напрацювали наші батьки. Я тата не пам'ятаю, знаю про нього тільки зі слів, мені було півтора роки, коли він помер, а от мама для мене збереглася в пам’яті багатогранно і чітко, я порівнюю її з ластівкою, яка за будь-яких умов (дощ чи не дощ) летить до гнізда, де пташенята жовті дзьоби розкривають, а вона їх годує. Для моєї мами ідея фікс – безмежна турбота про трьох синів, аби ми були ситі. Бувало, ми сиділи за столом, наприклад я і Микола (Петро вчився в інституті) і їли щось смачненьке з однієї тарілки, а мама казала: “Ото б Петро посмакував, якби він був тут з нами”. Сиділи Петро і Микола, мама так само казала про мене. І ми розуміли, що те об'єднання, яке за столом сиділо (“Ото щастя, коли всі зібралися”) – це є щось найважливіше в житті, як та духовність, котра об’єднує наше українство: любити один одного, бути чесними, працьовитими.
Має бути опікунство над тією любов'ю, над тими людьми, з якими живеш. Божа рука веде нас по життю і кожному розмічено своє, але серед всього дуже важливо не ранити людину, шкода, що ми це розуміємо надзвичайно пізно, коли вже маємо життєву практику, обережність, врівноважену філософію. А з іншого боку, був би Бенюк такий філософ у 20 років і говорив розважливі речі, то тоді не зміг би зробити багато яскравих вчинків, на які спонукає юність, всілякі перестороги, гальма, мене спрямовували б в інше русло. Напевно, правильно кажуть: коли ми живемо на повну – тоді справді живемо, тоді воно і добре, це є великий кайф.
Українство, яке передали нам батьки, неймовірне відчуття природи, любов до живого (мені малому казали: не можна ластів'ячого гнізда збивати, хата згорить”), молитва “Отче наш”, яку мама мене навчила читати, обкладали душу такими речами, що моя поведінка, моє життя “йшли” по стежині до головної дороги, яка веде всіх до Храму. Свій скарб нам треба встигнути передати молоді, бо зовсім інше насувається на нас: наркотики, маскульт, жага грошей, телемаячня, страшні мультики, ще чимало речей, які людині, котра не зміцніла, не вміє добре стояти на землі, можуть нашкодити. Я, приміром, можу елементарно вимкнути телевізор, або внутрішньо відсторонитися і всяка дурня не потрапляє в мою психіку, але ж дитина прикипає до цього і починається вплив-деформація.
– Я бачив на виставах за участі Вашого друга Анатолія Хостікоєва несподівані казуси. Приміром, під час спектаклю “Кін IV” на балконі почала бешкетувати молодь (потім з'ясувалося, що це були четверо підпилих курсантів міліцейської школи). Анатолій підійшов до балкону, підняв шпагу і сказав: “Ще слово і я йду з вами розбиратися”. Пустуни принишкли, а публіка вибухнула оплесками. На іншій виставі, коли в залі голосно залунав мобільник, Анатолій Хостікоєв і Наталя Сумська миттєво зорієнтувалися і почали під ту музику танцювати. А які “хохми” з вами траплялися?
– Анатолій Хостікоєв – майстер ситуацій, тому з ним дуже легко працювати, бо він відгукується на будь-який порух душі і несподіванку. Внутрішнє відчуття партнера, атмосфери – це колосальний дар, а коли це ще твій однодумець по театральній вірі, перед яким ти не боїшся відкритися, котрий ніколи не образить твій внутрішній світ, бо інакше ти одразу скуто почуватимешся, тоді з таким колегою можна працювати дивовижно тонко в будь-яких обставинах.
Пригадую, як ми поїхали на фестиваль в Единбург з театром Малахова, показували дві вистави: “Сон у літню ніч” і “Яго” за Шекспіром (ми змінили назву, бо все акцентується саме на цьому персонажі). Потім мерія влаштувала в старовинному палаці зустріч, на яку запросили нашу трупу і учасників наукової конференції, які досліджували східну філософію. В урочистій обстановці з'явився мер в середньовічному костюмі, прикрашеному орденами, медалями, підвісками... Згодом: невеличкий фуршет, тости, спілкування, ми через перекладачів розповідаємо про Україну, філософи – про своє, чарочка за чарочкою, атмосфера стає розкутою, пішла розмова без перекладачів за допомогою міміки і жестів, ми свої пісні співаємо, господарі – шотландські й англійські. І раптом вся ця публіка просить нас, артистів, заспівати “Калінку-малінку”. Я міркую, ми ж з України приїхали, чому маємо співати “Калінку-малінку”, заспівали з Анатолієм під гітару ще одну українську пісню. А вони знову просять “Калінку-малінку”, напевно, шотландці і філософи не дуже розрізняли, де “Калінка-малінка” закінчується і починаються зовсім інші пісні, я розумію, що в такій ситуації треба заспівати “Калінку-малінку” і звертаюсь до акторів: “Хлопці, хто пам'ятає, як починається заспів?” Приспів у всіх на слуху, а початок ніхто не пригадав. Тоді я Хостікоєву кажу: “Толя, ти знаєш, як зіграти “Калінку-малінку?”, він каже: “Запросто”. – “Давай грай, а я заспіваю”. І вийшов такий единбурзький варіант “Калінки-малінки”, тут же з льоту:
“Взвейтесь кострами синие ночи, Мы – пионеры, дети рабочих! Близится время светлых годов, Клич пионеров – всегда будь готов!”. І з хлопцями разом: «Калінка-малінка!..»
Так ми три куплети відспівали, наші артисти під стіл позалазили від сміху, але найголовніше, що в той момент все народилося абсолютно легко, британці наш спів за чисту монету сприйняли, вони отримали те, що хотіли, а нам весело було, ми не тільки піонерів могли замішати, а й будь-що на світі, бо я не пам'ятав всіх трьох куплетів, тому перший гуртом співали (звісно, на мотив “Калінки-малінки) ще двічі з великим захопленням.
З театром величезна кількість казусів пов'язана, приміром, на вихід запізнюєшся, або невчасно виходиш, або раптом сцена зупинилася і декорація не повернулася, це ті речі, які обігруються елементарно. Ми мали багато пригод у нашому “Швейку”. Граємо якось виставу в театрі оперу і балету у Львові, повний зал, гарно приймають, ми доходимо до славнозвісного епізоду, де суть нашої гри в двомовності, Хостікоєв говорить фразу: “Скажите, мне Швейк, а почему вы всё время говорите на чешском языке?», я відповідаю: “Бо я чех”, ну і, безумовно, в залі всі розуміють, що російська мова Анатолія – це німецька, а чеська – українська. І раптом хтось з гальорки кричить: “А ти москаль!”. Ми з Хостікоєвим гальмуємо, розуміємо, що там сидить ревний любитель і відстоювач української мови, його вже просто дістало мовне питання, він це абсолютно щиросердно вигукнув, з душі випурхнуло, але він притих, і зал затих, а Толік гарно відреагував: він з розумінням подивився наверх. Ми з глядачем у диспут не вступали, бо розуміли, що це не та ситуація, коли можна дискутувати. А пізніше у сцені святкування дня народження Лукаша згадали того глядача з гальорки, зал оваціями відреагував на ту імпровізацію і публіка побачили у сценічному дійстві українську реалію.
Ці речі надзвичайно тонко обігруються тими акторами, які знають, нащо виходять на сцену, вони купаються в матеріалі і будь-яку несподіванку повертають на користь образу. У нас з Анатолієм подібне часто трапляється – ми працюємо з задоволенням, чекаємо своїх вистав, бо кайф ловимо також від того, що люди ловлять кайф. Нам подобається вносити всілякі нюанси і потім сміятися з цього. Є ще у “Швейку” гарна сцена, де ми сидимо двоє перед тацею, на якій стоїть шампанське, два фужери і Хостікоєв розповідає про своє перше кохання, яке у нього було в шість років, і замріяно додає: “Ах, Швейк, какой я счастливый человек». А я дивлюсь закохано на цього героя, красивого чоловіка. (Глядачі потім кажуть: як гарно виглядає ця захопленість, з якою персонаж Хостікоєва розповідає, і захопленість, з якою я слухаю, переживаю, це намальовано на обличчях). Далі Толік промовляє: “Швейк, вы знаете, я никогда не был одиноким», тобто він говорить про те, що весь час крутився між людьми. А в нашому колі є режисер на прізвище Одинокий, його однокурсник – Богомазов, і тільки-но Хостікоєв говорить цю фразу і робить легку люфт-паузу, я йому тихесенько, так, щоб тільки він чув, кажу: “Так ви не тільки Одиноким, ви й Богомазовим ніколи не були”. Бачу Хостікоєв тут же “розколовся”, але продовжує вести роль, тобто у руслі сценічної гри ми ще між собою граємося, і це надзвичайно цікаво, тому і виникає додатковий живий інтерес з боку публіки, вона шаленіє, коли бачить, як двоє здорових бевзів граються, мов малі діти. Володимир Миколайович Оглоблін (режисер, який мене зробив як артиста) сказав гарну фразу: “Допоки артист зберігає в собі дитинство, він цікавий артист”. Дійсно, не втрачаєш дитяче світосприйняття, тобі вірять. Коли дитині скажеш: “Це глибоке море”, вона ніколи туди не ступить, буде тебе оберігати: “Чого ж ти йдеш, там же море”, вона вірить на сто відсотків, що це море. Це дуже цінна якість для акторства, і не правильно казати, що дитина (чи актор) є психічно ненормальна, ні, це уява так спрацьовує, це зовсім інша річ, яка до хворобливості не має ніякого відношення. Знову ми повернулися до того, як підходити до нашої професії. Виявляється, школу Станіславського треба ділити навпіл, хоча здавна нас учили: тільки на перевтілення треба працювати. Але ж треба враховувати психіку актора, і тоді його школа набуває зовсім іншого ракурсу, виявляється має бути збоку третє око, ти маєш дивитися на себе, на те, що робиш, бо інакше зайдеш в клініку, а тоді станеш не цікавим, хворі люди це хворі люди.
– Що Ви бажаєте за необхідне і важливе додати до того, що тільки-но пролунало?
– Пропоную випити з тобою каву з коньяком, але я не можу, бо за кермом.
Для fisher7_Цікаво продовжити. Ну, найперше всіх хочу привітати із світлим святом Різдва! Щастя, миру і добра ВАМ!
На рахунок "моя хата скраю" - то є поширена думка про стереотип українського мислення. І хоча я не зовсім погоджуюся із тим, що це...››› Роман| 09.01.2009, 23:57
Романові і Володимиру - обом. Громадська самоорганізація як суспільне явище була і є. І буде. Нема потреби її створювати. Майдан - один з проявів цього ПОСТІЙНОГО процесу в нації. Нема потреби створювати температуру пацієнту, достаньо її виміряти або відчути....››› Fisher7| 07.01.2009, 22:24
Шановна, пані Ніно!
Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим!
Щастя і здоров`я і Божої любові!
Хочу подарувати Вам кілька нових пісень:
РАДІСТЬ МОЯ, УКРАЇНО!
Я не шукаю Україну –
Вона у дітях і в мені.
Історію Руси величну
В казковім бачу я у сні.
Про...››› Володимир Мангов| 07.01.2009, 20:57
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
Я переконаний, що Богдан Бенюк – геніальний актор. Він примудрився бути таким навіть у нашій необлаштованій, скаламученій країні, у якій обставини змушують творчу особистість відволікатись на будь-що, аби вижити. 
