23.12.2008, 11:24
Театр – це спосіб вирішення життєвих проблем
Скульптура буває підкреслено рельєфна, різка, гротескова, натомість не позбавлена півтонів, варто тільки поміняти ракурс огляду чи освітлення. А є скульптура примхливо-нечітка, летюча, м'яка, вислизаюча.
Якщо вже порівнювати зі скульптурою, то актриса Київського академічного театру «Колесо» Наталя Надірадзе (точніше, її персонажі) явно належить до першої категорії – рельєфної, рвучкої. Хоча поза сценою вона буває акварельною, ніжно-мрійливою.
Її персонажі гучні (але не крикливі), чітко окреслені (та не без імпровізації), їх часто вирізняють жорсткість, твердість, сварливість, гротескність, саркастичність, але раптом якийсь жест, поворот, погляд – і вихлюпується чарівна жіночність, сум утомленого доброго серця, котре все розуміє.
Заслужена артистка України Наталя Надірадзе вміє бути дуже різною: пристрасно-загадковою міс Гідденс у виставі “Terra incognita” (Г.Джеймс), жінкою-фельдфебелем з кінськими” замашками в “Генералах у спідницях” (Ж.Ануй), моралістично-надломленою Ніною в спектаклі "Ліка” (А.Зурабов). А які колоритні, несхожі народні образи – Параска (У Києві, на Подолі...” М.Янчука), Солоха (“Вечорниці” Н.Жилянської, І.Кліщевської), Ціпа Львівна (“Шантрапа” П.Саксаганського).
Є артисти, які так грають на сцені, немов гладять публіку по голівці. Наталя Надірадзе зазвичай рішуче бере глядача, вибачте, за барки і при цьому не обов'язково витрушує з нього душу, але дещо істотне втовкмачує. Такі дотики до сприйняття не можуть не запам'ятатися, вельми колоритно і рельєфно актриса це робить, причому «зіткнення» образа з публікою не здаються грубими, ти, глядач, розумієш, що з тобою не сюсюкають, а прошибають твою можливу зашкарублість, аби ти підлікувався й очистився.
Додамо, що Наталя Надірадзе має цікаві кіноролі, працює також на телебаченні режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів.
«Все те, що відчуває наша душа у вигляді невиразних, неясних відчуттів, театр підносить нам у гучних словах і яскравих образах, сила яких уражає нас», – прозорливо відзначив великий Шіллер. А розумник Герцен сказав: «Театр – вища інстанція для вирішення життєвих питань».
– Пані Наталя, Ви, напевно, підраховували, в якій кількості вистав граєте.
– Ні. Чесно скажу, я ніколи не підраховую скільки мені перепаде грошенят і у скількох виставах граю. Я вважаю, життя має йти своїм ходом, важливо, щоб було відчуття наповненості ним, усвідомлення, чи все зробила, чи, може, десь не реалізувалася, тоді в мене на певному етапі виникає бажання досягати чогось.
– Чому я про це запитав? Відвідуючи театр "Колесо", я влучно потрапляю на вистави за вашої участі – "У Києві, на Подолі...", "Генерали в спідницях", "Шантрапа", "Ліка", "Портрет планети", “Гра на клавесині”, і в мене виникло враження, що Ви зайняті ледь не у всьому репертуарі.
– Це, мабуть, мені так щастить (сміється). У нас велика кількість вистав в репертуарі – за тридцять, а я зайнята не так вже й багато. Тут, певно, дві причини. По-перше, я працюю не з самого початку створення театру (у нас зберігаються майже всі постановки), по-друге, я ще зайнята іншими справами, і по-третє, я може, не достатньо активна в пропонуванні себе на певні ролі, а можливо, в чомусь мене не бачать, та й з віком уже не хочеться гнатися за кількістю, потрібна якість, мені не цікавий будь-який матеріал, коли ж є чудова п'єса, тоді я в неї занурююся.
– Невже у Вас є можливість вибирати чи відмовлятися?
– На щастя, у нашому театрі художній керівник Ірина Яківна Кліщевська зважає на наше бажання, настрій, життєві обставини, пропозиції, зрозуміло, в певних межах, останнє слово за нею. Деякі ролі я проминула, зокрема вона мені пропонувала моновиставу, здається, шведського автора, але не сподобався матеріал, Ірина Яківна мене не силувала.
– Спектр ваших ролей напрочуд різноманітний: Ви граєте персонажі гротесково смішні, ліричні, трагічні, фарсово-кумедні, тобто Ви актриса без амплуа, про таких кажуть: гострохарактерна. Цього потребує своєрідний, специфічний театр “Колесо”, в репертуарі якого є все – від авангарду до традиції, чи це ваша акторська природа?
– Я зараз не торкатимуся того, чи все мені вдається однаковою мірою, адже про це судити режисерам і глядачам, але те, що діапазон ролей чималий, мені дуже подобається.
Я починала у певній мірі смішно, мене від початку, як я поступила до театрального інституту, “тягли” на героїню (напевно, через те, що висока). А я, якщо вже зайшла мова про амплуа, була домашня, дуже інфантильна дівчинка, вся із себе інженю (актриса, яка грає юних дівчат, – В.К.). І ця невідповідність справжньої сутності тому, що я грала, довго заважала мені і режисерам бачити те, в чому я можу на сто відсотків проявитися. Але життя з часом змушує нас бути більш мужніми, самостійними, гнучкими, воно виховало в мені певні риси, які потрібні вже для ролей драматичного плану. Та й величність випадок допоміг. В театр “Колесо” я прийшла на заміну Віри Щурівської, яка поїхала у Польщу до
чоловіка, вона ж мене і запропонувала, Ірина Яківна погодилась. Мені дісталися дві комедійні ролі, я їх досить вдало грала, та відчувала, що не вистачає чогось драматичного, важкого. Американський режисер Ніл Флекман вибрав мене на роль міс Гідденс у виставі “Теrra inсognita”. Це складна роль, і вистава на той час (1995 рік) мала дуже складну форму, яка не всіма глядачами сприймалася, треба було публіку щоразу завойовувати, і щастям було, коли це вдавалося, ми, актори, тоді згуртувались на цій виставі, а мене ця праця тоді заповнила вщерть. 
Вистава "Теrra inсognita"
Та скоро закортіло чогось мелодраматичного. І як подарунок дісталась роль Ніни у виставі “Ліка”. Певно, є сили, які нас ведуть, бо якщо добре попросити і ти готовий до справи, тобі дають це здійснити. Коли я опиняюсь в обіймах певного амплуа і мені починає чогось не вистачати, з'являється нова роль. Так прийшла вистава “Емма” (за романом Флобера “Мадам Боварі”), до речі, надто важкий для мене спектакль, в якому я викладалась, як кажуть, до останньої клітинки. Ця робота теж була для мене важливою і цікавою, навіть етапною. Потім захотілось чогось комедійного, веселого, я зіграла Солоху (“Вечорниці”), Параску “У Києві, на “Подолі...” тощо. Мене влаштовує такий перебіг подій, інакше було б не дуже цікаво.
– Акторська праця неймовірно важка емоційно, психічно, фізично. Народна артистка України оперна співачка Людмила Семененко якось мені пожалілась, що після вистав потім всю ніч подумки проспівую всю оперу. "Не було б так образливо, якби я співала свою партію, – сказала вона, – однак я співаю і партії своїх колег". А як Ви видихаєте виставу, як відновлюєтеся?
– Я дуже розумію Людмилу Семененко, у мене теж буває пекельний "отходняк". Легше, звісно, почуваєшся після комедійних вистав, – набувши певного досвіду, розумієш, що за будь-яких обставин все складеться, якщо не на сто відсотків, то на дев'яносто. А в трагедійних, складних виставах завжди треба неймовірно викладатися. Мабуть, є актори великої техніки (у високому сенсі цього слова), які вміють грати так, що глядач плаче-співпереживає. Мені це, напевно, не дано, і, по честі кажучи, не цікаво, для мене сенс професії в тому, щоб я зсередини образ до останку викохала-віддала. А це важко. Спочатку я дуже переживаю, що в мене не вийде, що працюватиму, як кажуть актори, з холодним носом, і коли це, не дай Боже, трапляється хоч в якійсь мірі, мені стає дуже соромно, тоді я втрачаю сенс професії, а оскільки вона є частиною мого життя, то втрачаю сенс свого життя. Я перед такими виставами, де треба серце на сцену покласти, дуже хвилююсь, навіть до спазм доходить, до якихось судом. А потім настає ніч, коли важко заснути. Іноді не спиш тому, що все добре пройшло, піднесення, ейфорія збуджують, обмін енергії з глядачем бентежить, настрій чудовий, але наступного дня важко йти на роботу. Отже, по-різному буває, іноді і пігулку якусь вип'єш, іноді після вистави ми, актори, сидимо всі разом, трошки сухого винця пригублюємо, щоб отямитися, розслабитися. В будь-якому разі краще не спати від збудження-піднесення, ніж від того, що тобі соромно.
– Блиск, популярність, славу часто ототожнюють з професією артиста, забуваючи, що він працює з ранку до ночі і здебільшого без вихідних. А як виглядає в розрізі ваш звичайний робочий день, з яких турбот складається?
– Моє творче життя вимірюється не днями, а етапами. Якщо в мене є репетиція (плюс вистава), то більша частина дня проходить в театрі. Якщо немає репетиції, я працюю режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів, тобто виходжу на восьму годину ранку на роботу (“Так треба продакшн”) і повертаюся о десятій вечора, перерви п'ятихвилинні, бо треба багато встигнути. І хоч такі кінодні я призначаю собі майже сама, але навантаження в цілому дуже великі, я, чесно кажучи, почала втомлюватися. Але якщо я кілька днів не потрібна ні в театрі, ні в студії, я починаю тривожитися, мені стає ніяково, зле.
Я пробую віднайти баланс, щоб зайнятість була залюбки, до смаку, і щоб трохи було вільного часу. Поки не дуже вдається, справи нависають, але якщо вибирати, для мене, мабуть, це краще, ніж бездіяльність, тоді і фізично, і морально стає погано, якась самотність-нудьга починається.
– А скільки зазвичай триває репетиція?
– Взагалі в театрах існують певні режими-розклади, але в нашому колективі атмосфера сімейна, дружня, тому ми і репетируємо не от сих до сих, а якщо треба, то цілий день. Може, в цьому більше плюсів, бо не переривається творчий процес і ми ефективно досягаємо результату.
– Хто Ви з огляду на ті вистави, в яких зайняті? Кажуть, що актор завжди грає в певній мірі себе, а яка з ролей вам найбільше лягає на душу?
– Дуже пам'ятною є роль Емми, але я – не вона, найважливішим для мене є висновок, який я робила з цієї вистави. Мадам Боварі – жінка дуже грішна, неправильна, неправедна, яка страшно закінчила, розуміння її життєвого шляху корисне і повчальне. 
Вистава "Емма"
Дуже важко жити за Божими законами, і я не можу сказати, що завжди слідую ним, маю “відхилення”, але треба робити зусилля, і тоді наша професія матиме хоч якийсь сенс.
Поруч з нами живуть люди, які відмовляються від всього земного, я маю на увазі монахів. Але Господь допускає мирський шлях. Чому не всі люди сприймають церкву? Бо на шляху віри є жорсткі обмеження. Чому ти мусиш перебувати у шлюбі, якщо не кохаєш, чому не можеш вирватися з тенет? Часто постає таке питання. І людині дуже важко обрати: або ламати себе, або... Який вихід пропонує вистава? Вона вчить слідувати не вузькій догмі (мовляв інститут шлюбу – святе, живи у ньому за будь-яких умов), а тому, що не можна давати повну волю своїм пристрастям, вони ламають, знищують людину, якимось чином обертаються на протилежне. Здавалося б, чим погане розвеселе життя, коли кожен день наповнений пристрастями-пригодами? Але якщо вони не співмірні з якимись вищими речами, то обов’язково закінчуються порожнечею. Ось чому вчить Флобер. Треба приймати зважені рішення; якою б чарівною не виглядала вольниця почуттів і вчинків, їхня шалена принадність часто не виправдовує результат.
Почуття гумору я тішу у виставах “Генерали в спідницях”, “Шантрапа”, але більшого досвіду моїй душі, напевно, дала вистава “Ліка”, вона глибше охопила мою сутність. Я граю жінку, яка вибрала тихе, сіре, але стабільне життя, їй колись було даровано кохання, але вона зрозуміла, що коханий її “правил” не витримає, тому не схотіла собі “псувати долю”, відмовилася, відрізала, а потім вийшла заміж за іншого і стала жити “як треба”. Коли ж побачила, що її сестра покохала “не путящого”, тобто того ж самого барда, вирішила виконати свій “обов'язок”: чесно намагається її переконати жити “правильно”. Але врешті розуміє, що її сестра живе по Божому закону, тобто любить людину без найменших меркантильних міркувань, що вона вільна, йде за серцем і намагається жити не так, “як треба”, а за високим чистим принципом. Це змушує мою героїню переглянути своє життя і зробити правильний висновок, вона пішла теж за своїми почуттями, жертвує собою, щоб сестрі було добре. Я не кажу, що категорично стала б так чинити, але такий хід подій гріє, мені цікаво грати цю жінку, цікаво зрозуміти і відчути відповідність якихось порухів своєї душі з поведінкою цієї героїні. 
Вистава "Ліка"
Важливу поживу для роздумів дала вистава “Terra incognita”, в якій моя героїня-гувернантка духовно рятує вихованців, які потрапили в тенета збоченця.
– Ви корінна киянка, звідки у Вас таке нетипове прізвище – Надірадзе?
– Це прізвище мого батька Вахтанга Івановича, чистокровного грузина. Він відома людина, балетмейстер, народний артист Радянського Союзу, працював під псевдонімом Вронський, яким користувався офіційно (йому спеціальну книжечку видали). Я ж колись наївно вирішила: досягну великих успіхів, візьму псевдонім батька. Причому, не заради форсу, мене з дитинства, у школі і в інституті всі знали як Наташу Вронську. І тільки потім, у самостійному житті я стала Надірадзе – за паспортом. Коли справді чогось досягла, вирішила: не відмовлюсь від свого прізвища. 
– У «Колесі» окрім керівника театру Ірини Кліщевської Ви друга заслужена артистка?
– На жаль, тільки друга. Мені здається, в цьому є несправедливе ставлення до театру (щоправда дуже тішить, що він одержав звання академічного). Сумно, коли смаківщина править бал. Адже як буває. Якийсь чиновник від культури потрапляє на виставу в Національний театр і каже: «Непогано», потім йде до нас і вигукує: «Фу!». Потім влада міняється й інший чиновник говорить у «Колесі» «Ах», а десь – «Фу». Нашу професію не зважити, один режисер стверджує: «Ця актриса – супер», потім приходить інший і каже: «Це взагалі не актриса, а повна бездара». І довести нічого не можна, це не наука. Але досягнення очевидні: є успішний репертуар, премії за підсумками участі у фестивалях, позитивні рецензії в Україні і за рубежем тощо. Проте існує незрозуміла «пробка», не вперше чудових акторів і актрис театру «Колесо» подавали на звання і... нічого. Це вкрай несправедливо, вважаю, мені просто пощастило, тому що в нашій трупі багато яскравих особистостей. Якщо у великих театрах обов'язково виникає певний баласт (перший і другий склад), у нас всі актори підбираються ексклюзивно: кожен на своєму місці, кожен має свій репертуар, грає з повною віддачею. Я б усім дала звання – заслужених і народних.
– У колективі вашого театру багато молодих акторів. А як щодо молодих глядачів?
– Якщо зазирнемо в недавню історію, то побачимо, які виникали театральні буми (особливо в Москві навколо Театру на Таганці, «Сучасника». Тепер подібне навряд чи можливе. Свобода! А в невільничий радянський час людські прагнення поєднувалися, бунтарські колективи магнітили людей, особливо молодь. Нині можна ніби все, колективів багато, з другого боку, потенційних глядачів відволікають комп'ютери, телебачення, шоу, пиво. Але, як не дивно, до нас ходить багато молоді, і вона найкраще сприймає складні вистави, наприклад, «Скандал з публікою» Петера Хандке, який глядачів старшого покоління іноді шокує.
Вистава "А зорі тут тихі"
Пригадую, як мій син якось сказав: «Мамо, мій приятель хоче подивитися яку-небудь виставу». Я порекомендувала кілька, пояснила їхню суть. – «Ні, він дуже любить фільми жахів, ти казала, у вас є страшний спектакль». – «Нехай прийде на “Terra incognita”. Після спектаклю хлопець зізнався: «А тут ще більш страшно, бо все по справжньому».
Звісно, театр приваблює молодих людей не тільки страшними, жорсткими, саркастичними виставами, а й лірико-сентиментальними, такими як «Місяць на селі», «Ніч кохання». Я, зріла людина, у виставі «Ліка» граю для зрілих людей, але часто приходить молодь, яка потім стоячи аплодує. Те ж відбувалося на «Еммі».
Якось глядачі мені так заважали, що я не витримала: зупинилась і красномовно подивилася. Двоє крутеньких хлопців приїхали з трьома дівчатами, причому, один парубійко сидів на ряд вище і «мотався» корпусом униз як на футбольному матчі. Кавалери безпардонно коментували спектакль, спочатку мене це безкультур'я дратувало, але коли розчула репліки, то трішки, заспокоїлася, подумала: «Небайдужі глядачі». Коли моя героїня зрадила чоловіку з коханцем Родольфом, хлопець раптом на весь зал сказав: «Сука». Я ледь не упала, граю далі. У другому акті, коли наївний чоловік посилає Емму до звабника-Леона: «Ідь, дорогенька», парубок реагує: «Дурень». Коли ж Леон відмовляє виручити Емму невеликими грошима, цей же глядач резюмує: «Все в “бабки” упирається». Після того як з Еммою відбулося найгірше і з того світу (відповідно до задуму драматурга Ярослава Стельмаха) залунало її глибоке каяття, ці шикарно вбрані хлопці і дівчата, явно розпещені статком, ледве не зі сльозами вигукували: «Браво, браво!».
Вистава "Вечорниці"
У мене часто виникає відчуття, що театр все одно сильніший.
– У чому полягає для Вас його магія?
– На сцені відчуваєш ні з чим не порівнянний кайф. Справді переживаєш, захоплюєшся, ти, бува, плачеш, але якщо в житті це з тебе висмоктує соки, то на сцені дарує величезне задоволення-полегшення – підсвідоме, акторське, коли зал разом з тобою. Напевно, якісь потреби людської душі задовольняються тільки в театрі, це крім оплесків, крім того, коли до тебе підходять і кажуть: “Дякуємо”.
Зарплати в акторів дуже скромні, але люди йдуть у цю професію і йтимуть. Навіть коли ми не отримували платню, прагнули на сцену. Чимало є таких, хто відкладає справи, які приносять гроші, і поспішає на роботу у театр. Це задоволення страшенно затягує, від нього відмовитися неймовірно складно. Участь у виставі це, за великим рахунком, щоразу свято, тим паче, що в нашій проблемній країні чим довше живеш, тим сутужніше стає (за винятком напевно, спілкування з власними дітьми), та ось ти приходиш на роботу до театру, і якщо щось важливе відбулося під час спектаклю, потрапляєш у свято. Актор у театрі викладається, показує свою душу, віддає енергію – щоб піднестися духом, відновитися, пощасливіти. Глядач – умова цього. А глядачу театр, потрібен для того, щоб очиститися, просочитися оптимізмом, знайти рішення життєвих питань.
– Специфіка «Колеса» полягає в тому, що всі сценічні дії відбуваються гранично близько до глядачів, лік йде на сантиметри, очі – в очі. Якщо у великих театрах і бешкетують десь на гальорці, то це може пройти без наслідків. А в яких формах виявляє себе складна публіка у “Колесі” (крім описаного вище випадку)? Що роблять актори, аби приборкати ситуацію?
– На щастя, мобільниками чи негарними репліками дошкуляють зрідка. Ще рідше бешкетують, тоді треба зібратися, сконцентруватися, часом виникає азарт впоратися з неподобством. Потрібен точний внутрішній підхід, не обов'язковий натиск, осаджування, необхідно дипломатично перехитрити, переграти. Перемога надихає.
Деякі вистави дозволяють звертатися до глядачів. Згадую, граємо «Генералів в спідницях», я – деспотична господарка помешкання, раптом у когось з глядачів спрацьовує телефон. Я гримаю: «Що за неподобство відбувається? Слуга негайно припиніть це хамство!». У залі сміх, людині – ніяково, інші терміново вимикають мобільники, хоча на початку вистави про це попередили.
У «Скандалі з публікою» є свої навмисні «накладки». Ми попереджаємо, що це не спектакль, а експериментальний розиграш, провокація. Деякі люди обурюються, навіть ідуть геть. Ми їх проводжаємо оплесками, говоримо: «Дуже дякуємо». Є іншого роду «обманка». Відповідно до авторського тексту ми публіку підструнчуємо: «А чому ви мовчите? Де ваші репліки?». Публіка у нас, зазвичай, культурна, але деякі глядачі заводяться. Якщо їм відповідати, виникають складнощі, збивається структура вистави, бо є чітко прописаний текст. Як буває? Лунають вигуки: «А можна я висловлю свою думку?». Відповідаємо, наприклад: «Тільки в письмовому вигляді». 
Вистава "Генерали в спідницях"
Отже, коли виникають непередбачені речі, є різні способи на них впливати, зазвичай достатньо подивитися на порушника спокою. Випадки відвертого хамства у нас, на щастя, трапляються дуже рідко.
– Країна дедалі втягується в ринок, у комерційні відносини, частіше лунають заклики, що артисти повинні займатися самопіаром, менеджементом, розширювати ніші, стукати в кабінети, пропонувати себе. Більшість акторів прагне стати мас-медійними, миготять у серіалах. А як Ви дієте?
– Так, до складу нашої професії входить самопіар, рекламування і продаж самого себе. На Заході левову частку цих турбот беруть на себе агенти, актор займається своєю прямою справою.
Уміння самопіаритися, на жаль, мені не властиво, чи то гординя заважає, чи те, що я була балованою донькою в тата з мамою, одне слово, мені себе пропонувати соромно і неприємно. Я не люблю проби і кастінги (особливо на рекламні ролики), скрізь величезні черги, але змушую себе на них ходити, тому що це входить у мою професію, це ніби треба.
Моє ставлення до серіалів? Якби мені запропонували взяти участь не в примітивному і до того ж в довгограючому проекті, я б із задоволенням у ньому працювала, щоб мати стабільний заробіток. На щастя, в акторів нині є можливість заробляти в серіалах, хоча справжній кайф – у театрах, де мало платять. Тому хтось знімається, хтось дублює-озвучує, хтось узагалі сторонньою комерцією займається. І це, напевно, нормально, тому що раніше актор сидів на трьох копійках і сунутися йому було зовсім нікуди.
– А яка Ви поза професією?
– Якщо, приміром, художник, малюючи, має чудову можливість виражати душу доволі статичним чином, то наша професія дуже рухлива, психофізично енергоємна, потребує віддавати море емоцій. Для мене в театрі цікавим є дослідження життя, у якому я досліджую також і себе, свою душу, тому поза сценою я внутрішньо мало міняюся. Бути однією в житті й іншою в професії? Може, комусь це вдається, хоча навряд чи, річ в тім, що в акторській професії людина розкриває саме себе, тобто за проявами емоцій, нервів, психіки я в основі така ж у професії і поза нею.
Що стосується фізичного, то для мене кращий відпочинок – лежачи, якщо я їду кудись на море, там завмираю, як овоч на грядці, аби мене поливали, тобто годували. Мені приємно уп'ястися в краєвид, хмарки і не рухатися. Я не люблю зайвий раз комусь заради ввічливості посміхнутися, осяйно вигукнути: «Добрий ранок», мені краще взагалі перетворитися в амебу, щоб швидше відновитися. Але більше тижня-двох мені не удається відпочити в своє задоволення.
Намагаюсь уникати всілякі офіційні заходи, мені на них нудно, зате обожнюю гарні компанії, у мене, на щастя, є друзі і коли я з ними, то можу розслабитися, бо не люблю в звичайному житті щось із себе зображувати. Раніше я любила танцювати, як кажуть, до упаду, тепер теж подобається, але це вже інші танці і в інших дозах.
Напевно, прийшов час зайнятися якимсь спортом. Якось після спектаклю «Гра на клавесині» я їхала додому на маршрутці, незнайома дівчина притримала мені місце, я сіла поруч, вона сказала: «Я була на вашій виставі». З розмови з'ясувалося, що вона інструктор з фітнесу, працює у фірмі напроти мого будинку. А я дотепер не можу зібратися. Бо є ще хатні справи: треба прибирати, прати, готувати і так далі, від тієї зайнятості тільки і залишається іноді впасти в'яленою воблою і лежати. Ось так, якщо чесно. Ніяких рухливих ігор, крім танців у компанії друзів я не люблю.
– Це, певно, специфіка жіночої долі – працювати в дві зміни. Чоловіки на побут дивляться крізь пальці. Мені, наприклад, актор Олексій Богданович розповідав, як він розслаблюється у вихідні дні: запросто може тицьнути пальцем у карту Україну, сісти в авто і поїхати туди.
– Я теж люблю подорожувати, але якщо мене везуть. Дуже люблю гастрольні поїздки, раніше вони були звичайною річчю. З «Колесом» ми виїжджали в Америку, у Болгарію, у дорозі поруч з тобою люди, які знають тебе, як облуплену, почуваєшся розкуто, милуєшся краєвидами, знайомишся з містами, – відпочиваєш психологічно.
– А книжки читаєте? Музику слухаєте?
– Подібного роду підживлення я теж люблю, особливо живий оркестр, занурююся в абсолютно інші вібрації, відчуття. Читати стала менше (очі втомлюються на озвучуваннях), але без книг життя не уявляю.
– Чому віддаєте перевагу?
– Дамські романи терпіти не можу, особливо сучасні, це якесь неповноцінне чтиво. А от класика – інша справа, я, наприклад, обожнюю Чехова й Островського, знаю їх, як кажуть, напам'ять. Гоголя ціную. Ці письменники – світи, в які хочеться занурюватися. Вони неймовірно цікаві, осявають прозріннями, спонукають до перечитування. І справа не в темах, буває і тема у когось іншого гарна, так виконання фальшиве, солоденьке або вульгарне, а класики – джерельна вода.
Дуже люблю Достоєвського, незважаючи на те, що він більш болісний автор. Толстой менше чомусь лягає на душу, я сумлінно прочитала практично всі його твори, але повертатися до нього не хочеться, це, напевно, чисто смакове. З Тургенєвим та ж історія, хоча я дуже хотіла б працювати в його драматургічному матеріалі, я по-гарному заздрю колегам, які грають у спектаклі «Місяць у селі», тому що матеріал багатий, докладний, точний, тонкий, у ньому можна купатися.
Перечитую «Ярмарок марнославства» Теккерея, там усе дотепно, глибоко, колоритно. Діккенса люблю. У цих авторів самобутній, детальний, справжній світ, без лакування і фальші.
Якщо дуже хочеться розслабитися, то читаю детективи, особливо після складного спектаклю, читаєш, читаєш і раптом провалюєшся в сон.
– А чи ходять актори на спектаклі колег в інших театрах? Наскільки це поширено? Чи немає такого, як в анекдоті: «Чукча книжок не читає, тому що він письменник»? Чи немає ревного ставлення до колег?
– Я боюся говорити про всіх, щоб нікого не скривдити. Про себе скажу, що, напевно, мало відвідую вистави колег. Хоча є чимало шансів потрапити на дуже цікаві речі, для мене, наприклад стала відкриттям вистава «Дядя Ваня» у театрі Малахова на Подолі, актори грають пречудово. Потрясінням став моноспектакль Лариси Кадирової «Лист незнайомки» за Стефаном Цвейгом. Соромно, звісно, що я з запізненням побачила це диво, Кадирова цю виставу давно грає.
Я люблю фестивалі, тому що вони дають можливість побачити, що відбувається в різних театрах. Чи є ревне почуття? Не думаю. У рідному театрі точно його нема. А взагалі, коли я бачу гарний спектакль, він надихає, розумієш: те, чим ми займаємося, це важливо і потрібно. Коли бачу погану виставу, стає соромно: невже і я якимсь кривлянням у своєму житті займаюся... У нашому театрі, на щастя, не розвинута заздрість (ну хіба що іноді проскакує), ми стосовно один одного об'єктивні і можемо, якщо це добре, не сказати, що це погано. У колективі зберігається атмосфера доброзичливості, це дорого коштує.
– Ви стверджуєте, що «Колесо» в інтригах не зав'язло? Зазвичай театральні колективи порівнюють з банкою зі скорпіонами.
– Не зав'язли точно. І це порівняння не про нас. На щастя. І дасть Бог, такого не буде.
– Як людина й акторка Ви вже багато чого побачили і випробували, ілюзії зменшуються, накопичується втома душі, натомість, які мрії гріють? Я, наприклад, вісімнадцятирічним вважав: життя неосяжне, я здійсню, досягну, скорю... роки йдуть, а це романтичне почуття не проходить. А як у Вас?
– Переповім дві «підказки»-відповіді. У письменниці Вікторії Токарєвої є історія про хлопця, який усе життя мріяв про одну італійську акторку. І раптом вона приїхала, їй уже було п'ятдесят, але красу зберегла. Наш герой правдами і неправдами проникнув на зустріч з нею, вони танцювали, вона сказала: «Мені стільки років, а здається, що все життя ще попереду, мають бути великі звершення». Він відповів: «Це ознака старості, бо в молодості здається, що все вже закінчилося, ми такі зрілі і мудрі. А в сивому віці навпаки здається: усе життя ще попереду». У мене таке ж відчуття, напевно, це ознака старості, що наближається.
Другу відповідь мені підказує священик, якого я дуже поважаю. У моєї подруги померла мама і коли її відспівували, він сказав, що віруючі люди, знають, що смерті нема, нас у потойбіччі чекає вічне життя, якщо Господь помилує. Чому все-таки душа плаче? Вона плаче через те несправедливе і жахливе, що увійшло в наше життя з гріхом і тілесною смертю. Розумієте, душа, все одно якимсь чином знає, що вона безсмертна, ми можемо дивитися на себе в дзеркало, рахувати нові зморшки, усвідомлювати: «Ой, нам цього вже не зіграти», а серце підказує, що ми молоді, що в нас усе безсмертне життя попереду. І душа-оптимістка будує плани. У мене навіть моменти туги супроводжуються відчуттям: «Усе головне ще попереду».
– Отже, Ви не любите ремствувати?
– Життя невблаганне: все складається так, як складається. Але каменюкою теж не варто лежати, у деякі процеси треба втручатися і з деякими явищами боротися. Якщо вже влазити в політику і проблеми, то скажу, що обов'язкову має вийти закон про пільгове оподатковування творчих установ, тоді театри одержать матеріальну можливість працювати нормально. На спектаклях українських театрів видно убогість постановочного оформлення, скрізь латки. Цього не повинно бути. Актори працюють не для жиру і розкоші, а для повноцінного втілення “розумного, доброго, вічного”. Театру як оплоту мистецтва, освіти і виховання ганебно не вистачає коштів. На щастя, талановитих людей завжди вистачало і вистачає, про це піклується Господь Бог.
Стосовно мого особистого існування в рідному театрі, то поки ще не загублено відчуття перспективи, все йде нормально. Я не завидюща і не всеїдна, мені хочеться менше, ніж хотілося раніше, і я собі можу тільки побажати, щоб відчуття перспективи якомога довше мене не залишало.
Якось я озвучувала фільм, у якому грає хороший актор Роберт Дауні-молодший (глядач його міг запам'ятати по ролях Чарлі Чапліна і Моцарта). Його герой помирає і йому кажуть: «Ти ж повинен був зробити ще те й те, а він відповідає: «Мені дуже цікаво, що буде зі мною. Страшно, але дуже цікаво». От і для мене життя завжди було, навіть у депресивні періоди, цікавим, воно продовжує бути цікавим, я чекаю якоїсь казки, несподіванки, дива. У мене це почуття не загублено. Нехай воно триває. Більшого я собі не бажаю.
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця