28.01.2009, 22:35

Як конкурс української мови переріс у патріотичний рух

А чому? Чому цей конкурс справді допомагає дітям відчути смак до рідної мови? Спробував знайти відповідь на це запитання. За всі вісім попередніх конкурсів (а це таки – поважна дистанція) бачиш, що організатори мовного турніру виробили справді національну стратегію: ставка зроблена передовсім на вчительство та громадськість.

Як правило, подібні заходи – навіть і масового характеру – мають ту нераціональну особливість, що вони відрізняються корпоративною замкненістю тих, хто бере на себе відповідальність за них, за їхню подальшу долю. І чи ж не тому вони, як правило, швидко вичерпуються. Гаснуть, наче солом’яний вогонь.

Огляньмося назад у ці вісімнадцять років нашої державної незалежності – і ми побачимо там, скільки добрих справ національно-політична громадськість ініціювала й слідом за цим безнадійно поховала, не зумівши надати їм крила. Жодне з важливих починань не стало масовим і не утривалилося в часі.

Перший важливий момент при “проектуванні” такого характеру патріотичного мовного турніру – найтісніша співпраця державної структури (Міністерства освіти і науки) з громадським утворенням, яким є міжнародний благодійний фонд “Ліга українських меценатів” (саме так зареєстровано його в Міністерстві юстиції).

Були опоненти, які безапеляційно стверджували: не можна зв’язуватися з державною структурою. Мовляв, такий конкурс треба проводити тільки силами громадськості, під патронатом і контролем громадськості і т. ін. Як приклад, наводили різні культурні проекти в інших країнах, що ними опікується широка громадськість. Однак українська ситуація переконувала: тільки за умов активної причетності освітянського міністерства можна сподіватися на успіх, масовість і довгоживучість такого конкурсу, який, власне, має бути чимось значно більшим аніж турнір кандидатів у лінгвісти. Уже мовилося про те, що такий конкурс не ставить собі за мету відшукувати лінгвістичних геніїв (хоча, якщо вони в процесі відкриються, то ми будемо раді). Ми ставимо метою нашого дійства піднесення самого соціального престижу української мови в Українській державі. Розглядаємо наш конкурс як ще одну з форм виховання юних у дусі україноцентризму. Цьому підпорядкована маса супутніх конкурсові обставин – врочистості відкриття й закриття турнірів, яскраві мистецькі супроводи всіх заходів, участь у всіх сценаріях конкурсу видатних представників національної еліти, а ще – відповідного характеру лектура, використовувана на всіх етапах тестування школярів і студентів, і т. ін.

Одне слово, все, пов’язане з конкурсом, розросталося в своєрідний патріотичний рух. Отому конкурс, не копіює вже знані олімпіади, які проводить Міністерство освіти. Міжнародний конкурс ім. Петра Яцика має суто свій профіль і свою конституцію. Він справді не подібний до інших національно-освітніх заходів.

Важливе й те, що представники місцевих структур влади побачили в конкурсі дорогоцінну можливість своєрідної презентації області. І відкриття турніру в котрійсь із областей (а вони починалися так: Київ, Черкащина, Львівщина, Волинь, Запоріжжя, Крим, Чернігів, Кіровоград, тепер – Буковина) – це подія значно ширшого за місцеве значення. Ще більше те увиразнюється при офіційному закритті кожного турніру, що особливо врочисто відбувається в академічному театрі ім. Івана Франка в столиці. Там область, котра відкривала в себе конкурс, домінує: на сцені – її освітянське керівництво (часто воно одержує різні відзнаки й нагороди, починаючи від орденів Української православної церкви Київського патріархату, премій Ліги меценатів, грамот Міністерства освіти і науки), за ними виступають юні артисти – область одержує змогу показати їх усій Україні. У світлі юпітерів і на екранах телевізорів сяють завтрашні зірки сцени. Одне слово, майже «крок до зірок». Дорогоцінний шанс юним талантам виступити з такої сцени, перед таким глядачем.

Мені здається, вчительству та й школярам і студентам сьогодні вже навіть важко уявити, що цього конкурсу могло б не бути. Він вписався в наше освітнє й духовне життя важливим сюжетом, що наповнений націєтворчим пафосом. І це – принципово важливо.

Михайло Ватуляк

Автор: Михайло Ватуляк
Джерело: Високий Замок