06.03.2009, 01:19
Оксана Пушенко: «Красу розуміє той, хто її береже»
Про таку, як Оксана Пушенко колись би сказали: комсомолка, студентка, красуня. Хоча часи і звичаї докорінно змінилися, вона, мов комсомолка, цілеспрямована, завзята і життєлюбна; студентство позаду, але дух пізнання ще більше посилився; красунею вона була, є і буде, причому з присмаком (вибачте за гастрономічність) терпкої екзотики.
Художниця Оксана Пушенко вельми універсальна: вміє малювати живопис, графіку, ікони, ліпити кераміку в діапазоні виробів від інтер'єру до екстер'єру. А ще має неординарні захоплення: опановує тонкощі східного єдиноборства айкідо й танці з вогнем. Натура в неї вогненна, тому і на картинах вогненність, але це категорично не той вогонь, що руйнує-спалює, це вогонь врівноважених думок, почуттів і бажань. Це вогонь сили й очищення, під яким зеленіє життя-надія.
Творчість мисткині має два русла: реалістичне і містично-магічно-фентезійне (в сенсі пізнання глибин людського єства), навіть в газетному чорно-білому зображенні відчуваємо в її творах радісне зачарування буттям. А сповідувати радість – це неабияка чеснота.
– Оксано, усі ми нерідко метаємось між мрією і дійсністю. У твоїй пам'яті ще свіжі студентські роки, які відзначені печаткою певної стабільності, регламентованості. Зараз – вільне плавання, притирання, пошук. Які в тебе ілюзії були, й з якою дійсністю зіштовхнулася?
– Узагалі ніяких захмарних ілюзій не було, тому що я знала: з неба нічого не падає і попереду вдосталь труднощів. Нині, з одного боку, багато свободи, немає якихось утисків, ти можеш робити усе, що хочеш, і цілком віддатися улюбленій творчості, а з іншого боку, її треба «пробивати» в маси.
– Що вимагає ринок?
– На Андріївському узвозі та й у багатьох галереях воліють купувати щось простеньке: реалістичні пейзажі, квіти, натюрморти, тобто те, що на стінці квартири чи офісу задовольнить більшість. Цінителів «інтелектуальних» картин, складних сюжетно, змістовно, притчево, обмаль.
Відповідно на цьому етапі моя праця має поділ: пейзажі, реалістичні сюжети для заробляння грошей (для естетичного задоволення також), а творчо складні роботи – у запасник. Рано чи пізно, я гадаю, вони користуватимуться попитом, тому що людям із тонким смаком вони подобаються.
– Чим?
– У них відчувається рух, мінливість, стиль, стильність.
Як я себе намагаюсь вписати у горезвісну нішу? Відверто кажучи, не дуже намагаюсь, живу у своєму світі, він для мене насичений, цікавий, немає часу думати про те, як себе кудись вписати, – я просто працюю, живу. Звісно, намагаюсь робити виставки, десь «світитися», а далі буде те, що має статися.
Моє життя не замикається на живопису, я, наприклад, танцюю з вогнем. 
– Напевно, це щось неординарне?
– Танці з вогнем треба бачити, красиво виглядають. Є спеціальні інструменти – віяла, на яких ґноти запалюють, пої – це ланцюг, що палає на кінці. Нині розвивається рух фаєрщиків. Я навчаюсь.
У світі все взаємозалежно. Іноді мені хочеться написати вогненну картину, іноді станцювати з вогнем. Я дивлюся на дівчат і хлопців, котрі танцюють з вогнем, і вражена витонченими, віртуозними, красивими рухами. Такою самою красою хочеться наділити картини.
– Де навчають танців з вогнем?
– У Києві з'явилася своя школа. Уперше я побачила ці диво-танці на Андріївському узвозі, підійшла і запитала: «Навчите?». Хтось погодився, показав деякі рухи, а далі вдосконалююсь здебільшого самотужки. Є чимало відеоуроків.
Вогонь – річ унікальна: спалює негатив, очищає, заряджає енергією.
– Більше ніяких екстремальних захоплень не приховуєш?
– Насправді екстремальні речі мене не приваблюють, не маю потреби в адреналіні. Боротьбою айкідо, наприклад, займаюся для внутрішнього спокою, давно ходжу в секцію.
– Тобто себе, чоловіка і друзів ти зможеш захистити?
– У мене чоловік теж айкідо займається, мені легше за нього сховатися. Я саме в секції його і зустріла.
– Там познайомилися і – виник роман?
– Так. Відтіля потягнулася сімейна історія.
– Ти сказала, що відразу не було особливих ілюзій щодо професії. Звідкіля ти знала про труднощі?
– У мене не було підтримки з боку батьків-художників, як у багатьох однокурсників. Я відчувала себе воїном-одинаком у полі. Мама – економіст, тато – виконроб, вони не мають відношення до художнього світу.
– А чого подалась до цієї сфери?
– Тя-а-гне. З п'яти років обожнювала малювати. Одначе примудрилася не в той технікум вступити, а потім не в той інститут. Полишила.
– Ого. Про це докладніше.
– За всієї любові до малювання не думала зробити це професією. Батьки намагалися мене в студію віддати, але не любила копіювати глечики-квіточки-кружечки. Тоді вони мою молодшу сестру туди відвели, а потім і мене відправили як підтримку (щоб сестричка швидше адаптувалася). У підсумку сестра звідти пішла, а я залишилась.
– Проте вступила не в той технікум і не в той вищий навчальний заклад.
– У студію я пішла вже дорослою. До того вступила в технікум на модельєра взуття, хотіла робити щось красиве, але незабаром зрозуміла, що нас готують не до творчості, а до виробництва: навчали технології, ми копирсалися в рутинних кресленнях. А мені хотілося вигадувати щось феєричне на полотнах, якісь світи...
Через півтора року залишила технікум, природно, у сім'ї почались сварки. І я вступила до медичного інституту.
– А в медицину чого пішла?
– Родичі наполягли. У батька брат і його дружина – стоматологи, усі діти – також. Вирішили мене прилаштувати. Проте через півроку я звідтіля дременула, це не моє. У сім'ї на мене махнули рукою, сказали: «Роби, що хочеш, ми умиваємо руки». А я прикипіла раптом до художньої студії, ходила туди, ходила, поки не виходила Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука.
– Студію довго відвідувала?
– З 18 до 24 років.
– Разом з дітьми займалася?
– У старшій групі було кілька людей мого віку. Студія, до речі, при ЖЕКу. Викладач Світлана Борисівна Недайборщ не муштрувала копіюванням глечиків-квіточок, а витягала з людини його неповторну суть, не ламала натаскуванням, а вивільняла заохоченням.
– А як же ази, техніка малюнка… Щоб читати, треба знати букви.
– Звичайно, без азів не можна, але саме завдяки студії мені сподобалося малювати реалістичні речі.
До оволодіння рисунка я прийшла ніби сама по собі, з необхідності, так би мовити. Малювала, малювала і вималювалася. Мені також дуже допоміг художник Володимир Прохоров: він поділився своїми секретами рисунка. У підсумку я поступила в інститут імені Бойчука на кераміку, який успішно закінчила.
– Чому на кераміку?
– Була думка на розпис поступити, але коли мені на Андріївському узвозі в руки потрапила вигадлива керамічна чашечка і я відчула, як вона випромінює неймовірне тепло і затишок, то захотілося самій навчитися робити подібні речі. Поступила, почала учитися, не розчарувалася, тому що кераміка проходить через руки людини і вогонь, магічно притягує. Так, я хотіла малювати, стати великим художником, тож кераміка стала ніби ще однією гранню цього прагнення. Навіщо замикатися тільки в живописі, чи в графіці, чи в акварелі… Це здорово, якщо ти умієш виявляти себе в різних сферах, навіть у скульптурі, різні матеріали пробуєш, це дуже збагачує.
– Але керамікою все-таки не займаєшся?
– Квартира маленька, майстерні нема, якщо вироби ліпити, значить, кудись треба складати. Де глину тримати? Де грубку ставити? Де її взяти? Отже масляний живопис сам в руки проситься. Обожнюю щось придумувати, це зсередини йде, ніби жар виникає, думки-фантазії вирують. Іноді здається, що поруч з нами невидимий світ існує, і я намагаюся з ним налагодити зв'язок, намацати його.
– Терези схильні до містики? Звідки це в тобі?
– Від пращурів, певно, з книг, сновидінь, подорожей. Якось мене вразило озеро в Криму. Воно від моря порівняно далеко, знаходиться біля Мангупа – печерного міста, поруч селище Нова Ульянівка. Місцина дивовижна. Тиша. Встаєш зі сходом сонця, озеро прозоре, а по ньому туман клубочеться. Мені надзвичайно подобалося за ним спостерігати, здавалося, там витають озерні духи. Цікаво все це в якісь образи огортати, додумувати. Обожнюю все, що має казковий відтінок.
– У великого містифікатора Сальвадора Далі прочитав про те, що фантазія художника має живитися його величезним кругозором, знаннями, він зобов'язаний багато читати, слухати музику, подорожувати. Як у тебе з цим?
– Подорожувати, звісно, обожнюю, але не завжди дозволяють кошти. Музику слухаю різноманітну, насамперед етнічну, фольклорну, медитативну, споглядальну, спокійну. Іноді під час праці вмикаю мантри або молитви. Мантри (тибетські, індійські, у виконанні великих подвижників-просвітителів, зокрема Шрі Чінмоя, Ауробіндо) допомагають писати картини в стилі фентезі. Коли ікони пишу, слухаю співи старослов'янською мовою ченців Валаамського монастиря. Мозок ніби відключається, рука сама діє.
Люблю з чоловіком прогулянки, наприклад, у районі київських Позняків (там за будинками збереглися озера), у Ботанічному саду на Печерську, у Феофанії. Ходимо на концерти. Найчастіше в Будинок органної музики, мене бабуся Галя з дитинства привчила туди ходити. Ця пречудова людина живе в маленькому містечку Хмельнику Вінницької області, що оточений лісами. Коли бабуся приїжджала до Києва, обов'язково відвідувала всілякі концерти і виставки, брала мене за руку, водила у музеї й театри – на оперу, балет, у Будинок органної музики, філармонію.
– Чи телебачення не відволікає?
– Ні. Іноді «Діскавері» захоплює. Але краще почитати: фентезі, пізнавальну і духовну літературу, зокрема східні вчення, теософію, притчі – християнські, юдейські, суфійські, дзен-буддійські тощо.
Обожнюю замітки-спостереження мандрівників. Наприклад, книгу Олени Блаватської «З печер і нетрів Індостану», цікавий аналіз країни і людей. Вразила книжка Олександри Деві про Тибет, вона в XIX столітті фактично здійснила подвиг, оскільки подорожувала в грізний час, знайомилася з ламами, ченцями, звичайними трудівниками часто в екстремальних ситуаціях.
Із класики подобається «Гра в бісер» Германа Гесса, де герой постійно навчається. Ця книга чудово показує, як усі мистецтва унікально взаємозалежні: з вірша можна написати картину, по картині – симфонічну поему, на її основі танець чи балет поставити, з танцю – пісню створити або намалювати ту ж картину. От і виходить, що взаємозв'язок мистецтв – це як бісер, який змінює свій малюнок.
– Люди мистецтва завжди прагнуть знайти свій почерк, свою манеру, свою тему. Проте навколо стільки схожого, серіального, пейзажі одного художника неможливо відрізнити від пейзажів іншого.
– Гадаю, що моя «родзинка» в тому, що графіку поєдную з живописом, свій стиль уже є, але я, природно, у пошуку: і те хочеться, і так хочеться. Тягне малювати не зовнішні ефекти, а прояви внутрішнього світу людини, так просто очам невидимого: відчуття, настрої, не обов'язково мої, а також те, що, можливо, здається. «Тема» невидимого світу розлита навколо.
– В Україні існує чимало художніх ВНЗ і училищ. Нині всі педуніверситети мають кафедри малюнка. Усе талановите стікається в Київ, художники прагнуть на Андріївський узвіз. Чи всім вистачає місця?
– Якщо художник виділяється з маси, то знайдеться і місце, і покупець, рано чи пізно. Коли йдеш Андріївським узвозом, обов'язково “чіпляє” щось оригінальне, самобутнє.
– А в чому полягає твоя несхожість?
– Насамперед, у казково-притчевій тематиці. Вона дуже відрізняє мене від інших.
– А техніка? Приміром, один китаєць усі свої картини пише язиком, вони мають божевільну популярність, надзвичайно дорого коштують. Хтось пише пальцями, хтось зерном “висипає”, як у романі Ільфа і Петрова…
– Я нічого не придумала нового, у мене звичайна техніка письма, я сполучаю графічні елементи з живописом, шприцом люблю працювати. Цікаво виходить.
– Дехто неординарності досягає через епатаж. Чортів, монстрів малює. Людина подивилася на картину і захотілося машини підпалювати, вікна бити...
– Ні, борони Боже, таке малювати. Я люблю світлі образи (але не солоденькі, рожеві й інфантильні), вони надзвичайно різноманітні, викликають колосальну гаму почуттів. Через свою неоднозначність, до речі, не усіма приймаються.
– Що може не сподобатися?
– У мене, наприклад, є велика картина, яка у деяких глядачів викликає опір. У перспективу іде храм, наприкінці клубочеться мрячне світло, з нього ніби виростають квіти і перед ними вдалині – людина маленьким темним силуетом на світлому тлі. Цю картину я назвала «Коли приходить тиша» – у кожного бувають моменти, коли треба залишитися наодинці із собою й подумати. Люблю тишу, не мертву, звісно, а передранкову... Але тиша самотності бентежить деяких людей.
– У тебе на шляху пошуків були якісь крайності, шарахання?
– Я відвідувала багато духовних центрів, їх батько сектами називав.
– Що спонукало шукати там відповіді?
– Напевно, було порожньо в душі. Хотілося зрозуміти важливі речі. Одна людина порадила прочитати книги Шрі Ауробіндо і «Подорож свідомості» Сатпрема, вони ґрунтовно «перевернули» мене. Далі були книги, книги. Потім я потрапила до послідовників Шрі Чінмоя, які винаймали приміщення, проводили медитації, я з ними спілкувалася кілька років. Ми і до кришнаїтів набіги робили. Потім з'явився психолог, котрий проводив психопрактики. Заняття були специфічні, неоднозначні, багато в чому корисні (приміром, він навчив відчувати музику і танець – до цього моє тіло було скуте), але деякі речі, передовсім навіювання, маніпулювання особистістю, викликали, крім інтересу, неприйняття щодо застосування їх у житті. Виходить, що мною теж можна маніпулювати, як і будь-якою іншою людиною, але ж нікому не хочеться бути маріонеткою. Потім я потрапила до групи, де навчали адвайта-лайя йозі. Потім ще щось... Я звідусіль пішла.
– Чому?
– У систему влазити не хочеться. Скрізь ти ґвинтик. Немає довіри до вчителів, таке враження, що вони не уявляють наслідків того, чого навчають, причому немає довіри в тому аспекті, що всі вони люди, котрі теж іноді помиляються. Справжній духовний Учитель має бути вищим від особистих настроїв, свого его... Втім, учитися можна в кожної людини, та й саме життя – найкращий вчитель.
– А тепер ти відвідуєш який-небудь храм чи молитовний будинок?
– Скажімо так, мені цікаві різні вчення і філософія релігій, а не відвідування храмів і молитовних будинків, просто мені на даному етапі це не потрібно, якщо буде потрібно – піду. Мені приємно перебувати поруч із християнами, буддистами, побути у храмі в кришнаїтів. У кожній релігії є своя специфіка, але Бог то один.
– Ти така поліфонічна?
– Повторю, я не хочу в якусь систему влазити, працювати на неї, система нерідко поглинає людину цілком, забирає весь час, сили і кошти, хоча це не правило і багато чого залежить від рівня свідомості людини.
– Я відчуваю, що в тебе за цим стоїть якась велика таємниця-драма?
– Нічого надзвичайного нема, а то надто пафосно звучить. Був один момент, але він ніякого відношення до систем і вчень не має, я просто не розібралася в складній ситуації і в людях, які брали в ній участь: думала одне, друга людина – друге, третя – третє, і так далі, а потім сталась розв'язка і мені, як кажуть, пробило чакру. Це ніби великий смачний, міцно затягнутий кармічний вузол, який я ще не розв'язала (розрізати його не хочеться, а розібрати по ниточці уміння не вистачає). Коли-небудь розберу його і подивлюся, чому так відбулося, а поки що він зі мною і я туди нікого пускати не хочу, тим паче всім показувати.
– Дивлячись на картини будь-якого художника, я особисто для себе шукаю рецепти, які можу прикласти до серця, щоб воно не боліло, а посвітліло, зраділо. Яке питання перед нами всіма стоїть? Чи відроджувати (ся), чи руйнувати (ся). Зараз дуже багато руйнуючого мистецтва, і воно віртуозно зроблено не епігонами-ремісниками, а нерідко талановитими людьми, ось що страшно, їхнє мистецтво – від диявола.
– Відверто кажучи, добро і зло часте виглядають дуже абстрактними, нерідко бувають ситуації, коли добро виявляється злом, і навпаки.
– Може, ти правду зі злом плутаєш?
– Правда теж річ відносна.
– Конфуцій говорив, що правда – це справедливість.
– Але і справедливість ситуативна. Приміром, можна сказати правду слабкій людині, а вона піде і повіситься. Чи треба було їй говорити правду? Правда, на жаль, не завжди на благо. 
– Вона мірило рівня людини. Багато чого, природно, залежить від форми подачі.
– Тільки Бог знає, де правда. Людській свідомості судити про різні речі можна, звісно, але це не означає, що ти будеш правий, називаючи чорне чорним, а біле білим, – правду іноді видно, іноді ні. Знову ж ми повертаємося до питання, що є зло, а що є добро, це радше абстрактні поняття з безліччю граней. Іноді здається, що немає взагалі такого поділу насправді, це все людський розум придумав. Коли щось трапляється в житті погане – для нас це зло, а насправді такими ситуаціями нас учать, – якщо людина це розуміє, поняття зла стає відносним, як і поняття добра відповідно.
– Кажуть, що зовнішність – відображення нашого внутрішнього світу. З чим пов'язана твоя своєрідна зачіска?
– Просто захотілося безлічі кісок. Ця зачіска асоціюється з чимось давньоєгипетським, у мене величезна тяга до старовини.
– Ти в реінкарнацію віриш?
– Так.
– Ким ти була в минулому житті?
– Можливо, єгиптянкою або грекинею.
– Ти носиш екзотичні прикраси. Що в це вкладаєш?
– Себе. Я роблю те, що подобається з собою робити.
– А що стоїть за цими прикрасами? Спеціальний метал, певна конфігурація, філософія?..
– Просто мене тягне до етніки, до стародавностей. Який метал – неважливо, головне, щоб я відчувала, що він дійсно мені підходить, у душу вписується. А частіше вписується срібло.
Якщо чесно, у матеріалах я особливо не розбираюся, раніш, бувало, мочки вух, шкіра темніли-«линяли», тепер намагаюся, щоб вироби були, принаймні, посріблені.
У мене є перевірені торгові точки, де я купую прикраси, я відчуваю: моє це чи ні. Є «висулька», яка мені страшенно подобається, але вона вдома просто лежить, оскільки під неї треба ще одяг підібрати. Нехай чекає, все нормально. Нині люди напинають на себе всілякі блискітки-лелітки, захоплюються стразами, але я не полюбляю бути «блискучою».
– А якому стилю в одязі віддаєш перевагу?
– О, для цього треба багато грошей, тому обходжуся необхідним. З одного боку, я люблю класику, досить різну, з іншого боку, оскільки нерідко виходжу з дому вранці і повертаюся пізно ввечері, зрозуміло, хочеться, щоб зручно було. Тягнуся також до етнічних мотивів, намагаюся в їхніх межах з яким-небудь стилем погратися. Іноді хочеться просто чорного кольору, може, тому що він нічого не виражає: надягла і побігла. А то раптом, навпаки, хочеться феєрверка.
– А твій одяг, аксесуари, прикраси перетікають у твори?
– Перетікають, підсвідомість спрацьовує – і певні деталі, знаки, конфігурації стають частиною цілого на картинах. Хоча для мене це ніколи не було самоціллю, яка різниця – схожі мої прикраси чи ні на те, що фігурує на якійсь моїй героїні-принцесі.
– Для мене, наприклад, дуже важлива деталь у будь-якому творі мистецтва, будь-то кіно, живопис, повість.
– Я згодна, деталь – дуже важливо. Є загальна композиція, а деталь може її піднести, підкреслити або навпаки зіпсувати.
Я відчуваю: десь треба проміннячко зобразити чи просто мазок поставити, або якусь “пентюльку” намалювати, і раптом – раз, усе поєднується.
– Що живить твою творчість?
– Передусім особистий досвід, книги, спостереження. Починаю роботу й раптом із квітки розвивається щось несподіване. Іноді шкода, що полотна не вистачає, бо ще б навантажила, наповнила його багатьма речами, а вони не вміщаються. Мої картини найчастіше починаються з однієї якоїсь деталі, а потім самі вибудовуються по ходу справи, тобто тема цілком не задумується, я її долаю, як той, хто йде дорогою, є якась «крапелька», точка відліку, точка відштовхування – думка заповітна, навколо неї потім усе вибудовується.
Деякі картини написані суто за сновидіннями. Якось мені приснився куб, на якому танцювало якесь божество. Враження і відчуття були приголомшливі, снився спокій, велич, краса танцю. Божество, танцюючи, ніби досягало кінця грані, потім ішла наступна площина, потім, виявлялося, що там немає ні верха, ні низу... Захотілося це перетікання-вислизання передати, що я потім і зробила.
Іншого разу наснився храм із дивними розписами. Коли прокинулася, зрозуміла: такої краси в звичайному житті немає, а там усе неймовірно яскраве, соковите, прозоре... Іноді, звісно, сумно від того, що не можеш цього передати.
– Які несподіванки траплялися з твоїми роботами?
– Якось малювала складну графічну картину, вона вже була фактично довершена, і раптом у мене проливається туш на її край. Що робити? Хоч викидай. Довелося облагороджувати подібними плямами по всьому контуру. У результаті вийшло нове цікаве рішення.
Час від часу трапляється, коли роботу трохи псуєш, а потім рятуєш, і раптом приходиш до відкриттів, від чого картина виграє.
– Для людей творчих дуже важливо в «іграх уяви» не вхалепитися в клініку. Актор Богдан Бенюк після спектаклю «Отелло» сказав мені, що школа перевтілення – небезпечна штука, завжди повинно бути третє око, що спостерігає за тобою збоку. Актор увійшов на кілька секунд в образ, натягнув його на свої відчуття, уявив себе у певній ситуації, у якій теж міг би опинитися, а потім треба вийти, щоб не переборщити. І весь час дивися на себе з боку, інакше ти – хворий, а хвора людина не цікава.
– У художників таке теж буває, вони заграються, нерегульована уява – це страшна річ, яка може довести людину до шизофренії, це не секрет.
– Одна справа – життя та інша – роль у виставі чи в картині. Не треба одне з іншим плутати, в образ увійшла, а вийти забула. У житті треба бути адекватним.
– Я намагаюся це чітко розмежовувати. Наскільки я емоційна і вразлива людина в творчості, та й в стосунках, настільки можу в потрібний момент холодно-розважливо оцінити ситуацію. Я спілкуюся з різними людьми, які займаються духовними практиками і творчістю, багато спостерігаю, і, справді, бувають моменти, коли видно, що людина не може «вийти з образу». Зазвичай все повертається до норми, хоча в даний момент колега неадекватно поводиться. Зрозуміло, що, спостерігаючи подібні речі, намагаюсь сама не виглядати в очах людей неадекватною.
– А траплялося таке?
– Напевно, так. Був період, коли я дуже занурилася в духовні і творчі пошуки. Утім, у кожної людини настає момент, коли вона занурюється або в побут, або у світ фантазій. Я усвідомила, що треба чітко контролювати дійсність, і не тільки, скажімо, виходячи на вулицю, а й залишаючись наодинці з собою. 
– Нерідко художники (особливо такі, як Сальвадор Далі, Пікассо, нині Нікас Сафронов) це, з одного боку, артисти, люди-феєрверки, з іншого – прагматики, які своїм приватним життям колосально підігрівають цікавість до своїх творів.
– Волію не епатувати, а жити в єдності зі світом, тобто відгукуватися на вібрації гармонії, а не конфліктів. Якось із подругою поїхала на море з етюдниками. Дивовижна поїздка вийшла. Пригадую, ми сиділи на пристані, перед нами розстелялися море і зоряне небо, місяць був повний, від нього бігла доріжка, а ми просто сиділи, мовчали і дивилися на цю заворожливу красу. Хвилі билися об пристань, відкочували, напливали, хотілося з ними злитися. Було відчуття, що це – єдиний живий організм. Чимало думок з цього приводу тоді виникло, це був інший цілісний світ, і народжувався смуток – чому він інший, адже ти і він повинні бути заодно. Пізніше виникла робота «Рукописи моря», мені хотілося показати, скільки світ у собі зберігає такого, про що ми ще не знаємо, і чого, може, ніколи не осягнемо, якщо не будемо берегти цей скарб.
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портвл українця