19.06.2009, 09:19

Релігія, психологія народів та становлення держав

Наразі мені невідомо, чи існують досвіди подібного аналізу. Не те, щоб конфлікти не розглядалися з психологічного боку, тут, звісно, існує безліч матеріалу, але напрацювання психологічного підходу до теорії війни, чи взагалі до теорії етносу - якщо і були спроби, як то теорія етногенезу Л.Гумільова, вони не витримують конкуренції в масовій науковій свідомості (це скоріше «масова ерудована свідомість»), з, так званим, «економічним» обґрунтуванням військових конфліктів.

Я наведу приклад такого «економічного» розуміння причин та цілей воєнних конфліктів в усі часи між всіма народами. Це цитата з роботи молодого вченого, аспіранта з його реферату, розміщеного в Інтернеті.

Хвилі експансії ісламу в Європу і християнства на Схід були значною мірою зумовлені економічними причинами. Араби, на протязі ста років після смерті Мухаммеда були одержимі релігійними ідеями, але головна причина їхньої експансії, як нам уявляється, була в тому, що в пустелі не вистачало на всіх оаз. Хрестоносці зі свого боку відправлялися в походи для звільнення "Гробу Господня", але їх головна мета полягала в пограбуванні мусульманських земель. Економічний характер хрестових походів особливо добре помітний на прикладі четвертого Христового походу (1202-1204 рр). Тоді "Воїнство Христове" навіть не ступило на землю ісламу, а обмежилось пограбуванням християнського міста Константинополя.
(Віталій Розумний, Іслам і християнство в третьому тисячолітті: протистояння чи діалог?)

Поширеність економічно спрямованих пояснень завдячує домінуванню позитивістських поглядів в науці, і не тільки на рідних теренах. Перемогти цю тенденцію просто необхідно, хоч як би ці приземлені погляди не вважалися «науково достовірними». Поява нових методологій наукового пошуку має з’явитися з визнанням права на інтуїтивний, а не тільки логічний шлях до обробки «емпіричних» даних.

Отже, протистояння християнства та ісламу на території сучасної Іспанії та України рідко коли розглядається в одному контексті. Начебто, для такого підходу бракує очевидності. Але я хочу довести, що у випадку конфліктів такого штибу треба бачити психологічне підґрунтя, яке і становить загальну базу для спільного аналізу взаємовідносин народів та їхніх державних утворень. Я не хочу торкатися наразі методологічних засад такого підходу, вони існують, і не тільки в інтуїції авторки. Це тема окремої розмови.

Для того, щоб продемонструвати можливість та еврістичність такого аналізу, виберу класичний приклад протистояння християнства та ісламу з двох боків Європи наприкінці Середньовіччя.

Звісно, це не є детальна картина, а тільки нарис. Я не стану зупинятися на характеристиках цих двох світоглядних систем, не буду детально розглядати внутрішню ситуацію, яка складалась на протязі століть в етносах, які згадуються, хоча все це є дуже цікавими темами для поширення цього дослідження. Я зупиняюсь коротко саме на психологічній суті конфлікту для того, щоб, окресливши проблематику, пригорнути увагу тих, хто виявиться небайдужим до можливостей методу.

Чому саме конфліктна ситуація слугує прикладом, адже війни становлять лише одну складову в розмаїтті взаємовідносин між народами та державами. Тому що війни є по-перше, беззаперечно найвідвертішим проявом всього культурного, цивілізаційного рівня, набутого етносом за своє передвоєнне існування, а по-друге, саме війни можуть слугувати демонстрацією вищих цілей, як то відчувається етносом на певному етапі його існування, в них виражає себе його тяга до якихось заповідних вершин існування, часто примарних, та взагалі катастрофічно хибних, як то з’ясовується по закінченні війни. Тому вони є такими важливими для розгляду.

Але розглядаються вони од давнини до сьогодення скоріше як значні віхи, які допомагають запам’ятати хід історичного процесу, та мало не зумовлюють цей процес, додаючи йому сенсу. Бо для наших позитивістських уявлень, сенс історії – то є досягнення все вищого рівня економіки та науково-технічного прогресу, чи не так?

Окрім війн, які ще є складові історичного процесу?

Взаємовідносини між народами відбуваються здебільшого шляхом торгівельного та культурного обміну, що супроводжується запозиченнями та взаємовпливами цивілізаційних здобутків; але ціль існування етносів на всіх рівнях їхнього розвитку – не стільки поступове цивілізаційне вдосконалювання себе через мирний взаємний обмін здобутками і досягненнями, скільки здобування переваги будь якою ціною, навіть коштом відкидання себе та людства далеко назад в цивілізаційному розвитку, заради вчинення такого тиску на середовище, де існують інші етноси, яке гарантує находження себе, попри все, при контрольних важелях, тобто ціль - стати лідируючим, а потім і пануючим етносом. А хто переміг, той і цивілізаційний герой, і модель для наслідування . І тоді вже, знаходячись при важелях та в безпеці (все то є найчастіше примарним), етнос витрачає сили на здобування усвідомлених цивілізаційних благ, але мрія є здобути ці блага найекономнішим шляхом. Тобто відібрати, якщо є можливість, бо все має бути використано для зростання тиску на інших, доведення своєї спроможності бути самими собою в несприятливому оточенні.

Щодо слабкіших, при умові тотального домінування одного етносу над іншим відбуваються асиміляційні процеси аж до зникнення якогось народу, його повного розчинення у стихії іншого народу, якщо ж тиск недостатній, він приводить до стану «не війни», але стійкого спротиву асиміляції.

Поруч із сталими формами існування етносів, та їхніми відносинами, також постійно відбуваються більш менш активні міграції різного числа населення, різними шляхами, з різними цілями, та з різних причин. Таким чином здійснюється і мирна і немирна колонізація просторів, з подальшою необхідністю співіснування колоністів та колонізаторів з тубільцями – інколи мирне, частіше в різній мірі войовничості.

Картина існування людства жвава і постійно в стані змін та конфліктів, постійно відбувається взаємовипробування народів на міцність через взаємний тиск. Пошук і впровадження заходів такого тиску і є, власне, політикою.

Всім відомий вислів Клаузевіца, який визначив війни як продовження політики, але іншими засобами. Якщо, згідно попередніх висновків, під політикою розуміти мистецтво впровадження тиску на протидіючу силу, чи то певну особистість, чи конкуруючий етнос, задля отримання влади над обставинами, контролю над подальшим розвитком ситуації, то війна є засобом політики «швидкого реагування», коли тиск треба запровадити якнайшвидше, бо ініціатива може перейти до конкурента.

До речі, можна сказати, перефразуючи Клаузевіца, що всі відомі форми владного державного устрою (монархія, демократія, диктатура) є продовженням війни але іншими засобами. Існує бо думка, що людство експериментувало з суспільним устроєм, аж поки не зупинилося на демократії, як на найкращому способі організації порядку в суспільстві, і начебто тільки розповсюдження демократії серед держав світу може забезпечити мир в середині країн та за їх межами.

Війн меншає не з впровадженням демократії або заходів колективного захисту, а з вирівнюванням сил конкурентів, коли тиск хоч і не припиняє чинитися, але ризик програти при вживанні засобів «швидкого реагування» є дуже високим, тому з’являються нові, більш приховані, вишукані форми того ж самого тиску.

Це виглядає так, що коли «клуб рівних» сформовано, вони впроваджують між собою будь які розкоші на кшталт «демократій західного розвинутого зразку» чи систем колективного захисту на кшталт НАТО і живуть начебто в мирі та злагоді між собою, що є певним досягненням історичного розвитку і дорослішання етносів. Було б іще більшим, якби так було не тільки зовні.

Тут треба відновити правильний зв'язок між причиною та наслідком. Йдеться про те, що всі народи шукають спроби чинити опір сильнішим, але які вони вибирають засоби – швидкі та ефективні, на їх погляд, методи війни, чи більш тривалі методи дипломатії та взаємних більш менш відвертих демонстрацій сили, який владний устрій, на їхню суспільну думку, дозволяє їм маніпулювати своїми виграшними позиціями найкраще, то залежить від багатьох чинників. Але завжди йдеться саме про тиск, про конфлікт, про стан войовничості, про постійне перебування в стані змагання, доведення своєї гідності, своєї спроможності перемагати і контролювати інших.

Тільки неможливість перемогти відвертою силою зупиняє нарешті примітивну агресивність і приводить народи в коло своїх вчорашніх суперників як рівних. І в межах більш-менш одного «клубу сильних», або «клубу переможців» опиняються західні і ісламські монархії (певна рівність позицій та взаєморозуміння існує між заможними країнами Близького Сходу та Європейського Заходу), західні демократії, та, скажімо, знову ж таки, в певній мірі, Росія, яка є не монархією, але і не демократією, а скажімо східною сатрапією з пост-радянською специфікою, і східні індустріальні гіганти, які теж далекі від західного типу «народовладдя».

А є і інші клуби, до яких входять ті народи, котрим визначення «troubled» - тобто обтяжені проблемами, скажімо так. І засоби вирішення своїх проблем у них не такі дорослі, не такі досконалі, як у членів «вищої ліги». Але цікавим є той факт, що вся ця досконалість і дорослість може зникнути при зміні чинників, які впливають на рівновагу сил. І тоді знову з’являється, не зна звідки, стан підлітковості, знову жбурляння камінням у ворогів з сусідньої вулиці, ювенальні прищі та невпевненість в собі, та юнацькі спроби самоствердитися.

Отже, коли ми намагаємося оцінити минуле, або зробити аналіз сьогодення, чи збудувати прогноз на майбутнє, перше, що потрібно зробити будь якому історику, чи аналітику, - це відтворити картину суперечливих інтересів, визначити поле, де саме точилося чи точиться чи буде точитися оте змагання за домінування певних інтересів.

І попри загальну думку, що ці інтереси є завжди суто економічними, коло інтересів може виявитися значно ширшим і різним на різних етапах існування етносу, в різні історичні періоди.

Іншими словами, я намагаюся довести, що історичний аналіз повинен бути психологічним аналізом, перш за все, а вже потім економічним, геополітичним і т.п. Всі економічні, геополітичні, ідеологічні, як то релігійні, в сенсі церковні, чинники є тільки формою, в яку ховаються спроби одного етносу отримати перевагу над іншим, який завдяки своїм певним властивостям виступає як конкурент. От і треба розібратися, в чому саме полягає конкуренція, та в чому етнос вбачив для себе порятунок, або шлях до успіху – от де коріння питання сучасної історії. Знання, наближене до суті, завжди дає … певну перевагу. Отакої. Може є ще якась причина, окрім пошуку переваг, навіщо нам потрібно шукати такої дослідницької методології, щоб вона наближала нас до реальності якомога більше?

Може ми просто любимо істину, або намагаємось бути вільними? Бо ще ніхто не відміняв того Ісусового «і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ів.8:32, пер. Івана Огієнка), хоча в тому вислові Він, звісно, говорив дещо в іншому контексті і про інше розуміння правди, але про ту саму свободу. Але я впевнена, що наближення до реальності є наближенням до свободи. І саме тому, а не для переваг над кимсь, ми шукаємо більш адекватних схем пізнання.

Тепер, звернемося заради прикладу до вузькішої теми, а саме до протистояння християнства та ісламу на сході та заході в приблизно однаковий час. Чи є підстави говорити про, скажімо, «духовну спорідненість» Іспанії та України? Про однаковість економічних інтересів, що кинула обидві країни у таке складне протистояння? Про велику геополітику, про войовничий характер молодих народів, що мали утвердити себе серед європейських сусідів?

Що виборювали насправді два етноси по обидві боки Європейського континенту в часи, коли Середньовіччя з його системою мислення вже відходило в минуле?

Вороги у іспанців та українців були спочатку етнічно різними, потім однаковими.

Отже, християнські королівства, що збереглися на півночі Піренейського півострова, мали з одного боку Піренейські гори та войовничих франків за ними, а з півдня войовничих мусульман з Магрібу. Починаючи від перемоги в 732 році християнського війська під керівництвом франка Карла Мартелла над ісламським військом, що рушило через Піренеї, християни мали справу з постійними спробами досконалого супротивника потиснути їх за гірські межі, або притиснувши до гір, не давати змоги передохнути. Чинився шалений тиск, в тому числі і воєнні напади, хоча слабка рівновага все ж була нарешті досягнута на початок 9 століття. Звісно, протистояння відбувалося і через демонстрацію культурної гегемонії і економічної вищості, що було не важко, бо об’єктивно вестготські королівства та франкська марка на сході не були спроможні перемагати маврів своїми цивілізаційними здобутками. Але незважаючи на серйозність викликів, реконкіста – поступове наполегливе відвоювання життєвого простору нетривалими воєнними кампаніями, що перемежались періодами співпраці та мирного співіснування, - все ж почалася.

Те, що гаслом війни була віра, духовний чинник – було випадковим? Просто час був такий, що релігія панувала думками і контекстами, і дискурсами? Чи ж будемо наполягати на тому, що всі війни є «релігійними», тобто війнами за духовне панування? Треба придивитися ближче.

Відвоювання Піренейського півострова тривало до кінця 15 століття, як відомо, і завершилося падінням Гранадського халіфату, останнього оплоту ісламу на території сучасної Іспанії. Одразу потому почалися війни з християнськими сусідами та з Туреччиною, яка набула неабиякої сили при Сулеймані Пишному в середині 16 століття і загрожувала всій Європі. Дуже слушно для цілей молодої Іспанської держави було встати на чолі європейської спільноти проти загального ворога. Тиск чинився іспанцями не тільки на іновірців, а й на одновірців. Бо то є завжди ціль етносу – здобуття панівного положення між іншими етносами. Це так і буде, доки етнос не прийде до інших цілей.
Що то є за інша ціль, та чи можливо досягти її на рівні етносу – то є завдання іншого дослідження.

Предки українців в ті віки, коли європейці стинали голови сарацинам, а сарацини європейцям, намагалися спинити монголів, а потім мали справу з татарами, сусідами з південного сходу та згодом з тими ж турками, які намагалися розповсюдитись під своїми знаменами на північ, на південь, на схід та захід.

В 16-17 столітті коло замкнулося, турки знайшли собі останні кордони, як до них то було з арабами, котрі зупинилися, дійшовши до певної межі на сході, на півночі, та на заході. На сході арабів зупинили китайці на території нинішньої Киргизії, на заході – франки, на півночі візантійці. Візантійська імперія – владне та цивілізаційне утворення, кероване греками, або тими, що виглядали, як нащадки саме римсько-грецької владної парадигми, це утворення ніколи не було суто етнічним, воно не витримало тиску на себе, виконавши свою роль в історії, воно розчинилося в іншому зверх-етнічному утворенні, - Оттоманській імперії, яка проковтнула і арабські і монгольські здобутки в регіоні, поставивши тюркський етнос в етнічні лідери на довгий час. Але і їхня експансіоністська енергія наштовхнулася на півночі на українців, на заході на зверх-етнічну імперію Габсбургів, якою володів нащадок Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського – Карл V, а на сході їх підпирали такі ж важкі суперники перси шиїти. Цікаво, що завойовувати Африку, чи Індію з Китаєм не спало на думку заповзятливим туркам, на відміну від македонця Олександра Великого. Вони пройшлися по місцях бойової слави римсько-грецької спадщини, та зупинилися. Чому? Як саме народи та держави обирають собі супротивників? Що впливає на вибір? Як визначають гідного ворога? Це теми, які мають бути розглянуті іншим разом.

Майбутнє України вирішувалося в надзвичайно небезпечних та несприятливих умовах. Багато етносів не витримали брутального тиску, не мали в собі духу протистояти переконливості нових імперіалістів і – прийняли покровительство і владу сильніших, поступившись частиною своєї автентичності в обмін на фізичне виживання, або позбувшись і самого існування. Український етнос мав декілька варіантів, як і іспанські королівства, що об’єднувалися заради спільного виживання перед загальною загрозою, як і московіти, які в умовах тиску з Заходу та Сходу вибрали підкоритися Сходу, інтуїтивно вбачаючи, що асиміляція з Заходом настане скоріше, аніж зі Сходом, тому треба обрати Схід і уникнути зникнення.

В таких справах завжди виграє більш інтуїтивний, котрий правильно розуміє, яке об’єднання не дасть повної асиміляції. Хто не до кінця прорахував, той зник, отже етнічна інтуїція це є показник внутрішньої сили народу, його здатності до виживання. Чинники, що впливають на вибір: треба обрати той бік, котрий забезпечить фізичне виживання, та не помітить наявності іншого духу і не почне викорінювати ту інакшість одразу, коли сил захиститися ще недостає. Тобто на поверхні має бути певна переконлива однаковість, котра прикриє розбіжності на деякий час.

Для каталонців на заході треба було обирати – чи об’єднатися з франкськими королівствами чи графствами з півночі, чи прийняти панування мусульман, чи об’єднатися з вестготами – християнськими королівствами, які етнічно були інші, та потенційно небезпечні в плані майбутнього перерозподілу влади. Обрана була непевна ситуація боротьби з мусульманським ворогом та шукання долі в союзі з вестготськими володарями.

Чим це обернулося для Каталонії - франкської марки у минулому – відомо. Неприємна ситуація для етносу, нескореного, не асимільованого в психологічнім плані, але такого, що втратив свої лідируючі позиції, не став першим за рангом при владі.

Як Московське князівство вирішило свою долю, також відомо. Монголи відчули близькість до них московітів не через спорідненість у побуті чи віруваннях, а через взаємну ненависть до сильного і психологічно тиранічного Заходу. Монголи і московіти знайшли одне в одному певну психологічну підтримку та були потрібні одні одному в протистоянні, що обіцяло прибутки, а які збитки? Для монголів ніяких, вони не вбачали небезпеки для свого духу з боку московітів, бо були войовничим племенем, яке просто погоджувалося надати свій захист покірному етносу. Великих психологічних розбіжностей хани тоді не вбачали.

Чи вбачав Олександр Ярославич (Невський) загрозу в єднанні слов’янського духу з монгольським, проти західної неминучої, як здавалося, тиранії, чи інтуїтивно вже відмовився від пріоритету етнічного, вибираючи шлях імперіалістичний, над-етнічний, якщо пощастить вижити? Схоже на друге. Отже, майбутня Росія вибрала собі долю, вибираючи в 13 столітті союзника. Загубили в якості етносу, та здобули в силі імперіалістичного поштовху.

Про здобутки та поразки можна, звісно, сперечатися, як і про пошук виходу до майбутніх союзників, але то було б цікаве та корисне дослідження, особливо за нинішніх часів, коли знов треба обирати собі долю, знов мова йдеться про те, з ким будуть найбільші здобутки та найбільші збитки для етносу.

Український етнос – Галицько-Волинське князівство, Новгород-Сіверщина, та люди з інших земель, теж мали обирати долю на певному витку своєї історії. Доля та була обрана на користь етносу, а не імперського майбутнього в складі потужного завойовника. Обрані були не гості зі Сходу, а християни з Заходу.

Чи обернувся цей вибір поразкою? Чи було то національною катастрофою? Ні, так само як і для московітів їхній вибір не став поразкою, за підсумками національних історіографів цей вибір вважається повною та славною перемогою, та чи став він виграшем? Для оцінки того треба визначитись з критерієм, з тою системою духовних координат, в якій щось визначаться як зло, а щось як добро.

От саме вибір критерію і є тою справою, що так роз’єднує народи і розводить їх в зовсім різні сторони, часто-густо по різні сторони конфліктів. Розуміння добра і зла – як в особистім бутті, так і в суспільному бутті є вирішальним фактором для обрання і союзників, і долі.

Решта чинників – тільки для того, щоб допомогти людині або етносу визначитись, ким він чи вона має бути в історії, в чому бути переможцем, а в чому безповоротно програти. Отже з цього дещо метафізичного боку, доля народів вирішується перед Богом – ким стане народ – лишиться самим собою, зникне взагалі, чи перейме на себе задачу бути над-народом, супер-етносом? Яку роль обере етнос для себе – придушувати інших, чи відмовиться від спокуси? Настільки це є його власний вибір, а наскільки це невблаганна доля? І що, власне, є доля? Як окремій людині треба розпорядитися своєю психічною силою перед Богом та іншими, поруч із ким їй треба визначати свою міру закону та беззаконня, свою міру спокутування та набору провин, так само треба визначитися і етносам.

І ця історія людства ще чекає на свого дослідника, як і цей підхід чекає на доведення свого права на існування в сучасному дослідницькому дискурсі.

Сісана Мухаметшина, м. Одеса

Автор: Сісана Мухаметшина
Джерело: Нова країна