Поки ще офіційно не оголошено початок виборчих перегонів, варто спокійно обдумати можливу поведінку національно-демократичних сил. Необхідно мати єдину стратегію, з огляду на те, що в Україні та поза її межами є чимало сил, які неодмінно спробують не допустити обрання такого президента, якого давно чекає Україна. Йдеться не про ідеал, бо й саме суспільство далеке від ідеалу розвиненої демократії. Наразі нас повинно цікавити, чи піде Україна шляхом відновлення власного українства і опори на власні сили, чи здасться на волю фальшивих гарантій інших держав світу, що само по собі є згубною ілюзією. Для початку варто чесно оцінити національну стратегію діючого Президента. Про відчутні результати говорити важко. Варто зважити на те, що організована критика діючого президента спричинена передовсім його першими кроками у напрямі відновлення української історичної пам’яті, підтримки державної мови і національних гуманітарних основ державності. Це позитив не для піару. Відновлення українського обличчя держави є важким і тривалим процесом, не розрахованим на розуміння заклопотаного життєвими проблемами виборця, але це справді єдино правильна державницька стратегія, яка гарантує нашу самостійність і економічний успіх. Індикатором правильності цієї стратегії є факт, що у відповідь маємо потужний інформаційний тиск Росії, яка прагне остаточно повернути Україну під свій вплив. Інші сильні держави Європи і світу теж не в захваті від появи України – великого сильного конкурента. Тому Німеччина і Франція протидіють появі ще одного сильного партнера, а Росія поспішає скористатись нашою слабкістю в час перехідного періоду. За словами аналітиків, якщо Росії це не вдасться протягом 3-4 років, вона свій шанс втратить остаточно. Тому для Росії з її амбіціями наддержави дуже важливо бачити на посаді нового президента України не етнічного українця, а людину, яка буде згідливою і не буде продовжувати започаткований курс українізації. Цей курс ще дуже слабкий, не має достатньої підтримки в суспільстві і в політикумі, його можна назвати українізацією без системи, але він єдино вірний для перспективи самостійної держави. Саме через ці перші спроби України в багатьох ЗМІ свідомо нагнітається істерія проти націоналізму, причому на звичайних прикладах патріотизму, далеких від справжнього українського націоналізму. Істерія проти українського націоналізму нагнітається неспроста - це боротьба на випередження проти природного процесу відновлення українського обличчя держави. Противники української націонал-демократії однозначно зараховують до націоналістів в першу чергу Президента Ющенка. Це може видатись дивним, адже Ющенко починав як ліберал-демократ і намагається неухильно дотримуватись формальних правил демократії, тому до традиційних націоналістів зараховувати його смішно. Називати націоналістом за слова “моя нація”, увагу до української історії і дуже мінімальні кроки для підтримки державної мови – це вже занадто. Тут явні ознаки замовної антиукраїнської технології, яка тиражується багатьма ЗМІ. Хоча особливе сприйняття Президентом української нації в останній рік набуло особливої гостроти і це прийшло до нього не відразу, а після випробування смертю через отруєння, численних зрад соратників-українців і безпрецедентної інформаційної війни проти українського Президента в українському ж інформаційному просторі. Останнє справді є безпрецедентним – такого не буває в жодній вільній державі світу і над цим треба замислитись тим, хто має надвеликі претензії до Віктора Ющенка. Людині, яка все це пройшла, доводиться багато чого наново відкривати для себе в українській політиці, етнопсихології , історії, щоб зрозуміти чому і за що отак...Як гласить древня мудрість – “ Хто постраждав, той не забуде!” А в історичному підсумку - практично кожен національний лідер проходив непросте випробування протидією ворогів і нерозумінням своїми. Така ж доля чекає кожного наступного національного лідера чи президента з етнічних українців, якому болять проблеми нації. Ми повинні шукати таких людей між себе. Я їх впізнаю відразу, навіть заочно по радіо- і теле інтрев’ю – вони ніколи не переходять на російську мову співрозмовника, говорять спокійно, без намагання сподобатись майбутнім виборцям. Таку поведінку одні представляють як слабкість, інші - як ненависний комусь націоналізм, хоч пошанування мови держави є всього лиш конституційною нормою публічної поведінки громадянина, навіть не політика. Проте є в Україні люди, які проголошують людиноненависницькою нормальну поведінку громадянина, і з неприхованим злорадством оголошують 3-х відсотковий рейтинг Президента, насміхались з його сентиментів до бджільництва і старовини. Їм не зрозуміти того, що вони насміхаються і з нас, етнічних українців. Злорадно проголошений низький рейтинг діючого президента бачиться ними як вирок державницькій неспроможності етнічних українців і і вони тремтять з нетерплячки, від смакування передчуття наступної поразки наших гуманітарних цінностей: мови, культури, традицій і віри. Вони не приховують того, що ці очікування пов’язані із зміною діючого Президента. Для українців слово “пасічник” ніколи і в думці не могло б стати лайливим прізвиськом, адже це здавна шанована в Україні професія, бджоли поганих людей не люблять. Зробити це слово лайливим прізвиськом могли тільки люди, які не розуміють і не визнають цінностей української національної самобутності, зоологічно не сприймають українців. На все це можна було б не зважати, якби до чужого антиукраїнського за суттю хору пересмішників не долучалось і велике число грішних українців. В цьому наша велика біда і , можливо, трагедія сьогодення.
Це переконує в правоті курсу президента, його майже непомітного першого кроку до відновлення нормального сприйняття в суспільстві і державі українських національних вартостей. Президент розпочав таку роботу, особливо в останній рік каденції. Це державне визнання важливих віх української історії і національних героїв, стремління до єдиної помісної національної церкви, спроби підтримати культуру і мову. Прикро, що чимало ініціатив, включаючи створення державної структури із забезпечення державного статусу української мови, так і залишились проектами в стінах Кабінету міністрів і парламенту. Саме ці перші кроки, яких по-справжньому не дали зробити, чи не вдалось за браком політичної волі людей при владі на місцях, наші неприятелі вже сприймаються як націоналізм. Вони чудово розуміють, що ці перші слабкі кроки передують гаслам справжнього націоналізму, бо з висоти поста президента закладають глибокі передумови широкого, світоглядного громадянського патріотизму передовсім серед етнічних українців, а за ними і в решти громадян.
Дехто вважає, що успішною державницькою стратегією може бути не копання в історії, а тільки якась хитро придумана сучасна модель успіху. Так, але зробити цей якісний стрибок вперед неможливо доти, поки не буде збудовано твердої опори в суспільстві. Неможливо відштовхуватись вперед від хисткого болота – слабкого суспільства, враженого багатовіковим гуманітарним насильством імперії і вже добряче попсованого інформаційною війною та сучасними спокусами світу. Провокуючи дискусію щодо форми державного устрою, українців штучно відволікають від головного – відновлення твердої української гуманітарної основи державності. Форма устрою – це вторинне. Приклад Китаю переконує – успіх можливий за будь-якої структури влади, якщо життя будується не всупереч віковим національним традиціям, а на основі гуманітарного коду нації, який змушує ефективно працювати будь-яку форму політичної системи влади, навіть нікудишню комуністичну, яка зіпсувала народи СРСР, зробила різними східних та західних німців, поділила нас на українців і “украинцев”. Зараз ніхто не може заперечувати очевидного факту – феноменальний успіх Китаю забезпечують давні традиції, хоч ніхто про них особливо і не говорить. Тому український успішний проект – це державницький процес повернення в українство. Всі інші проекти і стратегії є похідними.
В руслі сказаного вже не варто сприймати справи Президента як дивацтво чи слабкість – це лиш перша спроба започаткувати великий успішний український шлях в момент, коли більшість з нас його ще не бачить, бо заклопотана простими життєвими проблемами і щоденно віддається зомбуванню телебаченням. Простій людині, яка не дошукується причин українського зла, поведінка і дії Ющенка не завжди зрозумілі і тому не завжди підтримувані масово. Проте, як завжди, справжню державницьку вартість будь-яких українських справ першими цінують наші неприятелі і тому протидіють нам відразу, щоб придушити чи висміяти з самого початку, поки до українців ще не дійшла суть. Свідченням цього є потужна негативна інформаційна хвиля , спрямована на знищення авторитету самого поста президента, починаючи з акції “Україна без Кучми”. Тому це ніколи не припиниться і не тим варто перейматись – для нас головною є справа неперервного продовження повернення в українство, яка не може зупинитись. Цю роботу повинен продовжити майбутній президент України і це можливо досягнути тільки зміцненням авторитету і сили поста президента, ніхто крім президента цього зробити не зможе. Саме український президент повинен продовжувати цю стратегію всупереч зростаючому масовому інформаційному спротиву, не зважаючи на ще слабку підтримку традиційно повільних і пасивних рідних українців. Тому наступного президента, який повинен бути з етнічних українців, чекає той самий шлях випробувань, що випав на долю Ющенка. Взяти на себе цей тягар зможе вдруге вже навчений гірким досвідом сам Ющено, якщо його знову підтримає на виборах народ. Якщо хтось упереджений проти Ющенка, чи бажає мати сильнішого українського президента - треба шукати сильнішого прохідного кандидата, який продовжить розпочату справу.
Які в нас можливості і шанси? Можна вдруге одностайно підтримати і обрати Віктора Ющенка і на цей раз після виборів не дозволяти відсувати себе з президентського оточення , а всебічно допомагати йому наводити порядок. Другий варіант – зупинити свій вибір на такому кандидатові з українців, який аргументовано доведе спроможність набрати більшість голосів виборців по всій Україні, не тільки на Заході. Вибір між цими варіантами дуже важкий з багатьох причин. В середовищі націонал-демократї на цей момент не відбулось двох важливих подій: - не сталось реального політичного об’єднання партій в одну силу під єдину національну державницьку стратегію; - не здійснено політичної “розкрутки” впродовж хоча б протягом останнього року єдиної погодженої кандидатури на пост Президента з гарантованим сприйняттям більшістю населення України
Вкрай погано те, що чимало національно орієнтованих політиків практично нічого не зробили для формування іміджу єдиного, сильнішого, альтернативного кандидата від українців, продовжуючи працювати в загальному злокритичному хорі нищення публічного іміджу діючого Президента. Таким чином ми самі собі підрізали гілляку, першу гілляку, на яку вдалося видряпатись в 2004 році. Розумники і гадки не мали, що традиційно може не бути погодженої всіма сильної української альтернативи і можливо доведеться вдруге підтримувати Віктора Ющенка. За таку “політику” колись наші діди шмагали ременем по “м’якому місцю”. Жарти жартами, але ситуація доволі складна.
З середовища національних сил про свій намір стати президентом України заявив лише Олег Тягнибок Тому пан Олег мусить прийняти дуже відповідальне для нації рішення, зважаючи на те, що діючому президентові практично неможливо вже відмовитись від проголошеного на Говерлі наміру вдруге стати президентом. З позиції державника важливо не допустити жорсткої і програшної для обох виборчої конкуренції між Президентом і Олегом Тягнибоком, які опиняться на одному електоральному полі. Треба розуміти, що поразка національного кандидата, незалежно від його імені, може мати в існуючій геополітичній ситуації фатальні негативні наслідки для України. Простою мовою – може статись наступна історична втрата державної самостійності України. Втративши внаслідок нерозумної виборчої стратегії шанс обрати президента з етнічних українців, ми ризикуємо надовго зупинити розпочатий процес відновлення українського обличчя і національної сутності України, що водночас погано вплине на перебіг майбутніх парламентських виборів. Треба врахувати, що такий перебіг подій значно полегшує здійснення амбіцій Росії.
Часу на погодження єдиної виборчої стратегії і єдиного кандидата-українця вже залишилось надто мало, хоча в українській політиці можливо все. Будемо чекати приємних несподіванок, бо ми невиправні оптимісти.
Добродію - на гілочку! Там твоє місце! Насправді зараз тільки Ющенко та Тягнибок якоюсь мірою захищають Україну та українців. Надії щодо інших кандидатів у президенти немає НІЯКОЇ! Бо - ПРОДАДУТЬ!
Чергова муть п.Ференца. Пане Ференц, може краще Вам не писати? Слів багато, смисл - плач і соплі по паркету. Ви не ідеолог, Ви ліберал-словоблуд. Нічого особистого.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Поки ще офіційно не оголошено початок виборчих перегонів, варто спокійно обдумати можливу поведінку національно-демократичних сил. Необхідно мати єдину стратегію, з огляду на те, що в Україні та поза її межами є чимало сил, які неодмінно спробують не допустити обрання такого президента, якого давно чекає Україна. Йдеться не про ідеал, бо й саме суспільство далеке від ідеалу розвиненої демократії. Наразі нас повинно цікавити, чи піде Україна шляхом відновлення власного українства і опори на власні сили, чи здасться на волю фальшивих гарантій інших держав світу, що само по собі є згубною ілюзією. Для початку варто чесно оцінити національну стратегію діючого Президента. Про відчутні результати говорити важко. Варто зважити на те, що організована критика діючого президента спричинена передовсім його першими кроками у напрямі відновлення української історичної пам’яті, підтримки державної мови і національних гуманітарних основ державності. Це позитив не для піару. Відновлення українського обличчя держави є важким і тривалим процесом, не розрахованим на розуміння заклопотаного життєвими проблемами виборця, але це справді єдино правильна державницька стратегія, яка гарантує нашу самостійність і економічний успіх. Індикатором правильності цієї стратегії є факт, що у відповідь маємо потужний інформаційний тиск Росії, яка прагне остаточно повернути Україну під свій вплив. Інші сильні держави Європи і світу теж не в захваті від появи України – великого сильного конкурента. Тому Німеччина і Франція протидіють появі ще одного сильного партнера, а Росія поспішає скористатись нашою слабкістю в час перехідного періоду. За словами аналітиків, якщо Росії це не вдасться протягом 3-4 років, вона свій шанс втратить остаточно. Тому для Росії з її амбіціями наддержави дуже важливо бачити на посаді нового президента України не етнічного українця, а людину, яка буде згідливою і не буде продовжувати започаткований курс українізації. Цей курс ще дуже слабкий, не має достатньої підтримки в суспільстві і в політикумі, його можна назвати українізацією без системи, але він єдино вірний для перспективи самостійної держави. Саме через ці перші спроби України в багатьох ЗМІ свідомо нагнітається істерія проти націоналізму, причому на звичайних прикладах патріотизму, далеких від справжнього українського націоналізму. Істерія проти українського націоналізму нагнітається неспроста - це боротьба на випередження проти природного процесу відновлення українського обличчя держави. Противники української націонал-демократії однозначно зараховують до націоналістів в першу чергу Президента Ющенка. Це може видатись дивним, адже Ющенко починав як ліберал-демократ і намагається неухильно дотримуватись формальних правил демократії, тому до традиційних націоналістів зараховувати його смішно. Називати націоналістом за слова “моя нація”, увагу до української історії і дуже мінімальні кроки для підтримки державної мови – це вже занадто. Тут явні ознаки замовної антиукраїнської технології, яка тиражується багатьма ЗМІ. Хоча особливе сприйняття Президентом української нації в останній рік набуло особливої гостроти і це прийшло до нього не відразу, а після випробування смертю через отруєння, численних зрад соратників-українців і безпрецедентної інформаційної війни проти українського Президента в українському ж інформаційному просторі. Останнє справді є безпрецедентним – такого не буває в жодній вільній державі світу і над цим треба замислитись тим, хто має надвеликі претензії до Віктора Ющенка. Людині, яка все це пройшла, доводиться багато чого наново відкривати для себе в українській політиці, етнопсихології , історії, щоб зрозуміти чому і за що отак...Як гласить древня мудрість – “ Хто постраждав, той не забуде!” А в історичному підсумку - практично кожен національний лідер проходив непросте випробування протидією ворогів і нерозумінням своїми. Така ж доля чекає кожного наступного національного лідера чи президента з етнічних українців, якому болять проблеми нації. Ми повинні шукати таких людей між себе. Я їх впізнаю відразу, навіть заочно по радіо- і теле інтрев’ю – вони ніколи не переходять на російську мову співрозмовника, говорять спокійно, без намагання сподобатись майбутнім виборцям. Таку поведінку одні представляють як слабкість, інші - як ненависний комусь націоналізм, хоч пошанування мови держави є всього лиш конституційною нормою публічної поведінки громадянина, навіть не політика. Проте є в Україні люди, які проголошують людиноненависницькою нормальну поведінку громадянина, і з неприхованим злорадством оголошують 3-х відсотковий рейтинг Президента, насміхались з його сентиментів до бджільництва і старовини. Їм не зрозуміти того, що вони насміхаються і з нас, етнічних українців. Злорадно проголошений низький рейтинг діючого президента бачиться ними як вирок державницькій неспроможності етнічних українців і і вони тремтять з нетерплячки, від смакування передчуття наступної поразки наших гуманітарних цінностей: мови, культури, традицій і віри. Вони не приховують того, що ці очікування пов’язані із зміною діючого Президента. Для українців слово “пасічник” ніколи і в думці не могло б стати лайливим прізвиськом, адже це здавна шанована в Україні професія, бджоли поганих людей не люблять. Зробити це слово лайливим прізвиськом могли тільки люди, які не розуміють і не визнають цінностей української національної самобутності, зоологічно не сприймають українців. На все це можна було б не зважати, якби до чужого антиукраїнського за суттю хору пересмішників не долучалось і велике число грішних українців. В цьому наша велика біда і , можливо, трагедія сьогодення.