Пам'ятаєте казкове: «Піди туди, не знаю куди, зроби те, не знаю що». Так це про музичний гурт «ДахаБраха», який виник як суцільний експеримент з ініціативи Владислава Троїцького (зауважте, яке знакове прізвище), керівника, господаря і режисера Центру сучасного мистецтва «ДАХ» у Києві.
Якщо бути точним, то колектив, який складається нині з трьох співачок – Ніни Гаренецької, Ірини Коваленко, Олени Цибульської і красеня-бороданя Марка Галаневича, ідентифікується як етно-хаос гурт «ДахаБраха». Чому? Світ виникає з хаосу. Музика постає з душі етносу. А назву колективу, оригінальну, чудернацьку й автентичну водночас, його творці пояснюють тим, що в староукраїнській мові вона означає «давати і брати». Але й це не все. У назві «ДахаБраха» музичний слух має вирізняти самодостатні акорди однієї єдності: «Ра» – сонце, і «брама» – ворота, вхід; «Брахма» – верховний бог творення в індуїзмі; а ще чути: душа-Птаха і звичайно – «ДАХ», як місце створення самої групи. Ось які закладені лінгвістично-філософські глибини, залишається їх наповнити і справдити творчо.
Троє дівчат (четверта, Саша Гарбузова, перебралась до Литви) у високих чорних кучмах та українських національних строях й один парубок своїм співом-грою миттєво ввергають слухачів у подив: з одного боку, звучить українською мовою щось правічно-кореневе, до болю рідне-знайоме, з другого боку, розумієш, що в такій театральній, драматургічній, містеріальній подачі ти нічого подібного не чув. Емоції вокалу, запал барабанів з усього світу, репліки трембіти, гармошок, баяна, віолончелі, тромбона, джамбе, дарбуки, австралійського діджеріду й всіляких шумових інструментів (вітер, дощ...) дивовижно, несподівано розкривають серце української народної пісні, а через неї – душу світу...
Про те, яким чином це досягається, про пошуки і досягнення «ДахиБрахи» ми бесідуємо з одним з лідерів гурту Марком Галаневичем.
– Однієї щасливої миті Владиславу Троїцькому прийшла ідея створити етно-хаос бенд. Згодом з'явився гурт однодумців. Троїцький висловив своє бачення, поставив певну мету, пунктирно визначив напрям. Минуло чотири роки. Які сталися корекції, метаморфози, трансформації? З чого почали, до чого прийшли? І чи справдилися сподівання, що вірною дорогою йдете?
– Так, з самого початку це був суто проект Владислава Троїцького і ним залишається, хоча тепер Влад не так активно керує процесом.
Розпочиналось все дивно і складно, задум виглядав суцільним експериментом і були потрібні люди, готові на нього піти. Влад пробував з різними колективами, але для їхніх учасників автентичний спів, першооснова були понад усе, вони не були готові щось змінювати, з чимось синтезувати. Та ось в “ДАХу” з'явились дівчата з фольклорного гурту “Кралиця”, які відкрилися для пошуків-експериментів.
Влад почав з ознайомлення зі своїм величезним зібранням музики фольклорного напряму, того, що в світі називають “world musik”. Він вчергове щось ставив і казав: “Прислухайтеся до цієї пісні, а тепер до цієї композиції, прислухайтеся до Африки, Албанії, Японії тощо”. Тобто він пропонував зрозуміти різні зразки, причому зазвичай це були інші етнічні культури, але він спонукав їх увібрати, прислухатися до навколишнього світу, до всієї планети. Адже всі ми діти Землі і маємо всю її різноманітність серцем сприймати, а не сахатися.
Необхідно відзначити, що дівчата добре знають етнічну українську традицію (я здебільшого як філолог: закінчив Національний університет імені Шевченка), вивчали її з дитинства в різних музколективах, постійно цим займалися, реально їздили в експедиції, записували у стареньких бабусь народні пісні і мелодії. І в підсумку старалися донести їх в першооснові. Та на експеримент Троїцького дівчата радо відгукнулись, хоча спочатку багато що виглядало незрозумілим, адже він не композитор, а режисер. Влад привіз індійські барабани, каже: “Дівчата пробуйте, грайте, створіть певний ритм. Застосуйте якусь українську мелодію”. Спершу це ніби абсолютно не сприймалося, як і все нове, незнайоме, здавалось чужорідним, штучним. Але треба було довіритися людині, і ми довірилися Владові. Спочатку перші млинці – колом, потім ми почали відчувати-розуміти, як в українських піснях забриніла гармонія світова, вже не тільки суто наша. Так нам здавалося і так нам тепер здається. Влад, пропонуючи послухати ту чи іншу іноземну композицію, казав: “Найголовніше відчути її атмосферу, музика починається з тиші”. Це ми сповідували в першому і другому альбомі. Я гадаю, і в третьому альбомі слухачі почують, що тиші ми приділяємо дуже багато уваги, з неї (з тихості, з притишеності) часто розвиваємо музичне заповнення.
В чому різниця між початком і теперішнім станом? Ми стали кращими музикантами: навчитися грати на багатьох музичних інструментах. Дівчата (випускниці Національного університету культури і мистецтва) мають чудові вокальні дані, голоси – їхній інструмент, а от барабани, віолончель, всілякі різновиди гармонік, баянів, духових та різних етнічних інструментів ми опановували.
Тепер наші репетиції проходять здебільшого без нашого музичного режисера, ми показуємо Троїцькому уже кінцевий митецький продукт. Він може зробити деякі зауваження, але самостійність превалює. Влад дуже задоволений, принаймні нам так здається, він говорить, що в найсвіжішому альбомі ми досягли того, чого він добивався на початку. І до цього ми йшли роки.
– З одного боку, це добре, що «ДахаБраха» суголосна з керівником мистецького центру «ДАХ». З другого боку, ви вже виросли з пелюшок, розвиваєтеся, стали самостійними і самодостатніми (вириваєтесь із тенет, рвете ланцюги). Тим паче, що ваша творчість тепер має ніби два напрями: театральний і концертно-фестивальний. Чи не виникає певного конфлікту через те, що над вами нависає ваш засновник і періодично каже: «Робіть так, робіть сяк»?..
– Конфлікту не відчуваємо, тому що робота в театрі дає нам можливість не відриватися «від землі» – від мистецького стрижня. Концертна діяльність спонукає створювати веселі композиції, а для театру ми «вимальовуємо» твори «атмосферні». Від тиші йдемо до атмосфери переживань, почуттів, відчуттів. Взагалі, більшість композицій, які ми граємо на концертах, це ті, які виконуються під час вистав.
Так, «ДахаБраха» самодостатній колектив, ми часто буваємо на фестивалях без театру, але це, на мою думку, за напругою – зовсім інші відчуття, ніж ті, які ми переживаємо разом з театром на виставах. Далеко не всі музиканти мають щастя переживати подібне. Через те ми нізащо не хочемо відриватися від цього мистецького середовища, від стрижня на ім'я «ДАХ». Отже, театральне і концертно-фестивальне – це, певною мірою, два різних життя, але стрижень один.
– У «ДАХ»у я подивився кілька містеріальних вистав за Шекспіром. Справді, незвично-цікаво. Часто виникало відчуття, що головний герой – це спів і гра на екзотичних інструментах музикантів, які статично залишаються в темряві. Згодом виникло два запитання. Яким чином ви витримуєте складний драматургічний спів, що ні на мить не припиняється іноді впродовж двох годин? Де ви берете стільки музичного матеріалу, розмаїтого, не монотонного, яскравого, який «вбирає» увагу глядача?
– Якщо вистава вдала, а таких у нас більшість, коли актори і музиканти – в одному мистецькому пориві, то час пролітає на одному подиху і ми не відчуваємо втоми. Це перебування в якомусь іншому просторі, там тебе не переймають власні життєві проблеми. Звісно, буває, щось турбує, болить голова, чи простуда дошкуляє, але коли ти прийшов на виставу, там перемикаєшся на очищення. В цьому, якщо хочете, дивна магія театру, творчості і мистецтва, ти потрапляєш в інший стан, в прожиття іншої долі, – від того отримуєш задоволення, як і від енергетичного обміну з глядачем. А матеріалу просто море, він поруч з кожною людиною, лишень треба знайти час і сили, щоб цим займатися, про це думати, тоді наснагою стають і промінь сонця, і дощ, якісь звуки.
Поки що в Україні є люди-носії, які нашу прадавню українську традицію зберігають, і ми це робимо по мірі можливостей наших, пісням, які наші предки співали, даємо нове життя в іншій площині, в синтезі з різними іншими культурами, тому що нині світ такий. Напевно, час, коли необхідно було ревно оберігати своє від чужовпливів, вже минув, українській культурі треба розкриватися як можна ширше, показувати себе різними засобами світу: ось ми є такі, ми не боїмося ніяких впливів-спотворень, ми навпаки співпрацюємо, синтезуємо, аби бути разом усіма, залишаючись потужним самобутнім представником світової цивілізації.
– Хоча на перший погляд здається, ну як можна пов'язати українську етніку з Шекспіром, Софоклом? Напевно, хтось так і каже: «Що це за дурня? Яке мають відношення український спів, українські тексти до туманного Альбіону чи Греції»?
– Так кажуть, доки не побувають в «ДАХ»у. На мою думку, тут парадоксів немає, тому що всі теми – вічні: шекспірівські, софоклівські, біблійні, інші. Сюжети скрізь переплітаються, людей зажди хвилюють питання життя і смерті, любові і зради, добра, честі, порядності, жадібності, заздрості... Вони болючі, актуальні й для британців, і для українців, і для всього світу. Японський режисер Акіро Куросава теж ставив у притаманній йому стилістиці шекспірівську тематику, це дуже цікаво, і це зовсім інший Шекспір. Ми возили свого Шекспіра до Лондона, британці дивувались: «Такого ще не було. Ми зовсім не очікували, що українці нам, британцям покажуть неймовірно несподіваного, цікавого Шекспіра». У цьому і полягає, мабуть, якась наша роль, наша мета бути не чужими для світу, а відкритими.
– Отже, ви не бачите в цьому певного зіткнення, несумісності?
– Несумісності не відчуваємо, адже ми вже стільки разів переконувались, що весь світ – єдиний, наприклад, у нас був спільний проект з перськими суфійськими музикантами. «ДахаБраха» співала якусь колядку, а перси (іранці) одночасно наспівували пісню, яка мелодійно дуже точно збігалася з нею, ми тоді страшенно дивувались, як таке може бути: де Іран, а де Україна... Якось видавці Капранови нам розповіли, як з Таїланду вони привезли тамтешній рушник, структурою орнаменту дивовижно схожий на український, тільки основні елементи – слони. Це зайвий раз доводить, що відокремлюватися нема сенсу, світ єдиний, хоча, звісно, нам треба берегти власну своєрідність, пишатися нею.
– Ви розпочинали вп'ятьох, тепер вас четверо. А чи не важко акустичним квартетом піднімати такі непрості творчі пласти? Чи не виникали спокуси розширити склад, додати електроніку, академічні інструменти?
– Ми стараємося ніколи себе не обмежувати в експериментах, ніщо не є страшним або крамольним. До нас звертаються з певними пропозиціями зробити електронні проекти, ми відкриті і готові до цього. З різними музикантами робили спільні концерти, хоча на перший погляд здавалося, що ми мало сумісні. Зараз розпочалися цікаві проекти з діджеями, пробуємо і це робити. Важливо розширювати уявлення людей, хай і аудиторія клубної культури слухає етнічну музику (або ж з етнічними елементами), таке “зіткнення” може бути цікавим.
– А з ким ви конкретно співпрацювали?
Я вже згадував гурт “Джам”, провідника традиційної перської музики, його учасники – вихідці з Ірану, навчаються у Києві в Національній музичній академії.
У нас був дуже цікавий проект під час “Гогольфесту” з Сергієм Охрімчуком, одним з найкращих, на нашу думку, скрипалем в Україні, з акордеоністом Давідом Енгібаряном з Угорщини, барабанщиком Дмитром Борисовим. Вийшов дуже колоритний концерт, люди побачили-почули якісь нові поєднання, ми це записали. Здійснювали електронні вкраплення з діджеєм Мішуковим.
– Уточніть, яка в учасників “ДахиБрахи” освіта.
Дівчата співали з дитинства, років з семи, в різних дитячих колективах, подорослішали – в ансамблі “Яворина”, потім поступили в університет культури і мистецтв, де співали в колективі “Кралиця”, по закінченні працюють в театрі “ДАХ”. Олена Цибульська паралельно навчається в аспірантурі університету імені Шевченка по фольклористиці. Я закінчив цей університет як філолог, потім зацікавився театром, прийшов в “ДАХ”, дізнався, що тут є акторська школа, захопився цією справою, потім так склалося, що я вже захопився і музикою.
– Препаруйте творчий процес. Напевно, в етно-хаос гурті, аби не було хаосу, є лідер, котрий на репетиціях каже: “Ось є така музика, такий то текст, або ідея, я пропоную зробити так і так”. Чи насправді все інакше відбувається?
– У нас немає однієї людини, яка б диригувала, чи керувала всім творчим процесом. В певний моменті, коли з'являється якийсь ритм, до нього докладаються інші інструменти, затим хтось бере на себе ініціативу (якщо відчуває внутрішній поштовх) і заспівую народну пісню, пробує, чи вона сюди підійде. Зупиняємося, обмірковуємо інші варіанти. Таким чином, з тиші, з ритму, часто з появи цікавого інструменту, коли ми починаємо його освоювати, народжується композиція.
– А тексти?
– Тексти – це той багаж, який дівчата накопичили: вивчали в колективах, записували у бабусь, переписували з різних джерел. У нас є ще є кілька невичерпаних грубезних зошитів.
– Тобто це канонічні, народно-поетичні тексти.
– Авжеж, це ті що дійшли з минувшини (їм десятки і сотні років), вони відшліфовані народом, енергетично заряджені. У нас є навіть дохристиянські, язичницькі тексти, їх треба берегти, давати їм новий подих, нове життя.
– Нинішні поп-зірки часто проспівують словесну нісенітницю, порохню. До поезії це немає ніякого відношення, іноді це навіть текстом назвати не можна. Ця пошесть поширюється, вже і етно-колективи дозволяють собі “отсебятіну”, аби лягало на ритм і мелодію. Якою є ваша точка зору, тим паче, що ви філолог. Чи, може, ритм, передусім?
– Не тільки ритм головне, надзвичайно важливою є мелодика. А до текстів ставлення в суспільстві дедалі більше розбігається: для когось вони є першоосновою, для когось – щось другорядне. Більшість текстів пісень, що лунають по радіо, телебаченню, не несуть ніякого змістовного і емоційного навантаження, вони проходять поза свідомістю, виконавці надривом, аранжуваннями намагаються вплинути на інстинкти. Тепер поезію Марини Цвєтаєвої, раннього Тичини, Ліни Костенко, інших чудових поетів в піснях не почуєш, використовують граничний примітив, аби людям було весело.
Ми йдемо іншим шляхом: народна поезія пройшла випробування часом, вона нам цікава, придумувати сурогати немає сенсу, адже народ створив поезії на всі випадки життя. Втім, і власну словотворчість ми не відкидаємо, бо театр вимагає різних стилістичних ходів, барв. Приміром, Влад Троїцький каже: “В даному контексті (на вихід персонажа-барона) потрібна гангстерська музика в стилі реп. Придумайте”. Хоча він розуміє, що ми в цьому руслі не працюємо, але стилістично ми готові піти і на такий експеримент, придумали відповідну музику і текст, до яких ставимося з певною іронією. Тепер наші фани просять, щоб ми грали такі композиції на концертах, їм це подобається, і ми не пручаємося, один з наших головних девізів чи гасел: постійний пошук.
– Припустимо, на порозі театру стоїть гурт молоді, хтось пропонує: «Давайте ризикнемо, сходимо на виставу театру «ДАХ». Загал реагує: «А з якої радості ми маємо туди йти?». Якою, на ваш погляд, може бути мотивація? Що глядача очікує в «ДАХ»у?
– Глядач побачить у нашому театрі те, чого він не побачить ніде, зокрема по телевізору, в Інтернеті, в інших театрах. Дійсно, ну хто ще працює в такій стилістиці, як ми, особливо, якщо мати на увазі шекспірівський цикл. Коли ми в Лондоні грали десять вистав поспіль, зал постійно був переповнений. Отже, якщо за кордоном люди про нас знають і прагнуть побачити, то українцям, я гадаю, це теж має бути цікаво: де ще вони відчують такий містеріальний дух, магічну атмосферу? Думки і запитання, які приходять до глядачів в «ДАХ»у, не виникають під час сидіння перед телевізором. Це якийсь інший вимір, так нам здається.
– Ідеться про вистави, на яких актори не промовляють жодного слова, вчинки, події, рух, характери передаються через пластику, а діалоги – через спів «ДахиБрахи»?
– Так. «ДахаБраха» ніби веде глядача, пояснює суть. До речі, у шекспірівських виставах, поставлених Владиславом Троїцьким, є дивні збіги. Приміром, у Шекспіра – весілля, а ми виспівуємо український обряд (звісно, відтворюємо не стовідсотково, як це було колись, а розігруємо умовне дійство на грані містерії весілля-вінчання), і це психологічно збігається з Шекспіром, одне на одне органічно накладається. Так само український плач збігається з шекспірівськими похоронами.
Глядачі переживають те, чого вони ніколи ще не переживали, це факт, ось вони приходять вперше, дійство настільки незвичне, що вони зовсім не розуміють, як сприймати його, хоча дехто каже, що це якісь живі картини, намальовані олією, тобто пластикою і музика, але вони так сильно вражають людей, що ті не знають як на це реагувати.
Отже, я раджу всім, хто прагне нових позитивних вражень, кого «дістала» дійсність, яку вони бачать по телевізору чи на вулицях, відвідати вимір-простір, який виникає вечорами в «ДАХ»у.
– У «Дахи-Брахи» вже є своя історія. А які пригоди траплялись?
– Всіляких «хохм» чимало накопичилося. Найтиповіші, коли нам в останній момент підвозили якісь інструменти, які ми забували. Або ж баян не встигли привезти, бо розминулися. Якось ми виступали на Масляну десь під Києвом, був морозець гарний, а у нас є одна композиція з тромбоном, він полежав, я підхопив, щоб грати, і прилип губами до нього, просидів з запаяним ротом, добре, що це була майже остання композиція. Потім всі добре посміялися.
Або ще такий майже кумедний випадок. Нам пощастило виступати в Дубліні на етнічному фестивалі, відтак приходить лист від шотландця: «Я вас бачив і чув, ви мене просто вразили. Де можна придбати футболки з вашим зображенням?». Ми відіслали електронною поштою відповідь: «На жаль, у нас нема таких футболок. Ми зовсім не замислювались над цим, нам би диск видати». Він відповідає: «Я в Шотландії заснував фан-клуб «ДахиБрахи». Я вам зроблю футболки». І справді, вислав їх нам, ми носили на собі власні зображеннями, було дуже приємно.
А виступ у Дубліні найбільше запам'ятався тим, що відбувався він 24 серпня. Я між піснями англійською повідомив зі сцени, що в Україні – День незалежності, тож святкуймо разом. Після цього з'явився жовто-блакитний прапор і ми побачили, що для когось це справді свято, серед публіки, певно, були наші земляки, такий поворот подій був надзвичайно зворушливим і для нас, і для них.
– Назвіть найбільш вживані колективом інструменти.
– Ой, їх дуже багато, з'являються вони різними шляхами, назви декількох ми навіть не знаємо. Здебільшого їх приносять друзі, знають, що ми любимо такі речі, цікавимося. Найуживаніші у нас гуцульський бубон, два великих барабани, індійські табли, арабська дарбука, африканське джамбе – все це ударні інструменти, бугай, будійський гонг, є діджеріду – австралійська труба. Часто використовуємо класичну віолончель, гармошки, баян, акордеон. Є чимало всяких шумових інструментів, які наслідують звуки дощу чи вітру.
Отже, хтось марки колекціонує або машини дорогі збирає, ми збираємо і використовуємо музичні інструменти.
– Розкажіть про дискографію “ДахиБрахи”.
– Перший наш альбом називався “На добраніч” (ми записали живий концерт, туди увійшло вісімнадцять композицій. Другий альбом вже записаний в студії, він називається “Ягудки” (за назвою однієї з пісень). І от вийшов третій альбом – “На межі”. Чим він суттєво відрізняється від попередніх, важко сказати, можливо, там менше жвавих і швидких композицій, вони більш атмосферні, у всіх нас таке відчуття, що ці композиції створені до якихось фільмів.
Коли ми створювали цю музику, у нас виникало дуже багато образів, навіть видінь, дуже яскравих, і ми сподіваємося, що наші слухачі теж їх відчують, оцінять, у них буде гарний настрій – радісний, насичений новими відчуттями і переживаннями.
Та ось як про цей альбом написали в журналі “ШО”: "В переломний для країни відрізок часу гурт "ДахаБраха", сам того не усвідомлючи, змалював українську національну ідею, вже деякий час вважаються у переліку зниклих безвісти. Наше Дао не можливо виміряти відстанню від Сіверщини до Криму, воно охоплює усю Внутрішню Монголію і живе в середині кожного, хто бачить пустелю, яку нам ппотрібно перетворити у квітучий сад. З хаосу 4-хвинних інтро "ДахаБраха" створює повні енергії, болю та краси пісні про земні пристрасті. Зіграні вони з такою зростаючою силою, яка доступна тільки джерелу віри в майбутнє. Воно не буде світлим, але з такою музикою може бути гармонійним."
– Якою ви бачите перспективу для «ДахиБрахи»?
– Коли розпочинали, ми, здається, не думали про певну перспективу, просто захопилися справою. А тепер ми вже не можемо без цього жити, «ДахаБраха» стала частиною долі. Перспектива – залишатися тим, ким ми є. Звісна річ, що є побажання і всій нашій країні: стати гідною європейською складовою. Ми намагаємося своєю творчістю розповісти світу про нас. Про Україну мають знати. У цьому полягає одне з найголовніших наших завдань; коли нам за кордоном кажуть: «А ви звідки? З України? Знаємо, знаємо»,– це надзвичайно приємно. Презентувати, прославляти свою країну, свою націю – це, мені здається, гарне завдання, гарна мета в житті.
Автор публікації Володимир Коскін з Марком Галаневичем
– Художник Сергій Якутович якось висловився: “Талант – це вміння донести своє обдарування до людей”. А як ви просуваєте свою творчість, де можна купити ваші диски?
– В цьому сенсі ми, певно, мало талановиті. Де нас можна почути? Передусім в театрі “ДАХ” (станція метро “Либідська”) під час вистав за нашої участі. Тут же можна купити диски, познайомитися з нашою творчістю. Ми сподіваємося, що скрізь, де продається музика, буде реалізуватися і наш новий альбом, хоча це більше питання не до нас як митців.
Добре це, чи погано, але ми зовсім не тратимо грошей на рекламу, на маркетинг, не пробиваємося на радіо, телебачення, натомість бачимо, що у нас досить велика армія прихильників, які знають нас завдяки виставам, концертам, фестивалям. Ось такий наш самопіар. З великим задоволенням відгукуємося на запрошення, звісно, ми зацікавлені, щоб аудиторія ширшала, люди про нас дізнавалися, чули.
– Які є у “ДахиБрахи” побажання?
– Людям, які читатимуть це інтерв'ю, бажаємо триматися. Попереду важкі часи, ми маємо вистояти, українці вже багато витримали за свою історію, сподіваємося і тепер витримаємо. Головне не сваритися, бути однією нацією, поважати себе, ближнього. Хочемо бути щасливими – гуртуймося.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
