Прийняття парламентом несправедливого закону про ратифікацію Хартії міноритарних мов було першим ударом в українське серце. Результативне голосування відбулось практично без обговорення та й заперечувати не було кому, бо практично всі формальні демократи були відсутні, пікетуючи прокуратуру з вимогою припинити слідство у справі Юлії Тимошенко. Другим ударом по напружених нервах українців стало рішення Конституційного Суду України від 4 лютого цього року, який відмінив 46 пункт Постанови Кабінету Міністрів «Про внесення змін до положення про загальноосвітні навчальні заклади» від 30 вересня 2009 року №1033. Цей пункт зобов’язував учителів українських шкіл говорити державною мовою протягом усього робочого часу, а не лише під час проведення уроків. Ось текст: « в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національної меншини поряд з українською мовою - також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі;» За словами судді-доповідача, голови Конституційно Суду Андрія Стрижака, - «У цій частині Кабінет Міністрів України взяв на себе повноваження вирішувати проблеми, які вирішуються законодавчо, тобто Верховною Радою». Насправді уряд в особі міністра освіти Вакарчука зробив лише перший гуманний, запізнілий крок з метою приведення мовного режиму навчально-виховного процесу до вимог чинного закону про мови з врахуванням роз’яснень КС 10-ї статті Конституції (рішення « 10-рп/99 від 11грудня 1999 року). Мовний режим є основою виховного та навчального процесу і неухильне його додержання є посадовим обов’язком вчителя, викладача. Коротше кажучи, вчителі, які в стінах школи дозволяють собі говорити «по-домашньому», не виконують умов трудової угоди, тому заслуговують на передбачені трудовим законодавством покарання від директора, а нездібні мали б шукати собі іншої роботи в службах працевлаштування. На жаль, та частина уряду, яка відповідала за правове відстоювання позиції Міносвіти в Конституційному суді елементарно не виконала свого обов’язку, бо довести правоту постанови №1033 можна було без особливих зусиль. Внаслідок цього деякі вчителі і надалі не демонструватимуть повагу до державної мови на перервах і тепер вже й на уроках. Багатьох дивує те, що Конституційний Суд замість дати глибоко мотивоване рішення, відбувся формальною реакцією, яка дуже нагадує реакцію механічної машини, яка видала найпростіше «комп’ютерне» рішення, несправедливо звинувативши уряд у перевищенні повноважень. Навіщо парламентові ще щось «врегульовувати», коли стаття 27 Закону про мови говорить: «В Україні навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою»? Не можна так просто і без вислуховування думки громадськості вирішувати питання мови. Якщо надалі продовжувати практику формального вирішення мовних питань, можна дійти і до заборони роботи шкіл з навчанням мовами меншин лише на тій підставі, що парламент законодавчо не визначив статус територій з компактним проживанням національних меншин, бо тільки парламент має таку компетенцію. Тому КС не варто було б поспішати з рішенням в розпал президентської виборчої кампанії, коли мовне питання штучно політизоване. В жодному разі не можна було робити цього ще й тому, що українські громадські організації на цей час «погрузли » у виборах, стали політизованими і фактично перестали виконувати свої основні завдання. Не було кому подати «голос народу». Тепер почнуться запізнілі протести, але своє рішення Конституційний Суд вже не відмінить, а запізнілі паперові протести національної еліти лиш посилять сердечний біль українців. А тим часом проросійські ЗМІ радо тиражують власні коментарі рішення Конституційного Суду і нахабно зловтішаються над ошелешеними українцями. Можливо це хоч когось «дістане» і на цей раз українцям доведеться реально брати власні конституційні права на мовну самобутність, не сподіваючись на державні гарантії . Інакше заклюють і засміють у рідній Україні. Не допоможе ні двомовний парламент, ні пихате чиновництво. З добродушних українців вже відверто глузує телебачення, більшість ЗМІ і капосники Інтернету. Варто задуматись над тим чи має українець реальні умови для збереження мовної, культурної і духовної самобутності в Україні. Чи можуть українці на всій території держави обрати школу для власної дитини, щоб усі вчителі навчали добірною українською мовою і ця школа була храмом рідної мови не тільки на уроках? Чи можуть українці знайти собі вищий навчальний заклад, де абсолютно всі лекції читаються українською і виховний процес теж українською? Чи можуть досягнути успіху в праці і керівництві державою, не зраджуючи обов’язок громадянина шанувати мову держави? Французам, полякам чи росіянам подібні запитання здаватимуться смішними і незрозумілими. Ніхто в світі не повірить, що ми, українці, в більшості не бажаємо поворухнути і пальцем, щоб залишатись українцями і занадто лінуємось говорити українською? Чи захищаємо щоденно своє право говорити державною мовою і чи вимагаємо від рівного собі в правах громадянина такої ж відповіді державною? Якщо ми справді такі, то нас вже не захистить ні Конституція, ані закон, ні держава. Лінивого і байдужого українця чекає ганебне малоросійство, примушення до толерантності і щоденний страх, щоб ненароком власною мовою не порушити права якоїсь іншої людини, яка твою мову і тебе особисто звично зневажає. Навіть Господь не допомагає людині, яка ліниво погоджується на зневагу мови.
На Заході поки що терпимо, але ж телебачення діймає однаково. Зате бути українцем на Великій Україні непросто. За українську може образити навіть простий російськомовний міліціонер, тому багатьом до тисячі щоденних проблем не хочеться додавати ще й цю. Вигідніше змовчати і здаватись мирною роботящою комахою, яка дбає лише про хліб і гроші. Проте настає момент, коли несправедливості стає забагато і образи переповнюють чашу терпіння. Ми, українці, дуже швидко підходимо до цієї точки неповернення, бо промовчавши ще п’ять років, ми можемо втратити себе і на нас вже ніхто не зважатиме. Пора припинити вмовляти тих, хто відверто зневажає мову держави і Україну теж! Кожна українська громадська організація буде чогось важити, якщо зможе здійснювати ефективну правозахисну діяльність, почне підтримувати кожного українця, який матиме мужність залишатись в Україні Українцем. Тільки це має значення, бо вірний цивілізаційний вибір – це не принизливе задивляння на самовдоволену Європу, а повноцінне відновлення українства в Україні.
Володимир Ференц (Івано-Франківськ, 09.02.10) Малюнок Анатолія Казанського
Дмитрук - явище особливе, і добре, що пан Коскін на нього \"вийшов\". Його, фактично, не визнають, а дарма. Я не знаю такого іншого сполучення талантів письменника, журналіста, телеведучого, громадського діяча і вченого-дослідника. Нащадки ще...››› Прихильник| 20.07.2010, 21:28
Мало цього, Друзі, мало. Це знову вибудовування парканів і мурів, а треба натомість \"качати духовне тіло\", тобто так виховувати дітей, щоби їм ця інформація й не могла загрожувати. А це вже дійсно проблема, що її більше характеризує друга частина...››› Максим| 28.06.2010, 09:57
Це те, що зможе спасти Україну. А то вже дійшли до того, що деякі юристи з фашистськими замашкими не можуть визначити слово МОРАЛЬ ТА НЕ БОЯТЬСЯ В ЕФІРІ ПРОГОЛОШУВАТИ СМЕРТЬ НЕКУ. КУДИ ДИВИТЬСЯ ПРОКУРАТУРА?
А як же ТАКІ ЮРИСТИ визначають слово ЗАКОН?ТРЕБА...››› комбат| 24.05.2010, 21:05
Багатослівна ліберальна балаканина. Абзаци - це фашизм.
...››› Вчений науковець| 22.05.2010, 17:46
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
Прийняття парламентом несправедливого закону про ратифікацію Хартії міноритарних мов було першим ударом в українське серце. Результативне голосування відбулось практично без обговорення та й заперечувати не було кому, бо практично всі формальні демократи були відсутні, пікетуючи прокуратуру з вимогою припинити слідство у справі Юлії Тимошенко. Другим ударом по напружених нервах українців стало рішення Конституційного Суду України від 4 лютого цього року, який відмінив 46 пункт Постанови Кабінету Міністрів «Про внесення змін до положення про загальноосвітні навчальні заклади» від 30 вересня 2009 року №1033. Цей пункт зобов’язував учителів українських шкіл говорити державною мовою протягом усього робочого часу, а не лише під час проведення уроків. Ось текст: « в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національної меншини поряд з українською мовою - також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі;» За словами судді-доповідача, голови Конституційно Суду Андрія Стрижака, - «У цій частині Кабінет Міністрів України взяв на себе повноваження вирішувати проблеми, які вирішуються законодавчо, тобто Верховною Радою». Насправді уряд в особі міністра освіти Вакарчука зробив лише перший гуманний, запізнілий крок з метою приведення мовного режиму навчально-виховного процесу до вимог чинного закону про мови з врахуванням роз’яснень КС 10-ї статті Конституції (рішення « 10-рп/99 від 11грудня 1999 року). Мовний режим є основою виховного та навчального процесу і неухильне його додержання є посадовим обов’язком вчителя, викладача. Коротше кажучи, вчителі, які в стінах школи дозволяють собі говорити «по-домашньому», не виконують умов трудової угоди, тому заслуговують на передбачені трудовим законодавством покарання від директора, а нездібні мали б шукати собі іншої роботи в службах працевлаштування. На жаль, та частина уряду, яка відповідала за правове відстоювання позиції Міносвіти в Конституційному суді елементарно не виконала свого обов’язку, бо довести правоту постанови №1033 можна було без особливих зусиль. Внаслідок цього деякі вчителі і надалі не демонструватимуть повагу до державної мови на перервах і тепер вже й на уроках. Багатьох дивує те, що Конституційний Суд замість дати глибоко мотивоване рішення, відбувся формальною реакцією, яка дуже нагадує реакцію механічної машини, яка видала найпростіше «комп’ютерне» рішення, несправедливо звинувативши уряд у перевищенні повноважень. Навіщо парламентові ще щось «врегульовувати», коли стаття 27 Закону про мови говорить: «В Україні навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою»? Не можна так просто і без вислуховування думки громадськості вирішувати питання мови. Якщо надалі продовжувати практику формального вирішення мовних питань, можна дійти і до заборони роботи шкіл з навчанням мовами меншин лише на тій підставі, що парламент законодавчо не визначив статус територій з компактним проживанням національних меншин, бо тільки парламент має таку компетенцію. Тому КС не варто було б поспішати з рішенням в розпал президентської виборчої кампанії, коли мовне питання штучно політизоване. В жодному разі не можна було робити цього ще й тому, що українські громадські організації на цей час «погрузли » у виборах, стали політизованими і фактично перестали виконувати свої основні завдання. Не було кому подати «голос народу». Тепер почнуться запізнілі протести, але своє рішення Конституційний Суд вже не відмінить, а запізнілі паперові протести національної еліти лиш посилять сердечний біль українців. А тим часом проросійські ЗМІ радо тиражують власні коментарі рішення Конституційного Суду і нахабно зловтішаються над ошелешеними українцями. Можливо це хоч когось «дістане» і на цей раз українцям доведеться реально брати власні конституційні права на мовну самобутність, не сподіваючись на державні гарантії . Інакше заклюють і засміють у рідній Україні. Не допоможе ні двомовний парламент, ні пихате чиновництво. З добродушних українців вже відверто глузує телебачення, більшість ЗМІ і капосники Інтернету. Варто задуматись над тим чи має українець реальні умови для збереження мовної, культурної і духовної самобутності в Україні. Чи можуть українці на всій території держави обрати школу для власної дитини, щоб усі вчителі навчали добірною українською мовою і ця школа була храмом рідної мови не тільки на уроках? Чи можуть українці знайти собі вищий навчальний заклад, де абсолютно всі лекції читаються українською і виховний процес теж українською? Чи можуть досягнути успіху в праці і керівництві державою, не зраджуючи обов’язок громадянина шанувати мову держави? Французам, полякам чи росіянам подібні запитання здаватимуться смішними і незрозумілими. Ніхто в світі не повірить, що ми, українці, в більшості не бажаємо поворухнути і пальцем, щоб залишатись українцями і занадто лінуємось говорити українською? Чи захищаємо щоденно своє право говорити державною мовою і чи вимагаємо від рівного собі в правах громадянина такої ж відповіді державною? Якщо ми справді такі, то нас вже не захистить ні Конституція, ані закон, ні держава. Лінивого і байдужого українця чекає ганебне малоросійство, примушення до толерантності і щоденний страх, щоб ненароком власною мовою не порушити права якоїсь іншої людини, яка твою мову і тебе особисто звично зневажає. Навіть Господь не допомагає людині, яка ліниво погоджується на зневагу мови. 