Певно, існує категорія людей, котрі вміють перебувати над релігіями, над філософіями, і при цьому вони не атеїсти і не нігілісти. Це набожні люди, котрі сповідають «розумне, добре, вічне», тобто любов, доброту, красу, корені яких пронизують космічні безодні, де все має взаємний вплив.
Зазвичай ми сприймаємо світ пласко, буквально, із зовнішньої боку, не в силі осягти потойбічне, виворіт, тонке духовне підґрунтя матеріального світу, як це, наприклад, уміли Микола Реріх, Антуан де Сент Екзюпері, Ричард Бах, східні Вчителі або, скажімо, карпатські мольфари.
В Україні живе і творить витончений художник – Лариса Хіміч, котра бачить-відчуває земний людський світ очима Космосу, у тому числі очима потойбіччя, наповненого ангельськими сутностями.
Її езотеричні картини практично неможливо переповісти, можна лише словами позначити: квітуче дерево в засохлому лісі («Великдень»); квіти-трава з очима («Русалка»); янголи з неймовірної висоти проецирують Вифлеємську зірку («Різдво»); люди видираються з «болота» і прагнуть піднятися в небеса Любові («Повернення»), Афродіта народжується з океанської хвилі від сонячного світла («Народження Афродіти»), Богоматір, яка тче нитку життя (“Народження Того, Хто відає”)...
Картини Лариси Хіміч здебільшого – притчі і билини. Вони про любов і смерть, про віру, про покаяння, що є умовою вдосконалювання, умовою шляху-сходження.
Органічним у тематичному розмаїтті виглядає індійський цикл, який добряче “натякає” на глибоке знання художницею індійської культури, зокрема буддизму й тибетського іконопису – танка. Ці твори – оспівування жіночої іпостасі всесвіту та й просто краси жінки.
Вельми оригінальним є художнє тлумачення знаків гороскопу – ніби очами праслов'янки...
Окрема «історія» – натюрморти Лариси Хіміч, на них переважно зображені квіти як осереддя краси-загадки (можливо, тому вони так часто магічно підсвічені місяцем).
У світі мистецтва є твори, при спогляданні яких грузнеш у дрібницях-проблемах (вони, бува, викликають тугу і нездужання), а є творіння, що відтинають незначне-другорядне. Це мистецтво пошуку головного – любові-радості, – таким є малярство народного художника України Лариси Хіміч.
Вона дуже рано відчула, що сцена, театр – її стихія: як виконавиця-танцівниця і як художник-сценограф. Згодом додався живопис. Цікаво, що її батьки – не люди мистецтва: мама – економіст, родом з Уралу, батько –інженер, з Житомирщини, з козаків. Народилася Лариса Михайлівна у Львові і до двадцяти шести років там жила, поки в 1984 році не перебралася до Києва. Там спочатку працювала художником-постановником відділу фестивалів і концертних програм Укрконцерту, а з 1989 – головним художником.
Як сценограф оформила у Національному палаці “Україна” багато театралізованих програм, серед яких тематичні урочисті концерти, присвячені річницям знаменних подій – Незалежності України, 500-річчю козацтва; Днів культури України в інших державах; фестивалі “Пісенний вернісаж”; конкурси й театралізовані видовища на стадіонах; творчі вечори провідних артистів класичного та естрадного жанрів, композиторів, поетів; новорічні ялинкові вистави для дітей.
Не полишаючи сценографію, Лариса Хіміч дедалі більше виявляє себе у живопису. Персональні виставки влаштовувались у Києві, Вінниці, Ризі. Картини осідають в колекціях, розходячись світом.
Нещодавно у Національній бібліотеці імені Вернадського відкрилась експозиція з 56 живописних творів художниці у таких жанрах, як натюрморт, романтичний пейзаж, билинно-історичні та поетико-символічні картини філософського змісту, а також костюми та фотографії художньо-постановочних робіт.
– Ларисо Михайлівно, розкажіть про ваші витоки, які обумовили вашу діяльність?
– Напевно, мої предки заслужили, що Бог нагородив мене багатьма здібностями. Дуже рано (до року) у мені проявилася несподівана тяга до індійської музики. Пізніше я серйозно зацікавилася індійськими танцями. Власне, і малювати я почала теж рано, не обходилась без олівця і паперу. Мама не знала до чого я більш схильна, тож у шість років привела в ізостудію. Але викладач сказав: «Вона ще маленька, хай трошки підросте». І я росла в дитячій балетній студії, куди вступила чотирирічною до дуже серйозного, талановитого, цікавого педагога, балерини класичного академічного складу.
Зі студії я прямим ходом вступила до хореографічної школи при Львівському оперному театрі. Ми брали участь у спектаклях, і ось тут мене зацікавила “начинка” сцени, оформлення, механіка. У той час як інші діти в перервах бавились, я цікавилася, звідки світить ліхтар, з чого зроблені стіни замку, як з'являється озеро або як улаштовують пожежу... За лаштунками я кудись лазила, з'ясовувала причину різних ефектів. Я полюбила сцену. Паралельно малювала, малювала, причому з таким захватом, що після закінчення балетної школи вступила до художнього інституту, вирішила: буду художником. Але при цьому марила про сцену, рецидиви, як кажуть, не вгамовувалися.
Коли вчилася на першому курсі, до Львова на гастролі приїхав знаменитий танцівник Махмуд Есамбаєв. І нестерпне бажання танцювати сколихнулося знову (я тоді розробляла індійські костюми). Це штовхнуло мене до зустрічі з Есамбаєвим. Після виконання їм іспанського танцю я подарувала йому квіти, він вивів мене на сцену, поклонився, подякував. Після концерту підійшла до нього, кажу: «Я дуже хочу танцювати, подивіться, чи можу я надалі цим серйозно займатися?» Він відповів: «Добре, приходьте завтра, перед концертом я подивлюся вас». У мене був готовий випускний номер у хореографічній школі – «Танець Мірандаліни» з балету «Мірандаліна» композитора Сергія Василенка. Я взяла ноти, прийшла, одягла костюм, станцювала. Есамбаєв подивився і говорить: «Пуття буде. Я вам дам телефон мого балетмейстера Грикурової Елеонори Миколаївни». Саме вона, до речі, поставила Есамбаєву його коронний індійський танець «Бог сонця», з яким він на фестивалі в Індії виборов перше місце.
Я приїхала до Грикурової у Москву (мені пощастило, вона саме повернулася з Єгипту, де працювала шість років). Узяла з собою ескізи індійських костюмів, говорю: «Я дуже хочу танцювати». Вона: «Ви мені дуже нагадуєте Есамбаєва, він теж прийшов і сказав: «Я хочу танцювати. А перед цим довго чекав на мене. Я повела його до залу, кажу: «Зробіть демі пліє» (балетна вправа, - В.К.). Вийде – працюватимемо». І він зробив (йому тоді було вже тридцять років). У номері «Бог сонця» на основі цієї вправи він просто геніально піднімався, як сонце, повільно-повільно...
Елеонора Миколаївна подивилася мою пластику. Потім я показала їй свої ескізи, знову говорю: «Хочу на сцену, театр для мене – це все». Вона запитала: «А чим зараз займаєшся?» – «Учуся в художньому інституті». – «Розумієш, у тебе є здібності, ти зможеш стати добротною танцівницею. Але художником зможеш дуже довго залишатися на сцені. Танець – це краса молодості, яка швидко минає. Будь художником».
Я залишила Грикуровій свої ескізи, згодом ще посилала в Москву. З її подачі робила костюми для заслуженої артистки Гюльжан Толпакової, для якої Грикурова ставила програму «Танці народів світу». Дружба наша тривала, після закінчення інституту я запрошувала Елеонору Миколаївну до Львову, у Палаці культури «Романтик» вона поставила мені два номери – «Африка» і арабський “Буря в пустелі”.
Потім я переїхала до Києва, провидіння привело до народного артиста України, головного режисера фестивалів і культурних програм Укрконцерту Бориса Георгійовича Шарварка. Я показала танці, а йому саме потрібен був художник. Його заступник режисер Юрій Крикун візьми і скажи: «Вона ж художник, закінчила художній інститут». Шарварко запропонував взяти участь у підготовці концерту, присвяченого жіночому святу Восьме березня: «Зробіть те, зробіть се, намалюйте афішу, намалюйте задник...». Я роблю – приношу, роблю – приношу. Йому сподобалося, він говорить: «Оформимо вас художником, попрацюйте. Згодні?». Ось так я і опинилась в художньо-постановочному відділі Укрконцерту, пропрацювала більш двадцяти років з Борисом Георгійовичем, – саме на сцені. Концерти тоді проходили часто, іноді ми цілодобово перебували в Палаці «Україна». Часто їздили в інші республіки влаштовувати фестивалі в рамках Днів України.
Як художник-постановник я пройшла колосальну школу. Готували то «Пісенний вернісаж”, то захід, присвячений 80-річчю Академії наук, то концерт до Дня захисників Вітчизни... Теми дуже різні, треба оперативно знайти родзинку, характерність, утілити образотворчо специфіку, – доводилось увесь час перелаштовуватись. Робота неймовірно цікава, було дуже багато контактів з новими людьми, поїздки...
Я задоволена тим періодом життя, практично не полишала сцену, жартувала: “У Палаці “Україна” мені залишилося тільки поставити диванчик, здрімнула і знову – до роботи”.
Я інтенсивно внутрішньо мінялася: дізнавалася нового, багато читала, переосмислювала, мене шліфували події, колізії, люди. У якийсь момент захотілося крім сценографії зайнятися живописом. Я взагалі люблю малювати, ще в школі на уроках без олівця не існувала, всі зошити, промокашки, аркушики були у малюнках, деякі вчителі на мене ображалися, втім, і пробачали багато чого.
Отож цілком закономірно від сценографії, від розробок костюмів я прийшла до живопису.
– Для багатьох художників лиховісні дев'яності роки стали трагічною межею. Хтось виїхав на Захід, хтось спився і зламався, хтось загруз у кон'юнктурі, хтось пішов в іншу сферу діяльності. Як Ви витримали цей удар? Наскільки змінилося ваше творче життя? В якій мірі сьогодні потрібні? Де прикладаєте руки, талант?
– Дев'яності роки справді були найтяжким іспитом. Але для мене піковим став 2004 рік, коли наш творчий відділ ліквідували. Я практично опинилася за бортом життя, зависла в повітрі. Але якось мені зателефонували з фестивально-концертної організації, замовили ескіз сцени, потім – вдруге, втретє... І потихеньку я знову стала запотребована, увійшла в потрібне русло, але, зізнаюся, зовсім вже іншою людиною. І відносини, стосунки стали іншими. Я людина обов'язкова, завжди роблю на совість, притримуюсь завіту однієї мудрої людини: «Щоб тобі не доручали, завжди роби добре». Однак тепер ставлення до справи, до професіоналів, організація роботи відчутно знизилися. На багато речей (а я дуже педантична, знаю, як має бути і роблю відповідально) не звертають увагу, зроблено – і годі.
– Що принесло задоволеність?
– Минулий 2009 рік був дуже насичений, особливо кінцівка, проходили творчі звіти областей, і ця робота тішила. Принагідно відзначу: офіціозний Київ не відрізнявся серйозним підходом до справи, чого не скажеш про глибинку, там люди серйозніші, відповідальніші. Я оформляла виступи кількох областей. Ті, у кого не було грошей, зверталися по допомогу, я робила сценографію їхніх виступів шляхом підбора – з того арсеналу, що в мене є. Дехто за оплату замовляв ексклюзивні декоративні задники і куліси, їх виготовляли за моїми ескізами і вони вже в контексті грали свою роль. Працювати довелося інтенсивно, стомилась, чесно кажучи. Не знаю, як буде зі сценографією далі, на щастя, у мене є «запасний аеродром» – інший вид творчості: живопис і, до речі, розробка костюмів. Наприклад, я співробітничала з ансамблем танцю імені Вірського. Розробляла вбрання для композиції «Дружба», у якій були представлені костюми різних народів. Брала участь у підготовці великого номера «Ми з України». Щоб етнографічно показати різні регіони країни, довелось розробити і виготовити вельми багато різних костюмів. Робота була дуже скрупульозна, трудомістка, з вишивками, потрібно було ходити, перевіряти – навіть кожну квіточку. Також я робила костюми для російського і циганського танців.
Природно, вивчала народні зразки, придумувала щось своє, гармонізувала колірну гаму, щоб костюми сполучалися з оформленням сцени.
– З театрами Ви співробітничали?
– Ні. Зайнятість не дозволяла. Мені було достатньо театралізованих новорічних свят для дітей у Палаці «Україна». Протягом двадцяти років ми робили яскраві видовища, щоразу нові костюми і декорації. Фактично це були повноцінні повнометражні спектаклі. Останню «ялинку» я зробила в 20002/2003 роках. Ці вистави дотепер згадують, за квитки в Палац «Україна» ледь не билися.
– У вашому малярстві – езотерика, християнство, Схід. Чому ці теми переважають?
– У мене постійно була тяга до філософії, я завжди цікавилася світовими релігіями. Цей інтерес обов'язково виникає, якщо людина хоче розвиватися. Навіщо я прийшла в цей світ? Що я таке? У чому сенс життя?
Ще в школі відчувала себе кимось на зразок Маленького принца з роману Екзюпері. Ні, я не відокремлювалася, нормально дружила з однолітками, але вдома у мене був свій світ. Мама ширмочкою відгородила частину кімнати, тож я у своєму «царстві» читала, малювала, слухала музику, причому переважно класику, естрада мене не захоплювала, подобався Бетховен (дванадцятирічною я розшукувала в магазинах дев'яту симфонію, продавці дивилися на мене великими очима). Дуже подобається Моцарт, а Чайковського я не могла слухати без сліз...
Стосовно релігійної теми. Я хрещена і, природно, моє пізнання світу почалося з християнства. Пізніше, коли переїхала до Києва, стала цікавитися тим, що було до християнства, до православ'я, історією різних вір. З'ясувала, що корені православ'я – дохристиянські (у християнстві – правовірні, а в слов'ян – православні: це стародавній слов'янський термін).
Нічого не виростає на пустому місці, не можна відмітати старе, дуже важко на голому ґрунті пустиря будувати щось нове, має все-таки бути фундамент. І цей фундамент у нас був, причому дуже серйозний і солідний. Наприклад, веди. Чомусь звикли вважати, що ведизм – це тільки Індія. Нічого подібного! Ведичний світогляд був привнесений до Індії з півночі.
До речі, чому слов'яни, русини, українці доволі безболісно прийняли християнство? Тому що у нас уже було триєдине сприйняття світу. Рід, Сварог, Лада-Богородиця – це практично трикутник. Рід – причина народження, реалізація матеріального світу, Сварог – Бог виявленого світу, Лада-Богородиця – жіноча іпостась виявленого світу. Виявляється, у слов'янському світі існувало не багатобожжя; Рід, Сварог, Лада-Богородиця – єдиний Бог, але в різних проявах, у різних іпостасях. І це мені захотілося виразити.
– Як відповісте юному відвідувачу виставки на питання: «Про що Ви пишете?»
– Картини дуже різні. То хочеться пофілософствувати, то просто виплеснутися емоційно, естетично – створити щось красиве: пейзаж або натюрморт.
Але в будь-якому разі я хочу у своїх картинах показати, якщо ми всі діти Божі (не раби), то в кожному із нас є Божа частка. В одному вона глибоко завмерла, в іншому – пробуджується... Я хочу, щоб ця Божа іскра пробудилася настільки, щоб людина, полюбивши її, полюбила ближнього як себе. Тоді прокинеться справжнє розуміння того, що таке справжня краса, адже нам часто намагаються нав'язати сурогат.
Якщо в людях пробудиться Божа частка, тоді краса врятує світ. Це не голослівна фраза чи мрія, краса – це втілене удосконалювання, радість. Красою своїх картин я прагну будити в людині Божу частку.
– Розкажіть про підґрунтя створення картин. Чи виникають вони завдяки конкретним ситуаціям, людям?
– По суті картини – це певні підсумки життя, хоча іноді здається, що поштовхом до їхнього написання слугують конкретні події, ситуації, люди. Як приклад наведу картину «Прозріння». Вона вирвалася з мене на піку мого інтересу до християнства. Я побачила її відразу, немов протяг торкнувся голови, я підхопилася і почала малювати, добре, що полотно було напоготові. Такий стан тривав два дні. Я виплеснула те, що хотіла. А потім трапився сильний напад болю (особливо боліла голова), певно, треба було якось спуститися, знову ввійти в життєве русло. Причому, схопило на Хрещатику, я була налякана, бо розуміла, що до дому не дійду. І знову сталося диво: Божественне провидіння послало мені людину, яка провела мене додому.
З картиною «Великдень» відбулося щось подібне. Вона милостиво спустилася до мене о десятій годині вечора і я майже в один присід її прописала. І знову чомусь відчула сильний напад болю.
Тепер, на щастя, навчилася тримати удар, перелаштовуюся. Які люди на мене впливали? Скоріше впливало спілкування з книгами, бувало, півсторінки, абзац справляли таке враження, що я летіла до мольберта. Виникав інформаційний імпульс-потік – і картина народжувалася. Колись мене вразили два художники – росіянин Костянтин Васильєв і українка Катерина Білокур. Васильєв – билинно-космічний, пронизливий, одночасно слов'янський і всесвітній. Його дуже критикували, він загинув молодим, у 34 роки... Нині Костянтин Васильєв визнаний, знаменитий.
Катерині Білокур я б ще за життя поставила пам'ятник. У яких важких умовах вона творила! Виснажлива сільська праця, тяжкий побут, а вона натрудженими руками писала незбагненно вишукані картини. Білокур – це унікальне явище, аналогів нема. У її творах глибинна філософія, неймовірне сполучення витонченого письма і бачення світу. Ніби вона земне бачила з космічної глибини й одночасно огортала серцем. Погляд впритул – до дрібних подробиць на рівня почуття і погляд з висоти – колосальне охоплення думкою.
– Які історії, пригоди траплялися з вашими картинами?
– Я чималий період часу не могла розлучитися з ними, тому мало дарувала чи продавала. Це тепер уже я майже спокійно з ними розстаюся. Дарю тим, кому вони дуже подобаються, хай тішать. А от продавала тільки тоді, коли дуже потрібні були гроші, життя змушувало. І з'являлися люди, котрі мене виручали.
Іноді буває таке. Пишеш картину довго, дуже довго, і тільки до неї знову приступаєш, як одразу телефонують і пропонують замовлення – оформлення сцени. Так у мене було з картиною «Чужоземець». Мене так часто відривали від роботи над нею, що це вже виглядало казусом.
– Мої друзі, пристрасні цінителі живопису, періодично телефонують: «Відкривається виставка такого-то художника. Ми обов'язково на неї підемо і тобі радимо. Тому що картини цього художника лікують від поганого настрою і болячок». Ваші картини теж справляють якесь магічне заворожливе враження, витісняють негатив…
– Відштовхуватимусь тільки від відгуків. На попередній виставці у бібліотеці імені Вернадського один чоловік написав приблизно так: «Відверто скажу: випадково побачив афішку, прийшов на вашу виставку в поганючому настрої, у моторошній депресії, увесь світ було немилий. А уходжу зовсім іншою людиною, ви мене повернули до життя, з'явився стимул боротися і щось робити».
В картинній галереї в Києво-Печерській Лаврі була інша ситуація. Приходжу, бачу, дівчина колами ходить біля моїх картин. Працівниця каже: «Подаруйте їй, будь ласка, каталог, вона тут давно роздивляється. Поговоріть з нею». Я підійшла, розговорилися. Очевидно, у неї були якісь проблеми психоневрологічного характеру, хоча вона поводилася цілком адекватно, нормально. Цю миловидну, ніжну, чуйну дівчину супроводжувала мама. Я подарувала каталог, поспілкувалась, дівчину це дуже обрадувало. Вони пішли. Ми з чоловіком через якийсь час теж залишили галерею. Спускаємося по сходинках, а назустріч – знову ця дівчина. Мама говорить: «Дочка захотіла знову подивитися ваші роботи».
От я і думаю: якщо людину це торкає, вносить у її душу заспокоєння, упевненість, то вже добре, можливо, це своєрідне лікування.
До речі, я ніколи не вихлюпую на полотно негатив, не малюю в поганому настрої. Тільки в гарному, з відчуттям гармонії в собі.
– Для того, щоб виплеснути на картину позитив, його треба в собі мати. Яким чином Ви «входите в береги», гармонізуєте себе? Адже наскільки я розумію, Ви не чекаєте покірливо натхнення, тому що це все одно, що чекати біля моря погоду.
– Як і у всякої людини, у моєму житті бували драматичні періоди, я важко виходила з депресій. Дуже переживала, коли критикували. Мене не влаштовував світ, хотілося щось доводити, щось виправляти. А потім, розібравшись у собі, я зрозуміла: світ не треба переробляти і не треба відторгати те, що не подобається. Оточуючих людей треба сприймати такими, які вони є. У житті кожної людини є період учня і період учителя. Хтось збирає камені, а хтось їх уже розкидає. Тому не треба всіх під одну гребінку зачісувати, мовляв, шикуйтеся, маршируйте так, як я хочу.
Завдяки смиренному сприйняттю світу, я перестала нервувати, заспокоїлася, стала спиратися на гармонію. У будь-якому разі навколо багато доброго і чистого. Я навіть у тім, що мені не подобається, шукаю позитивне, буває, людина неприємна, а я все одно шукаю в ній щось гарне, починаю розкручувати позитив, і, знаєте, набагато легше жити в такому стані.
– Яка географія вашого існування? Де були, що бачили? Може, в Індії бували?
– Ні, в Індії я не була. У мене є своє трепетне уявлення про неї, я її чітко бачу, і не знаю, чи хочу туди поїхати.
– Щоб, певно, образ не зруйнувати…
– Так. Або, скажімо, Греція. Знову таки я не впевнена – чи хочу туди поїхати. Тому що в мене є свій дивовижний образ, я Грецію бачу і сприймаю своєрідно, зокрема її стародавні міфи.
А взагалі-то я об'їздила Україну, Урал, була в Казахстані, Узбекистані, Прибалтиці, в Болгарії, Туреччині, Чорногорії.
Тепер мені вистачає невеличкої дачки, будиночка у хутірці, на батьківщині батька ¬– Житомирщині. Вийшла – і відразу поле, лісопосадки, небо... Географія подорожей моєї душі – це радше все-таки історія культури, мистецтв. Цим я живу. Звідти йде інформація, часто у снах. Сни я бачу тільки кольорові, дуже цікаві. Іноді приходять картини, але відтворити їх на полотні дуже складно: і фарб таких нема, і схопити неможливо, бо картини-сни рухаються, немов живий перламутр.
Мені подобається культура древньої Америки часів ацтеків. До речі, у неї дуже багато спільного з культурою гірської Західної України. І взагалі в різних куточках планети багато споріднених культур. Очевидно тому, що творчість, мистецтво – двигун розвитку людства, тільки в різних регіонах на ці “краплі” нашаровувалася лепта індивідуальної творчості й у певному місці виникала дивовижно самобутня культура. Але якщо вникнути глибше: скрізь багато спільного.
Мені близький ведичний світогляд. Я сприймаю усе, що існує в природі, як щось живе, одушевлене. Дух і душа є в людини, а душа – у тварин і, можливо, у рослин. Зірвати квіточку чи гілочку мені шкода і боляче. Мене вражає варварський жахливий звичай – убивати на новий рік мільйони ялинок і ставити їх у домі. І зрізані квіти – це мертві квіти. Коли їх дарують – я не розумію цього.
Мене іноді просять намалювати квіти у вазах, але я вважаю, що умертвленим квітам місце на могилі.
– У Ваших картинах багато позамежного. Чи не означає це, що Ви стикаєтеся з дивом в буквальному сенсі?
– Міра дива залежить від ставлення до нього людини. Коли дитина народжується з малюсінької “насінинки” і виростає людина – оце дійсно чудо.
– Один знайомий художник мені зізнався, що сюжети-композиції деяких картин йому дарує привид…
– Скоріше дух... Існує реальний матеріальний світ, у якому ми перебуваємо і можемо до всього торкнутися, а є й тонкий світ, який ми не можемо помацати і побачити, проте він є. Кожний по-своєму сприймає інформацію «звідтіля», вона приходить до людей по-різному. Іноді для того, щоб цю інформацію донести і з нами поспілкуватися, сутностям з тонкого світу доводиться набувати наших форм. Уперше з подібним я стикнулася ще у Львові, коли мене (цілком адекватну нормальну людину) відвідала загадкова сила і повідала мені все моє майбутнє життя.
– Це був чоловічий чи жіночий образ?
Не можу цього з упевненістю стверджувати, та це було неймовірно гарне створіння. Якщо спробувати сказати, якими повинні бути люди, то саме такими – надзвичайно красивими. Ця істота розповіла, які труднощі випадуть на мою долю.
Потім цю сутність у вже більш матеріальному вигляді я зустріла в Києві. Миттю пролетіло прожите. Згодом цей образ з'явився втретє. І знову таки було висловлене підтвердження: «Я тут, поруч. Ти правильним шляхом йдеш». І з'являлися сили, упевненість.
У мене виникли особливі відносини з чудотворною іконою Божої Матері у Введенській церкві Києва, її зображення також відбито на склі. Коли я дивлюся на цю ікону (а бува приходжу неймовірна стомлена, ледь не хвора), отримую потужний приплив сил, буквально виростаю. Хіба це не диво?
От кажуть – світле і темне, біле і чорне. А ви задумувалися над тим, як осягти темряву. Що таке пітьма, чорний колір? Є понад сорок відтінків чорного кольору, але одного разу мені дали зрозуміти, що таке справжній чорний колір, я побачила чорне. Виникло дивне відчуття.
– А хто дав зрозуміти?
– Не знаю. Це відбулося в дуже складний період мого життя, коли все було чорного кольору. Я скажу, що там підвалини буття зовсім не такі, як ми тут собі мудруємо і вважаємо. Там не існує чіткого поділу: ось це – погане, це – хороше, це – зле, це – добре. Там цього нема, усе взаємозалежне. Так само як у богів, наприклад, Шива в космічному танці може творити і може руйнувати. Але це не означає, що зло – руйнування, чи руйнування – це зло. Іноді руйнування нам здається злом чи темною силою, а воно для нас потім обертається зовсім по іншому – добром, користю, це ще одна сходинка для того, щоб ми щось зрозуміли, виросли, піднялися вище... ближче до світла.
– Який смисл Ви вкладаєте в проведення виставок? Навіщо, для чого?
– По-перше, те, що я малюю, необхідно, насамперед, мені. Я цим живу. Якщо в мене це забрати – я перестану існувати. Малюючи, я одержую сили, енергію.
А навіщо виставка? Я дуже хочу, щоб твори бачили люди. З одного боку, у кожному має бути славолюбство в розумних межах, з іншого боку, мені дуже цікаво спостерігати, як люди реагують, як сприймають і осягають мої картини, мій світ, моє внутрішнє «я». Чи багато в мене соратників? Недругів? Людей, котрі до моїх картин байдужі? Мені це цікаво знати.
– Ваша заповітна мрія?
– Наш соціум дедалі інтенсивніше наповнюють істоти. Людей, на жаль, нині справді мало. Я хочу, щоб наш світ збагатився справжніми людьми. Щоб у нас було більше проявів любові. Що таке любов? Це коли людина не жадає від іншого чогось на заміну, любов – це віддати, а не взяти. Тоді не треба буде міліції, армії, тим паче в'язниць. Якщо це викристалізується серед нас, тоді усе буде добре, ми вийдемо на шлях, завдяки якому наша Земля процвітатиме, а не загине. А нині лишається великий знак питання.
...До речі, одна з моїх картин називається “Любов”. Замість того, щоб сваритися, запрошую подивитися на неї та її “подруг”.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
