17.06.2010, 17:41

Валерій Чмирьов: “Карикатурист – це режисер, його персонажі – актори"

Знаний український художник-карикатурист, учасник міжнародних виставок Валерій Чмирьов майже завжди жив подвійним життям: з одного боку, бешкетував на ватмані всіма відтінками авторської усмішки – від добродушно-іронічної до саркастично-сардонічної; з іншого – працював у такій суворо-серйозній силовій структурі, як Міністерство внутрішніх справ України, обіймаючи одну з керівних посад. Борючись нещадно з економічними злочинами, Валерій Чмирьов примудрявся в позаробочий час дивитися на світ крізь призму гумору та дотепними малюнками висміювати негаразди.

Карикатури друкує в пресі з 1967 року. Складно перелічити назви всіх газет і журналів, та найбільшою любов'ю Валерія Чмирьова є «Перець», публікація в якому – печатка найвищої майстерності. Нещодавно художник потішив шанувальників книжкою своїх робіт.

– Валерію Олексійовичу, карикатура – це вельми специфічне мистецтво, яке підвладне далеко не кожному (навіть видатному) художнику. Яким чином це «проклюнулося» у Вас? З чого почалося?



– Завдяки батькові. Він все своє життя працював на залізничній станції Жмеринка художником-оформлювачем. Малим я часто після школи приходив до нього і, бува, допомагав підмалювати картину. Батько для вокзалу робив великі копії знаменитих полотен видатних майстрів живопису таких як Шишкін, Саврасов, Рєпін, інших. У нього була майстерня на Могилівській платформі у фойє. Цікаво, що під його робочий кабінет був перероблений один туалет, а в другому був архів, в якому, зокрема, зберігали підшивки журналів «Перець» і «Крокодил». Я частенько туди заходив і переглядав ці журнали. Батько час від часу оформлював стіннівку – орган первинної партійної організації. Звісно, малював і карикатури, причому своєрідно: не зважаючи на те, що був чудовим художником, ще кращим скульптором, він підбирав під необхідну тематику карикатури і через копіювальний папір переводив їх на ватман, обмальовував, розфарбовував, і в підсумку виходили потрібні карикатури з адаптованими пристосованими текстами.

Батько мріяв, щоб я став професійним художником, але у мене це якось не склалось: після школи хотів вступити до Строгановського вищого промислово-художнього училища у Москві, надіслав туди свої роботи, та мені їх повернули, сказали, що я не здатний бути художником.

Але першопоштовх я вже отримав. Навчаючись в школі, оформлював стіннівки, малював карикатури, інколи мені за це доставалося, деякі приятелі ображались на критику.

У мене гарно виходило креслення, згодом я ніколи не робив домашнє завдання, вчитель Островський звільняв мене від цієї марудної роботи, казав так: “Ти краще розкажи на своїй дитячій мові своїм одноліткам-товаришам, як ти бачиш в розрізі ці деталі”. А я мав здатність бачити об'ємно, в трьох проекціях, і розповідав-пояснював, показуючи на дошці.

Іноді ще виручав клас таким чином. Коли ми не могли виконати завдання, яке нам давав вчитель математики Лазар Мойсейович Палатник, то хлопці мене просили намалювати щось “круте” на дошці. Математика у нас завжди була після першої великої перерви, тож я двадцять хвилин малював крейдою якусь картину, особливо популярними були зображення джазових ансамблів з барабанами і саксофонами. Лазар Мойсейович заходив до класу, уважно роздивлявся, потім викликав чергового і казав: “Прошу стерти все з дошки, я так зрозумів, що ви завдання не виконали. Добре, давайте розбиратися”. Двійок після того він нікому не ставив.

У технічному училищі №7 у Києві я вирішив цей трюк повторити на предметі “технологія металів”, бо ми теж не змогли виконати завдання. Але хтось підступно на одній з фігур домалював геніталії, а я цього не помітив. Зайшов викладач-фронтовик, побачив, запитав: “Хто це зробив?” – “Я” – “Вийдіть з класу”. Мене ледь не вигнали з училища. На щастя, потім ми порозумілися, все з'ясувалось, я у нього став улюбленим учнем.

В армії мені дісталася тяжка доля. Бо коли спитали новобранців “Хто вміє малювати?”, я підняв руку. Думав, що буде якесь полегшення для служби, а виявилося зовсім навпаки. Потрапив в польову авторемонтну майстерню токарем-шофером, з дев'яти до шести – робота, потім всі ввечері відпочивають, а я мусив іти оформлювати ленінську кімнату і таке інше, – послаблень ніяких не було, я дуже шкодував, що так сталося.

Після армії – робота токарем на заводі імені Артема, почав друкуватися в багатотиражці “Артемівець”. Став членом заводського штабу “Комсомольського прожектора”: придумував сюжети і малював їх, а слюсар Микола Галяс писав до них вірші. Гарно виходило, інколи начальник цеху лауреат Сталінської премії Ісай Ісайович Лопатовський навіть лякав на своїх нарадах: “Якщо ти не виконуватимеш план” або “Якщо не припиниш пиячити, то я піду до Чмирьова, він тебе намалює в “Комсомольському прожекторі”. Коли я ніс стіннівку через весь цех, щоб вивісити, то за мною йшла юрба...



– Не ображались, не били за критику?

– Якось був намір, я кажу: “Ось я перед тобою, хочеш бий”. Але обійшлося, ні разу ніхто руки не підняв.

З Миколою Галясом ми вирішили щось надрукувати в справжній газеті, я придумав кілька сюжетів, він зробив віршовані підписи. В 1967 році в газеті «Молода гвардія» надрукували. Мені виписали дванадцять рублів гонорару, Галясу – десять. Я не здогадався ці гроші скласти і поділити навпіл, подумав: “Так розпорядилася редакція, що поробиш”. Але Микола дуже образився і сказав: “Я більше не хочу працювати на твою кар'єру, буду окремо писати вірші”. Щоправда я не знаю такого поета Миколу Галясу, а карикатурист Чмирьов залишився.

В рідному тридцятому цеху вступив до партії, свято вірячи в світле майбутнє, тим паче, я був людиною безкомпромісною, відвертою, інколи через це наражався на великі неприємності. Та рішенням парткому заводу мене відрядили (була така цековська постанова № 600 щодо найкращих працівників-комуністів) до органів внутрішніх справ. Так я потрапив на роботу в міліцію (у центральний апарат) до відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. На посаді оперуповноваженого працював до 1973 року, за цей час закінчив Інститут народного господарства, мене призначили начальником відділення. А в 1975 році я став вже заступником начальника ОБХС міста Києва. Згодом перейшов на роботу до Четвертого Управління МВС України, де закінчив службу на посаді начальника інспекції у справах неповнолітніх.

Праця в міліції була дуже важкою, забирала багато часу. Доводилося розплутувати складні багатоепізодні кримінальні справи з розкрадання великих сум грошей, хабарництва тощо. Але віддушиною завжди було малювання: я приходив після роботи, сідав за стіл і працював над карикатурою. Друкувався у “Молодій гвардії, “Спортивній газеті”, в “Молоді України”, в “Економічній газеті, в “Радянській Україні” (нині “Демократичній Україні”). Пригадую, як заввідділом ілюстрацій Юрій Окунєв, приймаючи в мене малюнки, завжди придивлявся, щоб не було прихованих тризубів (трьох рисок), натяків на статеві органи або якихось підозрілих жестів.

– Дуже прискіпливі редактори були?

– Вельми пильні.
У 1978 році доля мене звела з Анатолієм Арутюнянцем, штатним художником журналу «Перець», видатним шаржистом. Я похизувався, що теж друкуюся в пресі. Він зацікавився: «Покажи малюнки», а коли подивився, сказав: «Для «Перцю» підійде!» Отже, перша моя карикатура в “Перці” вийшла в 1978 році в 19-му номері. З того часу я пройшов кілька “курсів” у цьому поважному виданні – у таких метрів як Анатолій Арутюнянц, Валерій Зелінський, Сергій Герасимчук. Ганяли мене як молодого, бо я все ж таки пізно прийшов у професійну карикатуру.

– Певно, Вам як карикатуристу допомагало знання життя. Адже працюючи в правоохоронних органах, Ви бачили спід суспільства, людську підступність, отже, не вигадували свої теми в затишному кабінеті чи серед квітів...

– Так часто і було. Коли розпочалась косигінська реформа (стрижнем системи планування та економічного стимулювання став перехід на госпрозрахунок, обов'язкова прибутковість підприємств, тринадцята зарплата...), на ній паразитували всілякі розкрадачі. По суті були створені умови для розкрадання, виникали великі кримінальні справи, особливо у будівельній галузі. Як оперуповноважений я тоді працював над цією проблемою. Однак хочу наголосити, що то було дитяче лепетання порівняно з нинішніми розкраданнями. Тоді, щойно виникала підозра у хабарництві, високопосадовців одразу виключали з партії та виганяли з роботи, хоча судового переслідування вони уникали. Було міцне переконання, що радянські міністри не крадуть. Якось ми вийшли на одного із заступників міністра й отримали на нього свідчення про хабарництво. Нам не дали розвинути ці епізоди, забрали матеріали слідства, свідчення передали до ЦК, але людину покарали.



– А які за розміром були хабарі?

– Щомісяця – продуктовий пакунок і п'ятсот рублів, щороку – дві тисячі на оздоровлення-відпустку. А тепер мільйони беруть – від рядового чиновника до найвищого. І такі злочини сором'язливо називають корупцією.

– Тепер хабар на п'ятдесят тисяч доларів вважається мізерною подачкою.

– Наведу приклад. Ще перед кризою одній поважній банківській установі треба було вирішувати серйозну земельну проблему. Тільки для того, щоб поставити питання на розгляд, чиновник в адміністрації Черновецького забажав: «Триста тисяч». Але установа не мала таких «чорних» грошей. Почали міркувати, як ці кошти накопичити, бо без хабара нічого вирішити не можна. Щоправда, я не був свідком перемовин, чув лише відгомін. Для порівняння наведу приклад зі свого міліцейського життя. Десь на початку сімдесятих ОБХСС проводило перевірку розкрійного цеху шостої взуттєвої фабрики. Один із оперативників попросив у закрійника шматок шкіри для пошиття пістолетної кобури, яку носив переважно під піджаком. Рейд на фабрику був уранці, а по обіді цього працівника звільнили з роботи.

– Що Ви робили у лиховісні дев'яності?

– У 1991 році, після тривалого цькування КДБ, звільнився з органів внутрішніх справ...

– За що цькували?

У 1988-му почався обмін між американськими і радянськими гумористами-сатириками й карикатуристами. А я, працюючи у Четвертому управлінні МВС УРСР, не мав права без дозволу керівництва зустрічатися з іноземцями, адже працював у спецміліції, яка обслуговувала підприємства оборонної промисловості. Я навіть не мав права наближатися до іноземних посольств, консульств. А тут мене ввели у творчу групу від журналу «Перець» для зустрічі з поважною делегацією із цитаделі імперіалізму. Серед американців, до речі, були відомі митці Джим Бері, Джон Борен (балотувався на посаду президента США), Аліса Борен та інші. Навіть знаменитий гуморист Арт Бухвальд мав приїхати, але захворів і залишився у Ленінграді. Ще чекали на «крокодильців» із Москви.

Звісно, мені було цікаво побачити цих людей, поспілкуватися, тож я написав рапорт (тоді вже накочували свобода слова, департизація, горбачовська відлига). На мій великий подив, дозвіл надали. Та моє керівництво дещо помилилось. Воно сподівалось, що американці сидітимуть у президії, а я десь у залі, тобто не буде безпосереднього контакту. А зустріч виявилась неформальною та пройшла в майстерні Валерія Зелінського, головного художника «Перцю». Американці, вже маючи досвід і призвичаївшись до наших традицій, пригощалися шампанським, куштували горілочку, заїдали бутербродами з ікрою. Виникла невимушена атмосфера. Тоді я про всяк випадок сказав художникам Арутюнянцу і Сахалтуєву: «Хлопці, ви стежте за мною, щоб я не спілкувався з іноземцями, бо в мене нема дозволу. Підтвердите, що я з ними не говорив».

Зустріч пройшла дуже весело, незвично. Наступного дня всі поїхали на екскурсію до Чорнобиля, а я – на роботу. Колеги питають: «Ну як зустріч?» – «Випили трошки, поспілкувалися». На жаль, ці слова передали «зацікавленим особам».

– “Настукали”?

– Авжеж. І почалася тяганина, перевірки. Оскільки установа була підпорядкована безпосередньо Москві, туди полетіли скарги. КДБ рекомендувало відкликати мене з посади заступника секретаря партійної організації та покарати. У Восьмому управлінні МВС СРСР мене викреслили зі списків резерву кадрів на висунення. Я дуже образився, бо вважав, що чесно, добросовісно робив свою справу. У 1991 році звільнився та скоро потрапив на роботу до КБ «УКРІНБАНК» – першого комерційного банку України. З банківської системи звільнився в серпні 2009 року. Весь час працював на посадах начальника внутрішньобанківської безпеки, начальника безпеки з економічних питань, а остання моя посада – директор департаменту економічної та фінансової безпеки ВАТ «Райффайзен Банк Аваль».

Паралельно не полишав співпрацю в журналі “Перець”. Коли працював у міліції, це був добрий заробіток, бо щомісяця до своєї зарплати я отримував додатково вісімдесят-сто карбованців, на той час це були великі гроші, інколи мій прибуток перевищував зарплату начальника управління. Через це стався такий казус. Коли я прийшов платити партійні внески, то поклав дванадцять карбованців (три відсотки від суми надходжень). Мене запитали: “А чому так багато?” Кажу: “Я трошки підмальовую в журналі “Перець”. Звісно, комусь стукнуло в голову перевірити, чи всі я показую прибутки, створили комісію, хотіли поїхати в “Перець”: перевіряти фінансові звіти, чи повністю я показую свої гонорари. Але наш замполіт, людина виважена, зателефонував гумористу Владиславу Бойку (псевдонім: Василь Шукайло) – завідувачу одного з відділів журналу: “Хочемо приїхати і перевірити Чмирьова”, а той каже: “Хлопці, а ви маєте здоровий глузд? Людина показує свої гонорари, а ви хочете ще перевіряти. Якби у нього був якийсь умисел, то він взагалі нічого не показував би, як зазвичай це всі роблять”.

– Тепер ви вільний пенсіонер МВС, напевно, маєте більше можливостей приділяти часу собі, відпочинку, творчості, родині. Як тепер виглядає ваше життя?

– Розумієте, є така притча про пса, який все життя мріяв зірватися з ланцюга на волю. І якось він обірвав свій ошийник, побіг... Дослідив найближчі вулиці, двори, обнюхав стовпи. Врешті йому стало нудно, він прибіг до своєї будки, сів біля ланцюга і... залишився при своїх турботах. Так і я. Все життя мріяв, що на пенсії буде багато часу, але звільнившись з роботи, побачив, що його як не було, так і немає. Постали інші проблеми: треба займатися онуками, ремонтом дачі, пенсійними папірцями тощо. Слава Богові, вийшла з друку моя книжка карикатур. До речі, в “Перці” у мене з книжкою не склалося: я був останній, на кому мала закінчитися серія “Бібліотека “Перцю” (здається, в дев'яностому році), мені сказали: “Готуй книжку до видання”, я її підготував, узгодили, здали в друк, але комбінат переходив на інший формат друку книжок, мені сказали: “Треба переробити”. Переробив, але книжка тоді так і не вийшла.



У дев'яностих я створив редакційно-видавниче підприємство, яке могло б видавати книжки, зареєстрував журнал інтелектуального гумору «Ти диви!», призначив його головним редактором знаного письменника Юрія Ячейкіна, котрий певний час співпрацював з «Перцем», був заступником головного редактора за каденції Олега Чорногуза. Ми випустили два числа журналу, ще п'ять підготували. Тоді ж підписали до друку книжку Юрія Ячейкіна «Агент візантійської секрети» та «Атлас травматических вывихов» медика-професора Михайла Синіла. Але вкладені гроші знищила гіперінфляція, збірки не були видані, наклади журналів я не зміг реалізувати, тож на цьому моя видавнича діяльність завершилась.

– За радянських часів ми були свідками розквіту карикатури. Виходило багато гумористичних видань, кожна республіка мала своє. Чимало продавалося закордонних журналів, передусім польські «Шпільки» і болгарський «Стршел». Карикатура – це таке цікаве об'ємне гнучке мистецтво, коли одним малюнком можна донести анекдот, притчу, історію, прокламацію. Та нині цей жанр не надто популярний. Може, я помиляюсь? Яка взагалі ситуація з карикатурою нині?

– Все у житті має свій початок, розвиток і кінець. Я не налаштований песимістично, просто сам жанр дещо змінився, більше малюють якісь філософські символи, ситуації без слів, крізь які і треба розуміти сьогодення. Це теж цікаво і має право на існування. Але я здебільшого прихильник сатиричного малюнка, коли графіка і текст нероздільні і не можуть існувати один без одного. У такій карикатурі дуже важливими є вираз обличчя, жести, динаміка руху тощо. Я виступаю в ролі режисера, а мої персонажі – актори, які виконують задум автора. В такому вигляді карикатура існує хіба що в журналі «Перець».

– Тобто в добротному класичному вигляді?

– Так. За радянських часів були й свої перегини, адже карикатура – це потужний пропагандистський засіб, важіль. Ми критикували імперіалістів, націоналістів, сіоністів, загарбників тощо. Було багато помилкового, і сам, каюсь, малював карикатури на націоналістів, якби знав повну правду про УПА, патріотів, мабуть, примкнув би до їхніх лав.

Нині без карикатури не виходить жодна газета чи журнал. Навіть такі далекі від гумору як “Бізнес”, “Галицькі контракти”, “Експерт”, “Дзеркало тижня” тощо. У радянські часи ми тільки мріяли про це, мали віддушину – спеціалізований журнал «Перець». Завдяки Федору Маківчуку, Валерію Зелінському карикатура в Україні була піднята на дуже високий рівень. Не знаю, коли ми ще його досягнемо. Працювали такі гранди, як Валентин Литвиненко, Олександр Козюренко, Сергій Герасимчук, Віктор Григор’єв, Костянтин Заруба. Навколо них зросла неперевершена когорта корифеїв української сатиричної графіки.

Ну, а нині інші завдання – дати людині хвилину розради, посміятися над вадами капіталізму, сімейними та соціальними проблемами, над чудасіями нашого нелегкого життя. Тепер, на відміну від колишніх часів, ми вільні кепкувати не тільки над начальниками ЖЕКів, директорами магазинів. Зараз заборонених тем нема, з темниками покінчено. Та особисто я не малюю «нижче пояса».

– До чого тепер Ви більше волієте?

– Колись мені більше подобалось створювати карикатури на виробничі теми, багато малюнків придумував на міжнародну тематику. Тепер тяжію до гумору. Бо сатиру в наш хиткий зрадливий час подивились і забули, а гумором людських стосунків у точку влучаєш, він залишається навічно. Малюю і на політичну тематику, але це не так запотребовано, бо самі ж політики розмили орієнтири. Нині багато партій, і примикати до якоїсь конкретно, критикувати одних, вигороджувати інших не маю бажання, тому що нема віри ні тим, ні іншим.

– Партії і політики мало чим відрізняються. У всіх рило в пуху.

– Авжеж, гребуть і гребуть. Ну скільки людині треба? Як в графічному мистецтві колись представляли капіталістів? Це товстун, який багато жере і хапає, з сигарою... Такий собі образ вигаданий і далекий від життя. А нинішні вітчизняні олігархи по суті такі і є, хоча зовні – інтелігентні люди, але абсолютно не дбають ні про свою душу, ні про Україну, одне прагнення – напхати мішок грошима. Ну скільки їх треба? Ти ж не забереш всі гроші з собою на той світ...



– Як на мене, політична карикатура занадто агресивна, брудна, таке відчуття, що художнику дають замовлення образити опонента, спотворити його образ, вилити побільше дьогтю, багнюки на нього, не опікуючись тим, чи це правдиво.

– Мені це абсолютно не до душі, я на замовлення не працюю ні з якими партіями, хоча міг би і запропонувати свої послуги, знаю людей, які друкували свої карикатури у газетках прогресивної соціалістки Наталі Вітренко проти Тимошенко, Януковича, і навпаки – у виданнях Тимошенко чи Януковича проти Вітренко, або Ющенка... Карикатури різної націленості, а почерк один, таке собі заробляння грошей.

– Тобто художник одночасно висміює політичних діячів з різних таборів.

– Хто замовив-заплатив, за того і кусає. Хоча, як я можу когось засуджувати, бо все нині перетворилася на фарс, кожен заробляє, як може, в жахливих економічних умовах.

– Вам доводилося брати участь в суміжних творчих сферах, наприклад, ілюструвати книжки?

Майже виключно в межах журналу “Перець” – ілюстрував декілька книжок у серії “Бібліотека “Перцю”, це була гумористична проза. Ілюстрував книжку “Кодова назва “Арес” (Арес – це Марс – бог війни) того ж Юрія Ячейкіна, дві збірки сатиричних віршів. Колись мені нашвидкуруч замовили (бо художник не виконав завдання) ілюстрації до книжки “Тваринництво в Україні” у видавництві “Урожай”, я створив невеличкі малюночки напівгумористичного змісту. Книга витримала два видання.
Основна-то моя професія – міліцейська, згодом – банківська безпека, на творчість залишалось часу завжди обмаль.

– Чи траплялись у зв'язку з карикатурами якісь казуси, пригоди?

– Коли працював у Четвертому управлінні МВС УРСР, за моєю творчістю дуже пильно спостерігали. Якось я надрукував таку карикатуру: трактор, керований п'яним механізатором, в'їхав у дошку пошани, на якій написано: Негода виконав 110% плану, Шурубор – 150%, Іванов – 135%... Біжить маленький хлопчик і кричить: «Тітко Маріє, дядько Іван всі рекорди побив». Річ у тім, що я написав на тій дошці пошани прізвища реальних людей – своїх колег-товаришів (ну, думаю, покажу хлопцям). Який почався скандал! Мовляв, я розсекретив працівників Четвертого управління МВС.
А ще було таке. У нас працював офіцер діючого резерву КДБ Микола Іванович, який очолював відділ режиму нашого підрозділу, тобто наглядав за нами, щоб ми секрети не розголошували (хоча відомо, що перебіжчиків серед кадебістів на Захід не перелічити). Якось я опублікував у «Перці» карикатуру, пов'язану з відміною Горбачовим службових авто. Намалював на передньому плані автобусну зупинку, люди юрмляться (на горизонті – помпезна будівля поважної установи), і двоє чоловіків тягнуть-ведуть третього: той ледве переставляє ноги, видно, що дуже великий начальник. У натовпі репліка: «У Івана Івановича відібрали авто, тепер підлеглі вчать його ходити». Приходжу вранці на роботу, а ця карикатура вже наліплена на дошці оголошень. У моєму підписі фігурував Іван Іванович, а після редакторської правки вийшов Микола Іванович. Офіцер резерву КДБ, звісно, подумав, що я його таким чином підструнчив. Теж був скандал.

– Що для вас означає карикатура?

– Це половина мого життя. В моїй долі присутня дуальність, подвійність: є карикатура та інше життя. Я себе інакше не уявляю.

– А жанрово що таке карикатура? Чим вона відрізняється від звичайного малюнка?

– Карикатура побудована на парадоксі, через який можна глибоко показати якесь явище, щоб воно було більш зрозуміле для людей. Не просто намалювати перекошену пику чи довгі руки, чи короткі ноги, а треба знайти парадоксальний хід, аби висміяти явище.

– Щоб люди, можливо, вилікувались чи позбулися якихось вад?

– Сумніваюсь щодо лікування. Якби карикатура лікувала, то у нас всі були б здорові. Стільки років здійснювалось комуністичне виховання людей, стільки зусиль приділяли моральності, але, коли розвалилася країна, всі начебто напрацьовані моральні устої в одну мить щезли, кудись поділось гасло: “Людина людині друг, товариш і брат”. Почалися грабіж, рекет, побудова майнового благополуччя на кістках ближнього свого, захоплення берегів річок, заповідних земель. А награбувавши, тепер думають про спасіння душі, будують церкви, роблять благодійні внески дитячим будинкам тощо. Звідки це все взялося? Не хочу про це навіть думати.

– Люди, мов з ланцюга, зірвались.

– Авжеж, і серед них були такі, які казали, що при соціалізмі погано, важко жилося, дуже багато помилок здійснено, всі жили в тюрмі народів... Але “тюрму народів” зруйновано, вже виросло нове покоління. І що, нове покоління краще? Як виховувати людей, чим виховувати? Я не думаю, що карикатурою ми суттєво вилікуємо чи виховаємо людей.

Що довше живеш, то більше виникає запитань. Як цей світ зробити кращим – не знаю. Якщо в молодості мені здавалося, що це так легко і просто: треба віддано працювати, довіряти людям, бути справедливим, порядним, то тепер я не знаю, як на це питання відповісти, як далі буде. Чи зможе суспільство вийти на гідний рівень законності, доброзичливості?

– Багатьох лише внутрішня надія-мрія гріє.

– Я стикався з різними людьми, які ще на початку дев'яностих казали, що ми не туди йдемо, треба так і так робити, у них були готові рецепти, але, бачите, життя йде в тому напрямку, де дедалі більше проблем.

Як вийти з цього кута, не знаю. У державі були виробництва, був потенціал. Все приватизували, тобто розікрали, розіпхали по кишенях. Важко уявити, як цей світ покращити хоча б з точки зору економіки. Може, згодом вилюдніємося. В своїх дітях я намагався виховати чесність, добропорядність, я цього досяг. Як інші будуть це завдання виконувати – не знаю...

Володимир КОСКІН, фото автора

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця