Андрій Дмитрук – український письменник-фантаст і сценарист. Народився в Києві. «Ріс, як більшість дітей середніх службовців – у млявотекучому конфлікті з батьками і школою. Наднормативною була лише яскрава, до галюцинацій, мрійливість. Ще класі в п'ятому почав писати фантастичний роман про міжзоряний переліт, поняття не маючи, чим закінчу (правителя планети, пам'ятаю, звали Коуиірео)...
Відчувши свіжий порив 60-х, подвизався в молодіжних кав'ярнях у ролі буйного поета-модерніста. Злегка набрався розсудливості, вступивши до московського ВДІКу на сценарний факультет».
Працював на радіо, потім асистентом режисера на студії телевізійних фільмів, нарешті, редактором телебачення.
У 1970 році пішов на «творчі хліба», став професійним сценаристом кіно. По сценаріях А. Дмитрука знято художній фільм «Два кроки до тиші», не менше сотні науково-популярних і документальних стрічок.
У 1993 році став автором і ведучим популярної передачі на каналі УТ-1 «Свічадо. Реальність неможливого», присвяченої загадкам і таємницям природи, історії, духовному життю людини. Пізніше аналогічні авторські цикли виходили аж до 2006 року під назвами «Сфінкс», «Цей таємничий світ». Програми знімалися, зокрема, у Єгипті, Йорданії, Індії, Китаї, Прибалтиці.
Нині – редактор-сценарист Національної телекомпанії України, автор-ведучий програми «Кіностиль» на каналі «Київська Русь».
Чимало подорожував світом, був навіть у Сінгапурі і на Андаманських островах. Протягом багатьох років збирає унікальну картотеку, яка концентрує тисячі фактів про все таємниче і загадкове.
З 2001 року був помічником головного редактора української редакції журналу «Навколо світу», де публікував науково-популярні статті.
Андрій Дмитрук – голова культурно-просвітнього товариства «Синтез», а з 2005 року – головний редактор літературно-пізнавального журналу «Шукач. Україна».
Перша публікація – оповідання «Соняшники» (1961). У 1967 році в київському видавництві «Веселка» виходить його перша книга – збірник коротких оповідань українською мовою «Велика місія цивілізаторів». Активно публікувався в 70-80-х роках. Написав кілька десятків оповідань, які були зібрані в чотири збірники фантастики – два на українській мові («Велика місія цивілізаторів», «Аурентина») і два на російській («Ночь молодого месяца», «Следы на траве»). Був учасником Першої Всесоюзної наради Клубів любителів фантастики – у Києві (сам, до речі, став засновником першого такого клубу у столиці), багатьох семінарів Всесоюзного творчого об'єднання молодих письменників-фантастів (ВТО МПФ).
Після 1991 року друкувався вже не так активно. У післямові до останнього свого збірника «Сліди на траві» (1990) Дмитрук «попрощався» із традиційною фантастикою, тобто тією, яка живиться науковими й інженерними ідеями, і виявив бажання працювати «у фантастиці, що росте від міфопоетичного кореня, нерозривної з усіма тисячоліттями історії». Лише в 1996 році одне приватне видавництво випустило за свій рахунок книгу А. Дмитрука «Битва богів», написану в жанрі історико-езотеричної фантастики.
Згодом Дмитрук зумів поєднати міфологічне начало з сучасними науковими і соціальними ідеями. Його нові повісті «Болеро Равеля, несподіваний фінал», «Вівтар управління» і філософське есе «Синтез» були опубліковані в журналі «Техніка – молоді» у 1997-2000 р. Відтоді активно публікується у власному журналі «Шукач. Україна».
Присвятивши 16 років праці, у 2008 році закінчив роман «Смертеплавці», який називає «першою вітчизняною монументальною утопією після «Туманності Андромеди». Початок 2010 року зустрів, завершивши повість «Золотий Маятник» – пристрасний заклик до захисту тваринного світу Землі. Андрій Дмитрук вважає себе прямим продовжувачем традиції Івана Єфремова.
– Андрію Всеволодовичу, нині слова “український кінематограф”, “український кінодраматург” сприймаються, як дивина і парадокс. Яким чином вам удається реалізовувати себе в цій сфері?
– По-перше, кінодраматургія – це не єдина і не головна з моїх іпостасей. Передусім я письменник, пишу прозу, – фантастику: її можна називати науковою і не науковою… Скажімо, найсвіжішу свою повість «Золотий Маятник» я взагалі назвав романтичною фантазією. Отже, моя фантастика спокійно може межувати з казкою.
Але й у кінодраматургії у мене є можливості прикласти сили, тому що я працюю в Національній телекомпанії України. А вона, слава Богові, найменшою мірою комерційна з усіх українських телеканалів і дозволяє собі створювати, наприклад, справжні документальні фільми, – не телепрограми. Я не хотів би зараз заглиблюватись в жанрову різницю цих понять, але вона є. Телефільм – це щось більш ґрунтовне, виважене, обдумане, цілісне, ніж програма, яка здебільшого робиться похапцем, аби встигнути потрапити в певний ефірний час.
Наше творче об'єднання документальних та художніх фільмів успадкувало найкращі традиції кіностудії “Київнаукфільм”, котра колись була визнана найкращою в Європі і тепер, на жаль, не існує, як виробник. Створюємо фільми проблемні, про науку, мистецтво, історію, фільми-портрети, – це, практично, те, що ми робили до загибелі “Київнаукфільму”. Я пишу сценарії, на їхній основі режисери знімають фільми, до них створюю дикторські тексти. Чудово, що є такий острівець, є можливість творити.
Справа робиться, колесо крутиться, фільми виходять. От скажімо, минулого року вийшло дві моїх картини, фактично повнометражних за обсягом. Це “Київські мости” – історія мостів через Дніпро, починаючи з Київської Русі; там багато цікавих, сенсаційних подробиць. Другий фільм – проблемний; він не “датський”, хоча якоюсь мірою прив'язаний до двохсотріччя з дня народження Гоголя, називається “Микола Гоголь: між Богом та дияволом”. Зняла його цікавий режисер Наталія Калантарова. Це спроба психоаналізу великого письменника, мотивацій його творчості, дуже раннього відходу з життя тощо. Отже, плацдарм, арена для кіновиступів є.
З Ачьютапрієй-прабу, головою Товариства свідомості Крішни в Україні
– На одному з телеканалів ви анотуєте покази художніх фільмів. Треба віддати належне, робите це фахово, цікаво, зі знанням справи. Адже зазвичай фільми безбарвно, некомпетентно презентують красуні, які їх явно не бачили. Що спонукало вас зайнятися цією справою?
– Моя колега Тетяна Кравченко понад три роки тому запропонувала мені попрацювати “кіногідом” на каналі «КРТ» (“Київська Русь — телебачення”). Програма називається “Кіностиль”; в ній я даю преамбулу перед черговим фільмом, тобто розповідаю про нього, по завершенню підсумовую. Приблизно так колись робилося, скажімо, в програмі “Імперія кіно”. Нині схожі програми є і на інших каналах, але вони подібні лише за жанром, тому що справді я намагаюсь робити аналіз більш глибоким і всебічним, ніж просто сказати кілька слів перед фільмом. Даю пізнавальну характеристику, можливо, моральну; намагаюсь оцінити той чи інший фільм в контексті художньої культури нашого часу — або часу минулого, якщо це старий фільм. Тобто, така собі міні-кінознавча лекція.
“КРТ” – дуже милий телеканал, не з найбагатших, не з найбільш розкручених; він сімейний, щиросердний; на щастя, фактично позбавлений речей, які опускають душевний рівень населення; позбавлений порнографії, садистського насильства, крові, цинізму, усіх тих жахів, які притаманні українському ефіру, дуже американізованому. Цей телеканал можна без страху дивитися разом з дітьми, з дружиною, нареченою, сестрами, і за це він мені подобається. В колективі дуже хороша творча тепла атмосфера; працює багато молодих вродливих жінок, починаючи з генерального директора – Тетяни Нікітіної. Тому я там.
З народною артисткою України Ольгою Сумською
– Люди часто встрявають в телепроекти заради піару, реноме, аби їх впізнавали на вулицях. В якій мірі участь у телепрограмі ви використовуєте задля підігріву іміджу, публічності? Чи переважують інші міркування, просвітницькі, творчі?
– Іміджевий момент, безумовно, присутній, не заперечуватиму, але він не на першому плані. Приємно, коли тебе впізнають, беруть автографи. Щоправда, іноді підходять як до свого доброго знайомого і починають задавати дурні запитання... Це, так би мовити, темний бік популярності, коли кожен вважає тебе членом своєї компанії і думаю, що може до тебе панібратські підійти. Але коли розумна, чемна людина на вулиці, в транспорті чи в громадському місці каже, що дивиться твої програми, вдячна за них, — то відчуваєш, що недарма “вийшов” на екран, нехай це щось невеличке, малопомітне, але збагачує людей. Оце й головне: можливість поділитися чимось заповітним, думками, які, можливо, не мають прямого відношення до цих фільмів, але опосередковано вони все ж таки у тій же сфері, в тому ареалі, що й конкретна кінострічка. Будь-який фільм, навіть комедійний, клоунський зачіпає тим чи іншим боком серйозні сучасні проблеми, і завжди хочеться кілька слів сказати про ці проблеми. А сказавши про них, закінчити тим, що оскільки перед нами, скажімо, комедія, то смійтеся на здоров'я, або якщо перед нами мелодрама, то не гріх і сльозу пролити, це не соромно. Отож, поєднати емоційне, пізнавальне, просвітницьке, – оце для мене головне. А публічність вже потім; хоча підкреслюю, впізнаваність – це приємно.
З народним художником України Ларисою Хіміч і з поетесою, мистецтвознавцем Ганною Козаченко
– Ви є засновником і редактором журналу “Шукач. Україна”. Що вас на це сподвигло? Яке його тематичне спрямування?
– Якщо говорити про мотивації, завдяки яким я випускає цей журнал, то бізнесова мотивація остання, тому що прибутку він не приносить, він, навпаки, затратний. Назвемо це даниною моїй сентиментальності. Колись, багато років тому, всесоюзний журнал “Вокруг света” мав додаток – “Искатель”. Він виходив півмільйонним накладом, користувався неймовірною популярністю, на нього була обмежена передплата. “Искатель” і тепер виходить, але, як кажуть у Москві, в межах Садового кільця, наклад – три-чотири тисячі примірників, та й журнал став зовсім інший… У 2005 році мені закортіло воскресити гарний цікавий радянський журнал, той, на якому виросли і я, і моє покоління – пізні, так би мовити, шестидесятники. Щоб не було ніяких юридичних проблем, я назвав свій журнал “Шукач. Україна”, але він великою мірою наслідує обличчя того давнього – шістдесятих, сімдесятих років всесоюзного, радянського “Искателя”.
В журналі друкуємо досить серйозну наукову фантастику, хоча не обмежуємося чистою «саєнс фікшн», а віддаємо належне і фентезі, і розумній талановитій містиці.
Є в журналі рубрика віршів, де я завжди намагаюсь поставити поруч відомого поета з маловідомим, корифея з молодим, померлого з живим, – аби були різні грані поезії.
Є дитячі сторінки. Скажімо, минулого року я опублікував розділи з безсмертної книги Віталія Біанки “Лісова газета”. Це чудова енциклопедія, можна сказати, біблія природи, яка прищеплює з дитинства тонке екологічне почуття і любов до рідного живого світу, до тварин і рослин. Є розділ “Світ чудес” – про дива науки і техніки, досягнення людства.
Є “Історичні курйози”, — назва говорить сама за себе. Про неймовірне, загадкове – у рубриці “Двері в невідоме”; вона певною мірою наслідує мою телепрограму “Цей таємничий світ”, яку я вів тринадцять років на телеканалі УТ-1; розповідав про загадки природи, історії, людської психіки.
У рубриці “Особистість в історії” розповідається про правителів, письменників, митців, мандрівників, авантюристів. Маю намір навіть надрукувати статтю “Королеви морського розбою” – про жінок-піратів. Виявляється, найбільшими в історії піратськими флотиліями командували жінки; приміром, серед морських піратських адміральш були дві китаянки та ірландка.
Згадаю ще рубрику “Наш вернісаж”: на кольоровій обкладинці презентуємо роботи цікавих художників, фотографів.
Отже, “Искатель. Украина”… Для мене це і данина, повторюю, сентиментальним спогадам про радянський “Искатель”; і можливість мати ще одну власну трибуну, на утримання якої я ні у кого не прошу коштів, яку ні з ким не повинен узгоджувати і з якої відверто можу говорити. Наклад невеличкий, але цей журнал – моє єство, моя повна відвертість.
Поступово навколо нього згуртовується коло людей, які цікавляться журналом, викладеними у ньому думками.
З літератором Володимиром Коскіним і членом-кореспондентом НАНУ Ігорем Акімовим
– Я пригадую себе – молодим, радянським, коли була можливість читати дивовижно цікаві науково-популярні видання, такі як “Наука и жизнь”, “Знание – сила”, Юный натуралист”, “Юный техник”, “Техника – молодежи”, “Химия и жизнь”, “Следопыт», Вокруг света» тощо. Тепер всі ми захлинаємося у попсі, в дешевизні. Тому не зайвим буде дізнатись, де можна придбати ваше видання?
– Абсолютно спокійно можна передплатити в будь-якому поштовому відділенні, індекс: 95475. Це зареєстрований державою друкований орган, виходить шість разів на рік, підписка обійдеться читачеві в шістдесят з чимось гривень. Отже, повна доступність.
– А в кіосках, на розкладках його можна купити?
– Зараз ні. Я намагався продавати його вроздріб, це себе не виправдовує, тому що кіоски забиті кольоровими строкатими обкладинками. Він там просто губиться, його ніхто не бачить. Тому я відмовився від послуг роздрібної торгівлі і працюю з всеукраїнською агенцією передплати “ДП “Преса”, яке чудово виконує свої функції.
– А тепер зосередимося на вас, як на письменникові.
– Скажу чесно і відверто: якби у мене була така неймовірна в нашій реальності можливість існувати письменницькою працею, я був би тільки письменником; сидів би, як «тато Хем», у качалці, дивлячись на море, і писав би. Нині це можливо хіба що для супермодних писак, які йдуть на поводу у попси, догоджають найнижчим інстинктам масового читача, вигадуючи нові пригоди суперкіллерів і супербумерів. Я не можу собі цього дозволити; завжди писав серйозно, не на потребу невибагливої публіки, висловлював те, що мене справді бентежить, турбує, непокоїть, тішить.
Я член Національної спілки письменників України, з цим все нормально. Але нині така ситуація, коли до видавництва нема чого йти з рукописом, якщо в тебе немає грубезного конверта з грошима. У спонсорів та меценатів я не дуже вірю, тому що у найбагатших наших співвітчизників, мені здається, уява не простирається далі свята на стадіоні з пивом та феєрверком. Ніхто не поспішає, підтримати, скажімо, вітчизняну фантастику і взагалі вітчизняну прозу. Колись (це не самовихваляння, а констатація факту) я, за оцінками американських експертів, входив в першу десятку радянських фантастів. Мої книжки видавало 100-200-тисячними накладами московське видавництво “Молода гвардія”, – приміром, збірки моїх фантастичних оповідань та повістей “Ночь молодого месяца», «Следы на траве». Остання моя велика книжка – історико-езотеричний роман “Битва богів” – вийшла у світ аж у 1996 році, дякуючи київському видавництву “Оболонь”, яке взяло на себе всі витрати. Відтоді чотирнадцять років я накопичую матеріал. Щоправда, у Москві опубліковано кілька моїх речей в журналі «Техника – молодежи»; вони випустили дві мої повісті і футурологічне есе, як вони написали, — але це теж було ще до 2000 року.
У перше десятиріччя нового століття у мене не вийшло жодної книжки. Просити, ходити дряпатись в двері до якихось олігархів, співати їм дифірамби я не вмію і не хочу. Якщо знайду можливість якимось чином заробити гроші, —видам свої нові речі, зроблю журналу “Искатель. Украина” рекламу, підніму його наклад. А іншої дороги для мене просто немає, чесно кажучи.
З академіком Петром Толочком
– У вас була думка за вашими творами зробити кіносценарії? Напевно, цим шляхом ви пробували йти?
– І цим шляхом йшов; було кілька пропозицій, ще в останні радянські роки. Але не склалося з причин майже містичних. Режисер, який збирався екранізувати мої речі, несподівано помер. А не так давно раптово, від серцевого нападу, помер інший, до речі, дуже відомий режисер; він хотів екранізувати одне з моїх нових оповідань “Співчутливий вампір”. Це міг би бути не надто затратний, але дуже цікавий за сюжетом і думкою фільм.
Але надії я не втрачаю, сподіваюсь, що, можливо, ситуація зміниться на мою користь і вдасться щось екранізувати. Тому що, повірте, і у вашого покірного слуги, і взагалі у наших співвітчизників є сюжети, не гірші від “Аватару” або Матриці”. І якби їх відповідним чином, з застосуванням комп'ютерних та інших технологій, втілити, — то можна було б отримати такий же зиск, як від кращих американських блокбастерів. Тому що, повторю, творчий рівень у нас не нижчий, а можливо, й вищий, ніж на Заході.
З відомим норвезьким полярником Бьорге Осландом
– Що найбільше вас уводить у печаль і що гріє, тішить і живить оптимізмом?
– Мене мучить те саме, що і більшість моїх співвітчизників, – страшенний хаос, у який ми потрапили. Які б вади не мав попередній державний політико-економічний устрій, але його парадигма все-таки більш позитивна, ніж теперішня. Причому, то була організація, яка найгірші часи свого драматичного і трагічного становлення вже пережила, пройшла. Ту суперсистему, гігантський маховик, якої крутився і давав енергію, розбили не для того, щоб замінити більш досконалим механізмом, а щоб копирсатися в уламках і грабувати. Якби дійсно хотіли перевести рейки на якусь іншу досконалу економічно-політичну систему, то зробили б це зовсім інакше, не по-бандитському, не шляхом всебічної руйнації, причому руйнації всього: сільського господарства, індустрії, освіти, охорони здоров'я, мистецтва, культури…
Отже, головне, що у мені болить, це те, що мою вітчизну Україну занурили в страшенний хаос, з якого поки що немає реального виходу до якогось структурування, до творчого начала. Зазначу, що я не дуже люблю зазирати назад, не люблю дивитися на п'яти, що там у нас було сто чи триста років тому, хто нас образив п'ятсот років тому, кого ми образили тисячу років тому. Я переймаюсь майбутнім, мене цікавить Україна Глушкова, Патона, Заболотного, Богомольця, а не якихось козацьких і гетьманських чвар. Я знаю, що живу на ділянці земної суші, де в силу певних історико-політичних і геополітичних причин зібрано колосальний інтелектуальний, творчий і науково-технічний потенціал, і з цього може вирости сяюча піраміда найвищих технологій, найвищого рівня життя. І я спрямовую свої скромні зусилля на те, щоб це наблизити.
Для мене і для моїх однодумців одними із найважливіших проблем є екологічні, причому в широкому плані, це не тільки екологія оточуючого середовища, але і, як каже моя мудра дружина Ганна Федорівна (вона закінчила академію йоги, має дуже високу і серйозну екологічну освіту) – екологія душі і тіла людини. Ось цим намагаюсь займатися, це включає боротьбу з піратською забудовою столиці, збереження її історичного ландшафту, зелених насаджень, архітектури й культури, збереження археологічних полів від руйнації. Я щасливий від того, що подібну діяльність ведуть такі щирі та чисті душею люди, як народна артистка України Ольга Сумська або серйозний підприємець Володимир Колінько… Для цього я з однодумцями створив громадську організацію «Товариство «Синтез». Мені здається, що саме на такому ґрунті нині скоріше можна об'єднати людей, ніж на якійсь крикливій лівацькій ідеї. Якщо зараз кричати: “Біжимо на барикади!”, то ніхто не побіжить. А от коли терпляче, мирно, але дуже наполегливо, енергійно відбудовувати зруйноване, – то люди можуть в один прекрасний момент усвідомити себе іншими істотами, більш моральними, освіченими, відповідальними. В них заб'ють джерела кращої сутності. вони впораються і з перебудовою суспільства на краще… Треба лише займатись благородним колективним ділом. Саме отією «спільною справою», до якої закликав великий філософ-косміст Микола Федоров... Ось що нам зараз потрібно: втілення філософії спільної благородної справи.
Хотів би згадати ще одну філософію, яку відстоювали російські просвітителі дев'ятнадцятого століття, – філософію малих справ. Тобто, не треба падати духом. Пам'ятаймо пісенний рядок: “Не падайте духом, поручик Голицын”... Нехай ніхто на своїй ділянці не впадає у песимізм, нехай кожен добре робить свою творчу справу, саме творчу, на цьому наголошую. Я волію творчого розкріпачення людей! Колись йшлося про вивільнення праці, як такої; я ставлю наступне історичне питання – про розкріпачення творчої праці. Це означає, що кожна людина попри все має стати творцем, і в цьому вона знайде для себе щастя. А оскільки творців-художників багато чого об'єднує, то їхня дія може знову таки стати спільною, позитивною і конструктивною, навіть в умовах нинішнього хаосу.
От скажімо, на початку двадцятого століття була така сила, як есдеки, соціал-демократи, з котрих потім вийшли всі ліві сили. Нині є такі рухи, як антиглобалісти та екологи, це два начала, з яких може вийти сила, що перетворить світ. Але кожен цю силу хай започатковує – і втілює на своєму городі, на своїй ділянці, в своїй творчій справі.
Яка дурість, вибачайте, пане Максим! "Знову вибудовування парканів і мурів..." Це дійсно єдине, чим зараз можутьзайматись справжні люди, бо політика без великих грошей неможлива, а великими грошима володіють лише покидьки. Так, зберігати сади й парки, рятувати старовинну архітектуру, боронити ландшафт святого нашого Києва! Це і значить "качати духовне діло", і значить творити людяну, моральну Політику з великої літери! Слава вельмишановному добродію Дмитруку, можливо, в прийдешньому - лідеру справді чистого і чесного громадського руху! Честь його друзям! Йдемо за ними!
Дмитрук - явище особливе, і добре, що пан Коскін на нього "вийшов". Його, фактично, не визнають, а дарма. Я не знаю такого іншого сполучення талантів письменника, журналіста, телеведучого, громадського діяча і вченого-дослідника. Нащадки ще збагнуть, що то за один - Андрій Всеволодович Дмитрук...
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
