На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
Серпень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031 
Архів публікацій

 


[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


[ Стрічка публікацій ]
 
 
 
 

Київ як непізнаний ретранслятор духу

Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал українця
Коментарі (15)


Наскільки справедливо нашу культуру й літературу вважають селянськими? І чи здатна хоч трохи модернізувати сучасну самосвідомість або перекроїти нашу уяву одна книжка, тим більше – поетична збірка концептуально міської лірики? На ці непрості запитання не одразу знайдеться відповідь, але варто її пошукати. Спробуємо зробити це в бесіді з поетом Станіславом Бондаренком, який «навчився ходити на десять віків углиб» і написав збірку «проти шерсті» (тобто таку, що спростовує стереотипи) під назвою «Кирилиця київських вулиць», (її наприкінці весни 2011 року випустило київське видавництво «Ярославів Вал»). Зарано стверджувати, що з її виходом стануться серйозні зміни в уявленнях чи у розстановці поетичних сил, але, мабуть, невипадково за кілька днів до виходу „Кирилиці” авторові було вручено премію імені Бориса Нечерди з таким формулюванням: „за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській поезії” (поетичні добірки в часописах „Сучасність”, „Київ”, „Кур’єр Кривбасу”, „Неопалима купина”). Втім, згадані добірки – лише частина збірки, а цілісна книга в даному разі – особливий предмет для розмови.



Спроба переосмислення Києва


– Станіславе, вже на презентації Вашої «Кирилиці київських вулиць» з’ясувалося, що збірка, мабуть, найконтроверсійніша за останні роки. Красномовно це пояснює фрагмент анотації до книги: «Високими „шляхами птахів” автор веде читача від єгипетської пустелі, гори Мойсея та Гетсиманського саду – через європейські міста, де „розчинилося” чимало наших „блудних синів” і доньок, – додому, до рідного Києва, до заглиблень у древню „кирилицю вулиць”, яка проступає під палімпсестами пізніших нашарувань. Книга є чи не першим концептуальним зразком міської лірики в нашій сучасній поезії, або ж продовженням „розстріляних” традицій Євгена Плужника. Таке Місто, хоч і злюмпенізоване, залишається певним казаном для бродіння культури”. Чому у Вас в центрі маємо саме Місто?

– Бачте, це Місто – зовсім не просте, і його досі, строго кажучи, ніхто практично не пізнав, не відкрив – ні секретарі ЦК, ні президенти з мерами, ні прості люди, хай навіть щодня вони дивляться на нього з високих київських круч, ні навіть «продвинута інтелігенція» – за рідкісним винятком! Найпростіше пояснення полягає в тому, що надто вже нетривка людська пам’ять, наприклад, тепер і серед корінних киян далеко не кожен скаже: який номер трамвая ще 10-20 років тому ходив від Хрещатика на Поділ чи від вокзалу на Печерськ. І чи багато хто з числа найосвіченіших сучасників чув, що, скажімо, молодий бідний дворянин Іван Бунін, прибувши на київський Поділ, спеціально «наймався матросом одразу // і кидав швартові на фарт, // щоб тільки вклонитись Тарасу…» – тож не гребував попрацювати фізично, аби мати змогу дістатися до Канева! Або про те, що приблизно тоді ж молодий Олександр Купрін над тим-таки Подолом тижнями проживав у нетрях-кручах посеред бандюків і цікавої йому босоти, чимало з яких були благородними за натурою? Це лише маленькі епізоди з недавньої історії (початок ХХ століття), про які можна й не знати… А тепер про загальнозначиме, чого не знати не можна, бо таке тривале масове незнання породжує збочення у суспільній свідомості й культурі! По-перше, наша культура ніколи не була селянською, по-друге, Київ – Богообране Місто, і його функції відрізняються від інших міст. Одним із підтверджень цього є те, що апостол Андрій прибув на дніпровські схили (за свідченнями, це 55 рік нашої ери, коли ще жило на світі чимало людей, які бачили й чули Христа) й передрік приблизно таке: «Бути тут граду великому та благодаті Божій»...

– Але починається Ваша книга з іншого міста, загалом перший розділ її називається „Шляхами птахів”. От візьмемо „Молитву в Гетсиманському саду”, де Ісус перед арештом сказав: „Нехай обійде мене чаша ця, втім, не як Я хочу, а як Ти”

Ще Єрусалим не пересолив
моря Мертвого,
не підсолодив ще Єрусалим
горя терпкого.

Між твоїх олив я в твоїй руці
на долоні весь,
Саде Світовий, дай ще дорости
до твоїх небес!..

Не як хочу я, а завжди як Ти:
над всіма – Ти є!..
Серед наших круч – і твої квітки,
Гетсиманіє!..

– Усе так, і це не випадково. Дуже важлива для повноти розуміння саме ця спільність-спорідненість „твоїх квіток” (єрусалимського Гетсиманського саду) і тих, що зустрічаємо на дніпровських кручах – квіток не лише рослинних, а руками „вирощених” квіток-храмів – це пов’язує два міста особливим глибинно-духовним корінням. Більше того, наведу бодай два-три приклади, як ілюстрацію того, що Київ – „другий Єрусалим”, отже Місто обране. Перший – аж із часів Старого Заповіту. Відомо, що гора Хорив (Хоривиця), перш ніж з’явитися в Києві, вже височила на біблійному Синаї, а наш легендарний Кий навіть перетворювався на… Щека. Тут допомагає поясненню саме Старий Заповіт: Мойсей якось «повів стадо далеко в пустелю й прийшов до гори Божої, Хорива» (Друга Книга Мойсея. Ісход). Там йому явив себе Господь. Мойсей, бажаючи упевнитися, що перед ним дійсно Бог, попросив явити чудо. Тоді сказав йому Господь: «Що це в руці у тебе?» Той відповів: «Жезл». Господь сказав: «Кинь його на землю!» – і жезл перетворився на змія. А суть у тому, що одне зі значень ймення Кия – саме „жезл”, „посох”, а Щек по-старослов’янськи означає „змій”, „дракон”. Іншими словами, і Хорив (гора Хорив), і Щек (змій), і Кий (жезл) говорять на користь давніх і мало прояснених, по суті, біблійних зв’язків Міста на Дніпрі й про те, що «Київ – другий Єрусалим», в чому, зокрема, був переконаний видатний український філософ, Шевченківський лауреат Сергій Кримський, який іще в кінці ХХ століття яскраво й переконливо про це писав.

Другий приклад – із більш пізніх, але теж доволі затемнених для нас часів «неразумных хазар», які були, мабуть, не такі вже й „нерозумні”, як їх „величає” Олександр Пушкін, адже заполонивши Київ десь у VIII столітті, вони почали зводити тут не просто храм – вище нинішнього Хрещатика (де тепер готель «Україна»), а саме – копію одного з перших храмів Єрусалима. І що саме їм завадило довести справу до кінця – «вещий Олег» з дружиною чи більш ранні інші складності, сховано в мороці історії. Цікаво, що ця місцина – Хрещатий Яр – іще майже тисячу років потому залишалася не освоєною, була місцем для князівського, потім дворянського полювання. Наша біда в тому, що майже половина історії Києва, включаючи часи легендарних його засновників Кия, Щека і Хорива, ще ховається в невідомості. Навіть обставини будівництва й причини зникнення, мабуть, найстарішої у нас Десятинної церкви, на превеликий жаль, не до кінця з’ясовані. Можна погодитись із припущенням академіка НАНУ Петра Толочка, який говорив мені недавно, що цілком імовірні дві причини падіння Десятинної церкви: вона повалилася від того, що надто багато киян одночасно сховалися від татар під її склепінням, і хори могли не витримати такого навантаження; до того ж, глинобитні машини монголо-татар також могли послабити стіни зовні. Але інший із найстаріших наших храмів – Софія Київська – вистояв, слава Богу, й дійшов до нас. І в цьому є не просто знак чи символ. Між іншим, мало хто знає, що храм цей свого часу було збудовано на місці перемоги русичів над печенігами, після чого останні зовсім зникли з «історичної арени».

Повертаючись до вашого запитання, зазначу: саме тому збірка починається з „ходіння сходинками Сходу”, що саме там зосереджені знакові місця для всього людства – це Синайський півострів разом із горою Мойсея, де він одержав від Бога Десять Заповідей, монастир Святої Катерини, де зеленіє Кущ Неопалимої Купини, а також, звичайно, Єрусалим з його Гетсиманією та Via Dolorosa (Хресна путь), у кінці якої – Гроб Господній. До речі, лише католики, на відміну від православних, особливо шанують Хресну путь з її 14-ма зупинками, де остання і є Гроб Господній, а от, скажімо, 6-та зупинка – це те місце, де молода жінка Вероніка насмілилася витерти кривавий піт з чола Ісуса, коли Він востаннє йшов Via Dolorosa. Вероніка у католиків визнана святою. І от той останній земний шлях Спасителя на мене, православного, вплинув величезною мірою. Правий у своєму припущенні в післямові до моєї книги Шевченківський лауреат Василь Герасим’юк, зауваживши, що „стан душі, коли він (автор „Кирилиці”) ступив на землю, якою ходив Спаситель, заторкнув „кореневу систему”, і відновився зв’язок, „прийшло усвідомлення „пов’язаності” мовою”. Адже раніше більшість моїх книг писалися російською. Саме там, в Єрусалимі, пронизав мене і цей струмінь, який бере початок з тих давніх часів і сягає сучасності:

Скільки віків Dolorosa йти,
щоб озиратись юрба почала?
Скільки зростатись з хрестом, щоб ти
витерла піт кривавий з чола?

Скільки разів треба бути ро-зі-п’я-тим,
щоби повірили в тебе натще?..
Нині не менше разів п’яти –
треба й воскреснути ще.

Звичайно, знаковими місцями для всієї цивілізації є і величні піраміди Гізи, і південніший єгипетський Луксор – з величезним храмом Сонця (Амон Ра) та бронзовим Жуком-скарабеєм, який є одним із символів древнього Єгипту і навколо якого вже багато століть ходять колами люди „за щастям”:

Тут все радіє: діє Ра,
веселий Геліос чи Сонце,
радій і ти, як дітвора,
під цей sunshіnу та під шансон цей!

Хай відігріємось за тих,
що сіяли, та... не зібрали,
кого від сонця в ніч забрали.
За всіх – повік невиїзних.

Хай золотавий Скарабей
вкруг себе всіх жене... за щастям:
за сотні літ йому ще вдасться
тут ощасливити людей.

Але „ходіння” історичними „сходинками Сходу” та повернення „шляхами птахів” перелітних через європейські міста, де справді розчинилося чимало наших „блудних синів” та доньок, – це лише важливий початок шляху приходу до Києва, до координат національної самосвідомості. Звичайно, я далекий від думки, що, скажімо, нашим трудовим мігрантам конче треба вертатися додому їхнім фізичним тілом, де чекає на них безробіття й безгрошів’я, але душею повертатися на Батьківщину й „обертатися” навколо Києва, перш за все, нашій „недобитій інтелігенції” – дуже бажано. Можна жити на відстані від цього духовного ядра, але необхідно знати, що воно є та де саме знаходиться, і відчувати його. Усе ж, на моє переконання, та людина, яка побувала на горі Мойсея, і та, яка про неї нічого не чула, – це дуже різні примати, хай навіть вони в одному автобусі чи літаку повертаються додому. От знаєте, сходження на вершину починається опівночі, адже є легенда: якщо до схід сонця дістатися маківки гори, де Мойсей одержав від Бога Десять Заповідей, то вам відпустяться гріхи. У будь-якому раз там з’являються якісь незвичні сили й піднесеність, бо йдуть і доходять до ранку навіть малі діти разом із тисячею дорослих та сотнями верблюдів:

Де Ратай Небесний зірок нам насіяв, –
над прірвою, разом з верблюдом
в єгипетській тьмі до вершини Мойсея
ми тягнемось тисячним людом...

...Ми ніби йдемо до не нашої ери –
тут двадцять століть, як билинки...
Лиш деколи блимне ліхтарик уперто
в надіях і страхах великих –

до першого сонця дістатись вершини:
гріхи відпущаєши нині?
І кожен кріпиться з цієї причини,
невпинно повзучи по глині.

Верблюди дійшли – далі людям зосталось
уступів сімсот, щоб добратись:
така вже крута ця нескорена малість...
Та ті, хто спроможуться, – браття,

нехай не по крові – по цій благодаті
нагорній... От сонце закліпа!
І хай ще невігласи – ми вже багаті
окрайцем духовного хліба.

Нам дуже не вистачає саме таких братів – „багатих окрайцем духовного хліба”...



– Хочу повернутися до Вашої контроверсійної тези про те, що наша культура насправді не є селянською, як прийнято вважати...

– Дійсно, цю нав’язливу, дезорієнтуючу помилку треба негайно виправляти – заради модернізації та осучаснення нашої культури. Сергій Кримський пояснював цю помилку тим, що „дуже шкідливий вплив справила діаспора, у якої не було серйозних матеріалів. Представники діаспори «наговорили» таке, що сприймається тепер як остання істина. От, скажімо, пишуть: «Українська культура – селянська». Та взагалі ніяка культура не може бути селянською! Культура виробляється в містах. І Україна – особливий регіон світу. Тут до середини XVII століття сіл не було як таких”. Зверніть увагу: на той час уже п’ять віків, як у нас були видатні літописи й мудрі літописці, „Слово о полку Ігоревім”, величний храм Софії – тож наявна висока культура, а сіл іще зовсім не було! То яка ж вона селянська? Натиск степу, як логічно констатував учений, могли витримати тільки укріплені місця – міста. Те, що називалося селом (потім, ясна річ, виникали й села), – це були козацькі хутори. А козацький хутір – то не село; у багатьох козаків і розмовна мова – латина. Згадаймо: в «Тарасі Бульбі» Гоголя головний герой говорить: «І я Горація латиною читав». Як бачимо, це було зовсім інше середовище, доволі своєрідне: воїн-селянин, воїн-землероб. Справді, Сергієві Кримському важко заперечити – хіба можна додати, що не лише діаспора долучилася до викривлення «специфіки» нашої культури, а й тутешні митці, переважно вихідці з села. За радянських часів вони, як сказав колись один поет-киянин, дійсно, першу половину життя витрачали на те, щоб пробитися до столиці, а другу – щоб оспівати, як хороше в селі. Це зовсім не означає, що я відкидаю, прозаїків чи поетів, які пишуть на сільську тематику й талановито відтворюють життя-чуття селян. Одного з таких поетів Шевченківського лауреата Дмитра Іванова я дуже люблю. Як і незабутнього Григора Тютюнника та ще багатьох. Одне іншому не заважає, але всю культуру ввіпхати в межі села – це збочення або невігластво.

– До речі, що мав на увазі філософ Кримський, стверджуючи, що саме Україна є „особливим регіоном світу”, і про який, власне, „натиск степу” йшлося?

– Найкраще пояснення знаходимо в нього ж: Київська Русь і, відповідно, Київська держава „народилися на березі великого степового океану”. Навіть важко уявити собі весь обшир Великого Степу, що починається біля Великої Китайської стіни: від степів Монголії, Середньої Азії, Прикаспію, Уралу, і до степів України та Угорщини – аж до Альп. Отже, цей Великий Степ охоплює два континенти і, як пише Кримський, здавна був „етнічним казаном, що весь час «вихлюпував» хвилі навал кочівників”. І оцей безкінечний Степ тиснув на Київську Русь та був для киянина „пітьмою зовнішньою, хаосом”. Цьому хаосу треба було протиставити розумне буття, а ним могло бути, за Сергієм Кримським, лише місто, перш за все, таке, „центром якого є Софія”. Причому місто тоді розумілось інакше, ніж ми зараз його сприймаємо. Нині воно має центр і периферійні частини – передмістя. А тоді місто було чітко окреслене стінами дитинця, або кремля – за стінами вже було не місто. Цікаво, що самі стіни пов’язувалися зі словом «цнотливість». Тільки після Жанни д’Арк, дівчини-лицаря, це поняття було перенесено на жінок. А до цього воно стосувалося тільки стін, котрі охороняли мудрість міста. І місто розумілося як суцільний образ. Чи дослівно за Кримським, „як земна ікона небесного міста – Єрусалима”. У літописах воно вживалося в художньому контексті: «І одяглася Русь у білу ризу міст». Шкода, що книги Кримського виходили мізерним накладом, а його лекції в Києво-Могилянці чуло небагато людей!

– Сказане Вами більше схоже на якусь дисертацію…

– Бачте, дисертації – справа вчених, філософів, таких, як незабутній Кримський, чи істориків. Там діє наукова логіка, а моя царина – чуттєві знання, моя мова, дякую за те Господу, найкоротша й найобразніша – поетична. Серед багатьох означень, що таке поезія, мені особливо близькі два: „Поезія – це найкраща частина людини” (я б додав – і людства!), і ще цікавіше – англійського поета Кольриджа: „Поезія – це найкращі слова в найкращому порядку”...



Чи може бути серед нас геній?


– Але, мабуть, невипадково майже під кожним третім вашим віршем, особливо в центральному розділі „Вулиці нашого вулика”, бачу примітки. От почну з першого ж тексту „Чиє це місто?”, під яким додано пояснення: „Василь Стус, зокрема, був упевнений, що на Лисій горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів”. Власне, варто процитувати цей текст:

Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?
Місто – наскільки розкрадене, настільки й твоє,
бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються кості
й ребра битих будов, куди покійні сходяться в гості
і нагадують, що воно в тебе є.

Воно переважно ще, мабуть, таки твоє,
досі, видно, не стільки їхнє воно – твоїше.
Навіть на Володимирській, яка вона тут не є,
уночі вже справді не катується тиша.

Як вертають Вінгран, Римарук і Стус
на Лису гору*, то всі сім пагорбів резонують,
і деякі люди з Печерська теж відчувають струс
й виходять зі сплячки, доводячи, що існують.

А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи,
застряга між віт, як камінець у рогатці,
щоб чути віршників, господáрів міста вночі.
Вже потім летить від міста – світ зá очі:
не хоче знать, чиє воно вдень і кому віддасться.



– Справді, без примітки тут не все було б зрозумілим теперішнім читачам…

– Мені б дуже хотілося, щоб приміток було якомога менше, сподіваюсь, я задіяв лише необхідний мінімум. Але ж, дійсно, мало хто знає про таке переконання Василя Стуса, якого досі, мабуть, більше цінують як незламного апостола духу й дисидента, аніж справді великого поета. Ви не повірите, дві ночі я розмірковував-вагався, чи давати після вірша „Вулиці нашого вулика”, який має епіграф: „Як вулиці не перейменовують, кожен називає їх по-своєму...”, ще й цю розлогу примітку: „Нещодавно від рядка саме цього вірша було названо площу Згоди у майже повністю вирізаному в роки громадянської війни містечку Дубове неподалік Умані (нині село Дубóва). Із 2,5 тисяч євреїв, що мешкали там, серед живих тоді залишилось лише 26. Разом із представниками влади автор відкривав у Дубовій пам’ятник. На площі також планують збудувати Стіну Пам’яті й Покаяння, а відомий режисер Олег Бійма знімає фільм про тодішню трагедію та міжнаціональне примирення”.

Дивно: вірш саме про київські вулиці, перш за все, – про Андріївський узвіз, але жительки-вчительки з-під Умані прочитали його в періодиці й запропонували на зібранні тамтешньої громади: “У нас має бути площа Згоди”.

Ця вулиця – тихенький равлик...
А є ще вулиці-в’юни:
без тромбів чи бетонних вкраплень,
як вени, сходяться вони.

Я знав і вулицю Катівень
(не дай вам Боже тих господ!),
проїзд Бандюг і площу Хтивих,
ще – сяючий бульвар Заброд.

Та в цьому ж місті кирпоносім
уникла перейменувань
й мене ще терпить і підносить
крутюща вулиця Кохань.

Всі їх сходив – і за негоди --
і до каміння промовляв...
Шкода, що досі площі Згоди,
хоч як шукав, – не натрапляв!

Хай каже хтось: вона в Парижі,
а не на нашому кутку!..
Та сподіваюсь, хай вже рідше,
що десь і в нас знайду таку.

Скажу чесно: тішить те, що від твого вірша в наші «глухі часи» можуть назвати площу, принаймні це ще раз підтверджує правоту слів геніального Тютчева: «нам не дано предугадать, как слово наше отзовется».



– Тут варто згадати іще один вірш – кілька років тому я спершу прочитав, мабуть, в останньому інтерв’ю незабутнього Павла Загребельного в газеті „Бульвар” цитату з нього і лише зараз побачив у збірці повний текст „Старого Києва”. Павло Архипович, відповідаючи на запитання кореспондентки про те, як він оцінює сучасне життя України, зауважив, що доволі точно схарактеризував наш час Багрицький у „Думі про Опанаса”: „Раньше шли мы в запорожцы, а теперь – в бандиты», після чого додав, що, можливо, ще точніше схарактеризував сьогодення сучасний поет Станіслав Бондаренко, написавши, що «наш путь – из варяг до… ворюг». Та, як виявилося, Ваш вірш «Старий Київ» скоріше оптимістичний:

Кирилицю вулиць завчав,
в глаголицю гулу шугав я,
про щастя твоє (через «щ»!)
в запилених вікнах читав я.

Будинків томи – по складах –
із повних зібрань... на легені.
Та ти – не із хамських невдах:
скоріше – потерзаний геній.

Твій шлях – із варяг до... бандюг,
на тебе ще виставлять пращі,
та все ж зі свічками на прощі
каштани відмолять твій дух.

Хоч впийся – й без поводиря.
Швей-царствуй у фраці, як звично...
Та – вищого ордена стрічка –
твоя блискавичка Дніпра.

Парижам її не пізнать –
твою цю кирилицю вулиць,
де хрестик і нулик зімкнулись,
явивши Спасителя знак.*



– І знову після нього є дуже наукова й несподівана примітка: „Древні азбуки, перш за все, глаголиця, мали в своїй основі графічні буквосимволи: хрест – символ Ісуса, коло – символ Вседержителя, трикутник – символ Трійці”...

– Ви знову торкнулися важливого моменту: справді, практично всі літери обох древніх азбук – лише варіації чи графічні комбінації саме цих трьох символів. Адже задумувалися ці азбуки рівноапостольними братіями Кирилом та Мефодієм і їхніми учнями як церковні, сказати б, духовні абетки, засоби для порозуміння у вірі. Тож складаються вони не просто з літер, а із могутніх символів. До речі, є серйозні вчені, які переконані в тому, що брати задумали кирилицю саме на території сучасної України – не в Києві, щоправда, а в Криму, де Кирило й Мефодій провели більше часу – кілька місяців, а потім повернулися до Моравії, де вже завершили свою кирилицю й оприлюднили. Так вважає, наприклад, серйозний професор-філолог Володимир Казарін та й ще багато хто. У всякому разі, я хочу наголосити, що кирилиця з глаголицею – речі більш духовні, ніж ми могли думати, як і семипагорбова кирилиця київських вулиць!

Добре, що Ви в цьому контексті згадали видатного книголюба Загребельного – мене теж це вразило тоді. Дивно, що десь за три тижні до тієї публікації я побував у нього в Кончі Озерній, і після цікавої розмови він підписав мені чергову свою книжку „Брухт”, а я мав із собою лише рукопис і „алаверди” подарував йому. Цей вірш був майже в кінці рукопису, тож, очевидно, Павло Архипович за якихось 2-3 дні встиг прочитати його ще й запам’ятати-цитувати згодом. Між іншим, підчас тієї нашої зустрічі, яка виявилася останньою, автор „Дива” висловив і таку дивовижну думку: Загребельний вірив, що колись вчені придумають і такий комп’ютер, який дозволить побачити-вичислити далеке минуле, отже досі дуже затемнені для нас перші віки історії Києва, а потім і Київської Русі. Було б справді дуже цікаво отримати саму можливість проникнути до глибин „земної кори” Києва, так би мовити. Адже чи не половина історії Міста досі схована в часі від нас. А там же, напевно, не лише сховища порожнеч, а десь то було й таке ядро духовності, як бібліотека Ярослава Мудрого, а можливо, й щось іще не менш цікаве, але ще на 500-700 років раніше від нього!

Цікаво, що одним із небагатьох людей, кому відкривався духовний Київ давніх віків, був великий російський поет-реформатор Велимир Хлєбніков. У його поемі „Зангезі”, зокрема, Київ постає як Фенікс – він часто гине, але постійно відроджується: „Был 20 раз взят и разрушен Киев, стерт в порошок», і все ж таки, за Хлєбніковим, він стає своєрідним еталоном міста або ж „единицей городоведения”. І коли поет після своїх київських вакацій (1908-1909 роки), проведених у сестри в Святошині, вперше закохався тут в Марію Качинську (без взаємності) й потім поїхав до Нижнього Новгорода, то називав те місто вже „Києвом на Оці”. Та головне, що цей Голова Земної Кулі (всі ці слова пишуться з великих літер) потім постійно повертався поетичною думкою до Києва, до „беспросветных времен праславянства” й Київської Русі – невипадково героїня його поеми „Внучка Малуши”, а саме – давньоруська княжна Малуша летить із первозданного Києва до сучасного поетові Петербурга на „лесном чудище” та ще й каже: „Прощайте, девушки, поющие в Киеве, // О веселые какие вы”. І навіть соціальна революція чи більшовицький переворот включалися поетом саме в київський міф:

Туда, к мировому здоровью,
Наполнимте солнцем глаголы,
Перуном плывут по Днепровью,
Как падшие боги престолы.

Зверніть увагу далі – яке міфотворче підсилення:

Лети, созвездие человечье,
Все дальше, далее в простор
И перелей земли наречья
В единый смертных разговор...

Між іншим, дивовижний Велимир вважав, що українська мова древніша за російську, й активно використовував у поезії українізми: «чоботи» «чарторий», «мавка», «клуня», «млин», іноді модернізував їх, створюючи на цій базі неологізми: «Стая легких времирей, ты поюнна и вабнá» (від «вабити»). На відміну від свого учня по футуризму Маяковського, який поставив на робітничий клас, «утопіст» Хлєбніков ставив на чолі цивілізації клас... творян – людей, які творять, він ставив «во главу обновляющегося и единого человечества, где личность не унижается государством». Додам, що й сам російський футуризм народив Хлєбніков разом із братами Бурлюками саме на території України, а ще точніше – на Херсонщині, якраз в маєтку Бурлюків.



– Отже, не випадково у Вашій «Кирилиці» є й вірш «Київський маніфест Велимира Хлєбнікова (знайдений у Святошині через 100 років після того, як поет жив тут у сестри)» й паліндроми, чим теж прославився поет-реформатор? Між іншим, у кінці вашого «Маніфесту» є дуже несподіваний неологізм – «ФЕЛІЧИТАч», але декому з сучасних поетів вірш може видатись образливим, бо починається він так: «Ви вважаєте, що ви – явище?//Що вищі від пущаводицьких дубів?// Зважте, не кажу, що за всіх вас разом – я вище, // бо ми з різних сфер, епох, порід голубів». Наприкінці ж, нібито від імені Хлєбнікова, ви радите теперішнім „віршникам” перекваліфікуватись у читачі:

...Бо поетам справжнім їх конче не вистачає!
А ви тим самим і собі підвищите сенс,
перекваліфікувавшись у ЛЮДИНУ, ЯКА ЧИТАЄ!
Вас, мабуть, проситимуть читати й зі сцен.

Тож пропоную варіант щиросердного щастя!
Якщо хоч кожен другий із вас нещасний партач
самоліквідується як писун – зуміє початись
як справжній щасливець: ФЕЛІЧИТАч.

– Гадаю, що на правду не образяться: скоріше, більшість тих самих „писунів” і „партачів”, про яких іще Олена Теліга гарно писала, вирішать, що це не про них, але хтось же, може, замислиться? І замість того, щоб писати погане, почне читати хороше. Дуже багато любителів тепер у наші поезії й прозі почали вважати себе професіоналами – й ті, що поголовно називають себе постмодерністами, й ті, що не чули досі цього терміну. Вони переважно професіонали лише в царині невігластва, і з цим треба щось робити. Хоча загалом українська поезія на традиційно високому європейському рівні – біда лише у тому, що адекватно донести її до Європи й світу досі не вдається, бо немає перекладачів. На відміну, скажімо, від польської літератури.

– На презентації Вашої „Кирилиці” Іван Драч зазначив, мовляв, Станіслав Бондаренко навчився, очевидно, зчитувати якийсь код з вулиць, будинків та храмів...

– Ну, я «тільки вчуся», як кажуть. Це набагато більше вмів робити той самий Сергій Кримський, який писав, що коли ми дивимося на храм із зовнішнього боку, „усе читається, як текст, буквально все має свій зміст. Скажімо, 13 куполів. Чому 13 куполів? 13 апостолів — чи то включаючи Христа, чи то включаючи Іуду (адже він теж був апостолом, обраним самим Христом). 13 руських племен – поляни, древляни, кривичі, угличі, в’ятичі... Тому саме 13 куполів”. Звідси він ґрунтовно виводив особливе значення і самої ідеї Софії (мудрості) , і власне храму Софії. Звичайно, це головний храм Київської Русі, але одночасно він був і духовним центром. На другому поверсі храму проходили дипломатичні прийоми; влаштовували навіть бенкети, тут знаходилася перша бібліотека; тобто в цілому це був храм мудрості. Подібно до того, як Парфенон „передавав античні традиції” в Західну Європу, Софія Київська передавала їх у Східну Європу. Звідси й ця симетрія. Тож Київ разом із Софією не просто „духовний Єрусалим”, – РЕТЛЯНСЛЯТОР ДУХУ. Хіба що можу додати, що наша Софія в моїй поезії не випадково резонує ще й із величним храмом „Сакре-Кьор” на паризькому Монмартрі: „Ти ж, Сакре-Кьоре, брат Софії, – // дай після Хресної ходи // вкруг тебе хоч би звук надії, // дай код мені, зв’яжи, зведи!..”

А той же Сергій Кримський проводить іншу цікаву паралель – між нашою Софією і афінським Парфеноном. Подібно до того, як Парфенон збудовано на місці історичної битви з персами, Київську Софію зведено на місці історичної битви з печенігами, після якої ці кочівники взагалі зійшли з історичної арени. Як Парфенон присвячено богині мудрості Афіні, так і київський храм присвячено мудрості.



– Мені здалося, що поряд з Києвом у Вас частіше виникає не Греція чи Рим, а саме відчуваються паризькі зв’язки – чому?..

– Мабуть, тому, що там є Лувр (до речі, разом із живописом нашої Марії Башкирцевої, яка першою із усіх східноєвропейських художників туди попала), там Нотр-Дам, „жовтий паризький жираф” пана Ейфеля (теж цікавий ретранслятор), площа Згоди, цвинтар Сент-Женевьєв де Буа, де лежать визначні представники української та російської культури (киянин Віктор Некрасов, Іван Бунін, Серж Лифар, Андрій Тарковський ) і ще є багато чого. Там колись була мудрою королевою наша Анна Ярославна. Скажімо, ландшафт Києва кращий, ніж Парижа (він тут взагалі чи не найкращий з усіх міст світу), і Дніпро величніший, ніж Сена, але багато що в Парижі – архітектура радіальних вулиць, велика міська поезія, починаючи з Аполлінера чи ще раніше, справжній шансон – неперевершені. І близькі нам, принаймні мені. Зазначу, що я далекий від квасного патріотизму, але видається дуже важливим, щоб Париж, образно кажучи, пізнав-визнав рівність між Києвом і собою! Про це йдеться й у незвичному за формою сонеті „Каштани”, якого присвячено моєму співавтору-художникові Сергію Якутовичу (його син, до речі, художник Антон, живе саме в Парижі):

Як палко люблять парижани
свої підсмажені каштани!
А я – ще більш – люблю свої:
нехай плоди неїстівні в них,

та цвіт їх, як небесна манна,
вкриває місто. Й солов’ї
із віт полюють нас, наївних.

Париже, заздри ще й ландшафту,
де Києву дано лежати:
погодься, й Сена – не Дніпро
(хіба що Прип’ять)! Все ж на рівних

люблю з тобою жарти жати...
Згадай про нашу Анну – про
найкращу вашу королівну!

– Що означає підзаголовок „стасів сонет”...

– Бачте, традиційний сонет (як італійський, так і англійський), окрім обов’язкових тези й антитези в кінці, мають по 14 рядків, але в першому рядки містяться так: чотири, чотири потім – три й три, в другому: чотири, чотири, чотири, потім два. В моєму ж перевернутому сонеті: чотири, три і знов чотири й три. Тому за порадою товариша й колеги Олексія Зараховича я назвав такі формально оновлені традиційні форми „стасів сонет”, але „стасів” – з малої літери.

– А чи може бути, по-Вашому, серед наших сучасників геній?

– На жаль, саме це слово, як і багато інших, дуже здевальвовано. Загалом називати когось генієм можна хіба що після його відходу в кращі світи (щоб не помилитися). Мені здається, що з кількома геніями я був знайомий: це Микола Вінграновський, Андрій Вознесенський, Белла Ахмадуліна, сербський письменник Мілорад Павич, автор „Хазарського словника”, якому не дали Нобелівської, головним чином, через те, що він саме серб. Можливо, одна з нині діючих найвідоміших київських поетес теж дотягує до цього звання, але вона сама дуже не любить, коли її так називають... Та серед нас є безперечно живий геній, хоч і „потерзаний”, – це Місто Київ.

– Одним із головних Ваших вчителів, я знаю, є видатний поет „Розстріляного Відродження” Євген Плужник, міські мотиви у якого теж домінували. Але я не знав, що його могила на Байковому цвинтарі в Києві порожня, про що говорить Ваш вірш „Неповертанці” з епіграфом із Плужника: „О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде”...

– Дійсно, на дев’ятій ділянці Байкового цвинтаря є така болюча порожнеча, могила Плужника, тіло якого (його знищили на Соловках) поховано десь в урочищі Сандармох:

Така вже тут музика з історією,
такі-то в нас при могилах танці:
натхненно диригентом Кобою створені
„Нєвозвращєнци” – по-нашому „Неповертанці”.

Ось могила Плужника – але порожня
(як йому в Карелії сандарможеться?):
не пропускала тіл сусідська таможня,
тож і на Байковім пустоти множаться...

А скільки живих із Києва вкрадено?!
Скільки могил ми світу напозичали?
З них п’ять Україн могло бути складено –
саме тих, яких нам зáвжди не вистачало.

Як зерном, поля засіяні українцями –
всі врожаї перекрив тут смерті доробок...
Й моря тілами наповнювали по вінця ми...
Може, й Карпати – не гори, а гігантський надгробок?

Нам треба ще багато зробити для зменшення порожнеч-пустот навколо та й у самій нашій душі й голові. У нас для цього є великі шанси, і, перш за все, завдяки Місту. Мені важливо й приємно відчути, народившись якраз через 1900 років після приходу до нас апостола Андрія (відчути вже в ХХІ столітті), що: «Стопа апостола Андрія ще гріє нашу землю гріє, ще ходить Містом благодать, яку нам Бог замислив дать”. Треба всім нам, дітям Міста – не залежно від свого віку – вміти її розпізнавати.

Володимир КОСКІН, фото автора


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


15. Наталі
23.08.2011, 17:49
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може, читали ті, хто готує йому тексти виступів. У будь-якому разі – цікавий збіг.

14. Подільський
20.08.2011, 17:43
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію збірки Станіслава „Бенкет під час Кучми” в Будинок актора і коли почуала той вірш, сказала так, що цей Бондаренко – дивний чоловік і в поезії, і в журналістиці.І навіть у, здавалось би, такому штучному жанрі як паліндроми вміє передати глибокі почуття. Це майже дослівно. Загалом масив його паліндромів давно потребує окремих досліджень – чи то сплять учені-філологи, чи поглухли.

13. Іванченко Ірина
17.08.2011, 15:12
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о третій годині - автограф-сесія автора

12. Січеславець
17.08.2011, 14:42
Але ж найкращий, найпронизливіший, мабуть, в "Кирилиці" вірш- про матір, а його ніхто не згадав- ні в інтерв'ю, загалом не помітили, чи що. Називається "Перший сніг по мамі". Я бачив, що більшість жінок, коли чули його (наприклад, під час виступу поета в Ірпені), не втримували сліз: «У селі із подій // тепер тільки – похорон.// Головний перевізник // не кінь, не таксі, не Вій,// а таки Ха-рон.// Місцевих бомжів, бідолаг, повій// жде обід із начальством і майже свято:// у селі тепер із подій –// мамочка моя, мати...// На гробках хазяйнує зграя завій:// горбик над мамою все білішає –// перший сніг по мамі моїй, // могила свіжа наздоганяє давнішу. // Вона була дарителька мрій: // вчила сотні читать-писати. // Дівча вичитує хрест новий: // „Ка-те-ри-на Ми-ко-ла-їв-на...” // Далі – дати....» Неймовірно...

11. Киянин
14.08.2011, 18:13
Безперечно, автор „Кирилиці” і той Бондаренко, який працював журналістом у „Козі” („Нєзавісімості”) – це один і той же чоловік. Це підтверджується у післямові Василя Герасим”юка до книги: „Добре, що журналістика ніколи не затіняла йому поезії, хоча ще в роки „перестроєчного” разгулу бандократії в результаті саме його журналістських розслідувань, опублікованих у газеті з півторамільйонним накладом «Коза» («Независимость»), вийшли із СІЗО та тюрем 19 незаконно заарештованих, невинних людей, що потім визнавав суд, а деякі прокурори, офіцери МВС та СБУ були покарані за корупцію”. А ще Станіслав -- автор більше тисячі статей, інтерв’ю з літкласиками й ствітовими політиками (Расул Гамзатов, Чингіз Айтматов, Микола Вінграновский, Роберт Рождественский, Андрій Вознесенский, Белла Ахмадуліна, Ліна Костенко, Борис Єльцин, Сергій Аверинцев, Борис Олійник, Іван Драч, Милорад Павич, Мадлен Олбрайт, Олександр Квасьневський й десятки інших).

10. Ліза
14.08.2011, 16:10
Мабуть, таки той самий!

9. Одесит
14.08.2011, 10:05
Чи це не той самий Станіслав Бондаренко, який раніше писав російською, і чи не в нього були рядки, які я зам"ятав десь з 1992 року: "Этот ливень, счастливень, моливень, // эти руки -- поруки во мгле, // а могли, а могли, а могли ведь // разминуться на этой земле..." ? Там, як і в "Кирилиці" -- блискучі неологізми й схожа чуттєвість. Ці рядки я колись вичитав в дуже популярній на той час газеті "Коза" ("Независимость"), яка вже більше десяти років не виходить, а тоді мала найбільший тираж в Україні -- півтора мільйони. І там-таки я часто читав журналістські розслідування Станіслава Бондаренка, які передруковували багато газет -- зокрема, про те, як голова Верховної ради Леонід Кравчук, щоб задобрити парламент, видав нардепам "на шару" 400 "Жигулів", позбавивши таким чином, людей, які стояли в черзі й здали за для того якусь кількість м"яса державі чи то працювали на Сєвєрах і заслужили пільги таким чином, але машини їм так не дісталися, бо пішли надурняк депутатам. Називалося те розслідування, здається, "Балада про депутатську "Ладу". Або -- про "Алмазную аферу", або про розпродаж українського морфлоту тим же Кравчуком і компанією, після чого посадили на 10 років лише цапа-відбувайла Кюдюкіна, який nskmrb виконував волю шефа парламенту. Так скажіть, чи це той самий автор?

8. Дмитро
12.08.2011, 14:00
"Кирилиця" справді несе глибокі художні знання історії Києва, його значення для людей і вивищує самооцінку українців. Може, такий Києвоцентризм і міг би бути національною ідеєю?

7. Фелічитач
10.08.2011, 18:58
"Кирилиця" вже коштує, принаймні в київській книгарні "Є", не 37, а 47 грн. Але, мабуть, вона того варта. Особливо радує рідкісна робота автора зі словом, цікаві неологізми - "фелічитач", "вітчимська вітчизна", "неповертанці" та інші.

6. Симонова Олена
20.07.2011, 17:54
Чому б тоді не перекласти «Кирилицю» англійською, французькою чи й іншими мовами? От, скажімо, донька Ліни Костенко Оксана Пахльовська вже багато років очолює кафедру в Римському університеті, де в неї навчаються майбутні перекладачі-філологи із Італії, Польші, є ж, напевне, й англомовні люди. То чому б тій же Пахльовській разом з вихованцями не зайнятися прямою свою справою (а не статтями на політичні і «околовсяческие» теми) й не спробувати створити достойний переклад? Вона ж на словах так хоче зближення України з Європою, то чому ж тоді не сприяє насправді в цьому напрямку? А виходить десь так: на словах сприяємо, а на ділі рвемо ті ж самі нитки зв’язків.

5. Українець
20.07.2011, 13:58
Справді "Кирилиця київських вулиць" - збірка, яка аргументовано вивищує самооцінку українців і поглиблює десь "на десять віків углиб" чуттєві й інтелектуальні знання та уяву про нас. Вона підіймає читача, а не опускає, як це роблять, наприклад, Жадан чи Андрухович, створюючи банальне чтиво з матами. Це по-справжньому європейька книга

4. Ірина Іванченко
19.07.2011, 22:49
 У Києві я спершу придбала в книгарні "Є",  якраз на тій презентації, де виступали згадані в інтерв'ю Драч, видатний художник  С. Якутович, який і є ілюстратором "Кирилиці", та інші. Але там збірка коштувала 37 грн., а в самому видавництві "Ярославів Вал", де я брала її потім для подруги з Канева, виявляється, вона коштує на 10 грн. дешевше. Отже вибір у вас є!

3. Самовидець
18.07.2011, 20:56
Незвичне інтерв"ю, але де можна придбати цю збірку й за скільки?

2. Ірина Іванченко
18.07.2011, 14:52
Я прочитала цю книгу. Шкода, що в розмові з автором "Кирилиці" в частині, де мова про лінію Київ-Париж чи Україна - Фрація, не торкнулися вірша присвяченогоо уродженцеві наших Чернівців і на той час реальному кандидатові на Нобелівську премію Паулю Целану, який звів рахунки з життям, кинувшись у Сену. Вірш дуже сильний, називається "З мосту Мірабо". На підтверження цитую його" Целан у Сену, як в синагогу, ввійшов – чи скласти протести Богу, чи загасити щоб жар душі? Спізнились Нобеля бариші. Його душа розрослась до ґетто: чи є в ній кулі, чи слід багнету? Целане, зміг ти її зцілити? Чи «Фугу смерті» водою змити? Хіба в палких твоїх Чернівцях людей не стало? Чи ліс зачах? Чи винні Сена, міст Мірабо? Чи – світ спасенний? Або, або... А загалом це справді та книга, яка може знаменувати серйозне переосмислення в нашій поезії й культурі загалом. Дякую. Ірина Іванченко, член НСПУ

17.07.2011, 23:44
Нарешті у нас з'явився справжній киянин у поезії, який розуміє сутність Міста й істинні витоки нашої культури. З усього видно, що деяким визнаним і почасти дутим авторитетам доведеться поступитися насидженим місцем.

Unable to safe captcha-image.