28.04.2012, 23:18
“Суть театру, корінь, серцевина – актор”
У заголовок винесено сентенцію Андре Моруа. Адже наша гостя – провідна актриса Київського академічного театру «Колесо» Марія Грунічева. Втім, вона ще чимало сил віддала Київському театру «Браво», її також вистачає на телесеріали.
Талановиту, вродливу і напрочуд працелюбну Марію Грунічеву вирізняють ґрунтовна театральна освіта (Київський державний університет театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого, спеціалізація – акторка театру й кіно) і провідні ролі у виставах за п’єсами класиків: скажімо, таких як Ж. Мольєр («Уявно хворий»), М.Флобер («Емма»), І. Тургенєв («Місяць у селі»), Ф. Дюрренматт («Портрет планети), А.Чехов («Ведмідь»)…
Зрозуміло, що вона грає і у п’єсах сучасних, зокрема, авангардних, драматургів і це їй блискуче вдається, оскільки Марія Грунічева – універсальна актриса, поза амплуа, відчуває проблеми і прагнення сучасників, як кажуть, на відстані серця і сльози.
– Марія, про вас кажуть, що ви позбавлені марнославства. Чи правда це?
– Напевно, правда. Я обожнюю свою професію, люблю працювати на сцені, та відчуваю незручність, коли починають висловлювати захоплення моєю грою, виконаною роллю. Не тому, що я щось не зробила. Навіть якщо йду зі сцени з почуттям цілковитої удачі, у мене таке почуття, що це мій святий обов'язок. Я знайшла своє місце в житті, несу людям радість і користь, як і представники інших професій. Одержувати вдячне славослів'я за це незручно, адже я просто виконую свою роботу.
До речі, пригадую такий кумедний випадок. З дочками і мамою відпочивала в санаторії, в Пущі-Озерній. Після купання в басейні пішла з дітьми в душ. Роздяглися. Раптом до мене кидається гола жінка й починає емоційно-збуджено говорити: «Я вас бачила в театрі «Колесо»! Як ви чудово граєте!». Вона хвилин десять розповідала про закоханість в наш театр, у мої ролі, про те, з яким задоволенням ходить на вистави. Я стояла й кивала, розуміючи, в якій пікантній ситуації перебуваю. Потім мамі розповіла, сміялися.
– Над голою правдою.
– Так. Іноді про неї можна довідатися в душі. Потім ця жінка два тижні відпочинку нам привітно махала рукою.
– Скромність не заважає прагнути працювати у великих театрах, зокрема, імені Лесі Українки, Івана Франко, або у Москві, у крайньому разі на Бродвеї або в Голівуді?
– Не місце красить людину… Завжди з задоволенням погоджуюся працювати в цікавому проекті, а де він реалізується – не так і важливо. Якщо завтра надійде така пропозиція з Москви, то погоджуся, але й не відмовлюся працювати у Києві, якщо це дійсно щось гідне.
Розміри сцен наших Національних театрів мене не лякають (на гастролях і фестивалях ми на подібних працювали неодноразово), а гарних пропозицій з погляду драматургічного матеріалу поки не надходило. Для мене не є принципово важливим: Національний театр або «вільний».
– А що ви маєте на увазі під «цікавим проектом» і під «вільним театром»?
– Цікавий проект – той, який дає мені можливість відкрити в собі щось незвідане, показати, що я можу бути іншою на сцені або в кіно. Завжди хочеться чогось нового, йти вперед, а для цього треба постійно перебувати в пошуку. Розпочинаючи ту чи іншу роботу, я прагну здивувати насамперед себе, а потім уже глядачів, колег.
Вільний театр… Певно, я маю на увазі театр не як колектив, а радше як процес. І тут багато чого залежить від режисера. Якщо він вільний у своїх пошуках, бажаннях, виборі матеріалу і прийомів, це означає, що його театр вільний. І тоді не має значення – Національний він або приватний.
– Нині не тільки від людей звичайних професій, а й від артистів можна почути: «Не хочу нічого кардинально змінювати. Нехай буде так, як є. Аби тільки не було гірше». Люди відчувають великий страх перед соціумом, хтось боїться виходити на вулицю, хтось поринає у віртуальний комп'ютерний світ…
– Так, я зустрічалася з подібними фактами. Я змін не боюся. Якщо не репетирую в новому спектаклі, є велика перерва між проектами або зйомками, починаю відверто нудьгувати. Тож душа просить нову роботу, я її неодмінно знаходжу. Заради інтересу взяла участь у конкурсі професійних читців, а поштовхом для цього послужив один із провідних акторів нашої країни: серед його різних регалій було звання лауреата якогось конкурсу. Вирішила спробувати теж стати лауреатом (до цього я брала участь тільки у фестивальних конкурсах разом з театром, наприклад в Албанії на фестивалі «АЛБАМОНО» я одержала головний приз). Я дізналась про конкурс професійних читців в театрі ім. І.Франка, вибрала літературний матеріал, попросила актора Дмитра Шарабуріна допомогти мені (композиція вимагала участі двох акторів), ми підготувалися й вибороли другу премію. Мій «лауреатський голод» був утамований.
– А у вас немає страху перед змінами? Можливо, тому ви недостатньо славолюбні?
– Зміни – це життя. Тупцювання на місці для мене смерті подібно. Тож поїхала на гастролі в Ізраїль із моноспектаклем «Я чекаю тебе, коханий!». Разом з нашим звукорежисером Світланою Петренко. Це було непросте рішення. Напружена політична обстановка в країні, у нас там немає знайомих, родичів, з нами не було чоловіків, по суті вийшов театральний екстрим. 
– А як вийшло, що Вас запросили з моноспектаклем на гастролі?
– У листопаді 2011-го ми їздили з театром до Ізраїлю. Це був великий театральний проект – обмін виставами з ізраїльським Театром комедії. Ми возили нашу прем'єрну постановку «Примадонни», у якій я зайнята. Відіграли в чотирьох містах – Корней Шомрон, Бейт-Шемеш, Нацрат-Іліт, Петах Тиква. Нас чудово приймали глядачі. Моєю роботою зацікавилися керівники Театру комедії, запитували, у яких спектаклях я ще працюю. Так виникла ідея повезти моноспектакль.
Я з подивом виявила, що граю його вже п'ять років. За цей час і я змінилася, і вистава разом зі мною стала трішки іншою. Я свою героїню стала розуміти і краще, і по-іншому. Роботу з моноспектаклем придумала собі сама. Ніхто мене не просив, не змушував. Просто захотіла спробувати себе в цьому жанрі. Знайшла матеріал, почалися репетиції з режисером. Це була позапланова робота. Вона мені багато чого дала, передусім упевненості, – тримати публіку 1 годину 15 хвилин – це не просто і фізично, й емоційно. Це був своєрідний іспит, який я здала, думаю, успішно. 
– Дивлячись на Вас у різних виставах, ловив себе на думці: «До чого ж Грунічева універсальна: грає в драмах, водевілях, трагедіях, комедіях...
– Боже, як я люблю грати Палажку в спектаклі «Ніч кохання»! Шкода, роль маленька – тільки дві мізансцени, розгулятися ніде, хоч у цьому теж є своя принадність: треба встигнути показати всі нюанси образу лише за два акторські виходи. Характерна, вікова героїня мене просто захоплює. Я придумала грим, любовно клею бородавку, роблю червоні прожилки. Якийсь час замальовувала чорним лаком зуб, потім зрозуміла: ні, зуби псую. Наставляю собі стегна, великі груди. Дуже колоритна роль!
Зовсім інша, молода й зваблива, Маргарет у комедії «Примадонни» – граю її із запалом.
В іскрометній музичній постановці «Коктейль «Фа-соль» співаю і танцюю на межі акробатичних трюків.
Моноспектакль теж завжди цікаво грати – не знаєш, як сьогодні пройде.
Не лукавитиму, у мене є ролі, в яких я вже зіграла все, досягла піку, бо граю ці вистави багато років. Вони навіть дещо надокучили. Іноді ловлю себе на думці, що думаю про свої побутові проблеми. Доводиться силою волі себе повертати «на сцену».
Кілька таких ролей з мого репертуару «пішли» за моєї ініціативи. Ролі підлітків (Мошка в «Шантрапі», Марі-Крістін у «Генералах у спідницях») після мене грає вже третє покоління акторок. У виставі «Уявно хворий» за п'єсою Мольєра я попросила собі заміну. Є ще ролі, які люблю, які мені близькі. Я до них тремтливо ставлюся, але пора (сама це відчуваю) віддавати їх новій зміні. Краще піти на піку виконання ролі, ніж чути за спиною співчутливі плітки й розмови. 
– Напевно, своєрідний рекорд перевтілень Ви побили у спектаклі «Портрет планети» за Фрідріхом Дюрренматтом, поставленим болгарським режисером Дімо Дімовим у незвичайному жанрі «чорний фарс». Протягом півторагодинного дійства Ви перетворюєтеся в кількох героїнь – від дівчини до бабці з будинку престарілих.
– Так. У цьому спектаклі необхідно грати кілька ролей. П'єса складається з епізодів, які на перший погляд не зовсім пов'язані між собою сюжетно. Це теж цікаво. Треба зуміти швидко перевтілитися з одного образа в інший.
– Вас легко розколоти на сміх?
– Дуже. Я сміхотлива, «колюся» миттєво. Розважаюся, можна сказати. Якщо ми граємо комедію, то, щоб не відбувалося в моєму житті особистому, я за п'ять-десять секунд до виходу так піднімаю собі настрій, що у мене всередині все кипить від радості. Від того, що буду зараз грати, від почуттів, які хочеться виплеснути. Мене розколоти легко, бо я в гарному настрої працюю з партнерами.
Звісно, бувають різні обставини, коли важко себе звільнити, але сцена – великий лікар. Іноді розсмішить без удержу.
– У які казуси потрапляли?
– На «Примадоннах» вийшла така хохма у діалозі з партнером Коваленком. Я кажу: «Актори, як діти, навіть у туалет не ходять». Він: «Це ти так думаєш». – «Що, ходять?»! – «І не просто так!». Я на нього дивлюся й починаю сміятися, думаю: « Як же це «не просто так?».
У драмі «Кавказька рулетка» вийшов смішний казус під фінал. У купе троє акторів: Станіслав Колокольніков, Олена Кривда і я (обидві з пістолетами). Колокольніков-провідник оговтується і каже: «Відпустіть мене дівчата, милосердні мої». Кривда має сказати: «Нікуди ти не підеш. Зараз ми тебе шпокнемо». Він: «Насправді?» Я: «Без вагання». «А тіло куди?» – «У вікно». Скорботний фрагмент. І от Колокольніков каже: «Відпустіть мене дівчата, милосердні мої». Олена, проживаючи дуже серйозно, до болю, зі слізьми: «А нікуди ти не підеш. Зараз ми тебе трахнемо». Стасик повертається й дуже зацікавлено запитує: «Справді?». Я: «Без вагання». І все, у мене пістолет мало з рук не випав. Ми дивом стрималися від сміху (тема війни в Чечні не дозволила), а от після вистави дали собі волю. 
– Кожний спектакль – це колосальна напруга всіх психофізичних сил. Незалежно від того, трагедія це чи комедія. У тієї ж «Кавказькій рулетці» вам доводиться грати на граничному надриві, як, до речі, і у виставі «Гра на клавесині». В іскрометній музичній постановці «Коктейль «Фа-соль» ви співаєте й танцюєте на межі акробатичних трюків. Потім потрібно дістатися додому і якось відключитися…
– Потрібно ще вкласти двох дітей, поцікавитися, що в кожного сталося. Погуляти з собачкою, почитати книжку й тільки потім уже відключитися. Десь до дванадцятої усе втрясається (на щастя, я живу поруч із театром).
– А є якісь прийоми абстрагування, які допомагають увійти «у свої береги»?
– Напевно, домашні турботи перемикають, причому різко. Коли граєш спектакль багато років, то такий «перемикач» спрацьовує автоматично. Не пам'ятаю за собою ситуації, коли емоції зі спектаклю впливали на мої сімейні стосунки. У глядачів дивне уявлення про акторську роботу. У слов'янській театральній культурі склався стереотип про те, що до вистави треба готуватися заздалегідь, обмірковувати роль, входити в образ тощо. А уявіть, що на Бродвеї актори роками щодня, а іноді й кілька разів на день грають один спектакль. Їм взагалі не виходити з ролі? Безумовно, коли готуєш нову роль, репетируєш новий спектакль, ти психологічно вмикаєшся, активно емоційно працюєш, нервуєш. Але потім минає час, психологічні й фізіологічні моменти закріплюються й вмикаються іноді від найменшого натяку :тут треба заплакати, а тут засміятися. Це не означає, що на сцені ми холодні як собачі носи, ні! Уміння вмикати і вимикати потрібну емоцію напрацьовуються роками. Якщо я після кожного спектаклю «Кавказька рулетка» буду «по-справжньому» умирати, через кілька років мене можна списати з професії. Я стану параноїком. 
– Іноді я Вас бачу по телевізору в телесеріалах. Чи означає це, що Ви ходите на кастинги, тобто дієте за біблійним принципом: «Просіть – і обрящете».
– Я почала зніматися досить давно. Одним із перших досвідів був фільм «Як гартувалася сталь», який знімали для Китаю. Після театрального інституту почали запрошувати в кінопроекти. Народження дітей вибило мене з «обойми» років на п'ять. Після тридцяти знову повернулася в професію: запросили в маленький кіноепізод, кілька разів у рекламу. Правда, тоді розпорошувалася: проводила корпоративи, дитячі свята – як ведуча й складачка сценаріїв. Потім у якийсь момент зрозуміла: нема душевних сил, не подобається, не можу, не хочу. Вирішила, маючи за основу театр, зосередитися на кіно. На жаль, у нас немає системи агентів. Тому доводиться займатися саморекламою.
– Невже у нас таких агенцій немає?
– А от і нема. У Росії такі менеджери і агенції вже з'явилися. Вони працюють за певний відсоток від гонорару актора, тому зацікавлені продавати його частіше й дорожче. До їхнього обов'язку входить стежити за всіма проектами в країні. Вони мають добре знати можливості акторів, з якими працюють. Це складна робота й у нас поки що не розвинена. У деяких наших акторів, з тих, хто багато знімається в Москві, є свої агенти на території Росії. Але це поодинокі випадки.
– А в яких серіалах брали участь?
– Наприклад, «Таксі», «Жіночий доктор». Скоро на телеканалі СТБ покажуть фільм «П'ять років і один день». Недавно знімалася в серіалі «Єфросинія». Паралельно проби йдуть. Подивимося, що випаде – великі ролі, маленькі. Тенденція йде по наростаючій. 
– Ви зайняті у великій кількості вистав. До речі, у скількох? У Вас двоє дітей. Коли все встигаєте?
– Здається, я граю в п'ятнадцяти репертуарних спектаклях. І все-таки не можу поскаржитися на те, що живу на надриві. Моя старша дочка Прасковія теж грає в «Колесі». До своїх 10 років примудрилася зіграти в трьох постановках. Проявляє акторські, творчі здібності. Молодша Ксенія зовсім інша за характером. Більш серйозна, теж тягнеться до сцени. Усе встигати допомагає сім’я. Спільними силами переживаємо всі труднощі й неприємності, нестачу часу намагаємося подолати шляхом розподілу домашніх турбот і обов'язків.
– Вам, певно, комфортно працювати в театрі, заснованому й веденому такою вольовою жінкою як народна артистка Ірина Кліщевська, котра є вашою мамою?
– Я ж виросла в театрі. Кому було б не комфортно у власному, причому, улюбленому домі. Проте, мені доводилося завойовувати свої позиції, щоб не було розмов: «Вона дочка художнього керівника і тому в цьому театрі працює». Учинком із серії «Я доведу!» була поїздка в Одесу, у Російський театр імені Іванова, вирішила, що без мами робитиму кар'єру. Я там показалася, мені сказали: «Ми вас беремо». Але після того як я подивилася дві вистави, охота пропала. Тоді було страшне запустіння – дев'яності роки. У Києві був занепад, а в Одесі – у двадцять разів гірше. Театр просто розвалювався. Гримерки пахнули смаженими пиріжками. Одне слово, я зрозуміла, що цей театр навряд стане мені домом.
Жалкую, що не спробувала свої сили в одному з театрів Москви, коли тільки починала свою кар'єру. А тепер не хочу. Мені в «Колесі» комфортно. Тут мій дім, родина, кохані рідні люди. Якщо запросять цілеспрямовано взяти участь у цікавому проекті, піду. А шукати щастя навмання, усе кидати – не бачу сенсу, чесно кажучи.
– У яких виставах ви почуваєтеся, мов риба у воді й чому?
– Почнемо з того, що в мене немає нелюбимих ролей. Більш пристрасно ставлюся до свіжих постановок («Коктейль Фа-Соль», «Примадонни»). Заздалегідь люблю спектаклі, які ще зіграю, бо незвідане завжди вабить.
Є думки щось поставити. У театрі я постійно займаюся казками. Для останнього Нового року навіть написала сценарій казки, одержала величезне задоволення від того, як ми її зробили – у дусі капусника. Сама зіграла Кікімору. Актори сміялися й діти реготали. Хочу спробувати свої сили й поставити щось для дорослих глядачів.
– Треба насамперед з п'єсою вгадати.
– Вжеж, треба стовідсотково влучити з п'єсою плюс отримати сприятливий збіг обставин і можливостей. У підсумку постановка має бути світлою, доброю. Я людина легка, позитивна. Завжди намагаюся жити «тут і зараз», відчувати радість від того, що бачу, люблю. І цим має сяяти драматургічний матеріал.
– Ваше студентство випало на складні 90-ті?
– Так, тоді було вельми непросто. Бували моменти неймовірно важкі. Ми одержували стипендію в тринадцять гривень і кияни страшенно заздрили однокурсникам, які мешкали у гуртожитку: їм допомагали з села – привозили картоплю, сало, консервацію… Ми ходили в гості їсти. Не було грошей на метро, безкоштовно продиралися через турнікети, соромно було, але на навчання треба було якось добиратися.
Нелегко було, коли я народжувала дітей. Доводилося розриватися між випусками вистав і годівлею, репетиціями і пелюшками. Вимотувалась вкрай. Так було, коли випускали спектаклі «Портрет планети», «Колишні справи». А в результаті, і діти виросли, і спектаклі з успіхом ідуть у репертуарі театру.
– Якою мірою в «Колесі» дозволено імпровізувати?
– Я люблю імпровізацію, але не жалую невмотивовані і недотепні відсебеньки. У мене є колеги (не уточнюватиму – хто), які іноді можуть розтікатися думками по древу: додають від себе якісь фрази, не смішні й прісні. Таку імпровізацію я не розумію. Інша річ – сплеск-осяяння, блискуча реакція, дотепна репліка, яка в тебе – бац – і народилася. Ти можеш це закріпити або відкинути. Іноді здається: видав оригінально, а не вистрілило. Усе, зняв, на наступній виставі цього не робиш. А деякі знахідки в «десятку» влучають. Чому таку імпровізацію не залишити? Ми всі живі люди й робота у театрі жива, роль розвивається – обростає квітами, бантиками, шипами та іншими деталями. 
– Головне, відчувати партнера, щоб не вибити його з колії несподіваною фразою.
– Здивовані погляди, сміх, це бувало, але не пам'ятаю такого, щоб мене щось вибило з колії, або я когось. Сподіваюся, і надалі не перешкоджу своїм хуліганством на сцені.
– За такої кількості вистав, напевно, іноді вилітає з пам'яті текст? А суфлера немає. А ще потрібно «навантажуватися» текстами під час зйомок телесеріалів.
– Текст забуваю вкрай рідко. Ми умудрялися виплутуватися із ситуацій, коли забували віршований текст. Отут треба виявити надзвичайну кмітливість: по ходу дії такі придумати вірші, щоб партнера не спантеличити.
У серіалах простіше. Зазвичай це побутовий текст. У мене пам'ять добра, достатньо прочитати сцену двічі з аркуша – і можу її відпрацювати.
Найстрашніше – забути текст на моноспектаклі. Там допомогти справді нікому. У звичайній виставі тебе партнер виручить, у всякому разі, ти сховаєшся за паузу, імпровізацію, врешті, тобі підкажуть. Загалом, є можливість викрутитися майже безболісно. Однак, коли ти одна на сцені й розумієш, що немає причини піти за лаштунки і зиркнути в текст, відвернутися, постояти кілька секунд і подумати... Це – небезпечний жанр. Тому перед моновиставою текст завжди повторюю.
– А тепер глобальне запитання до акторки камерного театру про український театр. Який він, якщо, скажімо, порівнювати з російським театром, ізраїльським, польським, тощо? Чим відрізняється? У чому полягають його слабкості й сила?
– В Україні склалися унікальні репертуарні театри. Але відчутна орієнтація на проектне існування. Зібралися, поставили, відіграли певну кількість вистав і розбіглися.
У Європі театр розвивається у двох різних напрямах. З одного боку, піднімає глобальні, гостросоціальні проблеми, а з іншого – це абсолютно комерційний розважальний театр. Якась частина цього комерційно вигідного матеріалу потрапляє і на наші сцени. І я не бачу в цьому нічого поганого. Це добротно написаний драматургічний матеріал, та ще й вивірений сценічним успіхом. Український менталітет теж диктує свої умови. Погодьтеся, ми не дуже любимо бачити бруд, нещастя інших, заглиблюватися в їхні проблеми. Про нас же кажуть: «Моя хата скраю, нічого не знаю». І в театрі глядачам не часто хочеться бачити «чорнуху» з песимістичним фіналом. Прагнемо світла наприкінці тунелю.
– Для чого Ви виходите на сцену?
– Мені важливо бачити, як міняється глядач під час вистави. Бува, приходить у театр хлопець із дівчиною. Вони сідають у центрі, хлопець обіймає свою супутницю, цілує, поводиться зухвало – такий собі хазяїн життя. І якщо до кінця спектаклю він не може відірвати погляду від сцени, значить, ми досягли потрібного результату. Змогли захопити цього глядача, і він прийде до нас не раз.
А ще сцена для мене – це сеанс психотерапії. Іноді, відігравши спектакль, я розумію, що мої проблеми – дурниця порівняно з тими, що прожила моя героїня.
Театр – це виполювання бур'янів у наших душах, піднесення краси і вивільнення божеського в людині.
Володимир КОСКІН
Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця