Київ, слава Богу, не обділений мистецькими подіями. Деякі з них вирізняються надзвичайною значущістю. Приміром, нещодавно в одній точці зійшлися кілька видатних «факторів»: у неперевершеному Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків влаштовано дивовижну виставку «Кримський стиль», ініціатором якої є знаний кримськотатарський художник Мамут Чурлу.
Саме з ним відбулась наша бесіда. Народився Мамут Чурлу 1946 року в Узбекистані. Закінчив музикознавчий факультет Новосибірської консерваторії імені М. Глінки, затим – художній відділ Ферганського училища мистецтв. У 1986 році повернувся на батьківщину до Криму. У 1995–1996 роках керував проектом відродження кримськотатарського народного килимового ткацтва. Автор численних персональних виставок як гобеленник і живописець. Член Національної спілки художників і Національної спілки народних майстрів України.
Митець постійно експериментує з матеріалами та техніками, комбінує різні види народного мистецтва. Уперше використав традиційний орнамент кримськотатарської вишивки в живописі, станковому шитві, килимарстві, постійно працює над новими ескізами для кераміки та шкіри. Мамут Чурлу публікує мистецтвознавчі дослідження різних видів народних ремесел. Улітку 2005 року в Криму організував науково-практичний семінар з вивчення орнаментики кримськотатарської вишивки. Учасники, представники різних національностей, працювали з численними матеріалами, зібраними організатором семінару в різних музеях України, Росії, Німеччини та в польових експедиціях. Цим було закладено масштабний проект «Кримський стиль» з відродження духовної спадщини традиційного татарського мистецтва. Результатом стала серія виставок у містах України сучасних творів у народному стилі, виконаних кримськотатарськими майстрами.
Творча група «Чатир-Даг», створена з ініціативи Мамута Чурлу, поставила за мету відродити багате духовне надбання кримської культури, зокрема, налагодити виробництво предметів декоративно-прикладного мистецтва для сучасного побуту.
– Пане Мамуте, розкажіть, про вузлові моменти вашої біографії, завдяки яким Ви стали тим, ким стали.
– Почну з того, що розповім, як я самостійно навчився читати, причому, раніше, ніж пішов до школи. Річ в тім, що дорослі відмовляли мені у навчанні, у той час, виявляється, існувала така «метода» чи традиція, згідно до якої дітей-дошкільнят не можна було навчати читати, мовляв, це шкідливо для здоров'я, для розумового розвитку. Я перехитрив дорослих: у кожного запитував тільки про одну букву. І в підсумку навчився читати. Пам'ятаю, у першому класі, коли всі вчили букви, я читав під партою «Степ» Чехова. Учителька мене “застукала” і на перерві повела до вчительської, де я, плачучи, клятвено завірив, що більше цього неподобства не буде. Я, звісно, не перестав цим “неподобством” займатися, гадаю, те, що я навчився читати, стало першим переломним моментом, я ковтав усе, що потрапляло до рук. У домі було тільки дві книжки моїх старших сестер: «Цікава математика» і «Цікава алгебра» Перельмана, які були мною «вивчені» уздовж і поперек без можливості щось зрозуміти. Вихід знайшовся, коли я занадився ходити в міську дитячу бібліотеку. Вона розташовувалася поруч з нашим будинком, і я не вилазив відтіля, «перемолов» дуже багато різних книжок.
Потім у моєму житті було чимало парадоксів, що встеляли шлях закономірностям. Нині я художник, а освіта в мене музична: музшкола, музучилище, консерваторія (я – музикознавець). Ці навички не залишилися не затребуваними. Але про це нижче.
Поворотний момент у свідомості відбувся під час навчання в Новосибірській консерваторії. Ще до вступу до консерваторії я дуже захоплювався образотворчим мистецтвом, збирав художні альбоми, книги. У країні – хрущовська відлига (60-і роки). З'явилася інформація про полотна художників – імпресіоністів, постімпресіоністів. У мене було велике бажання відвідувати художні виставки. У перші ж місяці навчання в Новосибірську я познайомився з творчістю чудового художника-аквареліста Миколи Грицука, він, певно, з тих українців, котрі колись були вислані на Далекий Схід, воював у Сибірській дивізії, після війни закінчив Текстильну академію в Москві і почав займатися декоративним живописом. Мені вона дуже сподобалася. Його роботи справили на мене такий потужний вплив, що я нестерпно захотів стати художником, я зрозумів – це моє. Почав малювати композиції, завів знайомства з художниками, з їхніми дітьми, які теж малювали, – щоб щось зрозуміти, чомусь навчитися.
– Мрія, як кажуть, повела.
– Так. Однак після закінчення консерваторії треба було заробляти на хліб, злізти із шиї батьків (на той час тато залишився один, мама померла). А мені закортіло у художнє училище: поїхав до Москви. Але Бог-керівник зупинив. Коли я летів у літаку, у мене на ногах з'явилися моторошні фурункули, по Москві я вже ходити не міг, тобто на моєму шляху виник “знак заборони”. Виїхав у Ташкент до сестри, швидко вилікувався, зрозумів, що повинен бути в Середній Азії, недарма ж у Москві в мене текла кров з ніг, усе, перепрошую гноїлося, шрами дотепер, – через те, що не туди пішов, неправильно вчинив.
Повернувся до Фергани (Узбекистан), куди під час війни були депортовані мої батьки. Я, до речі, народився 1 березня 1946 року, я так розумію: батьки «запроектували» мене, коли закінчилася війна, наприкінці травня, в них з'явилася надія на краще життя, батько просив в Аллаха сина (у мене вже були дві сестри).
У рідному музичному училищі я почав викладати історію і теорію музики, став відвідувати художню студію, заприязнився з професійними художниками, малював етюди на природі. І «поворотний момент» спрацював. У музичний навчальний заклад прийшов наказ перетворити його в училище мистецтв: відкрити в ньому художнє і хореографічне відділення. Директор-узбечка була невисокого культурного рівня, їй ці турботи не потрібні були, вона не хотіла нічого міняти, а я прагнув цього, ліз зі шкіри: знайшов педагогів, необхідні гіпсові зліпки, устаткування... Вона казала: «Того нема, цього немає...», а я повідомляв: «Це є, і те є, тобто... будь ласка, відкривайте заклад». У результаті вступив на новоспечене відділення оформлювачів (за принципом буддійського ченця: ти потрібен тут), поруч зі своїми ж студентами знову став студентом у тридцять років, за радянських часів це була остання вікова межа для одержання очної освіти, я використав останній шанс. Директриса була проти, тому що не вистачало кадрів, викладачів музики. Але хоча я розраховував, що працюватиму й навчатимуся, вона вчинила жорстко – звільнила мене, залишила тільки студентом. А в мене сім’я, дитина.
– Як же Ви викрутилися?
– На щастя, я уже викладав у першій у Фергані дитячій художній школі, навіть не маючи художньої освіти. Творчість дітей мене багато чому навчила, тому що діти вражаюче талановиті. У той час з'явилася нова система навчання західного зразка, до того вчили малювати методом копіювання предметів, так краще займатися з доволі дорослим дітьми, а змалечку потрібно розвивати фантазію, навчати володінню матеріалом, кольором.
Завдяки новій програмі діти відразу почали робити геніальні твори, а я з таким завзяттям розвивав цей дидактично-методичний матеріал і прилучав вихованців до світового художнього досвіду, що вони тікали з дому, школи, тому що відразу ставали геніальними художниками, їм нічого іншого ніби вже не було потрібно. 10-12-літні діти починали вступати в конфлікт з родинами, суспільством. Це, звісно, була моя помилка. Я не вивчав ще вікової психології. Батьки почали забирати дітей з моєї школи, уводили подалі від цієї «зарази». Залишалися пацани з неблагополучних чи неповних сімей, у звичайних школах вони все одно не вчилися до пуття, а в мене ставали геніальними хлопцями, – з них, до речі, і вийшли дуже цікаві, нині відомі (я стежив за їхніми долями, був наставником) у Середній Азії художники.
Після закінчення училища я два роки у ньому ж викладав композицію, до речі, найскладніший предмет.
Ось такий крутий поворот, напевно, найсерйозніший, я здійснив у тридцять років, помінявши професію. Хоча спочатку навіть не знав, чим буду займатися. Мої педагоги-приятелі Юрій Абоїмов і Василь Крилов були монументалістами, люди, між іншим, мого ж віку, один закінчив Ташкентський театрально-художній інститут, другий – Московський художній (Строгановський) інститут, обоє працювали у Фергані в Художньому фонді, брали мене помічником на виконання монументальних робіт, я їм допомагав і учився одночасно. Одначе певний час не міг визначитися: чеканив, займався розписом... І, природно, стався черговий поворот. Приїхала художниця, з якою я колись у студію ходив, вона закінчила на той час Фрунзенське художнє училище, текстильне відділення, привезла свої красиві гобелени, мені вони дуже сподобалися, я попросив: «Покажи, як робити». Вона буквально за двадцять хвилин щось показала, незабаром я почав їх ткати один за другим. Таким чином, вибрав напрямок у професії – ткацтво, гобелен. Вони були цікаві також тим, що в той час у мистецтві лютувала ідеологія-цензура, живописцям, скульптурам доводилося втискувати себе в соціалістичний реалізм, а в текстилі ти міг бути декоративним, абстрактним, будь-яким.
Тоді я вже непогано знав світову культуру, моя бібліотека вміщала все: від стародавності до сучасності, я був обізнаний з новітнім мистецтвом, досвід уже дозволяв створювати тонкі абстрактні і декоративні композиції. Студентом я почав брати участь у художніх виставках, які організовувало у Фергані творче молодіжне об'єднання, нас чудово приймали, ми повезли роботи до Ташкенту, там зробили велику виставку, на якому Міністерство культури закупило всі мої роботи.
Коли я вже закінчував училище, у Ташкенті проводили всесоюзну молодіжну виставку, це було одне з вельми престижних нечастих заходів, потрапити на цю виставку будь-якому художнику було дуже важко. Суворий виставком скрупульозно відбраковував роботи, залишаючи тільки найцікавіше, а привозили роботи художники з усього Радянського Союзу, у тому числі з усього Узбекистану. Художники, які набирали участь у трьох всесоюзних виставках, могли стати членами Спілки художників СРСР, а в цю цехову організацію потрапити в той час було дуже складно. З усіх художників Фергани, у тому числі з вищою освітою, пройшов зі своїми роботами тільки я один.
– Отже, ще один вузловий момент…
– Тоді я вже робив об'ємні роботи, цікаво експериментував, різні техніки придумував, варіював природні мотиви. Десять років займався успішно текстилем, – після закінчення училища пішов працювати в Художній фонд, оформлював інтер'єри великих будівель: заводів, профілакторіїв, клубів, організацій, навчальних закладів. Сам проектував, сам втілював і в такий спосіб заробляв на хліб. Ця ніша не була зайнята, напевно, через трудомісткість роботи, набагато простіше було малювати картини, вони швидко створювались і разом зі скульптурою дуже високо оплачувалися.
– Тоді головним годувальником був Лукич.
– Авжеж, таке прізвисько мав у художників Володимир Ілліч Ленін, його зображення постійно замовляли. Я, на щастя, створюючи гобелени, ніколи не відбивав у своїй творчості соціалістичну ідеологію, не займався політичною темою і пишаюся цим, я мав можливість вільно виражати свої думки, почуття, свою любов до природи, людей.
Дуже багато подорожував по горах, їздив в експедиції, край – цікавий, колоритний, без кінця фотографував природу, об'єкти народної творчості, потім втілював свої враження в матеріалі: у нитках, фарбах, сюжетах, композиціях… У тому була моя свобода, моє щастя, і за це ще платили гроші. У радянський час я практично жив так, як живу і тепер: створював роботи, і на це утримував сім’ю, тобто не залежав від цензури. У перебудову я вступив у 1980 році, коли закінчив рідне училище вдруге, з цього моменту в моєму житті майже нічого принципово не міняється. Десять років я жив як вільний підприємець при Художньому фонді. Вільне життя художників, з якими я познайомився в Новосибірську, мене дуже приваблювало, вони були вільними людьми, навіть коли виконували якесь замовлення, їм не треба було виходити на роботу в певний час, при тому за результат праці їм платили непогані гроші.
– Яким чином Ви перебралися до Криму?
– Воістину вузловий момент у житті! Вперше я потрапив до Криму у 1987 році, раніше ніколи не був на батьківщині предків. На той час я вже був відомим художником в Узбекистані, в галузі гобелена практично працювали дві-три особи на всю республіку, мало було фахівців. Спілка художників СРСР (монополіст з виконання всіх художніх робіт і власник чималих фінансів) відправила мене у відрядження на два з половиною місяці у складі всесоюзної творчої групи з міні-текстилю на свою базу – до Будинку творчості імені Коровіна в Гурзуфі. Оплачувані дорога, окрема кімната, харчування. Принцип простий: творчо працюємо, потім – виставка. У групі були фахівці з усього Радянського Союзу, тоді, зокрема, я познайомився зі своїми українськими колегами, з якими донині дружу, це Наталка Пікуш з Києва, Ольга Парута зі Львова.
На загальному тлі я досить непогано виглядав, устиг зробити стільки робіт, що міг би за всіх, напевно, виставити. Але найголовніше, я познайомився з Кримом, його природою, культурою, нас возили в Ханський палац, я побачив татарське мистецтво, про яке не знав абсолютно нічого, але зрозумів, що воно (оскільки міг порівнювати із середньоазіатською культурою), цікаве, високе, гідне вивчення і розвитку, для мене це мало дуже велике значення.
Водночас зіткнувся з підлою національною ситуацію. Свавілля почалося відразу біля трапа літака у Фергані.
Перед тим, як летіти до Криму, я повинен був потрапити до Ташкенту, щоб узяти в Спілці художників відповідні документи. У Ферганському аеропорті метушилися якісь дивні люди цивільному, у залі реєстрації – теж, міліціонер під час посадки запитав: «Куди летите?». Я відповів: «До Криму». Він почервонів, схопив мій квиток, кудись мене потягнув: «Йдемо», біля реєстрації сказав щось якомусь старому у цивільному, той забелькотів, що я не маю права нікуди їхати, мушу здати квиток, і далі в такому дусі… Одне слово, КДБісти.
– Їх стурбувало, що кримський татарин летить до Криму?
– Безсумнівно. У той час національний рух влаштовував мітинги, демонстрації – у Москві, Криму, через це татар нікуди не пускали, не зважаючи на мету і причини поїздок, я, наприклад, їхав у відрядження, мене проводжали друзі-свідки. Усе це було огидно і безглуздо, я відразу здав квиток, сів на потяг і вранці вже був у Ташкенті. У Спілці художників здійняв галас, і мене не насмілилися в аеропорту хапати, затримувати. У Криму пасажирів з усіх літаків розділяли на «хворих і здорових» (тобто на “білих і чорних”): перевіряли паспорти і під виглядом карантину затримували кримських татар і кудись відводили, а решту випускали з накопичувача на територію аеропорту. Мене виручив відрядний документ, завдяки якому я виявився «здоровим».
Дорогою до Гурзуфа люди сміялися, показуючи на якісь карантинні смуги, я запитав: «А що за хвороба тут з'явилася?». «Хвороба кроликів»,– відповіли. Під виглядом карантину зупиняли будь-яку машину і, якщо в ній були татари, завертали назад. Ось так я безпосередньо зіткнувся з переслідуваннями за національною ознакою.
У Гурзуфі познайомився з культурою Криму, з політичною обстановкою, все це на мене справило величезний вплив. Моєю сусідкою була художниця з Москви, теж текстильниця, але вона писала картини, її стиль, манера і принцип роботи мені були дуже цікаві, – як художник прикладного мистецтва вона вміла пейзаж дуже спростити, стилізувати, від цього він ставав надзвичайно виразним. Я спробував у такому ж ключі: виходив на натуру і писав стилізований пейзаж, а не просто змальовував, копіював. У мене стало виходити.
Коли повернувся до Фергани, покинув текстиль і захоплювався тільки живописом. Це був поворотний пункт у творчості. Із планшетом я ходив різними шляхами від кишлаку до кишлаку, і метод стилізації допомагав мені будь-який мотив, здавалося б, і непоказний, перетворювати на щось значне, цінне, дуже цікаве. Нинішня реалістична школа вчить, узагалі-то, простих речей, які стали банальними через те, що всі (починаючи з передвижників) повторюють їх мільйони разів.
– А Ви зайшли з іншого ходу?
– Так. Розробив свої підходи й прийоми, виходив оригінальний живопис – олією на папері, а в нього своя поверхня, своя фактура.
Через півроку мене запросили влаштувати виставку в Російському драматичному театрі в Ташкенті. Разом з текстилем я привіз ще й картини, це було доволі несподівано для всіх, половину творів одразу закупило Міністерство культури, половину – перші підприємці, кооперативи, повезли продавати в Москву, у Париж, колекціонери з Росії зацікавилися.
І справді життя складається з різких поворотів. Наближався 1989 рік. Я нестерпно відчув могутнє притяжіння Криму, ніби хтось нашіптував, що я маю виїхати туди назавжди. Для мене було надзвичайно важливим одне питання: чи зможу я там творити як художник. Поїхав на місяць до Бахчисарая, намалював серію картин, переконався, що кримська тема піддається: пейзажі, натюрморти передавали атмосферу того часу, мали політичний підтекст, стали більш декоративними, плакатною мовою заговорили.
Повертаюся знову до Фергани, завантажив свій нехитрий скарб у контейнер, відправив його 27 травня 1989 року. П'ятого червня спалахнули криваві події з турками-месхетинцями, з Узбекистану всі, хто міг, почали тікати.
– Виходить, доля Вас виштовхнула звідти в потрібний момент.
– Так, тим паче, що як художник я не дуже практичний у житті, трішки б забарився, то не дістав би контейнера і ніколи не вибрався. Ангел-охоронець виштовхнув з Фергани, хоча я виїхав у нікуди, у Бахчисараї в мене не було ні житла, ні грошей. Спасибі знайомим художникам, вони орендували старий будинок, улаштували майстерні, зокрема, приготували мені кімнату, куди я завіз речі. Одразу почав діяти, шукати, стояв півроку в пікетах біля обкому партії в Сімферополі (нині там Верховна Рада Криму). Я був серед перших, хто одержав ділянки. Узяв кредит, звів двоповерховий будинок. Коли почав будувати, народилася дочка Аліме, вона тепер закінчила другий курс інституту. Двадцять років пролетіли, як одна мить.
– На новому місці в певному розумінні починають з нуля. На що Ви спрямовували зусилля?
– Взявся за відродження народного татарського мистецтва. Живучи в Середній Азії, я захоплювався народним мистецтвом узбеків, таджиків, киргизів, їздив по базарах, фотоапарат не полишав вдома, сам проявляв кольорову німецьку плівку «Орво-хром», робив якісні слайди. Зібралася величезна колекція, нагромадився досвід, в експедиції я їздив за своїм почином і від Інституту мистецтвознавства імені Хамзи в Ташкенті, двічі виступав на міжнародних симпозіумах з килимарства – у Баку та Ленінграді, заодно знайомився зі світовим килимарством, його центрами, зі світовою кон'юнктурою, оскільки на симпозіуми приїжджали вчені, колекціонери з усього світу.
Отже, роботі з відродження народного мистецтва сприяла вся моя підготовка в попередньому житті. От як у письменника Паоло Куельо (це, взагалі-то, суфійська історія) людина потрапляє в різні ситуації, вивчає різні професії заради того, щоб це, врешті, послужити чомусь головному.
Тринадцять років тому втілився проект по відродженню килимарського ткацтва в Криму, я в ньому брав участь дуже активно, ткацтво вдалося відродити, розвити і підсилити багаторазово. Кримський килим в Середній Азії – єдиний вид народного татарського мистецтва, що зберігся в умовах депортації, адже в першу чергу гинуло декоративно-прикладне мистецтво, а от те, що людина може взяти з собою: мову, танець, музику, більш-менш збереглося на чужині в співтоваристві татар. Матеріальна база ремесел, виробництво, були зруйновані, традиції згасли. За п'ятдесят років – нуль мистецтва, тільки подекуди килими ткали, і от на основі тих людей, котрі щось ткали в депортації і після повернення до Криму, ми відродили килимарство. Якщо б не взялися за цю справу, все занепало б назавжди. Я на той час зібрав матеріал, опублікував статтю, збірник орнаментів для дитячих садків, організував експедицію до Судану, де вдалося зафіксувати унікальні зразки традиційного килимарства. Отож накопичилася певна база, під яку Американський донорський фонд «Counterpart» в 1995 році надав гроші. Грант удалося використати за призначенням з величезними зусиллями, з боротьбою, це була ледве не детективна історія, бо гранти, що почали надходити з-за кордону, ставали здобиччю нечесних людей, які збагачувалися, нахабно обманюючи фонди, багато проектів практично не мали результату. У нашому випадку я просто ліг кістьми, щоб був результат, щоб величезні гроші, закладені в проект, теж не перетворилися в пил. Аби успішно довести справу до кінця, довелося піти на конфлікт з багатьма впливовими людьми. Майстри робили величезні приголомшливі килими, – тобто, коли гроші потрапили до мене в руки, вони ефективно запрацювали, з'явився інструмент відродження певного виду народного мистецтва, і мені пощастило в цьому брати участь, я був до цього готовий, знав орнаменти, сам займався гобеленами, текстилем багато років, навчився фарбувати рослинами.
– Хто навчав і чому важливо вироби фарбувати рослинними барвниками?
– У Ташкенті жила в той час Євгенія Федорівна Федорович – найбільший фахівець у цій галузі. До неї приїжджали реставратори з Москви, Ленінграда і багатьох інших міст учитися фарбувати рослинами. Петербурзька дворянка дивом вціліла при радянській владі, зуміла займатися улюбленою справою, встигла в Середній Азії до війни заприязнитися з багатьма майстрами-фарбарями, знала секрети і технології, стала кандидатом хімічних наук. Я познайомився з нею, коли вона була дуже похилого віку, пройшов у неї платний курс (не пошкодував солідної суми грошей). В подальшому застосовував ці знання у своїй практиці як художник по текстилю.
Світове килимарство споконвіку використовувало рослинні барвники, і ми дотепер фарбуємо наші килими рослинами. Торік для Віктора Ющенка виконували замовлення – великий килим, Ющенко і раніше купував наші килими в київських галереях, ще до того, як став президентом. Татарські килими унікальні, ніхто з українських народних майстрів рослинами фарбувати не хоче. Я розмовляв, приміром, зі столичними реставраторами: вони реставрують стародавні вироби, пофарбовані рослинними барвниками, але пряжу фарбують хімічними синтетичними барвниками, отже, навіть вони не хочуть вовтузитися з рослинами, трудомістка це справа. А мені цікаво, я все життя роблю те, що мені цікаво.
– А в чому принципова різниця між рослинними і синтетичними барвниками?
– Колір синтетичних барвників дуже прямолінійний, жорсткий, а рослинних – складнокомпонетний, м'який. Якщо проводити аналогію, хімічні ліки мають жорсткий (грубий) лікувальний ефект, а рослинні – м'який, комбінаторний. Або, наприклад, є звук цифровий і натуральний – тембрально багатший, живий, теплий... Одна справа, коли співає чудовий співак, голос якого має багатющий тембр, й інша – коли натиснув кнопку на синтезаторі...
Природа несе в собі невичерпні відтінки, ми дотепер багато чого ще не знаємо, не розшифрували, можливо, голос, крім тембру, має ще якісь акустичні тонкощі. Те ж саме – колір.
До третьої чверті XIX-го століття весь світ фарбував тільки рослинами, альтернативи не було. У Німеччині винайшли синтетичні барвники і через десять років почалося промислове виробництво, фарби тиражувалися, тому що це давало мільйонні прибутки, ринок одразу в це вчепився, бо синтетикою фарбувати набагато легше, трудомісткість мінімальна: розчинив таблетку у воді, пофарбував, усе. Хоча якість пофарбованих речей часто була препогана, багато фарб линяли, вигорали, стиралися. А от тисячолітній досвід дозволяв виготовляти міцні рослинні барвники, стійкі до води, сонця, прання…
– Ви обросли молодими соратниками, консолідуєте ветеранів. Яким чином?
– Років п'ять тому за порадою Володимира Прядка, тодішнього голови Спілки народних майстрів України, я зібрав колег, разом ми підготували виставку в новому будинку Спілки. Ми її зробили, спасибі, ще допоміг Євген Шевченко, нинішній голова Спілки народних майстрів, було видано каталог. Виставка показала: як добре, коли ми, представники різних видів декоративно-прикладного мистецтва, об'єднуємося, це справляє враження на глядачів, формує позитивне ставлення до татарської культури. Згодом ми влаштували понад двадцять виставок у містах України й за кордоном: у Львові, Кам'янці-Подільському, Донецьку, Маріуполі, Севастополі, Євпаторії, Сімферополі, Бахчисараї, Москві, Варшаві, Анкарі. У Києві відбулося чотири виставки, остання – в Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків.
Я співпрацюю з молоддю для того, щоб зміцніла основа нашого мистецтва і культури. На жаль, у Криму дотепер немає навчальних закладів, що готують фахівців у галузі народного декоративно-прикладного мистецтва. Тому гуртую майстрів. Збираю зразки вишивок і ткацтва, орнаменти. На цій основі видав посібник для дитячих садів і шкіл ще в 1996 році.
– Тобто по ваших посібниках дітей учать у дитсадках і школах?
– Вони адаптовані для юного віку, але результати ми бачимо в роботі з професіоналами. У 1996 році до мене першою звернулась по інформацію щодо орнаментів вишивальниця Тамара Ключкіна, я дав їй свій посібник, пояснив, як будувати композицію традиційних мотивів. Нині вона самостійно працює з орнаментом, успішно створює красиві, талановиті вишивки за допомогою швейної машинки й спеціального автомата. Трішки пізніше познайомився з керамістом Рустемом Скибіним, він виготовляв звичайні сувеніри на невеличкій фабриці. Тепер Рустем – справжній майстер-орнаменталіст, за 10 років він пройшов великий шлях розвитку, чудово мислить, створює цікаві композиції, придумує нові ходи, має свою майстерню, його знають далеко за межами Криму. Починав з найпростіших орнаментальних рослинних композицій, яким я його навчав. Нині він і сам збирає стародавні орнаменти, відновлює етнографічний матеріал, утрачені знання про кримське керамічне виробництво ХIХ століття.
Полку учнів прибуває. Щоб ґрунтовно навчати молодь, я досліджую народні орнаменти, розшифрував їх, оприлюднив кілька статей на цю тему. Мені вдалося відокремити жіночі знаки від чоловічих, розтлумачити зміст різних структур. Це могутній ідеологічний інструмент для молодих майстрів, основа, яка дозволяє їм свідомо працювати. Он де і знадобилися мої навички мистецтвознавця.
У 2005 році я провів з молоддю перший науково-практичний семінар, де учасники просто копіювали орнаменти, трансформували, вписуючи в різні геометричні форми, відтворювали за допомогою різних художніх матеріалів – отож здійснювали найпростіші кроки. Через рік я провів семінар, на якому мої учні вивчали орнамент як мову, завдяки якій можна читати смисли, закладені в композиціях вишивок, самі навчалися висловлювати думки і почуття на цій мові, згодом вони навчилися створювати вже зовсім нові смисли-ходи, які можна використовувати для створення творів сучасного мистецтва. Традиційне мистецтво вишивки було камерним (житла були невеличкі), ми і його відновлюємо, підтримуємо, але нині потрібно створювати декоративне мистецтво для великих приміщень, інтер'єри великого розміру, значить, треба збільшувати розміри виробів. Для цього шукаємо і знаходимо досвід інших народів, приміром, в узбецькому й українському мистецтві (наприклад, використовуємо прийоми створення великої плями Марією Примаченко). Щоб вишити великі інтер’єри, потрібно змінювати технологію, найтонші камерні шви татарської вишивки не підходять, ми беремо шви середньоазіатських майстрів, тобто, поєднуємо татарське, узбецьке (у якому раніше жили), українське (у якому сьогодні живемо). Мистецтво завжди розвивалося завдяки взаємопроникненню, взаємовпливу культур, тож за основу беремо свою національну орнаментальність і запозичуємо дещо в технічному і композиційному аспектах в інших народів, а в підсумку творимо сучасне національне мистецтво. Орнаменти вишивок використовуємо у виробах з дерева, кераміки, металу, шкіри. Ми маємо великі набутки. Вишивки збереглися в багатьох музеях, у приватних колекціях. У нас кожна дівчина повинна була вишити і виткати двісті-чотириста рушників і різних предметів до весілля. А малювала жінка-професіонал, яка знала багато орнаментів. Тому в нашого народного мистецтва дуже високий рівень, у його основі – високопрофесійний малюнок, здавалося б, мистецтво народне, у кожному домі роблять, але малювали основу надзвичайно талановиті люди, які створювали складні композиції, і могли технологіям вишивання навчити, і колір підібрати для виробів. В побуті створювалися речі найвищого художнього і технічного рівня. Російська інтелігенція, дворянство почали збирати їх на початку XIX століття, великі колекції нагромадилися в російських, кримських, закордонних музеях. Це величезне багатство ми сьогодні освоюємо й успішно розвиваємо, тому наші виставки останнім часом мають серйозний успіх, наприклад, у Севастополі в день приходило до 200 відвідувачів. Покажіть мені таку виставку.
– От і напрошується запитання. В якій мірі у світі конвеєрів, штампів, сурогатів, кичу татарське ремесло і мистецтво запотребовані? Я маю на увазі не тільки глядацький інтерес, а й те як ці твори купують? Адже художнику потрібно їсти…
– Воно потрібне, у нас є свій ринок, передовсім Київ, у ньому регулярно влаштовують ярмарки, я гадаю, під патронатом Президента, – у Пирогово, на фестивалі «Країна мрій». Нас знають, запрошують, у нас є своя клієнтура, цінителі, які купують наші творіння, і ми намагаємося все робити на найвищому сучасному художньому і технічному рівні. Наша культура унікальна, у неї своє неповторне обличчя, тому є постійний споживач в Україні, якого ми сформували, це в першу чергу, повторю, кияни з їх великим фінансовим і культурним потенціалом.
– Свій проект Ви назвали «Кримський стиль». Чому?
– Гадаю, зокрема й тому, що в Криму намагаються насадити щось незрозуміле. Я маю на увазі чиновників. Наприклад, коли прем'єр-міністром Автономної республіки Крим був Анатолій Матвієнко, мене викликали до Міністерства культури і сказали: «Матвієнко хоче створити кримський сувенір». Я відповів: «Будь ласка, є керамічні тарілки, можна зобразити кримську специфіку через орнаментальний мотив букета».– «Ідея гарна. Але там повинен бути головний елемент – український». Я кажу: «А Крим не Україна? І що таке український орнамент? На Полтавщині – свій український орнамент, на Київщині – свій, на Львівщині – свій, на Гуцульщині – свій. А «взагалі» українського орнаменту, про який можна сказати, що він головний, нема. У кожної області України є своє обличчя, й у Криму є своє лице. Крим – це частина України, наша кримськотатарська культура – частина української культури. Яка тут може бути інакша політика?». Знову наполягають: «Є ваш кримськотатарський орнамент, а наш український – головний, над вами». Ось яка нісенітниця.
Коли ми жили в Середній Азії, наші роботи потрапляли в усі музеї Радянського Союзу – від Бреста до Владивостока. В Україні – незрозуміла ситуація: у жодному київському музеї немає жодного твору кримсько-татарського художника. Ми, як прокажені. Нам кажуть: «Є музеї в Криму, ось там і розміщуйте, там ваша «єпархія». Отож навіть якщо татарин і тричі геніальний, його твори опиняться перед «шлагбаумом».
У наших лавах є майстер-ювелір з діда-прадіда Айдер Асанов, його доля – це доля нашого мистецтва. У дванадцятирічному віці він був депортований, ювелірної справи навчався в майстерні свого батька, нині створює фантастично красиві шедеври в техніці філіграні. П'ятдесят років у Середній Азії його мистецтво нікому не було потрібно, він повернувся до Криму, десять років він знову нікому був не потрібен, поневірявся по селах, працював музикантом, різником, будь-ким. На турецькі гроші йому купили будинок, майстерню в Бахчисараї, щоб він міг працювати, як ювелір. Відтоді його мистецтво утвердилося, розквітло. Тепер воно потрібно всім, усіх цікавить. Асанов створив школу, має численних учнів. Його вихованці навчаються у Львівській академії мистецтв, у кримських ВНЗ. Але зверніть увагу: наше мистецтво підтримують американські і турецькі гроші. А куди йдуть українські гривні, асигновані на культуру? Ось питання. Недавно майстер Асанов відзначив вісімдесятилітній ювілей, він вражає своїм мистецтвом, у нього чимало персональних виставок. Якби він був українцем, росіянином чи євреєм, то став би не тільки народним художником, а й Героєм України. Якби в Росії жив, давно був би увінчаний заслуженою славою. Але Україні ми, мабуть, з офіційної точки зору не потрібні, татар ніби нема для офіційних структур, нас сприймають, очевидно, як більмо в оці. Тому ми без них робимо свою велику справу, і з мінімальними витратами.
Чиновники гордо проголошують, що в Криму 150 народів, 150 культур. Я відповідаю: «Якщо хтось багатий дасть мільйон доларів будь-якій народності, яка тут живе, то, незважаючи на це, вона без ґрунту-основи, яка є в нас, не зробить навіть і відсотка з того, що ми робимо без допомоги державних структур, тому що в нас є багатюща унікальна культурна основа, створена в процесі тисячолітньої історії проживання корінного народу на півострові. До речі, у Києві живуть представники, напевно, 200 народів, а може, й більше, водночас Музей народного мистецтва в Лаврі експонує мистецтво корінного народу України – українців, і це справедливо. Адже в кожного з представників 200 народів є своя метрополія зі своїми музеями. А в нас у Криму – як у задзеркаллі. Якщо це етнографічний музей, то в нього намагаються впихнути культурні надбання 150 народів. І якщо в Криму не знайдуть артефактів якогось народу, то, будьте впевнені, їх привезуть з будь-якого куточка планети.
– А чи відчувають татари тиск Росії?
– Ми відчуваємо тиск певних сил у Криму, які стравлюють усіх між собою і зацікавлені в тому, щоб підпалити ґніт і збурити міжнаціональну ситуацію.
– Хто цей ґніт підпалює?
– На мій погляд, представники третьої нації. Я не знаю, чи вартує цієї делікатної теми торкатися? Ми знаємо їх, наприклад, серед них нардеп Леонід Грач. Він комуніст, який ратує за православ'я, послухаєш його промови по радіо – він затятий слов'янофіл, хоча по національності єврей. Як це сполучається в одній особі – незбагненно. З одного боку, комуністи знищували церкви, тепер він майже православний, він за слов'янське братерство, тобто всі неслов'яни – геть. Комуністи раніше завжди керувалися інтернаціональним обов’язком: або когось голубити, або когось убивати, тепер вже інтернаціоналізму нема, є слов'янське братерство. (Цікаво, як до цього братерства ставляться слов'яни-поляки, які добре пам'ятають про Катинь, чи слов'яни-болгари, які вступили до НАТО?). До речі, головний комуніст Криму живе в палаці, як олігарх. Дивна гримуча суміш. У центрі Сімферополя Грач поставив пам'ятник жертвам ОУН УПА в Західній Україні. А де ж пам'ятник жертвам кримського голодомору 1921 року, коли загинуло близько 100 000 осіб, де пам'ятник сотням тисяч кримчан, жертвам червоного терору?
Газета «Кримська правда», якою правлять представники „третьої сили”, друкує чорні татарофобські статті і ніхто нікого не саджає у в'язницю, ніхто нікого не зупиняє за розпалювання національної ворожнечі. Спробуйте сьогодні покритикувати хоча б трішки євреїв, так видання відразу оштрафують чи закриють. А в Криму дозволено ображати за національною ознакою. Чотири татарських цвинтарі зруйнували, потім – одне християнське, міліція нікого знайти не може.
– Чи не хоче…
– Незабаром і за живих візьмуться, коли над мертвими поглумилися. Хтось же зацікавлений у цих безчинствах.
Днями в тролейбусі чув промову агітатора-татарофоба. Похилого віку жінка висловлювала типовий набір фраз, що створює образ ворога – татарина, мовляв, татари, нічого, крім вирощування цибулі, не вміють, усе скрізь захопили, зрадники. Навіть цитату з Біблії навела, нібито там написано, що малі народи треба знищувати. Дуже це все нагадує „Майн кампф” Гітлера. Адже фашистська ідеологія побудована на приниженні одних народів і звеличуванні інших. Євреї, цигани, слов'яни вважалися недолюдьми, винуватими у всіх лихах, з ними не потрібно церемонитися. Нині в Криму цілком офіційно сповідається і відкрито пропагується фашистська ідеологія, тільки на відміну від гітлерівської змінено ролі. Політики призначають сьогодні нових надлюдей і недолюдей, з якими, очевидно, не збираються в найближчому майбутньому, як колись Адольф, церемонитися.
– Ви маєте на увазі тих, в кому грають імперсько-радянські замашки і настрої?
– Я гадаю, це просто інструмент – імперські думки в головах людей. Певні сили їх використовують як важіль, яким можна керувати відповідною масою людей у своїх інтересах. Накачують цими імперськими замашками недосвідчених людей. Я не думаю, що про це треба писати, давайте краще про мистецтво говорити, не треба про політику, нехай політики самі між собою розбираються, це окрема тема, кожна нація несе в собі кращих і гірших представників.
Наприклад, проросійське, здавалося б, місто Севастополь виявило найуважніше ставлення до нашої виставки, було найчисленніше відвідування, напевно, це пов'язано з тим, що культурний рівень цього міста досить високий.
У нашій творчій групі багато росіян, українських жінок, які залюбки займаються татарським мистецтвом, ми не поділяємо людей за національністю, ми об'єднані любов'ю до культури, до мистецтва. Якщо ви візьмете наш прес-реліз, то по прізвищах побачите, скільки в нас представників різних національностей.
Наше творче об'єднання «Чатир-Даг» органічно розвивається, зростає, ми є громадською організацією, у нас немає бухгалтерії, якихось посад. Ми абсолютно неформальна структура, це дає нам можливість не марнувати час на бюрократію, не залежати від державних структур і не просити в них нічого, бо для того, щоб одержати копійку, треба на гривню набігатися. Це абсурд. Можновладці, які повинні відновлювати культуру, часто займаються чимось зовсім іншим, напевно, як і всюди в Україні, здебільшого своїми кишеньковими інтересами. А ми кажемо: «Тільки не заважайте». Самі знаходимо спонсорів. Слава Аллаху, є в нас друзі, порядні люди різних національностей, українці, євреї, росіяни і татари, які допомогли нам видати каталог, покривають транспортні витрати, адже ми влаштовуємо по шість виставок на рік, це, до речі, величезна праця – знайомити людей з нашою культурою.
Виставка в столичному Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків для нас нині – вища сходинка, тому що це дуже авторитетний, солідний музей, у якому працює колектив найвищої кваліфікації. Перед цим ми експонували роботи в Сімферополі й Одесі, але я, не бажаючи нікого скривдити, розумію: у Музеї імені Ханенків і рівень публіки інакший, і рівень відвідуваності інакший, і рівень сприйняття інакший.
Наша спільна мета – накрити Україну захисним духовним «ковпаком». Дай Боже, це коли-небудь відбудеться.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Київ, слава Богу, не обділений мистецькими подіями. Деякі з них вирізняються надзвичайною значущістю. Приміром, нещодавно в одній точці зійшлися кілька видатних «факторів»: у неперевершеному Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків влаштовано дивовижну виставку «Кримський стиль», ініціатором якої є знаний кримськотатарський художник Мамут Чурлу. 
