Поет Тарас Федюк зробив блискучу кар'єру з погляду обивателя. Провінціал із невеликого містечка Ананьїв на Одещині, він став столичною «штучкою», здобув власну квартиру на Позняках. Президент Асоціації українських письменників. Лауреат Шевченківської премії.
Головний редактор авторитетного літературно-художнього та громадсько-політичного журналу «Сучасність». Всеукраїнський рейтинг «Книжка року» визнав його «Трансністрію» кращою поетичною збіркою 2007 року. Міжнародний фестиваль поезії «Київські лаври» назвав Тараса Федюка кращим поетом України, засвідчивши це премією. Отакої!
Куди ще вище? Та все це, як бачимо, зовсім не обивательські речі. Бо йдеться про поезію! За зовнішніми ознаками успіху стоїть лише один важіль – талант. І праця. Тарас Федюк – поет від Бога.
Увібравши досвід найкращих світових поетів усіх часів і народів, він є за складом крові віршів суто український, а за психологією – дитиною нашого часу. Як версифікатор Федюк не поступається найкращим майстрам, скажімо, першої половини ХХст., але його почування і мислення пронизані повітрям комп'ютерно-космічних досягнень, інформаційного шаленства, політичного хаосу – не в сенсі «заморочок»-символів, просто небезпечна сучасність розчинена в оголеній душі поета, яка здатна себе виявляти феєрично своєрідно і гармонізувати дійсність. Поль Верлен чи Борис Нечерда ніколи б не змогли написати так, як Тарас Федюк, а от він при бажанні зміг би написати як вони, бо має «козир»: відчуває-знає дещо таке, чого не відають його попередники. Та Федюк, звісно, надто самобутній, щоб писати під когось. Мені вельми подобається, як про нього написала поетка Наталя Бельченко: «Той, хто цінує в поезії насамперед образність і почуття, не засмічене фальшивим пафосом, так просто не захоче розстатися з Федюком.
Справжня лірика зазвичай обводить читача навколо пальця істини й вказує йому більш-менш точне місце, де він перебуває. І не вимагає йти вперед (до світлого майбутнього і т. п.). Тому завжди можна повернутися до віршів нового врожаю і налити собі ще».
Тарас Федюк – це філософічність, меланхолійність, що переливається в трагічність, це лікувальні пілюлі вражаючої правди, заточені в образи та нестандартні метафори, котрі незбагненно світяться, мов росинки чи зірки.
До Тараса Федюка я звернувся його власними віршами. Зрозуміло, що не просив їх прокоментувати (бо поезію коментувати – невдячна справа), просто поетові рядки асоціативно викликають запитання.
Про підсумки, АУП і журнал “Сучасність”
“АУП стала рушійною силою роздержавлення української літератури”
Пізній вечір. Затіяна гра у слова. Білий аркуш біліє біліш, ніж спочатку. Рідна мова жива! Рідна мова жива! А мовчання вирізьблює мовчки печатку.
– Пане, Тарасе, цей поетичний фрагмент викликав асоціативно таке запитання. Чому Ви стали україномовним поетом? Адже Одещина вважається російськомовним регіоном, а в родині Ви мали суцільну альтернативу: ваша мама викладала російську мову, а батько – українську.
– Насправді тут все дуже просто. Мама – українка, так само як і тато, тільки він закінчив українську філологію, мама – російську. Російську, бо мій дід, мамин батько, був таким собі совєцьким чиновником, заступником голови райвиконкому до і після війни, тобто місцевим начальником, а у функціонерів вважалось модним та й безпечним, зрештою, навчати своїх дітей російською мовою.
Але в нашій родині завжди розмовляли українською мовою, і бабуся, і мама, і тато, і той же дід, тому, власне, не було альтернативи, це по-перше. По-друге, я народився в тій частині Одещини, яка є переважно українською, україномовною, це північ області, практично південне Поділля, місто Ананьїв набагато ближче до Вінницької області, ніж до Одеси, до якої майже двісті кілометрів. Ця зона ще досі існує, тобто на північ через сто кілометрів від Одеси починається переважно україномовна територія. До речі, Ананьївський район дуже цікавий: там п'ять сіл були суцільно молдавськими, люди розмовляли молдавською мовою, були молдавські школи, це такий відгомін Трансністрії, так заселялася ця територія. Сусіднє місто Балта колись навіть було короткий час столицею Молдавії.
Цікаво, що мама працювала в українській школі (в ній я вчився), викладаючи російську мову, а батько в російській школі викладав українську. Українська школа була в приміщенні колишньої чоловічої гімназії (Ананьїв колись був великим повітовим містом, мав чоловічу і жіночу гімназії, дворянські збори, потужне земство), в ній навчалось близько тисячі дітей, в російській школі – приблизно п'ятсот. Її відвідували переважно діти військовослужбовців, адже в містечку дислокувалось кілька військових частин, які обслуговували ракетні позиції: на станції Жеребкове в п'ятнадцяти кілометрах, базувались знамениті ракети SS4, SS5. Радіостанція “Голос Америки” називало це село ядерним оплотом Радянського Союзу на півдні. В російську школу віддавав дітей і дехто із корінних мешканців (особливо з сільських передмість), бо вважалось що то панська школа. Мені це запам'яталось, бабки казали: “Ми свою дитину віддамо в панську школу ”.
Не знаю, що тепер в тих краях відбувається, бо тільки раз на рік їжджу туди, та й то лише на цвинтар. В Ананьєві майже не залишилось знайомих, з якими хотілось би зустрічатися. Гадаю, що ця територія і досі залишається україномовною.
Час наступає. Весела пора. Підсумки б'ються. І многі печалі. Карти відкрито. Скінчилася гра. Вогник по свічці стікає помалу.
– Отже, пане Тарасе, які підсумки «б'ються» в голові?
– Річ у тім, що підсумки «б'ються» увесь час. Без кінця перманентно щось підсумовую. Рух уперед неможливий без осмислення того, що зробив, створив чи натворив, і тільки визначивши своє ставлення до цього, можна рухатися вперед.
Є певні етапи, які осягаєш із відстані. В мене їх було кілька, вони пов'язані з біографічними і творчими метаморфозами. Закінчив в Одесі університет, виїхав з міста, повернувся, жив в Одесі тривалий час, з десять років тому приїхав до Києва. Причина – організаційна: мене обрали президентом Асоціації українських письменників, тож подався до столиці на роботу, власне, на два роки. Винаймав квартиру, працював із однодумцями – багато, весело; всі молодшими були, ще живими: Юрій Покальчук, Ігор Римарук, Василь Кожелянко... До того ж Київ мені завжди подобався, тут я «обріс» справами вже і поза асоціацією, з'явились пропозиції оплачуваної роботи, тому що АУП – це громадська робота, вона ніколи не оплачувалась.
– Щодо очолюваної Вами Асоціації українських письменників задам аж три питання в одному. Скільки АУП нараховує членів? Яким є Ваше ставлення до одночасного членства в інших письменницьких спілках і ваше ставлення до Національної спілки письменників України?
– Ми якраз перереєстровуємо членів нашої організації, відбувається процес, так би мовити, повторного зголошення. Чимало людей, які були покликані до нашої організації ось уже тринадцять років тому, не озиваються, не проявляються, отже провадиться перереєстрація з метою виявлення письменників, які підтвердять своє членство в Асоціації. До тих, хто з якихось причин відійшли чи планують це здійснити, ми завжди дуже спокійно ставимося, розуміємо, що і прихід в Асоціацію, і вихід – справа абсолютно добровільна. З огляду на це можу назвати ймовірну цифру дійсних членів АУП – приблизно двісті письменників. Після реєстрації ця цифра буде, звісно, відома точно.
Свого часу АУП утворилась не тільки на альтернативному баченні Національної спілки письменників України, а й, передусім, на альтернативному баченні самої літератури і літературного процесу. Після з'їзду Спілки в 1996 році відбувся вихід з неї кількох письменників (сімох-вісьмох) і сталося утворення АУП. Перед тим була досить тривала дискусія Юрія Мушкетика і Володимира Моринця щодо художнього методу (можливо, я ситуацію трошки спрощую). Мушкетик стверджував, що єдино правильний метод – реалістичний, а Моринець обстоював велику кількість всіляких художніх методів (зокрема, модерн і постмодерн), літературних течій, напрямків тощо. Власне, з цієї дискусії, а потім з певних організаційних питань почалося виброджування нової організації. Відповідні сили вирішили на третій термін супроти статуту обрати головою НСПУ Юрія Михайловича Мушкетика. Нині подібне в нашому українському житті і політикумі відбувається узвичаєно, а тоді нас це дуже стривожило, і власне такі організаційно-творчі питання стали приводом для виходу зі Спілки.
АУП вдалося, вважаю, здійснити дещо суттєве. Привести нові імена в літературу, серйозно посприяти запуску того сегменту, який тепер називається українським книговиданням (на жаль, український книжковий ринок досі занедбаний і не розвинутий, але сподіваємося, буде розширятися). Було проведено чимало презентацій, заходів, фестивалів. Дехто, зачерпнувши трошки піару попервах, відійшов від роботи АУП. Дуже часто (я це називаю спілчанським синдромом) люди приходять в Асоціацію і чекають, що їм хтось щось зробить: видасть книжку, дасть грошей, відправить в закордонне відрядження, влаштує презентацію тощо. А АУП на відміну від НСПУ, повторю, не має ніякого державного фінансування, все ми робимо на ентузіазмі і спонсорських коштах, знайдених окремим персоналіями.
Щодо подвійного членства. На першому установчому з'їзді я виступав дуже різко проти цього. Але покійна Соломія Павличко і ще кілька людей сказали, що це обмеження прав, що це не демократично, у всьому світі можна бути в багатьох творчих спілках. Однак я ще тоді розумів, що весь світ – не Україна, а Україна – не весь світ, тому порівнювати Шевченківський комітет з Нобелевським, а західноєвропейські творчі спілки з нашими не випадає. Згодом двочленство, звісно, дискретувало себе, тому що деякі люди, коли “пахне” чимось корисно-цікавим, біжать то до НСПУ, то до нас. Мені здавалося, що для чистоти творчого осередку все-таки варто було зосередитися на роботі в одній організації. Але мене не підтримали, і досі це двочленство, вважаю, негативно відбивається на роботі АУП, хоча перебіжчики по суті не працюють ні там, ні тут.
Найважливіше полягає в тому, що Асоціація українських письменників своєю з'явою, своїм існуванням зробило дуже велику справу. Раніше письменником вважався тільки той, хто був членом НСПУ. АУП довела уже очевидну, але ще не сприйняту соціумом істину, що незалежно від членства в якійсь організації, письменник або є, або його нема. Роздержавлення літератури, як тоді ще це явище назвав Микола Рябчук, відбулося дуже помітно, явно і яскраво. І тепер не важливо, що, скажімо, АУПівці Сергій Жадан чи Андрій Бондар ніколи не був членами НСПУ, але вони відомі письменники. І можна назвати багато письменників, які від початку не були членами Спілки і не хочуть в неї вступати
Щодо НСПУ як організації мені не випадає говорити щось добре чи погане. Зрозуміло, що ставлення до неї у мене критичне, оскільки я з неї вийшов. В багатьох інтерв'ю я колись пояснював, чому це відбулося. Нині з преси ми знаємо, що Спілка весь час перебуває в ореолі якихось перманентних майнових і кадрових скандалів тощо. Те, що сталося з нею, прикро бачити. Звісно, середнє покоління, яке відійшло від Спілки, могло би їй прислужитися, і ми могли б мати одну організацію, якби стосунки всередині були не совєцькими, а ліберальними, коли б були дискусії, висловлювались різні точки зору, і найголовніше, коли б люди чули і підтримували одне одного.
Насамкінець хочу сказати, і про це я говорив вже давно, що час таких великих творчих об'єднань справді спливає-минає, уже є інші європейські схеми, структури співіснування: письменник – літагент – видавець – читач-книгарня. І у нас вибудовується нова структура, не знаю на щастя чи на біду, за європейськими лекалами. При тому інтерес до серйозної літератури дуже відчутно падає. Натомість приходить масова полегшена література, вона користується більшим попитом. Це відбувається у всьому світі, а мені невимовно прикро і жаль констатувати, що з поезією, яку я маю честь представляти, відбувається найгірший спад і занепад. Ми йдемо до того, що у нас як в Європі поезією будуть цікавитися два-три десятки професорів-філологів різних університетів, ну і ще два-три десятки продвинутих студентів. Але що зробиш, культура, суспільство, мораль занепадають. Все вказує на те, що цивілізація йде до саме такого “розв'язання”, глобального і радикального.
“Ми хочемо зробити найкращий український журнал”
– Наскільки мені відомо, Ви очолили журнал «Сучасність» за складних для нього обставин.
– Проте спільними зусиллями увійшли у графік. Маю заступником гарного поета і фахового журналіста Павла Вольвача, заввідділом літератури – відомий письменник Олесь Ільченко і заввідділом публіцистики, звісно, публіцист Олександр Маслак. Власне, вчотирьох робимо зміст журналу. Є ще певні проблеми, але якщо всі в купі (редакція, дирекція і наші засновники) виконуватимемо свої зобов'язання чітко, своєчасно, то журнал поставимо на ноги.
Вирішальна роль в реанімації «Сучасності» належить голові Громадського руху «За Україну» В'ячеславові Кириленку, це він урятував журнал, коли той був знекровлений, знесилений. Очолюваний ним Фонд молодіжних демократичних ініціатив та Інститут національної пам'яті під керівництвом Ігоря Юхновського, який теж усіляко підтримує часопис, є співзасновниками видання.
Нас небагато, але хочемо втілювати амбітні плани, робити найкращий український літературно-художній та громадсько-політичний журнал. Безперечно, має минути певний час, ця робота потребує згуртування кращих авторів – письменників, публіцистів, критиків, усіх-усіх.
– Із Вашим приходом журнал набув якихось нових рис? Як визначаєте його генеральний напрям?
– До мене були певні експерименти, вважаю їх не надто вдалими, ми повернули журнал до формату, який відстояний роками, був за часів редакторства Івана Дзюби, Ігоря Римарука – кращого періоду «Сучасності» (до речі, часопис створено 1961 року). Напевно, це себе виправдовує, бо чуємо хороші відгуки. Наш читач прогресивний, модерний і водночас дещо консервативний, отже, хоче читати нову літературу і глибоку аналітичну публіцистику, яка не відгукується на злобу дня (мовляв, бешкетує «свинячий грип»), а порушує векторні проблеми України: НАТО, Євросоюз, євроспільнота, Азія–Європа, місце України у світі, тобто глобальні питання, які нині вирішити, можливо, важко, але їх треба аналізувати, доносити людям і давати їм можливість вибору. Сподіваємося, що повернемо і свого читача, наростимо і збільшимо його кількість переважно в Україні. Нині в діаспорі поменшало передплатників, українці, котрі знають мову, відходять, а їхні діти, онуки часто не знають рідної мови, та й паузи, коли журнал не виходив, не сприяли передплаті, тому зосереджуватимемось на материковій Україні. Проблеми діаспори нас цікавлять, ми їх висвітлюватимемо, але більше акцентуватимемо увагу на проблемах України. Результат наших зусиль побачимо за рік-два, бо це ж не пиріжки пекти!
Про дорогу, кохання і друзів
“Загибель мови – це фактично загибель нації”
Тож прощай. На залізницю! Через парк глухий і дивний, Щоби ще хоч раз поглянуть, Як верба чорнозем п'є, Як стоїть Тарас Шевченко, Мов навіки заблудився, А спитати про дорогу – Так хіба дорога є?!
– З огляду на сьогодення, на те, що відбувається в країні, виникає запитання: «Так хіба дорога є?!» Особливо для поета – людини без шкіри...
– Шкіра трохи наросла за життя, бо інакше не вижити.
– Тож є дорога у людей, у країни?
– Звичайно, такий сумнів, таке запитання весь час стоїть. У розпачливих роздумах перебувають всі українці. Іноді здається, що за вісімсот років рабства України націю знищили. Це як дерево. Відрубали одну гілку, воно росте, другу, третю відрубали – росте, та ось відрубують стрижневу гілку, і дерево починає гинути, залишається тільки те, що росте з коріння, якісь слабкі пагони, і чи перетворяться вони на дерево, невідомо. Отаке в мене відчуття стосовно рідної нації. Це попри те, що нині ніби є свобода, можливий рух уперед, ніби Україна отримала можливість ставати (це теж нав'язло в зубах) українською, однак дізнаюсь, що, за соціологічними дослідженнями, кількість родин, які розмовляють російською мовою, збільшилась на два з половиною відсотка...
– Тобто процес русифікації триває?
– Виявляється, він навіть не спинився. Можливо, трошки пригальмував. А ми розуміємо, що загибель мови – це фактично загибель нації.
У країні чимало важких проблем, дивишся на все, що робиться, і замислюєшся: невже ми такі невмілі й невдалі, що єдині в Європі за тисячу років не спромоглися створити своєї держави? Чи це така наша доля? Ніби цю землю хтось в карти програв, бо весь час на ній кров, трагедії, народ ніяк не може скинути то одних, то других, то третіх загарбників. Гірко було почути, що нас намагаються підвести під політичну формулу: «Країна, що не відбулася». На цьому починають наполягати в Росії, відповідні технології впроваджують. Країни з подібним статусом є в Африці, тепер Москва намагається його до України приліпити: «Ось дивіться, що в них робиться, ні на що не здатні, всім винні, всім заборгували!». Хоча, зрозуміло, в Росії крадуть не менш ніж у нас, ситуація у них ненабагато краща, просто є більше чого красти. Територія велика.
Та ніхто з наших політиків і людей при владі не думає про перспективу, намагаються використати щастя, яке впало на голову, у вигляді портфеля міністра, щоб гарячково вирішити свої власні зиски і проблеми родичів.
Під час війни німці вивозили чорнозем, корів, зерно.... Та як не дивно, можновладні-українці теж поводяться, як окупанти; це, може, найтрагічніше, що вони не відчувають Україну як свою Батьківщину, місце, де житимуть їхні діти, онуки. У них менталітет загарбників: прийшли, пограбували, побудували вілли за кордоном. Їхні діти й родичі – вже там, і вони там опиняться. Щоправда, тішить, що за деякий час будуть там, де всі ми будемо.
Як далі? Далі як? По колу все, по колу... Нудний калейдоскоп Продмагів і боргів... ...Тут є один трамвай, Який виходить в поле, Тут є один лиман І хвилі кураїв.
– Тож в яке поле виходить Ваш трамвай, які лимани тепер бачите?
– Здебільшого бачу внутрішнім зором або коли їду до рідної Одеси. За кордоном мені нудно.
«Залізна завіса» ніби впала, а насправді – ні. Творчі українці поки не мають нормальних контактів із колегами за кордоном, ми не знаємо одне одного. А процес повинен бути нормальним, регулярним, щоб я міг вільно поїхати, скажімо, до Парижа і потрапити у коло знайомих журналістів, художників, письменників, а не витріщатися на Ейфелеву вежу. Взагалі всі пам'ятки архітектури насправді по телевізору набагато красивіші, ніж з вікна туристичного автобуса. Для мене найголовніше – поспілкуватися, посперечатися, домовитися про якісь спільні проекти. Відсутність цього – відлуння «залізної завіси» плюс наше незнання мов, що склалося історично. В ті часи, коли молодим вивчав англійську мову в школі чи університеті, добре знав, що нікуди мене не випустять, та й кому ми там такі зашорені потрібні! В капіталістичних країнах радянським людям дозволялось перебувати тільки групою у супроводі двох-трьох перекладачів із КДБ, які не давали ні з ким спілкуватись і перекладали те, що дозволено. Отже, англійська мова була функціонально не потрібна, тому її погано вчили. Такий з минулого тягнеться комплекс неповноцінності. Має збігти час, щоб Україна могла інтегруватись усіма складовими у світовий простір, тоді ми нормально житимемо.
Візьмімо феномен латиноамериканського магічного роману. Його творці увібрали всі ці свої колумбійські, перуанські, венесуельські, аргентинські, бразильські, чилійські проблеми, етнічний смак життя, але ж вони вчилися в Сорбоннах, Кембриджах, Оксвордах, Парижах, Лондонах, Цюріхах, мають там добрі контакти з видавцями, письменниками, можуть безпосередньо пропонувати рукописи. Маючи світову культуру і освіченість, вони на платформі національного творять свої шедеври, які цікаві світові. Коли, скажімо, читаєш роман перуанця Маріо Варгаса Льоси «Літума в Андах» про сержанта, який живе на гірському кордоні, спочатку зацікавлює колорит, а потім проблеми самотності людини, її відірваності від життя, причому це виведено на рівень загальнолюдських проблем. І українці могли б запропонувати Європі, світові чимало цікавого, це коли на етнічній платформі вибудований світовий контекст, зображено загальнолюдське. Гадаю, що в української літератури все попереду, нині відбувається неспішний рух ідей, творів, письменників.
З яких ще причин я не їжджу останнім часом за кордон? Тому що мені огидно: не хочу стояти в черзі під посольствами, переплачувати за візи, спілкуватися з пихатими євросоюзівськими чиновниками, мати справу зі спекулянтами, які тиняються під цими установами. Маю свою людську гідність. Чого я повинен принижено тицяти свій паспорт і щось у когось просити, і боятися, що мене викреслять? Та пішли вони всі разом! Мені, в принципі, й в Україні добре.
Ставлення до нас, українців, як до другосортних жебраків, незаконне, тому що, може, в економічному сенсі в цьому є якась правда, мовляв, вони там захланні, у них керівництво злочинне, краде, народ бідний, але це ніяк не стосується творчості, тому що творчість, навпаки, в таких неблагополучних країнах розцвітає. На ситому Заході поезія вмерла давно, у мене в одному віршику провокативно, звісно, стверджується, що в Європі останнім поетом був Аполлінер. Хтось запитав: «А Превер?» Я відповів: «Превер – останніший». – «А Ів Бонфуа?» «А Бонфуа, – сказав я, – це український поет».
Ахматова колись сказала, що в Європі живопис «з'їв» поезію, вона мала на увазі імпресіоністів. Думаю, ці слова частково справедливі, бо поезію «з'їло» ще й сите життя.
Узагалі мистецтво «з'їдається» ситістю, причому не буквальною, фізіологічною, а пересиченістю моральною: заспокоєністю, благодушністю, егоїзмом, жагою задоволень і розваг, коли все в людини є, нічого їй не болить, мало що цікавить. Чого тоді рвати душу? Тому, вважаю, не нам треба до Європи дертися зі своїм мистецтвом. Нехай вже вони до нас!
“Якщо варто про щось писати, то про дві речі – про любов і смерть”
потяг і пальці з гіркою корою у каламутнім вікні як воді ...Боже якою була б ти старою якби зі мною лишилась тоді...
– Поезія – це закоханість в жінку, в світ. Чи пишеться досі лірика кохання?
– Пишеться. Але найстрашніше, що може бути в житті вже не дуже молодої людини, це неадекватність. В мої роки смішно було б писати: “Ах, ох...”. Еротичні пришіптування, припадання, вигуки, екстаз вже виглядатимуть смішно. І є такі поети, які не відчувають цього, тому їхній римований любовний стогін нагадує гумореску.
В моєму віці теж спалахують почуття, закохуєшся, але треба, повторюю, бути адекватним, і тут часто допомагає іронічний погляд на себе і на предмет захоплення.
Напрацьовується певна мудрість, особливо розуміння минущості почуттів. Любов до гроба – це насправді привілей вісімнадцятилітніх, а люди моїх років розуміють, що все кінечне, зокрема і кохання. Натомість з'являються якісь інші, інакші стосунки у людей, які, можливо, за своєю глибиною вищі від шалу пристрастей (хоча вище від них мало чого буває). Тут важливо іноді трішечки над собою підсміятись, що, мовляв, ти вже підтоптаний, а все туди ж... А з іншого боку, сприймай як дарунок долі це щастя, радій.
– Скажіть щодо суму, іноді трагізму у Ваших віршах, і закидів на вашу адресу з цього приводу.
– Тут все просто, я завжди кажу: якщо варто про щось писати, то про дві речі – про любов і смерть. Не завжди прямо, звісно, йдеться про екзистенційні людські стани, які невичерпні. Вся світова поезія про це пише уже шість тисяч років і не може вичерпати, тому що кожна епоха, мить, кожний індивідуальний досвід – відкривають нове.
Коли мені було років три-чотири, я чомусь був переконаний, що після того як люди помирають, їм сняться сни. Запитав про це у мами і вона відповіла, що ні, вмерлим сни не сняться, людини не стає. Це було, можливо, найбільше потрясіння мого життя взагалі, абсолютний шок. З того часу смерть як трагедія стоїть весь час десь недалеко, я відчуваю конечність буття, вона завше відрефлексовується в мені, попри те, що, здавалось би, неможливо уявити собі дві речі: смерть і любов.
Тому що це дуже погранична психологічна ситуація, і, певно, на таких пограничних ситуаціях якраз і живе поезія. У мене дещо загострене відчуття конечності людського буття. Це по-різному сприймається різними людьми, кимсь, можливо, теж гіпертрофовано, загострено, та попри все, життя, йде і тут, головне, себе добре слухати, свої стани, і не брехати, не ховатись, не боятися розкрити свою душу – бути щирим і відвертим. Поезія нещира, закрита нікого ніколи не сколихне і ніхто їй не повірить. Людину очевидно цікавить твоє бачення, твої емоції, твій стані, і ти повинен не боятися розкритися.
– Але іноді в розкриту душу можуть і плюнути.
– Звісно, така небезпека є. І – плюють. Але людина, яка намагається щось створювати: живопис, літературу, музику, повинна ці ризики знати і не боятися їх. Це таке, знаєте, шкідливе виробництво, як скажімо, у металургів: спека, протяги, іскри. У митців – хоч це вже може і банально звучить – оголена душа і будь-якої миті може бути поранена. Тому їм треба давати молоко за шкідливі умови роботи, але вони часто віддають перевагу горілці, і це теж можна зрозуміти. Хоча здавалось би, ну що тут такого: сів, написав віршика, – гуляй, Вася! Але насправді це важка психічно й психологічно праця, суцільне долання опору.
Зеленіє в снігах вагон. І залізна, як лід, дорога. Забувати – нема кого. І згадати – нема для кого.
– Чи змінилося ваше відчуття волі?
– Воля – це дуже неоднозначна субстанція. З одного боку, чим самотніший, тим вільніший, з другого боку – чи потрібна тобі така воля, коли ти тотально сам-один.
Я на самоті почуваюсь дуже комфортно, і в наведених рядках це якимось чином відгукнулось, воля – це коли тебе ніхто не чіпає. Але не чіпає тоді, коли ти не маєш родини, друзів, коли не маєш котів, собак, коли взагалі ізольований від життя, тоді ти насправді вільний. А мені дружина телефонує і каже, що треба те і се, син щось просить, друзям треба допомогти, – я вже не вільний, починаю виконувати (хоча, бува, не хочеться) прохання, купа обов'язків з'являється. Як урівноважити, щоби бути не дуже розсмиканим? Є люди, у котрих дуже багато приятелів: вони на дві мобілки розриваються, якісь зустрічі призначають, вони страшенно невільні, не розпоряджаються собою, у них немає часу зупинитись і замислитися над чимось. А з іншого боку, як це виглядатиме, коли ти – в порожнечі, нікому справді не потрібний (а це ідеальна воля – коли ти нікому не потрібен і тобі ніхто не потрібен). Однак людина – істота соціальна, їй не можна перебувати в повній ізоляції, це перевірено на собі в селі, коли їду на батькову батьківщину – в село Самчики на Хмельниччині. Живу в дідовій хаті, рибу ловлю в Случі. Самота. Красота. А вже за місяць страшенно хочу в місто, щось робити, з кимсь спілкуватись. Отже, ізольованість – добре на певний час. А коли забагато самотності, то вона починає тебе завантажувати, як і перебір спілкувань.
...банальне: про спогади фото і про що хтось там горів і творив там добро... ...а жисть промайнула яскрава така неначе ганчірка по морді бика.
– Це іронічні рядки. Взагалі я за натурою іронічний і самоіронічний, вважаю, що ця властивість обов'язково повинна бути в людині, це дає можливість самого себе опустити на землю, тверезо подивитись на себе з боку. Посміятись над собою, бо ти так само смішний, як і інші. Пригадаймо, як у фільмі “Той самий Мюнхаузен” Янковський-Мюнхаузен казав, що найбільші в світі дурниці робляться саме з серйозним виразом обличчя, і це правда. Відсутність самоіронії і почуття гумору дуже обмежує людину і робить її сміховинною у своїй надутості, пихатості, самовпевненості. Іронічний погляд на життя і на себе часто навіть рятує від якихось глибоких тотальних депресій, тому що ти розумієш: так, кожна людина унікальна, а водночас таких, як ти, – повно. Я пригадую, коли починав писати вірші (певно, сімдесятий рік), надибав в журналі “Дніпро” на чийсь цікавий, іронічний вірш про те, що поезія насправді це казка, пригода, відкриття невідомого, дивосвіт. Напругବ-інтрига накручувалась, накручувалась, і врешті фінал: “Я прийшов у дивну казку, а там таких як я вже повно”. От і виходить, з одного боку, унікальність особистості, з іншого боку, ти повинен розуміти, що є чимало людей, які виконують поетичну, живописну, музичну, будь-яку роботу не гірше за тебе, краще за тебе, інакше ніж ти, і тому переоцінювати себе – це прямий шлях до творчої загибелі. Тільки замилуєшся собою, тільки собі скажеш: “Все, я на вершині”, як тут же починаєш котитися вниз. Немає компромісу, балансу – або ти йдеш вгору, або котишся вниз. Ніхто на вершині довго не стояв, не виходить, треба постійно себе мобілізувати, освоювати нові території, нові знання. Поетова справа – відчувати і думати. Ось цим і намагаюсь займатися.
Маестро в селі. Творча криза. Печальний маестр. Ні сліду. Ні учнів. Ні школи. Спивається школа. Рукопис ворушиш у грубці, як Гоголь Микола, що риску підводить під чорний полтавський реєстр.
– Отже, правда, що “Ні сліду. Ні учнів. Ні школи”?
– Ні, слід є. Останніми роками я іноді бачу в якихось віршах молодих свої ритми, жартую з цього приводу: “Виходить, хороший учитель...”.
Я свого часу теж вчився і в мене були відлуння Бориса Нечерди, Миколи Вінграновського, Федеріко Гарсіа Лорки, Франсуа Війона, – це ті, певно, поети, які впливали свого часу на мене найглибше. А щодо “спивається школа”, це, звісно, жарт.
– Там часом наступає маскульт?
– Так, маскультура в літературі відвойовує своє, в радянські часи у нас взагалі не було такого поняття як масова література. Практично ніхто, крім Ростислава Самбука, не писав детективи, після Михайла Трублаїні, здається, не було пригодницької літератури, також не було жіночого роману, сентиментального “мила”. Багатьох секторів не було. А тепер український маятник гойднувся в бік попси і масової літератури (я не засуджую, все має існувати), але занадто він далеко гойднувся від інтелектуальності, сподіваюсь, трішечки посунеться, і у нас буде все: і серйозна література, і детективно-пригодницька, і жіночий роман тощо.
В радянські часи українська література великою мірою була штучною, не структурованою, масове читання спеціально, я так думаю, прибиралося з українського письменства для того, щоб українською мовою читало вузьке коло обраних, а не весь народ, бо, скажімо, якийсь жіночий роман (сльози, соплі, зойки) уже б читали в метро, в поїздах, по селах, а цього не допускали, тому українська література була серйозна, високочола, виробнича, моралізаторська, тобто така, яку читати мало хто захоче.
Втім, хороших прозаїків завжди було мало, і ніколи не буде багато. Та є цікаві поети, такі як Василь Герасим'юк, молодший за нього Олег Соловей, ще молодші Дмитро Лазуткін, Олег Романенко. Поезія взагалі в Україні традиційно була дещо сильніша прози, хоча тепер вже складно це стверджувати. По-перше, повторю, накотився попсовий вал, по-друге, автори розуміють, що поезія погано продається, вважають її безперспективною в сенсі перекладів, просування на Заході. Якщо жити з прози гіпотетично можна, то жити з поезії навіть гіпотетично не можливо, тому багато поетів переходять на прозу, і я не знаю, як далі все розвиватиметься, дуже б не хотів, щоб у нас була європейська ситуація, коли поезія там цікавить сотню професорів-філологів в різних університетах.
Коли починається цей процес, то поезія переходить в якийсь формальний пошук, вже не треба ніякої рецепції, а треба схвалення заумних словесних вибриків, і поети працюють уже не для читачів, які люблять поезію, а для філологічних професорів. Це дуже ізолює поезію, доводить до стану незрозумілості і непотрібності нікому.
– А чи навідує Вас підступна думка “А займусь я прозою”?
– Ні. Я ще юним зрозумів (це мені добре пояснили мої старші товариші письменники), що проза дуже погано впливає на поезію, і в принципі перехід на прозу, навіть разовий, може знищити поезію в тобі назавжди. Це дуже різні сфери діяльності – проза і поезія, настільки різні як, скажімо, професії космонавта і мисливця в тайзі. Ти перемикаєшся на інші регістри, абсолютно різними «боками» душі створюються проза і поезія, тому більшість тих, хто пішли в прозу, а потім поверталися у поезію, зазнавали фіаско. У нас є чимало таких прикладів: якщо пішов у прозу, то це незворотно. Єдиний випадок вдалого повернення – це Борис Нечерда, який кілька років писав прозу, правда, вона була не дуже серйозна, детективи зедебільшого, це його не пошкодило. А зазвичай: пішли – і не повернулись. Згадаймо, Забужко, Андруховича, Матіос, Процюка. Ірен Роздобудько починала з поезії, я пам'ятаю її збірку “Ангелы на проводах”, вона писала російською мовою хороші, професійні вірші, з відлуннями Ахматової і Цвєтаєвої. Тепер це кіносценарист, український прозаїк, я тішусь її успіхами. Тобто це і не добре і не погано. Просто поети перестали писати вірші.
– А як бути з сентенцією Пушкіна “Лета к суровой прозе клонят”?
– Цей жарт Пушкін колись видав і всі йому повірили. Це, звичайно, міф, який взяли на озброєння ті, хто постарів, розледачів і перестав писати вірші, і став вважати, що може бути прозаїком. Далеко не кожен поет здатен бути прозаїком. Що найсмішніше: чим кращий поет, тим менше у нього шансів. Це, повторюю, різні види діяльності, різні професії.
І - звичка не пити, як дівка у хаті стоїть, і піч колупає, і курить в рукав вишиванки. Із саду нічного до шиї підсвистує віть. І в білій долоні - обвуглений палець циганки.
– Що вам людське не чуже? Ваше ставлення до горілочки й інших слабкостей людських?
– Якщо хочеш жити трошки довше, мусиш відмовлятися від поганих звичок. У мене на початку творчого життя погані звички були всі, крім, можливо, наркотиків. Студентом я пробував коноплю, але вона мені не пішла. А горілку пив і часто без міри. Тож перше від чого довелось відмовитись – від спиртного. Тому що в тих обсягах, які ми замолоду вживали, цей продукт ставав смертельним, багатьох моїх друзів вже немає на цьому світі через те. І переді мною під сороківку постав вибір: або ти не п'єш і щось робиш далі, або жлуктиш і тобі дорога – під паркан.
В лютому цього року кинув палити. А курив 39 років, думав, що ніколи не вдасться. І чого вже точно не сподівався – це тієї легкості з якою вдалося.
Мій тато (він рано помер, хворів, повернувшись з війни) мене вчив, я це дуже запам'ятав: “Людина може з собою зробити все, що захоче”. Справді, життя можна змінити, однак треба дуже добре себе послухати себе і з'ясувати, чи потрібно це тобі. Особливо обережними мають бути люди, причетні до мистецтва, тому що ні в якому разі не можна тупо перти проти себе, наступати на горло власній пісні і таке інше. Це – погибель. Я розумію, що в ідеалі стовідсотково не вдасться робити те, що любиш, але треба максимально намагатися робити те, що хочеш і максимально намагатись не робити того, чого не хочеш.
Отже, секрет дуже простий – слухати себе. Щоб не втратити даденого. Очевидно талант не дається людині назавжди. Бог дає поносити і – дивиться, як ти ним розпоряджаєшся. Якщо поводиш себе гідно, працюєш, розвиваєшся, то Він тобі його залишає. А якщо бачить, що ти пішов неправедними манівцями, то забирає. І це найстрашніше, бо одночасно з талантом забирає розум і самооцінку, і ти, безталанний, не здатен оцінити, що пишеш повну фігню. І виглядаєш смішним. Бог карає жорстоко хоча і справедливо.
При тому обов'язково хочу зазначити, що я дуже толерантно ставлюсь до «слабкостей» інших, бо і сам…
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
