Для побуту кожної людини характерним є дотримання тих чи інших поглядів, моралі, звичаєвості. Життя ж суспільного загалу на рівні регіональному формується під впливом основних, базових цінностей. На превеликий жаль, нині, як в Україні, так і на території пострадянського простору, ми маємо конфлікт інтересів тих інституцій, які покликані формувати і пропагувати цінності для людини. Мова далі піде про релігію і конфесіоналізм, як чинники суспільного життя.
Тож, визначимося у поняттях. Конфесія – латинське слово й означає воно «віросповідання». Це поняття стосується більше галузі законодавчої практики життя суспільства. Складно визначити, у який саме час з’явилася потреба формалізації конфесійної приналежності особи. Очевидно, це сталося ще у часи сивої давнини, ймовірно, за панування римського права, коли у релігійної громади визначилися й окреслились майнові, земні інтереси а також виникла потреба документальної фіксації майнових правовідносин численних релігійних громад, що різнилися за основними елементами практики віри.
Релігія, у свою чергу, – це явище людської свідомості, що поєднує її із особистісною потойбічною реальністю і, відповідно, характеризується суб’єктивністю оцінок на рівні життя окремої людини. Особистісне релігійне одкровення також має суб’єктивний характер. Однак, виключенням є той випадок, коли останнє пропагує універсальні загальнолюдські цінності у їх вищому, ідеальному вимірі, що стає причиною об’єктивного схвалення і сповідання таких поглядів широким суспільним загалом.
У суб’єктивному релігійному світогляді особливе місце займає ірраціональне явлення надприродних явищ. Зокрема, це стосується різноманітних численних чудес нашого часу щодо християнської святині. Це стосується також і авторитетної особи самого Іісуса Христа, який підтверджував слова щодо власного божественного походження шляхом звершення чудес. Слід особливо зазначити, Христове вчення не зосереджувалося на питаннях тогочасної єврейської конфесійності, це було виключно релігійне явище. Що ж постало першим – релігія чи конфесія? Безперечно, це - релігійність. Біблія оповідає про перших людей, які зустрічалися із Богом і вели бесіду із ним у райській прохолоді Едему. Єгипетські, зороастрійські, вавилонські культи численних божеств, яких християни згодом називали «демонами», також вказують нам на існування, хоч і спотвореного, з позицій ортодоксії, але релігійного виміру буття наших пращурів.
Перебуваючи в Афінах із проповіддю у першому столітті від Різдва Христового, апостол Павел також, знаходячись в Ареопазі, зауважував: «Мужі афінські! Із усього я бачу, що ви дуже побожні. Бо проходячи й оглядаючи святощі ваші (тобто, численні релігійні культи – прим. автора), я знайшов також жертовника, що на ньому написано: «Незнаному Богові». Ось Того, Кого навмання ви шануєте, Того я проповідую вам» (Діян. 17: 22-23). Тобто, вже у ті часи існував певний релігійний плюралізм, значна кількість позицій щодо вшанування того чи іншого божества у великій Римській імперії. Варто нагадати, що християнська релігія не визнавалася римською державою законною. Адже тільки підкорені народи мали право на збереження своїх традиційних вірувань, тоді як християнство з’явилося зовсім недавно, вже після падіння Іудеї, як вважали римляни - у якості іудейської секти. Себто, воно було за межами традиційного конфесійного виміру, хоча існувало у якості релігійного вчення.
Звичайно ж, Христос говорив про те, що Він прийшов не зруйнувати закон, згідно якого жили іудеї, а виконати його. Крім того, Він приносить нове одкровення Бога-Єгови, Який відкрився з приходом Іісуса, як Отець, перша особа Святої Трійці. Пізніше апостоли поширили вчення про синівство Іісуса Богові, у якості Другої особи Святої Трійці й, відповідно, - про Святого Духа, який приходить у якості Утішителя після Вознесіння Спасителя.
Однак, римські законники не вдавалися у такі подробиці релігійного одкровення, й оскільки християни відмовлялися приносити жертву головному офіційному божеству римлян – імператору, вони ставали за межами закону. Їхня конфесійна приналежність, згідно нашого розуміння справи, не могла бути ідентифікована у законний спосіб.
Християнство утверджувалося у якості панівної релігії у свідомості язичників у контексті культурно- і традиційно- формуючої сили саме завдяки моральній стійкості його релігійних послідовників. Останні від початку мали на рівні законодавчої і виконавчої влади маргінальний конфесійний статус. Погляди віруючих у Христа не зрощувалися із політичною ідеологією, по-перше, бо остання була релігійно-ворожою (вшановували ідолів) християнству. По-друге, самі християни очікували Другого пришестя Спасителя і настання нового, оновленого потойбічного світу, спланованого згідно божественного устрою. Себто, вони не зосереджувалися на питаннях суспільно-політичних, тимчасових і малозначущих у вимірі релігійного віровчення.
Релігійне одкровення здатне пропагуватися широкому загалу під впливом мінливих форм обряду (у тім числі, проповіді), як релігійного чинника. З іншого боку, поняття конфесіоналізм, має не тільки релігійне забарвлення, але й суспільно-політичне, адже особистість нині стає носієм суспільних переконань, які вже не суперечать релігійним поглядам.
Більше того, суспільно-політичні переконання сакралізуються, що характерно, зокрема, для інституту монархічного правління певної династії у контексті визначеного історичного періоду (наприклад, гіперболізований культ вшанування царствених страстотерпців аж до «всенародного покаяння» у гріху царевбивства). Сакралізується також й історичне поняття Київської Русі, як особливого релігійно-політичного виміру буття української і російської державності.
Нині християнська релігія є основоположним витоком моральних норм людини у нашому суспільному середовищі. Пропагування їх певною релігійною конфесією створює ілюзію монополізації нею суспільної моралі. Оскільки ж носієм моральних норм є окрема особа, остання стає також і прихильником тієї чи іншої конфесії. Саме цим фактом можемо пояснити боротьбу представників конфесійного християнства за вплив на суспільну мораль не тільки у релігійному вимірі, але й у царині політичній.
Особливо, це характерно для тих вірників, що сповідують ще й певну політичну ідеологію, яка зрощується із релігійною вірою. Такими є, зокрема, прибічники гасла, коли між Росією, Україною й Білоруссю проводять аналогії нероздільності Святої Трійці, що є навіть відвертим блюзнірством, або ж, з іншого боку, провідники ідеї «помісної церкви», хоча така вже існує нині на території України, у якості УПЦ, конфесійного структурного підрозділу Московського Патріархату, як це і декларує останній. Щодо «Київського Патріархату» – мова йде не так про «помісну церкву», як про легітимацію, невизнаної у світовому православ’ї, конфесії, яка використовує радикальний націоналістичний елемент для підтримки власних політичних позицій всередині України.
Що ж до Московського Патріархату – на теренах нашої Батьківщини відомі представники Одещини («Единое Отечество») і частини східних регіонів створюють УПЦ реноме політичної заангажованості, стають причиною того, що значна кількість релігійно-політичних аналітиків вважають в цілому структуру УПЦ промосковською у політичному відношенні. Хоч це стосується, переважно, незначної кількості «крикунів». Переважна ж більшість як духовенства (представників ієрархічної структури) так і мирян (релігійних громадян) не є політичними прибічниками Московського Патріархату, а зосереджені, виключно, на конфесійному вимірі формальної канонічності цієї помісної церкви на території України.
Варто відзначити, що для особистості, яка шукає Христа, важливим і необхідним є релігійний подих, а не з’ясування конфесійної приналежності тієї чи іншої особи. Саме у такий спосіб можна пояснити велику кількість псевдо-релігійних відносин, заміщених психологізмом.
Особливо прикро, коли конфесійність перетворюється на, своєрідний, «бренд» у свідомості громадян. Тоді до християнина може бути звернуте наступне питання: «А якої Ви конфесії?», - що, значною мірою, визначає ставлення до його особистості. Так, це стосується, зокрема, національних пріоритетів. Чомусь прийнято вважати, що прибічники УПЦ Московського Патріархату неодмінно сповідують ідеологію російського «Третього Риму», хоч це зовсім не так. Справжні вірні УПЦ зосереджені, перш за все, на здійсненні вірної релігійної практики, дотримання церковних постанов щодо особистісного буття і розвитку на основі християнських цінностей.
З огляду на конфесійне різноманіття християнства постає нині також і проблема догматичної свідомості - з одного боку, й світоглядного релятивізму - з іншого. Гостре протистояння, з’ясування своєї виключної історичної й суспільної ролі у формуванні менталітету регіонального населення з боку представників домінуючих конфесій стає причиною того, що широкий соціальний загал виробляє, своєрідний, імунітет до таких потугів у вигляді сприйняття позиції відносності релігійних догм і авторитетів, що пропагуються конфесіями.
Відтак, релігійна Істина, єдино можлива Дорога, що їх проповідував Христос, у своєрідний спосіб, множаться вже на рівні технології «ксерокопіювання» світоглядних принципів, які пропагує кожна конфесія з неодмінним атрибутом – різким неприйняттям будь-якої інакшодумності чи світоглядної альтернативності.
Примирити явище релігійності із конфесіоналізмом не можливо, адже будь-яка релігійна конфесія має свій особливий погляд на історичний процес, під впливом якого формувалася її доктрина. У свою чергу, релігійні люди стверджують про виключну правдивість власного містичного досвіду, який ототожнюється із конфесійною приналежністю особи чи групи віруючих людей. Це явище стає причиною дискримінації у певних регіонах країни домінуючою конфесією чи такою, що має суспільно-політичну підтримку – людей за релігійно-конфесійною ознакою.
Складається таке враження, що нинішнє становище вигідне певній третій силі, яка уміло диригує обома радикальними релігійно-політичними групами. Кому ж це може бути вигідно? Безперечно, тим, хто прагне об’єднання всіх релігійних вірувань в одне невиразне явище без стійких моральних норм і світоглядних принципів, з повним ігноруванням історичних традицій певного народу.
Який же вихід існує із цієї ситуації? Безперечно, це - так звана, доктрина Відкритого, громадянського суспільства, яка пропагує однакову повагу до будь-яких релігійних переконань, за виключенням відверто деструктивних, що протирічить базовим цінностям людства, які сформовані на релігійних традиціях, зокрема, - християнства, православ’я. Отож, тільки поважаючи одне одного, ми можемо бути справжніми наслідувачами Христа, Який звертався до Своїх учнів із привітанням: «Мир вам!»
Анатолій Хільченко, священик Української православної церкви
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "512x384 | Переглядів: 870")
Для побуту кожної людини характерним є дотримання тих чи інших поглядів, моралі, звичаєвості. Життя ж суспільного загалу на рівні регіональному формується під впливом основних, базових цінностей. На превеликий жаль, нині, як в Україні, так і на території пострадянського простору, ми маємо конфлікт інтересів тих інституцій, які покликані формувати і пропагувати цінності для людини. Мова далі піде про релігію і конфесіоналізм, як чинники суспільного життя. 