Біографія нашого гостя Данила Дірова – художника, філософа, мандрівника, народного дипломата – напрочуд феєрична. Його родовід – суцільний інтернаціонал, в якому найбільше, певно, німецької та польської крові (до речі, знаменитий піаніст, композитор і політик Ігнацій Падеревський – прямий предок), та пан Данило вважає себе українцем, притому що сім’я науковців (мати – доктор філософії, а батько – доктор технічних наук) за період зростання Данила 16 разів переїжджали з місця на місце, скажімо, з Рахова до Алтаю… з Вінниці до Санкт-Петербургу… з Москви до Києва…
Атестат про середню освіту Данило отримав у Києві: закінчив республіканську художню школу імені Тараса Шевченко. Далі була можливість вчитися в Сорбоні. Пропонували вступати в училище знаменитого Глазунова одразу на третій курс, Діров попросив показати роботи випускників, і побачив, що там йому нема чого почерпнути. Тож у Москві отримав вищу освіту як психолог і… занурився у філософію, не полишаючи живопис.
Колись п’ятнадцятирічний Данило вручив власну картину «Терези нашого часу» віце-президенту США Елу Гору, котрий, хоч як дивно, написав книжку за тією ж назвою. Відтоді у Дірова відбулося майже тридцять персональних виставок. Свої картини він особисто дарував багатьом видатним людям, скажімо, Генеральному секретарю ООН Кофі Аннану під час його офіційного візиту в Україну (портрет було створено на прохання уряду України).
Серед його приятелів – артист, поет, бард Михайло Ножкін і знаменитий мандрівник-мореплавець Федір Конюхов. Сам пан Данило подорожував багатьма країнами, в найближчих планах – Папуа Нова Гвінея і Еверест.
А у вересні Діров презентує свою творчість аж в столиці Кенії – Найробі.
– Пане Данило, як Ви себе ідентифікуєте як творчу особистість? Що на першому місці стоїть, що на другому, на третьому...
– У першу чергу я художник. У широкому розумінні: не тільки як людина, яка пише картини, але як художня поетична натура. По-друге, я мандрівник. Втім, художник обов'язково мусить подорожувати, набиратися вражень та натхнення. До того ж, я ще й філософ, є членом Російського філософського товариства, Російської академії наук. Але знов-таки це доповнює образ художника, недарма є думка: якщо художник не філософ, то це не художник.
– Чому Ви не член Української академії наук?
– Так стежки мої пролягли. Думаю, що і Україна від мене нікуди не дінеться, як і я від неї. Адже я займаюся ще й народною дипломатією, подорожі дають можливість налагоджувати контакти. Знаю практично всіх послів, які працюють в Україні, і багатьох за кордоном, знайомий з деякими президентами країн СНД.
Вважаю, що кожна людина, яка усвідомлює себе громадянином, має так чи інакше представляти Україну за кордоном, дієво пишатися своєю батьківщиною. Президент робить це на своєму рівні, міністр закордонних справ – на своєму, посли – на своєму, а художники, люди мистецтва є послами доброї волі від культури, представляють в різних країнах Україну з найкращого боку
Дуже приємно десь «на іншому кінці» Земної кулі бачити, що люди знають Україну завдяки якимось культурним діям, наприклад, Хору імені Верьовки, Ансамблю танцю імені Вірського, художникам, музикантам. Або завдяки спортсменам, зокрема, братам Кличко. І якщо кожен українець вноситиме скромний внесок у розбудову іміджу України на міжнародному рівні, ми будемо серед перших держав у світі. Ось така наївна мрія рухає мною.
– Що у Вашій філософській системі головне? Я, наприклад, консервативно спираюся на постулат поета Некрасова про «розумне, добре, вічне». Для деяких художників ледь не способом життя і основою світосприйняття є сюр, чорнуха, вони депресивні і це проповідують. Хтось «сповідує» кітч і комерцію, аби тільки заробити. В одній з телепередач із захватом розповідалося, що Кличко будує віллу і замовив у скульптора Пінчука ексклюзивні дверні ручки за шалені гроші. А що для Вас є основою? На що спираєтеся?
– Мені близька філософія катарсису. Це не мистецтво, якщо воно не катарсичне, тобто не спрямовує душу і розум у височінь до небес, до світлого і доброго. Не хочу виглядати банальним, але я працюю на те, щоб світ став кращим. Давно займаюся природоохоронними проектами, пишу картини на екологічні теми, брав участь своїми виставками в конгресах з ядерного роззброєння.
Найближчий шлях до серця людини – через мистецтво. Художник створює яскравий образ і глядач, бачачи, як світ жахливо засмічується заводами, байдужістю, нехлюйством, лякається-замислюється. Всім нам треба мати екологічний світогляд. Я хочу, повторюю, зробити нашу країну, планету чистіше і краще. Так, я маленька мураха в нашому великому мурашнику, але намагаюся робити вчинки, спрямовані на побудову нормального суспільства, нормальної держави, нормальної планети.
Якщо зараз не бити в екологічні дзвони, то невдовзі буде пізно нарікати. Нестримно знищуються ліси, річки, ресурси океану. Чорнобиль на тисячі років забруднив величезну територію, на якій не можна буде жити сотням поколінь. Планета розквітала, а людство перетворило її на сміттєзвалище. За таких темпів скоро серед непотребу залишиться кілька островів, де хоч якось можна буде існувати обраним.
Тому у своїх картинах я розвиваю екологічну тему. Культурна спадщина людства – мій основний проект. Наприклад, я відображаю у живописі вождів зникаючих племен, в Америці, Африці, в Південно-Східній Азії. Ці племена цивілізація поглине за 5-10 років. Залишилися останні з могікан! Неймовірно сумно констатувати, що з загибеллю останнього аборигена гине культура певного народу.
Я вношу свій вклад у збереження хоч якихось крихт культурних скарбів, намагаюся зафіксувати фарбами на полотні образи, що назавжди йдуть в минуле, оскільки фотографія не передає духовності, енергетики здавалося б диких людей. Насправді вони по-своєму духовні і мудрі, серед них є вражаючі носії знань. Скажімо, в Центральній Африці живе плем'я догонів, чиї перекази є своєрідним посібником для астрофізиків, які вивчаючи будову Всесвіту, відкривають те, що пращури догонів давно знали.
– З представниками яких племен Ви спілкувалися?
– У мене залишилися друзі в племені ашанті, яке проживає на території Гани в Центральній Африці в районі Гвінейської затоки. Я бачив страждання цього племені. Наша цивілізація наступає зі страшною силою. Вони перестають носити своє народне вбрання, одягаються в безликі шльопанці і джинси...
В Еквадорі я спостерігав, як блага цивілізації спотворюють місцеві племена алкоголем, телебаченням, розчиняючи кислотою аморальності благородні звичаї. Багато індіанців усвідомлюють, що з їхньою загибеллю закінчиться вся історія народу. Записувати їхні сказання я не в змозі, але написати портрети вождів, відобразити побут, прикмети культури і природи можу. Зокрема, я збираю зброю, якою користуються аборигени.
За підсумками ризикованих експедицій хочу створити повну, так би мовити, колекцію племен, що йдуть у вічність. У перспективі було б чудово створити в Україні етнографічний музей – такий собі портрет планети. Люди побачать, як характерні риси народів світу перегукуються між собою, нашу близькість.
Ми погано і мало любимо себе. З цим пора кінчати. В інших країнах нас почнуть оцінювати інакше, коли ми будемо позиціонувати себе як державу хоча б з євроазійськими амбіціями, здатну створювати міжнародні культурно-освітні екологічні програми. Тоді ми зможемо зайняти місце лідера серед країн СНД. Думаю, що створення етнографічної колекції, або першого в світі музею племен, що зникають, вплине на реноме Україні. Вже через 15-20 років ці зображення стануть унікальними.
Я вже був у Гані (Африка), в Еквадорі (Латинська Америка), в Індії, у континентальній Азії (ближче до Монголії). Зустрічався з неймовірно самобутнім плем'ям ведів, яке проживає в горах Цейлону. Вони зберігають побут, традиції, перекази. Набирався мудрості у цих людей. Хоча спочатку думав: ось прийду до них і чомусь навчу. Нічого подібного! І це притому, що ці мужні, сильні люди живуть у лісі практично голі, з усіх благ цивілізації мають лише сокири. Але відрізняються людяністю, чистотою, правдивістю, зберігають свою колоритну культуру. З ними було дуже цікаво.
У Європі багато говорять про таємничих ведів. Колись вони мали контакти зі слов'янами, норманами. Веди – ті ж самі індоарійці, які проживали на території Індії, але збереглися у чистому вигляді лише на Цейлоні, оскільки на острові сучасній цивілізації значно складніше поглинати первородні племена. А в Індії все давно перемішалося колоніальними війнами і глобальними етнічними переміщеннями.
– Зникаючих племен, напевно, десятки?
– Точніше, близько сотні. П’ятдесят можуть зникнути у найближчі роки.
– Чи не буде заважкою роботою для художника охопити розкидані по всій Земній кулі зникаючі племена? На мій погляд, це робота для десятьох.
– Облетіти Земну кулю можна досить швидко. Все впирається у фінанси. Зараз я готую експедицію у Папуа Нову Гвінею – у її західну частину з боку Індонезії. Маршрут такий: до Бангкока, звідти до Суматри (всю її проходимо), потім – острів Ява, звідти на Західне Папуа і, далі на Борнео.
Там концентруються практично невідомі племена. Деякі з них відкриті зовсім недавно. Деревні люди живуть на деревах, будуючи гнізда. Раніше вони взагалі не контактували з цивілізацією, були людоїдами, страшними дикунами, але за чотири роки відчутно обтесалися.
При наявності спонсорів, можна було б набагато швидше об'їхати і Південно-Східну Азію, і сельву Амазонки. Там нині дуже багато племен потерпає через те, що страшними темпами наступають деревозаготівельники та нафтовики.
Щоб мій задум не затягнувся на роки, продаю картини. Проект дуже цікавий, вірю, що знайдуться філантропи, які розуміють роль збереження етноспадщини для майбутніх поколінь. Я, українець, пишаюся тим, що створив цей проект в Україні. Приміром, англійці часто організовують експедиції, колоніальний дух у них в крові, тому серед британців дуже багато мандрівників, що роз'їжджають білим світом. В Україні одиниці. Поки що.
– Професія мандрівника вимагає сукупності декількох якостей: дослідника, просвітителя, об'єднувача, носія гуманітарного культурологічного начала. Але щоб долати великі відстані, гори, річки, болота, ліси, необхідно ще мати серйозну фізичну підготовку.
– Особливо, якщо рухаєшся з етюдником і набором фарб.
– А ще треба вміти добре плавати, бути альпіністом, розводити вогонь без сірників і таке інше.
– Я виріс у Сибіру, на Алтаї, який прилягає до Монголії і Китаю.
– А де народилися?
– На Західній Україні в Рахові. А це гори.
Я знаю, що таке пересуватися по пересіченій місцевості при температурі мінус 54 градуси, вмію лазити по скелях і плавати під водою. Іноді краса вимагає колосальних зусиль. Навіть у Карпатах, де клімат м'який, до незрівнянних гірських краєвидів так просто не дістанешся. А на Алтаї тим паче, але... уявіть: скелі з рожевого мармуру сповзають в кришталево чисте озеро. І неймовірно багато квітів! А над усім цим вдалині білі вершини гір, хмари... А вже за хмарами – Китай. Китайці-браконьєри переходили кордон за женьшенем... Але ви запитали про фізичну підготовку. Не вона має вирішальне значення. В одній з експедицій Миколи Реріха по Тибету йшла 12-річна дівчинка, яка нарівні з міцними чоловіками долала всі труднощі жахливого маршруту. Доводилося долати колосальні труднощі на великих висотах в Гімалаях, та ось їх зупинили і не давали тривалий час рухатися далі. Натомість маленька дівчинка з усім справилася.
Дуже важливою є мотивація. Якщо ти великий чоловік з горою м'язів, але у тебе недостатньо сили духу і волі, ти загинеш в тайзі, в джунглях, в горах, на морі. Потрібно мати наполегливість, стрижень, як казав Висоцький. Я завжди наводжу приклад свого духовного вчителя і соратника Федора Конюхова, з яким планував пройти шляхом Реріха. Федір Пилипович вміє виживати в будь-яких умовах. Він каже: «Природі не можна кидати виклик». Буває, дуже сильна, впевнена у собі людина, заявляє: «Я це підкорю!» Нічого подібного! Гори, океан, джунглі можуть швидко зламати людину. Щоб пройти складний маршрут, в першу чергу потрібна скромність. І благоговіння перед природою. У Конюхова є це благоговіння перед природою. Він людина винятково духовна, закінчив церковну семінарію, художнє училище, мореходку. Художник-мореплавець-духівник. Дуже відрізняється від усіх. У нього немає понтів. Деякі на собі тільняшку рвуть: «Та я підкорив!.. Та я на вершину піднявся!..». А Конюхов справді підкорив Північний полюс (чотири рази), Південний полюс, Еверест, п'ять разів навколо світу на яхті обійшов, багато пустель подолав. Це дійсно залізна людина! Але він зливається з природою, не ворогує з нею, не кидає виклик, а бере її енергію, входить з нею в резонанс, в духовне спілкування, налаштовуючись на свою мету.
– Чи доводилося Вам потрапляти в екстремальні і навіть смертельні ситуації?
– Багаторазово. На морях, в горах, в тайзі. Не наводитиму африканські і американські приклади. Навіщо далеко ходити? У Сибіру я потрапив під лід. Телецьке озеро навіть в міцний мороз не часто замерзає повністю, оскільки величезне і глибоке – 300 метрів глибини. Я вирішив перетнути ділянку на крижині, відштовхуючись жердиною. Було мінус 27 градусів морозу, видовище дивовижне – все в снігу, рожеві скелі навколо, і парує, парує. Я пливу серед туману на крижині, і раптом вона розламується піді мною. Не відразу зрозумів, що сталося, – шоковий стан! Ціла вічність минає, тонеш, мов у сповільненій зйомці: ноги поволі йдуть під воду, в чоботи заливається обпалююча – здається, гаряча – вода! Вище, вище намокаєш, і ось вже вода ллється через воріт, обпалює все тіло. Я розумію, що це катастрофа. Шуба, кілька штанів, зимові чоботи, все моментально вбирає в себе воду і тягне до дна, мов якір. На плаву втриматися неможливо. На щастя, мої ноги несподівано вперлися в дно, мене врятували буквально сантиметри. Піді мною зовсім випадково опинилася вузька коса-мілина! По ній вдалося дістатися до берега. Чітко запам'ятав, як очі скліють, – вода потрапляє на повіки і замерзає, боляче моргати... Шуба швидко перетворюється в крижаний панцир, волосся замерзає, ноги дерев'яніють... Я попрямував у бік поселення, місцеві жителі чисто випадково мене знайшли, але вже в несвідомому стані. Відігріли, відпоїли. Все закінчилося добре.
Насправді людина ризикує постійно. Але якщо є щаслива зірка, тобто ангел-охоронець, ти пройдеш і вогонь, і воду, і будь-що. Без рятівника від Вищих сил можна загинути, банально переходячи дорогу, або втопитися у ванні. Наприклад, сніжний барс, який бачив мене з близької відстані, цілком міг мною поласувати... Він не такий великий, як тигр, але значно більше рисі. Дуже небезпечна тварина!
– Удар лапою - і від обличчя нічого не залишається...
– Авжеж! Я бачив, як ведмеді в Сибіру вбивали корів... Таке враження, ніби кілька відер крові розлито, вона густими плямами-кіркою тягнеться по стежці, – неймовірна кількість! Ведмідь – дуже сильний звір, може елементарно унести бичка, хоча за розміром вони практично однакові.
У горах часто доводилося висіти на волосині. Багато людей пропадають навіть у Криму, непідготовлені й досвідчені. Природа – це грандіозна сила, з нею потрібно дуже-дуже обережно, на «Ви»... У Криму можна не тільки зірватися зі скелі, а й від спраги померти, заблукавши в горах. Заблукати досить легко, якщо не бачиш берегової смуги і немає компаса.
А ще там люди гинуть на «сипучках». У морі багато хто гине тому, що не вміє правильно розрахувати сили.
Дехто дивиться передачу «Вижити за всяку ціну» і намагається брати приклад з популярного телеведучого Бера Грілса. До його порад-демонстрацій потрібно ставитися застережливо. Глядач має розуміти, що Грілс – англійський спецназівець. Я пробував лізти по ліані, підніматися водоспадами. Насправді, щоб подолати по слизькій ліані 50 метрів, потрібно бути надлюдиною.
Люди мають чітко усвідомлювати: щоб подорожувати в суворих умовах, потрібно дуже серйозно готуватися і налаштовуватися. Запросто можна вбитися, коли відчуваєш себе в безпеці. У горах ти сторожкий, готовий до несподіванок, концентрація уваги надає сил. І ось підходиш до свого табору, розслабляєшся: ну все, тут вже не пропаду, я у повній безпеці.
Насправді люди найчастіше потрапляють у біду, коли втрачають увагу. У мене був такий випадок. На мису Айя в Криму ми з товаришем лазили по страшних скелях. І ось повертаємося нарешті на тропу, з одного боку – стрімкий карниз метрів 50 вниз, а з другого – стрімка скеля. Я кажу: «Тут уже не так складно, не пропадемо». Після чого мій товариш спотикається і мало не зривається вниз. В останній момент я хапаю його за комір і утримую у висячому стані. Це був великий урок для мене, я зрозумів, що не можна подібне говорити. Бог показує: коли ти думаєш, що все добре, маленький камінчик може підкузьмити. У подорожах навіть у нескладній, здавалося б, ситуації можна елементарно спіткнутися й полетіти в прірву.
– Розкажіть про вашу нову мистецьку акцію у Кенії.
– Зі скульптором Миколою Знобою ми їдемо у Найробі з творами винятково екологічної тематики. Власне, це дві персональні виставки: скульптурна та живописна. За допомоги Міністерства культури і зокрема Вікторії Лісничій її організовує наше посольство у Кенії, на честь двадцятиріччя незалежності України. Експозиція розміщуватиметься у приміщенні ООН (там працює представництво по всій Африці). Її побачать дипломати світового рівня, міністри закордонних справ різних країн. Нехай ще раз задумаються про важливу роль екології, раціонального природокористування.
– Яка тема є головною для художника Данила Дірова? Що Ви хочете донести глядачам?
– Головне – поезія самої природи. Насправді глибока мудрість філософії закладена саме в природі. Коли пишу море (а я переважно мариніст), я не можу сказати, що це тільки море.
Краса, первозданність, щирість моря очищають людину, вивищують і зміцнюють. Перебуваючи поруч, ти відчуваєш, що у кожного конкретного моря свій голос, своя енергетика. В Індійського океану своя енергія, свій голос стихії, у Тихого океану – свій, у Льодовитого – свій. Відрізняються характерами Адріатика, Балтика і Чорне море. Мені здається, якби мене привезли на якесь море з зав'язаними очима і зняли пов'язку, я б відчув, де перебуваю.
Спілкування, очищення, катарсис, приховані в глибинах природи (моря, неба, гір, степу), є основною темою моїх робіт і творчих пошуків. Що щиріше я відтворю голос природи, то краще глядач почує картину. Він вступить з неї в ментальний, духовна діалог. Якщо картина з тобою ніби розмовляє, значить, вона – твоя, вона близька твоїй душі. Ти повісив її у себе вдома і слухаєш прибій, чистоту повітря ...
Як філософ скажу, Людина, подорожуючи, збагачується тією інформацією, що зберігають храми, старовинні будівлі і місця битв. Живучи у чотирьох стінах, можна прокиснути. Наприклад, в Еквадорі я дивився на гору і мимоволі підключався до інформаційного поля тих подій, які відбувалися там за століття. Мене ця земля навчала, дарувала досвід тих людей, які там жили і живуть, я все намотував на вус.
Кожна місцевість насичена самобутньою енергією, ти не просто йдеш, працюєш ногами, ти акумулюєш. Сидячи під місяцем біля багаття, ти в тиші власної душі слухаєш голос лісу або гір, перед тобою постають примарні образи минулого...
Чому всі так прагнуть до Криму? Там найдавніша цивілізація, нашарувалися кіммерійці, греки, турки, араби, іспанці ... Колосальний інформаційний згусток. Люди, приїжджаючи туди, переносяться в різні часи, стикаються з ликами давніх імператорів... Це освічує, ти ростеш як особистість. Микола Реріх писав: «Хочу бачити вас в русі по обличчю землі. Не сидіть вдома, йдіть, подорожуйте, вчіться у землі, набирайтеся досвіду».
– Мій приятель, творець документальних фільмів Олександр Дірдовський стверджує: «Я живу лише в дорозі. І люди тоді справжні, коли вони подорожують. Вдома ми стаємо іншими, в нас зникає щось суттєве». Мені пощастило спілкуватися з Паоло Коельо, він висловив схожу думку: «У подорожах у мені мобілізується все краще. Народжуються книги».
Тож розкажіть про свої знакові зустрічі з цікавими людьми.
– Насправді кожна людина велика по-своєму. Є багато цікавих людей, котрі на перший погляд здаються звичайними: художники, музиканти, лікарі, журналісти... Не хочу вирізняти когось за рангом, просто назву тих, кого люди знають. Я особисто знайомий з Віктором Ющенком і його братом Петром. Серед моїх знайомих Микита Дмитрович Лобанов-Ростовський, представник 33-го коліна від Рюрика, князь, культурний і суспільний діяч, видатний колекціонер, просто хороша інтелігентна людина. Він великий не тільки своїм походженням, а й винятково багатим внутрішнім світом, пройшов важкі випробування (після втечі з Радянського Союзу потрапив до концтабору)… Чого тільки в його долі не траплялося!
– А де живе?
– То в Лондоні, то в Нью-Йорку, то в Парижі. Нині створює Музей російського зарубіжжя, портрет Лобанова-Ростовського в моєму виконанні заклав, можна сказати, його початок.
Знаковою стала для мене зустріч з Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном - видатною особистістю, справді світлою людиною.
– За яких обставин сталася ця зустріч?
– Уряд України попросив мене написати його портрет, щоб вручити під час офіційного візиту Кофі Аннана в Україну. Я написав, разом зі спікером парламенту Володимиром Литвином і міністром закордонних справ Анатолієм Зленком вручив портрет у Верховній Раді Україні, Аннан побажав мені великого майбутнього. Портрет, до речі, я назвав «Людина планети» (Кофі Аннан на тлі Землі), оскільки він дійсно був саме таким.
Цілком інша енергетика у Горбачова. Коли його бачиш по телевізору, це не вражає, інша річ, коли зустрічаєшся з ним особисто, вітаєшся за руку, – відчуваєш величезну міць-енергію, не знаю навіть з чим порівняти, можливо, така колосальна сила була властива імператору Давнього Риму.
Найтепліші почуття викликає Михайло Ножкін – чудова людина, артист, поет, бард. Я дуже люблю фільми за його участі (згадаймо хоча б «Помилку резидента»), обожнюю його пісні «Берёзовый сок», «Последний бой». Він подарував мені свої касети, які не залежуються.
Про Федора Пилиповича Конюхова я вже казав – людина-легенда, душа-скеля, видатний мандрівник, приклад для наслідування. Хочу бути таким як він в сенсі скромності, духовної сили і навіть світогляду. У нього очі надзвичайно світлі, з них просто струменить позитивна енергія.
Взагалі, люди поділяються на негативних і позитивних. Добросердну людину-творця видно у всіх проявах-вчинках.
Віктор Янукович теж людина потужної енергії. З ним я вперше зустрівся в 2004 році в Москві, коли він вперше став Президентом.
– А результати виборів оголосили недійсними.
– Так. На прохання уряду Росії я створив картину-подарунок. Янукович зустрічався з Путіним. Потім була зустріч з діячами української діаспори в Колонній залі Будинку союзів, де я і вручив свою картину.
– А що було зображено?
– Звісно, море і корабель, що пливе в світле майбутнє. Я проголосив гарну промову, яку по телевізору показували. Янукович мені здався добродушною людиною.
– Невже?
– В особистому спілкуванні він постав вайлуватим, хазяйновитим мужиком, міцним, сильним, але добрим, хоча в пресі його іноді розписують чудовиськом. Віктор Ющенко здається людиною дуже інтелігентною, його основна риса – підкреслена культурність. Янукович - свійський чолов’яга. Враження справляє не таке потужне, як Горбачов, але він теж внутрішньо сильний керманич.
З тих лідерів, з якими я зустрічався, можу вирізнити президента Венесуели Уго Чавеса. Він мене запрошував до свого палацу писати його портрет, це окрема історія. Чавес – винятково знакова харизматична людина в сучасній історії.
Шкодую, що не вдалося зустрітися з іншими історичними персонами, наприклад, з Ясіром Арафатом. Може, ще вдасться зустрітися з Фіделем Кастро. Виділяю Кадаффі, хоч він і лиходій, негативний герой. Але заслужив своє місце в історії на відміну від багатьох лідерів, які з ним воюють.
Людина має не канути в Лету, а пробитися крізь неї. Люди, які пробиваються крізь обставини та події, як паросток – через асфальт, залишаються в історії. Для мене є честю бути з ними знайомими, це безсумнівно збагачує і стимулює бути самим собою. Але більше я люблю спілкуватися не з політиками, а з морем, горами, бо життя коротке, а краса вічна.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
