92 роки тому, у ніч з 21 на 22 квітня 1920 року було підписано польсько-українське порозуміння, яке згодом дістало назву Варшавської угоди. Поняття «Варшавська угода», як правило, асоціюється з Варшавським договором 1955-го, який об’єднав прокомуністичні країни у Холодній війні проти Заходу, а не «Пактом Пілсудського-Петлюри» 1920–го року. Цій угоді судилося змінити розподіл сил у Східній Європі, змінити карту Східної Європи, але… все пішло не по плану.
То чому ж все-таки була укладена ця угода? Поглянемо на тогочасне становище УНР.
Внаслідок війни на три фронти (більшовики, денікінці, поляки) УНР потроху відступала і до кінця 1919 року контролювала лише територію, так званий, «трикутник смерті» між Збручем на заході, Дністром на півдні і лінією від Дністра через Проскурів (тепер Хмельницький), до Шепетівки. УНР була затиснена між Польщею на заході, Румунією на півдні і більшовиками на сході.
Економічне становище УНР також було надзвичайно важким – вона боролася з трьома ворогами, кожен з яких був сильніший за Україну – з півночі наступали більшовики, на півдні захищалися від них денікінці, а із заходу наступали поляки. УНР не мала постійної території, крім деяких незначних на Волині і Поділлі. Українські землі були виснажені постійною війною, безперервними наступами і відступами української армії. Внаслідок постійного призову солдат владою, яка весь час мінялася, бракувало робочої сили. Почало занепадати сільське господарство і промисловість. Погіршувався матеріальний стан населення, тисячі робітників тікало з міст у село. В Україні почався голод. Епідемія тифу також сильно вдарила як по військовому, так і по цивільному населенню взимку 1919 – 1920 років.
Ще однією важливою причиною укладення Варшавської угоди була відмова Заходу, зокрема країн Антанти у допомозі УНР на дипломатичному і військовому фронтах.
Петлюра, і керівництво УНР довго йшло до угоди з Польщею. Лише політична еліта Західноукраїнської Народної Республіки стала на заваді цій угоді. Адже ЗУНР до злуки з УНР вела війну з Польщею і хотіла використати в цих цілях УНР. Про який союз могла йти мова?
Незважаючи на усі перестороги до Польщі відправлялися дипломатичні місії Карпинського-Прокоповича навесні 1919 року, потім Левчука-Курдиновського тоді ж. У червні 1919 року була підписана угода за активної участі С.Дельвіга (за якою встановлювалась так звана лінія Дельвіга), яка мала вступити в дію 21 червня того ж року, але не була втілена в життя через так звану Чортківську офензиву (історична назва наступальної військової операції Української Галицької Армії (УГА) здійсненої в період з 7 по 28 червня 1919 р.)
Найбільших успіхів у веденні переговорів досягла дипломатична місія Андрія Лівицького , яка вирушила до Польщі 10 жовтня 1919 року, у складі 38 урядовців. Лівицький зіткнувся з такими труднощами: ставлення поляків до незалежності України (позитивно до неї ставилась тільки Польська соціалістична партія, ліберальна буржуазія була досить поміркованою, а націонал-демократи негативно оцінювали її) і позиція Польщі в міжнародній політиці, яку їй диктувала Антанта.
28 жовтня відбулося перше засідання переговорів – українсько-польської конференції. У ній брали участь, крім А.Лівицького, Л.Понятенко, А.Горбачевський та М.Новицький. Українці одразу твердо стали на етнографічних кордонах України. Ще одним важливим питанням було визнання УНР, як держави. Польська сторона наголошувала на чіткому визначенні польсько-українського кордону і на передачі Східної Галичини Польщі, що суперечило переконанням українців.
Всі вищеназвані пункти були включені до декларації, яку українська сторона подала в перший день переговорів. Щодо аграрної проблеми, яка найбільше цікавила поляків, нічого конкретного сказано не було – висловлювалася надія, що майбутній парламент «викінчить будову демократичного устрою, і зокрема, розгляне складне питання аграрної реформи».
Зрозуміло, що вищеназвана декларація не задовольнила поляків і внаслідок цього 30 жовтня вони повернули її як неприйнятну. Того ж дня відбулася зустріч Андрія Лівицького з керівником польської держави Юзефом Пілсудським на якій останній виявив своє прихильне ставлення до української держави і до української незалежності. Він керувався принципом польських повстанців ХІХ ст: «В ім’я бога за нашу і вашу свободу». Своїм призначенням він бачив: «... визволення народів, з якими разом терпіли під гнітом російського царизму». Лівицькому він зазначив що польська громадськість негативно оцінювала можливий союз з Україною. а також нагадав, що позицію Польщі в міжнародній політиці, яку, диктувала Антанта. Після цієї зустрічі переговори були тимчасово перервані. 11 листопада переговори відновились, і вже через день конференція закінчилась. Найскладніше під час конференції було визначити кордони з поляками і залагодити аграрні проблеми з польськими землевласниками.
2 грудня українська місія підписала і передала польській стороні нову декларацію. У ній польсько-український кордон встановлювався по річці Збруч. Спочатку Лівицький не хотів віддавати Східну Галичину полякам. Але зваживши на катастрофічність ситуації, він прийняв рішення, що краще втратити Східну Галичину, ніж втратити все і що краще бути у злуці з Польщею, ніж не бути взагалі. Для укладання декларації Андрій Лівицький скликав членів Директорії УНР Ф.Швеця, А.Макаренка, а також керівника міністерства закордонних справ Західної Області УНР В.Старосольського. Всі погодились на підписання угоди з Польщею, навіть за умови втрати значних територій на заході. На знак протесту представники ЗОУНР – галичани С.Вітвицький, А.Горбачевський та М.Новаковський залишили переговори.
Одностороння декларація 2 грудня досягла підтвердження польською стороною факту військового перемир’я, укладеного ще 1 вересня в обмін на значні територіальні поступки; внаслідок цього відкрився шлях до відступу армії УНР. Наголошувалося на визнанні української державності а також на потребі надання військової допомоги. 7 грудня прибув до Варшави головний отаман УНР Симон Петлюра і 11 грудня підтвердив чинність декларації від 2 грудня. Підвалини польсько-українського союзу – майбутньої Варшавської угоди було закладено.
22 грудня Міністерство закордонних справ УНР повідомило всіх послів про хід переговорів і їх наслідки. Андрій Лівицький зазначав, що декларація «дасть найголовніше, чого досі бракувало нашій Республіці, – можливість транзиту всяких без виїмку товарів через територію Польщі. У такий спосіб ми могли б забезпечити найактуальніші наші потреби»
Аж 11 березня переговори були відновлені переговори з польською стороною. Були відновлені через те, що з пропозицією мирних переговорів виступили більшовики Володимир Ленін і Х. Раховський, а миру Польщі (стратегічного партнера) з більшовицькою Росією – найзаклятішим ворогом УНР, українські дипломати допустити не могли.
У зв’язку з веденням переговорів до Варшави прибув керівник УНР Симон Петлюра на особисте запрошення керівника Речі Посполитої Польщі Юзефа Пілсудського.
З цього часу вони часто вели розмови в резиденції Пілсудського. Після однієї з таких розмов і була укладена Варшавська угода в ніч з 21 на 22 квітня 1920 року. Її підписали міністр закордонних справ УНР, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А.Лівицький та міністр закордонних справ Речі Посполитої Польської Я.Домбський, також військові довірені Пілсудського В.Славек і В.Єнджеєвич та представники армії УНР генерал-поручник В.Сінклер і підполковник М.Дідковський.
Варшавська угода – це загальна назва політичної і військової конвенцій. У ніч на 22 квітня була укладена саме політична конвенція, яка складалась з преамбули та 9 статей. Вона полягала у тому, що: 1.Польща визнала Директорію УНР, як єдине легітимне державне утворення на українських землях, виходячи з принципу природнього права кожного народу на самовизначення 2.Західноукраїнські землі залишилися у складі Польщі, але точніші кордони повинна була встановити польсько-українська комісія пізніше. Тобто все ж Петлюрі не вдалося утримати Східну Галичину. Це свідчить про те, що головний отаман втрачав владу та відчував примарність перспектив УНР, яка поступившись власними територіями намагалася здобути міжнародне визнання і продовжити боротьбу проти більшовизму. 3.Східні кордони УНР мусили пролягати по східному кордону Польщі 1772 року 4.Український уряд зобов’язується не укладати ніяких міждержавних угод, направлених проти Польщі, тим самим зобов’язується уряд Речі Посполитої Польської перед УНР 5.Національно-культурні права українців і поляків у Польщі та УНР повинні в рівних правах забезпечуватися 6.Земельна власність поміщиків на території УНР забезпечувалися, залишалися в дії торговельно-економічні угоди між УНР і Польщею 7.Залишалася в дії військова конвенція, яка ставала інтегральною частиною цієї угоди 8.Зазначалося, що дана угода таємна, за винятком 1-ої статті, яка повинна бути опублікована після підписання угоди; угода не може бути пред’явлена третій стороні, або бути опублікована через неї 9.Угода підписана в двох примірниках – польському і українському, при чому польський визнавався як міжнародний
24 квітня була підписана військова конвенція, яка встановлювала, що українські та польські війська виступають разом як союзники, причому під командуванням польських військ. Але при цьому на військовий час цивільне населення мало забезпечувати поляків протягом війни м’ясом, жирами, борошном, крупами, картоплею, цукром, вівсом, сіном, соломою тощо. Також поляки брали під свій контроль всі залізниці на території УНР, теж, на час війни. На здобутих територіях мала встановитися українська військова і цивільна адміністрація. Тили польських військ мала охороняти польська жандармерія. До українських органів влади наставлялися польські зв’язкові частини. Кам’янець-Подільський почав виконувати функції столиці відновленої УНР.
Після завершення військових дій на території України польські війська покидали її територію. Українські війська уже самі себе мусили забезпечувати. Поляки мусили озброїти три дивізії армії УНР. Всі трофеї, здобуті під час війни мусили перейти до українських військ. Планувалося скласти нові фінансово-господарську і залізничну конвенції. Тобто військова конвенція, на відміну від самої угоди, мала дискримінаційний характер, що визначалося настроями самої польської еліти, яка хотіла відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 року, а УНР сприймали лише як дочірню республіку.
Про підписання угоди лідери двох держав повідомили свій народ 26 (Пілсудський) і 27 (Петлюра) квітня. В Україні громадська думка розділилася на «за» і «проти». Головним захисником самої угоди був її «батько» - Симон Петлюра. Ще 31 серпня у своєму листі до військового міністра В.Сальського отаман писав: «Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти», оскільки: «галичани, своєю сліпою, нерозважною політикою вже не раз «зарізали» нас; отже їхні поради, їхні сентенції – є лише хворим відгуком розпуки та дезорганізації. Ми повинні в ім’я державності зараз не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватися на провокацію…». 14 липня 1920 року у листі до Юзефа Пілсудського він писав: «Актом 22 квітня цього року уряди Речі Посполитої Польської та Української Народної Республіки заключили історичну умову для боротьби проти ворога обох держав».
25 квітня почався наступ польсько-української армії. Українські формування складалися з 2-ої стрілецької дивізії і 6-ої Січової дивізії. До основних військ приєднався 5-тисячний загін на чолі з генералом М.Омеляновичем-Павленком і його помічником генералом Ю.Тютюнником, той самий загін, що брав участь у 1 Зимовому поході Армії УНР. Українцям також було дозволено поповнювати чисельність свого війська вербуванням солдатів інтернованої російської армії. Внаслідок цього до українського війська вступив загін Донських козаків під командуванням асаула Фролова а також загін кубанських козаків на чолі з капітаном Юшкевичем.
Петлюра закликав українське населення до повстання проти більшовиків. Швидким кидком на схід були визволені Житомир, Бердичів, Коростень, а вже 6 травня зайнятий Київ. Радянська влада у своїй невдачі звинуватила ЧУГА (Червону українську галицьку армію), яка повстала проти влади і вдарила в тили основним загонам Червоній армії. Причиною повстання було невдоволення комендантом бригади ЧУГА перебуванням у складі Червоної армії, а також закликом командувача українських сил М.Омеляновича-Павленка до переходу на бік українсько-польських сил. Але це вдалося декільком групам, основна частина ж оточена червоноармійцями, розформована і відправлена до концтаборів.
10 травня відбулася зустріч С.Петлюри з силами Омеляновича-Павленка – українські сили (формально 1-ша Запорізька, 2-га Волинська і 4-та Київська дивізії) налічували близько 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат (в тому числі 6 важких) і 144 кулемети .
Внаслідок вербування і постійної реорганізації Армія УНР наприкінці серпня 1920 року нараховувала близько 20 тисяч козаків. До складу армії входило 5 піхотних дивізій, одна кавалерійська дивізія а також 6 стрілецька (самостійна) дивізія, яка воювала до кінця серпня у складі польської 3-ої Армії.
Українське населення не підтримало нову українську владу через постійні реквізиції польського війська і брутальну поведінку поляків на місцях. Ще через те, що ще з діда-прадіда встановилася недовіра до поляків, адже вони займали панівне становище в суспільстві.
Уряд УНР перебрався до Вінниці. Там 16 травня 1920 року відбулася зустріч керівників Польщі та України Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри. До речі Вінниця була першим містом незалежної України, яке відвідав глава іноземної держави. На цій зустрічі були висловлені такі бачення ситуації, що склалася: «… Буду щасливий, коли не я, скромний слуга свого народу, а представники сеймів польського і українського знайдуть платформу порозуміння. Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна» (Юзеф Пілсудський), «Висловлюю радість і вірю, що кров ще тісніше з’єднала обидва народи» (Симон Петлюра).
Але уже через тиждень радянські війська перехопили ініціативу і розпочали контрнаступ. У червні вони відвоювали Київ, а в серпні були в околицях Варшави і Львова.
Загалом українські війська успішно виконали покладені на них військові зобов’язання. Свою вартість вони показали під час прориву фронту військами Семена Будьонного і трагічного відступу союзницьких польсько-українських військ у липні 1920 року до верхів’я річки Дністер, річки Вепр і серединної Вісли. Українські війська зберігали дисципліну й порядок у війську, що справляло моральний вплив на інші загони польської армії. Випробуванням для українського війська було покладене на них завдання захисту відтинку фронту від румунського кордону – міста Заліщики до міста Галича. Українські загони повинні були самостійно (до того вони діяли разом з 6 Армією) обороняти цей стратегічно важливий відрізок фронту перед військами Єгорова. Стратегічно важливим він був тому, що тут Польща мала спільний кордон з Румунією, з якої надходило французьке забезпечення зброєю і амуніцією. Захищали вони свої позиції до половини вересня, тобто до початку нового польського наступу.
Іншим українським загоном, що брав активну участь у боях проти радянських військ була 6-та самостійна дивізія на чолі з полковником М.Безручком. На момент прориву фронту С.Будьонним (5 червня) вона перебувала у Києві, але побоюючись того, що буде відірваною від основних польських сил поспішно вирушила на північ разом з 3-ою Армією Польщі (до якої була приписана) до міст Сарни і Ковель. Налічувала вона 2777 осіб, з яких 1232 перебувало на фронті. В кінці липня загін Безручка брав участь у важких боях за залізничну станцію Манцевич, де зазнав тяжких втрат – у середині серпня тільки 300 чоловік було в змозі боротися, інші ж були поранені і хворі. Після цього польське командування «зглянулось» над українськими військами і на прохання командира загону відпустило їх на відпочинок в район міста Замостя.
Але так вийшло, що саме туди направилась І Кінна Армія Семена Будьонного і відпочинок для українських військових перетворився на боротьбу за виживання, адже захист міста ліг на їхні плечі. Протягом трьох днів (29 – 30 серпня) українці справді героїчно захищали Замостя до прибуття підкріплення. Українські звитяги були високо оцінені польським командуванням. Після цього 6-та дивізія була направлена до основних українських сил у районі міста Станіслава (сучасного Івано-Франківська).
Ризька мирна угода, підписана між Радянською Росією та Польщею у березні 1921 р., став початком кінця періоду Директорії та УНР. Але, не зважаючи на втрату незалежності, українській державі вдалося голосно заявити про себе на військово-політичній арені західної та східної Європи та зломити хід подальших подій. Сам Пілсудський був проти укладення Ризької угоди, але на жаль навіть його авторитет, набутий після перемоги над більшовицькою агресією, не зіграв ролі у вирішенні міждержавних проблем…
Варшавська угода була природним наслідком всіх польсько-українських переговорів, а підвалини її підписання були закладені ще рік до того. Недовіра до Польщі існувала через давню ворожнечу двох світів – панського польського і селянського українського. Вона дорого обійшлася українцям. Нерішучість, невпевненість і орієнтація політиків на Росію ще з часів перших універсалів фактично визначила долю УНР. Живою була пам’ять про поляків як про панів – гнобителів українців. Тому, звісно, існувала недовіра, особливо у галичан – простий люд особливо гостро відчув на собі короткочасне панування польської окупації. Побоювання підтвердились і тому, що через недостатню підтримку та відсутність необхідних ресурсів, поляки так швидко відмовилися від своїх стратегічних планів. Таким чином, українці у якості меншого зла вибрали не панську Польщу Пілсудського, а більшовицьку Росію Леніна.
З перспективи сьогоднішнього дня, коли ми вже знаємо, що принесла Україні радянська влада, чи маємо сумніви, що відлучення частини українських земель під польське панування було найменшою жертвою?
Докори, які закидалися С.Петлюрі його сучасниками були зумовлені або нерозумінням реальної політичної ситуації або просто висувалися людьми, які були політичними опонентами отамана. Сам він не вважав цю угоду помилкою, чи якимось несподіваним поворотом подій, а навпаки, порятунком: «Коли б не польсько-українська згода, не відомою ще була б дальша доля нашої державності. Хай поляки не додержали свого слова і зрадили нам, – ми все ж за цей час і сили організовані свої збільшили, і ясність планів своїх устаткували на майбутнє».
Варшавська угода була фактично єдиним виходом з ситуації, що склалася. Навіть за умов того, що Україна втратила Східну Галичину, а східний кордон проходив по Дніпру. Автономія УНР у федеративному об’єднанні омріяної Пілсудським нової Речі Посполитої, все одно краще ніж нічого, ніж та бездержавність і польська та радянська окупація, яку ми мали після розгрому УНР. Крім того, у випадку нової війни з більшовицькою Росією, УНР мала б природні перешкоди – річки Дніпро на сході і Прип’ять на півночі (лише південь був би не настільки захищений). Українська культура мала б можливість розвиватися безперешкодно на тій 1/5 території етнічної України. Це міг би бути осередок українського руху, звідки в майбутньому можна було би розширити територію УНР на схід (звідки можна було б почати повстання). Це міг би бути «Український П’ємонт». Зачепитися за останню можливість врятувати українську державність було необхідним. Це могло би розпалити вогнище, яке, при вдалій нагоді, могло б перекинутися на іншу частину території України. За цієї ситуації казати про зраду національних інтересів Петлюрою зовсім недоречно.
Наостанок доцільно зазначити, що саме завдяки польсько-українській військовій взаємодії союзники спромоглися зупинити «непобедимую Красную Армию» і переламати хід подій. Адже українці забезпечили такий супротив, який став вирішальним у для Варшавської битві. В результаті Червона армія не просунулася далі у Європу, що могло б стати фатальним для цих країн. Завдяки спільному польсько-українському супротиву, що послабив більшовиків, змогли відстояти свою незалежність також прибалтійські країни: Литва, Латвія, Естонія та Фінляндія.
Тому про невдачу Варшавської угоди говорити наскільки ж помилково як говорити про поразку української революції в цілому, яка не досягла своєї остаточної мети, але внутрішньо переродила суспільство України. Варшавська угода та її наслідки стали визначною віхою в українській історії, й потребують більш високої оцінки, в тому числі й на державному рівні. Більш того, цей союз відкинув всі стереотипи і заклав підвалини партнерських польсько-українських стосунків, показавши, що співробітництво поляків і українців може помножити сили обох сторін.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Зрозуміло, що вищеназвана декларація не задовольнила поляків і внаслідок цього 30 жовтня вони повернули її як неприйнятну. Того ж дня відбулася зустріч Андрія Лівицького з керівником польської держави Юзефом Пілсудським на якій останній виявив своє прихильне ставлення до української держави і до української незалежності. Він керувався принципом польських повстанців ХІХ ст: «В ім’я бога за нашу і вашу свободу». Своїм призначенням він бачив: «... визволення народів, з якими разом терпіли під гнітом російського царизму». Лівицькому він зазначив що польська громадськість негативно оцінювала можливий союз з Україною. а також нагадав, що позицію Польщі в міжнародній політиці, яку, диктувала Антанта. Після цієї зустрічі переговори були тимчасово перервані. 11 листопада переговори відновились, і вже через день конференція закінчилась. Найскладніше під час конференції було визначити кордони з поляками і залагодити аграрні проблеми з польськими землевласниками.
Уряд УНР перебрався до Вінниці. Там 16 травня 1920 року відбулася зустріч керівників Польщі та України Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри. До речі Вінниця була першим містом незалежної України, яке відвідав глава іноземної держави. На цій зустрічі були висловлені такі бачення ситуації, що склалася: «… Буду щасливий, коли не я, скромний слуга свого народу, а представники сеймів польського і українського знайдуть платформу порозуміння. Від імені Польщі проголошую: «Хай живе вільна Україна» (Юзеф Пілсудський), «Висловлюю радість і вірю, що кров ще тісніше з’єднала обидва народи» (Симон Петлюра).