На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Грудень 2010 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031 
Архів публікацій

 

640x480 | Переглядів: 226




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 .. » Води і землі незнищенна пам’ять
Гуморески (29)   Анекдоти (11)


[Повернутись у розділ]

 Володимир КОСКІН

Води і землі незнищенна пам’ять



Гість нашої «Вітальні» Іван Корсак – знаний літератор із Волині, котрий виорює, певно, найскладнішу жанрову ділянку – історичну. Ось що говорить про нього письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький: «Я належу до тих старомодних людей, які все ще багато читають. І читач я загалом вередливий, мені важко догодити. Та я був захоплений творчою енергією Івана Корсака, який в останнє десятиліття буквально на очах став у першу шеренгу українських історичних романістів. Без його творів уже не уявити не тільки нашу сьогоднішню історичну романістику, прозу взагалі, а й тих творів, які мають значення позалітературне, оскільки повертають нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих».

У передмові до своєї книжки «Імена твої, Україно» Корсак запропонував читачам: «Наберіть на будь-якій пошуковій системі в Інтернеті ключові слова «Нобелівський лауреат Жорж Шарпак» – і ви отримаєте сотні повідомлень у відповідь: французький фізик, що народився у Польщі. Начебто все правда, крім манюсінької деталі. Георгій Харпак (таке справжнє його ім'я та прізвище) народився в Дубровиці на Рівненщині, його батько мав тут цегельний завод і з того будівельного матеріалу зведено чимало домівок на всьому волинсько-рівненському Поліссі. А от їхній родинний дім нещодавно знесли.

Або розгорнімо будь-яку енциклопедію, читаємо про Михайла Остроградського: «Выдающийся русский физик». А той «выдающийся русский» публічно, у широкому колі казав: «У москалів не хочу й помирати», і таки вгадав власну смерть, помер та похований в Україні (до речі, перші знакові праці Михайла Васильовича писані взагалі не російською чи навіть українською, а французькою мовою).
Читаємо спогади учасників німецького загону в битві при Хотині 1621 року й неждано-негадано дізнаємося: вирішальний бій, що зупинив наступ мусульманського світу на християнський, європейський, виграли не українські війська Сагайдачного чи польські вояки, а німецький корпус.
У турецьких описах розгрому Росії (власне – Московії) під Конотопом, розгрому, якого не знала ця держава за всю історію до того часу, з'ясовується, що найбільшим був вклад кримськотатарських союзників, про визначальну роль українського війська Виговського взагалі інколи можна не згадувати, наче й не в Україні те діялося...»



На українській землі, як з'ясовує Іван Корсак, народжувалися королі й прем'єр-міністри інших держав, класики літератури великих країн, видатні вчені – нобелівські лауреати. Український люд, розкинутий долею по світах, зробив вельми вагомий внесок у здобуток світової цивілізації.

Звісно, складно не допустити «історичного пересолу» і не перейти межу почуття міри, переборщуючи з медом ура-патріотизму. Приціл Івана Корсака вивіряють дві речі: шалена любов до України і прискіпливість історика-дослідника. Правда – це найдорожчий «аргумент», саме вона визначає в кінцевому результаті довговічність художнього історичного твору. Корсак якраз пропонує ґрунтовні книги, які великою мірою заповнюють «білі плями» історичної правди про Україну.

– Іване Феодосійовичу, з'ясуємо на початку, як Ви прийшли в історичну романістику? Що Вам «підстелило» шлях?

– Насамперед подив. Коли відчинилися всілякі «засувки» і «залізні завіси», перед очима постали дивовижні, не знані досі картини й історичні постаті. Ось Богдан Хмельницький з Іваном Сірком та ще кількатисячним козацьким військом штурмують іспанську фортецю Дюнкерт – Україна ще тоді ставала у поміч Франції. Скупуваті французькі фінансисти вирішили трішки змахльорити і недоплатити козакам, та ще й совістити взялися: «Ми за честь воюємо, а ви про гроші...» – «Чого кому бракує, за те й воює», – підкручувало козацтво з усміхом вуса.

Або Григорій Орлик збирається вдруге посадити на престол уродженця Львова Станіслава Лещинського, польського екс-короля, і йдеться про зустрічну віддяку. Лещинський спершу золото пропонує, потім ошатний маєток десь у мальовничому куточку, натомість Григорій про інше думає: «Повернення гетьманства в Україні моєму батькові Пилипові Орлику».
То він в арабського купця вбраний, то корабельним лікарем мандрує морями... Російські нишпорки його по всіх світах шукають-вишукують, а він з ними в одній залі чай собі п'є. Оберемок Джеймс Бондів таких пригод не зазнав, що випали на долю Орлика-меншого, генерала потому і польного маршала Франції. Так з'явилася перша повість на історичну тематику «Гетьманич Орлик».

А й справді, чималенько в нашій минувшині історичних постатей, котрі були малознані чи вважалися своєрідним «другим ешелоном». Стривайте, та це ж зовсім не другий «ряд», це істинно першорядні європейські постаті, які мали неабияку вагу в житті континенту й не тільки. На папір лягли після того більші чи менші оповіді в книгах «Імена твої, Україно», «Таємниця святого Арсенія», «Тиха правда Модеста Левицького», «Капелан Армії УНР», «Отаман Чайка», «Діти Яфета».

– Чим вирізняється Ваша рідна Волинь на історичній карті України? Якими подіями і постатями?

– Це неймовірно цікавий край. Тут сходилися не тільки різні культури, розмаїті конфесії, а й не раз сходилися цивілізації. Про моїх земляків ще до хрещення Русі писали в хроніках візантійського імператора Костянтина Порфирородного, тут понад тисячу літ тому Володимир Великий збудував міцну фортецю. Татарський хан Куремса спробував було взяти Лучеськ, але сама природа повстала супроти загарбника. Лучани ревно молилися і небо почуло їх: раптова буря велетенським віником змітає татарські намети, стріли, випущені лучниками Куремси, вертають на них самих, а каміння, яке татари кидали на місто метальними машинами, падає на їхні ж голови, – і тікає в жахові хан. Ще спробував увійти в гордий Лучеськ по шеститижневій облозі майбутній засновник Залісся-Московії Андрій Боголюбський, та заледве життя врятував. Звідси Стиром відпливали човни Вітовта і Коцуба Якушинського в Дніпро, а далі у Чорне море, щоб заснувати фортецю-поселення Коцубіїв, що зватимуть згодом Качибеєм, Хаджибеєм, Одесою. Тут господарювали українські королі Данило Галицький, Юрій І та Юрій ІІ, звідси вирушає недавній підписарчук Іван Виговський, щоб стати гетьманом України і завдати найбільшого доти в історії розгрому Росії під Конотопом.
Тут відбувся перший з'їзд монархів Європи, предтеча Європарламенту, де імператор Священної римської імперії, датський і польський королі, хани і князі Московії, Рязані й Твері, очільники інших країв спільно з господарями вирішували долю тодішнього континенту. В краї спалахували повстання, що під кличем «За вашу і нашу свободу!» потрясали імперії. А в новітню історію творилась УПА і мужня Колківська республіка...

Із якими іменами доля краю пов'язана: Леся Українка і Олена Пчілка, В'ячеслав Липинський і Модест Левицький, Галшка Гулевичівна і Данило Братковський, Йов Кондзелевич і Тадеуш Костюшко, Міхал Чайковський і Юліуш Словацький, Улас Самчук і Патріарх Мстислав...
Тож скажіть, будь ласка, як же тут романістові не захопитися історичною проблематикою?!



– Зазвичай письменники історичної тематики зауважують: «Вивчаю архівні матеріали і на основі цього пишу свої художні твори». Детальніше відкрийте творчу кухню. Зокрема, які найтиповіші труднощі зустрічаються на шляху написання історичних романів? Чи доступні письменникові архівні скарбниці? Що довелося подолати, аби створити повноцінне переконливе полотно?

– Інколи, коли пишу про українську історичну постать, складається дивне враження: була чудова фреска-портрет, але хтось ту фреску немов навмисне поруйнував і залишилася від неї лише купка різноколірних камінців. Тепер треба зібрати ті «камінці», розмаїту інформацію, розкидану здебільшого по світах, і відновити втрачений та розмитий з роками оригінал. Так, точна копія, звісно, не вийде (і слава Богові!), але заняття, повірте, захопливе – хоча добре, коли вдасться із зібраного величезного матеріалу використати десяту або двадцяту, чи ще меншу, частинку.

Коли писав «Тиху правду Модеста Левицького», то знадобилися державні архіви – збереглися листи, автобіографічні матеріали, навіть відомості про платню викладачів гімназії з власноручними підписами. Можна було лишень сумно усміхнутися: як за ті самі уроки педагоги-поляки одержували вдвічі більшу платню; мимоволі пригадав «надбавки» викладачам російської мови та літератури в радянські часи. Певною мірою розумінню тодішньої культурницької атмосфери, чудових стосунків Модеста Левицького і родини Косачів прислужився лист Юрія Косача (1986 року) в музей, у місто Камінь-Каширський, де я тоді редагував місцеву газету (лист повністю опубліковано в моїй книзі «Оксамит нездавнених літ»). Уявіть собі, в краї з жахливою бідністю, яку англійський парламентар у ті часи порівнював зі злиденністю мешканців індійських джунглів, у краї з практично поголовною неграмотністю, зі зденаціоналізованим кількома імперіями людом, котрий не ідентифікував себе росіянами, поляками, українцями, хіба що міг назватися «тутешнім», жменька інтелігентів, «без надії сподіваючись», творить диво. Ось як, зокрема, згадує Юрій Косач про неймовірну глушину, найвіддаленіший поліський край, бо далі вже Білорусь і Польща: «Коли мені було 12–14 років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вони пропали), відзняті у Запрудді. Тоді вона ще не була за моїм батьком (вчилася в Києві, у пансіоні, разом із сестрою батька – Ізідорою Косач, звідси їхнє знайомство), однак зберігала ці фотографії. Батько був в останніх класах гімназії або в політехніці – отже, це роки приблизно 1902–1910. Там знято великі товариства, якісь святкування, з'їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і Запрудді. На фотографіях були (як пояснили мені пізніше) також тогочасні українські діячі – Лисенки, Старицькі, Йосип Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця), Судовщикова (вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші».

Ось товариство, в якому перебував молодий лікар на Ковельщині Модест Левицький, згодом видатний український письменник, культурний діяч, педагог – він не тільки дружив із родиною Косачів, а ще й лікував Лесю Українку та Олену Пчілку. Ця жменька інтелектуалів майже «з чистого аркуша» витворює потужну генерацію вже української інтелігенції. Їхні вихованці, так вже доля судила, мали тільки дві дороги в житті. В одних шляхи пролягли на Захід, вони стали конструкторами провідних фірм, науковцями, славетними оперними співаками, керівниками українських ансамблів, які дивували європейські країни, Канаду, США і Австралію. Друга дорога була в УПА: вихованці української інтелігенції ставали прославленими командирами, творили на зайнятій гітлерівцями території Українську республіку, гинули у повстанських боях і концтаборах промерзлого Сибіру. Їхній вояцький досвід і через десятиліття вивчатимуть військові академії різних країн.

А ще багато при написанні книг з історичної проблематики важить спілкування з небайдужими людьми. Для мене при створенні «Тихої правди Модеста Левицького» стало щастям знайомство з Любомиром Степурою зі Львова. Його дід Григорій Калістратович Степура теж легендарна особистість. Комісар УНР на Поділлі, комісар УНР на Слобожанщині, він допоміг Модестові Левицькому влаштуватися в українську гімназію у Луцьку, коли Українська господарча академія в чеських Подебрадах почала гинути. Любомир Степура ділився родинними спогадами, знаходив людей, котрі пам'ятали М. Левицького, робив ксерокопії з не опублікованих ще листів Г. Степури до митрополита Шептицького.

Окремо хочу подякувати Тамарі Олексіївні Скрипці. Це вона разом із однодумцями півтора десятиліття тому стояла біля витоків Музею Лесі Українки в тодішньому Луцькому педіституті, а нині Національному університеті, це вона, вже мешкаючи в США, повернула в Україну багато документів з приватних архівів про Лесю, зокрема останню прижиттєву світлину поетеси. Мені запам'яталося, як ретельно і наполегливо Тамара Олексіївна зі світлої пам'яті Іваном Денисюком досліджували (мені пощастило бодай організаційно сприяти цій праці) тоді ще не відому сторінку життя українських світочів у селі Запруддя (нині – Камінь-Каширський район Волинської області), де, зокрема, жила одна з гілок славетної родини Косачів — О. А. Тесленко-Приходько, тітка Лесі Українки, в якої Леся гостювала, де її мама (відома письменниця Олена Пчілка) зібрала багато фольклорного матеріалу. Надіслані Скрипкою рідкісні фото Модеста Левицького і його товаришів та сподвижників — ще один вагомий внесок у відновлення пам'яті українського класика і державного діяча, у повернення нашої духовної спадщини.

– Хто Ваш перший читач? Найбільший порадник?

Видавництва. Зокрема, «Ярославів вал», із яким співпрацюю останніми роками.

– Як Ви відповіли б читачеві на запитання: «За яких таких причин маю прочитати Ваші книги? В чому їхня «родзинка», стрижень»?

– «Отаман Чайка» про Міхала Чайковського, поляка з українською групою крові, життя якого було сповнене духом авантурництва й дивовижних, почасти парадоксальних поворотів долі. В його свідомості ідея незалежної Польщі нерозривно пов'язана з ідеєю вільної України, і без неї цілковито втрачала для нього привабливий сенс.

«Діти Яфета» (про В'ячеслава Липинського – видатного українського політичного діяча, історика, соціолога, публіциста, теоретика українського консерватизму, організатора Української демократично-хліборобської партії, за гетьманату – посла України в Австрії) та «Корона Юрія ІІ», яка водночас виходить у Києві й Вільнюсі в перекладі литовською, – це книги про постаті на межі культур. Так уже складалося, що до них у нашого брата-письменника не в першу чергу «перо доходило». Саме це мене й приваблювало.
І ще таке. В науці існує термін «пам'ять води». Є поважні науковці, котрі твердять, що немовля здатне назавше залишити у пам'яті своєрідний «код води», яку мама пила під час вагітності, навіть у генетичній інформації він залишається. Тож і легенді про євшан-зілля наука колись, можливо, знайде пояснення і обґрунтування.

Доречним буде нагадати цікавий епізод із моєї книги «Капелан Армії УНР». Коли один із лідерів чорносотенного «Союза русского народа» архієпископ Антоній Храповицький і такого ж «розливу» архієпископ Євлогій, затяті україноненависники, котрі намагалися Андрея Шептицького запроторити до буцегарні та на заслання, потрапили до Львова, то митрополит Шептицький зустрів їх гостинно. Після довгих розмов Євлогій якось запитав Шептицького: «Чому Ви, представник польського аристократичного роду, очолюєте український рух, що веде війну з поляками?» Митрополит усміхнувся: «Ви хочете звинуватити мене в ренегатстві? О ні. Я буду боронитися. Дозвольте вам сказати, що Шептицькі – рід руський (тобто має початок у серці нинішньої України. – В. К.), але у XVII столітті окатоличився і спольщився. Я виправлю помилку предків...»

Видається мені, що славетний митрополит дав гідну відповідь, у тому числі про наші пракорені, які вирубували, корчували, випалювали та дустом витравлювали, і які довіку незнищенні.

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)

 



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”   Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
14.12.2013, 21:31 Музична програма Євромайдану на неділю 15.12  Орієнтовна музична супер-програма Євромайдану на завтра, 15 грудня, неділя:...
28.10.2013, 23:34 Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»   Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник,...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»  Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
08.09.2013, 16:10 Як магнату «роздягтися» й долучитись?   Це ж треба: мільярдер із якогось переляку запрошує поета на освячення...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."   Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля”   В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
13.08.2013, 15:27 Репертуар театру "МІСТ" на вересень 2013   Відкриття нового театрального сезону театру МІСТ.
Репертуар на...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України   Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
05.08.2013, 14:33 Покоління неоплаченої жертви?   До особистої жертви українців завжди змушує обставина крайності, коли...
Більше


  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net