Київський живописець Володимир Кривенко доволі “нелогічний” імпресіоніст. З одного боку, він іде від пленерного враження, але “добирає” колір не серед натури, а категорично в майстерні.
Він одержав серйозну професійну освіту: закінчив Республіканську художню школу ім. Т.Г. Шевченка в Києві, Луганське державне художнє училище, Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, аспірантуру в майстерні академіка С.О. Григор'єва, але “обтяжений веригами освіт” вражає дитинністю, безпосередністю, щирістю як у творах, так і у спілкуванні.
Прийнято вважати, що художник живе у своєму світі ілюзій і далеко не завжди зважає на те, що навколо. А, може, якраз навпаки? Його реальність більш справжня, ніж наша, адже вона там, десь поруч з горніми світами, у пануванні гармонії Вищого розуму.
У міській метушні і скаженому ритмі життя ми до такої міри віддалені від природи, що навіть звичайна польова ромашка стає дивом для жителів мегаполіса. А побачити відблиски сонця на мокрому листі, переливи світла на воді дано вже не кожному. Художник Володимир Кривенко є провідником у світ природи. Недарма з 1989 року він усамітнюється в селі Григорівка на Канівщині (поблизу знаменитої козацької столиці Трахтемирова), де купив стару хату. Щоб почути птаха вранці, потрібна тиша. Щоб відчути запах трави, треба мати «дзеркало розуму» без брижів. “Булькіт почуттів” не повинен заважати відчувати небо, дерева і воду.
Творчість Володимира Кривенка – це протилежність документальному фіксуванню. Його картини не просто передають сюжети й образи, які в окремі моменти життя виявилися йому близькими. Вони ще й транслюють ставлення художника до цих образів, переломлюються через усю глибину знань і досвіду, отриманих ним за п'ять десятків років. Кожна картина могла бути виконана інакше, якби за вікном перемінилася погода, якби замість осені буяла весна і душевний стан був іншим.
Володимир розмовляє з природою мовою фарб, ліній, кольорів. З німоти полотен народжується гомінка співбесідниця-Природа, яка говорить шелестом листя, лементом птахів, хвилями річки і моря...
«Фірмовою фішкою» Володимира Кривенка є не тільки світанки і заходи сонця, лілеї-настрої (це ж яку треба було мати сміливість, щоб замахнутися на них після Моне), а й зображення людей, особливо дівчисьок-дівчин-жінок, вельми схожих на янголів, які перебувають на межі реальності і казки: «Квіти збирають», «Синій птах», «Та, що входить», «Ню», «Дівчина з лисом», «Метелик», «Опівночі», «Рибачка» тощо.
На щастя, художник «годує» нас не химерами, його картини несуть доброзичливу енергію, яка створює атмосферу душевної чистоти, тепла щирості й гарного настрою. Кожен твір для нього – мов ікона Природи. Це неймовірно радує око і серце, які втомилися від крові, еротики, залізобетону і салонного «фотореалізму».
Пейзаж для Володимира (як і для його видатних попередників) не є галуззю формальних шукань чи протокольно точним портретом місцевості, але насамперед засобом художнього пізнання природи і людини. У його пейзажах є історія душі. Так само як у його портретах є історія долі.
«Живописцем щастя» називали видатного французького художника Ренуара, і так само хочеться назвати його українського побратима по ремеслу В.Кривенка, якому також цілком личить слово «видатний» (закономірно, що його твори так інтенсивно розлітаються світом).
Його картини й етюди – це свято і відкриття. Буденні, звичні мотиви – копички або натюрморт з рибою, стара фортеця або засніжена хата з димком за крижаною річкою – преображаються яскравим інтенсивним переживанням художника. Кривенко не описує життя, а створює цілісний образ його – у всій життєвій тремтливості.
Твори живописця не можна «розповісти», їх треба бачити, тому що описи навіть малою мірою не в змозі передати могутню стихію кольору, яка панує в цих світоносних світах, виставлених у столичній галереї «Шарм».
– Пане Володимире, які події і люди сформували Вас як особистість і художника?
– Насамперед, батько, народний художник України Михайло Кривенко, і мама Ірина, які не просто дали мені можливість з'явитися на світ, а й по-справжньому «ліпили» мій характер і моє майбутнє.
З раннього дитинства я спостерігав за процесом пізнання природи на картинах батька. Років у п'ять-шість я почав малювати свою казку олівцями й аквареллю. У художній школі, осягаючи ази, здобуваючи вміння бачити предмети, довкілля, я відчув іще більший інтерес до професії художника. Цеглинкою мого формування стала також невдала перша спроба поступити в Художній інститут. Доля зробила поворот – я поїхав у Ворошиловград, де мене як випускника Республіканської художньої школи прийняли на четвертий дипломний курс художнього училища. Там викладачі по-іншому викладали малюнок і живопис. Найбільше вплинув на мене Іван Кіндратович Губський. Інші художні підходи, нове спілкування збагатили, «розширили» мене. Познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, вона училася в тім же училищі, тільки в іншого викладача. Потім ми разом складали іспити в Київський художній інститут, я поступив, а вона – ні, залишилася дружиною, я ж почав ставати художником, який вже оселився міцно в моїй душі, голові. Треба було розвивати почуття, спостережливість, уяву, аби на полотнах відображати красу життя й у такий спосіб відчувати, пізнавати, любити його ще більше. Тільки коли любиш приходить натхнення, моїми музами стали дружина Валентина і донька Катерина, котра народилася, коли я вчився на п'ятому курсі інституту. У мозаїку творчого шляху лягали шукання, сімейні сюжети, психологічні колізії, пленерні поїздки до Криму, де я продовжував осягати природу, учився передавати відчуття теплого або холодного моря, гір, погоди. Найбільше мене приваблювали сонячні сходи і заходи: те, як народжується і вгасає день, немов чиясь доля. І знову я чекав світанок, який опромінював землю, душу, свідомість крізь туман, серпанок… Усе загорялось і світ заповнювався світлом, барвами. Я також не можу не сказати про місяць, що сяє, впливаючи на нашу свідомість і вчинки щодня. Ці відливи й переливи світил, їхнє сяйво мене завжди надихають на подальші творчі «подвиги». Прагнення пізнати метаморфози світла стали моїм ледь не головним інтересом у цьому житті.
– Великий Коровін стверджував, що його як художника великою мірою сформував Крим, який чистив палітру яскравими, свіжими, чистими барвами. Рєпін дякував Фінляндії і Прибалтиці. А яка місцевість найбільше вплинула на вашу колористику?
– Середня смуга України: Київщина, насамперед притоки Дніпра, Конча-Озерна, Конча-Заспа, і Черкащина – у Канівському районі в селі Григорівка в 1989 році я купив старий будинок, до речі, неподалік від знаменитої козацької столиці – Трахтемирів, околишні бугри досі випромінюють колосальну енергію славетної минувшини.
Мене туди тягне на етюди, на риболовлю. Доводиться рано вставати, приємне сполучається з корисним; народження дня, почуттів, думок зливаються в осяяння-прозріння, я вивчаю і пізнаю красу природи.
– Ваші картини так віртуозно прописані, що мимоволі хочеш торкнутися води, листя, копичок на них, подихати різнобарвним повітрям…
– Мені ця пружна легкість іноді дуже важко дається. Починаєш малювати якийсь пейзаж чи портрет, працюєш, працюєш, а картина не піддається, на душу не лягає. Зрештою, береш мастихін, знімаєш зображення, потім дивишся на залишки зображення і бачиш зовсім інше, і в цьому вже починаєш шукати новий, істинний зміст твору, часто зовсім протилежний тому, що намагався намалювати.
– А до якої міри знімаєте попереднє зображення?
– Наскільки воно дозволяє. Іноді фрагментами. І раптом проявляється новий образ, інформація згори вже запрограмована на полотні, тільки треба побачити картину, визволити, не зіпсувати, довести до пуття і донести до глядача.
– Вам траплялися диваки-замовники? Наприклад, знайомий заслужений художник мені розповідав, як один багатій попросив його намалювати улюбленого собаку на троні, і щоб перед ним на колінах стояла його оголена дружина в рабській позі. Художник загилив йому надзвичайну ціну, щоб бізнесмен відмовився. Але той погодився.
– Я не піддаюсь на такі “компроміси”. Якось один олігарх замовив зробити повтор знаменитої картини Володимира Сєрова “Ходаки у Леніна”, тільки замість вождя і людей поруч намалювати портрети відомих крутеликів. Мені надали необхідний матеріал, але я категорично не погодився, хоча пропонували великі суми. З якого дива я буду ганьбити ім'я художника і яке я маю право втручатися в чужу енергетику?
– Ось Ви сказали щодо втручання в чужу енергетику. Нині чимало митців, особливо з числа молоді, керуються ринковими міркуваннями і принципом “За ваші гроші – будь-яку примху”.
– Моє ставлення до цього дуже негативне, як і до авторів, які нині малюють виключно “кон'юнктуру-номенклатуру”. Це Богом недозволений “момент”.
– Невже Ви не експлуатуєте, не тиражуєте якийсь вдало знайдений сюжет, цікавий ракурс, коли бачите, що картина успішно продалася і викликає захоплення?
– А я не замислююся над тим, чи вдало продалася, хоча бачу, що знайшов чудову композицію. Бува вперто просили: зроби повтор. Пробував, але виходило вже не те. Тільки перший варіант – найкращий, тільки перший подих – найглибший. Вдруге малюєш, звісно, не сліпу копію, але нема вже свіжого відчуття, пориву, нема пошуків (ти ж маєш бути у певних межах), які складають основу творчої роботи.
– Чому Ви, імпресіоніст, віддаєте перевагу праці в майстерні, а не на пленері?
– Натура мені поштовх надає, надихає, я малюю маленькі етюди, згодом з них, з настрою синтезую великі картини.
– І бува, що в один пейзаж зливається кілька етюдів, написаних в різних місцинах?
– Так. Марно шукати зображений краєвид, він існує тільки на моїй картині.
– Кажуть, що не всі твори, які виставляєте, Ви продаєте?
– Деякі категорично не продаю, хоча про це дуже просять і пропонують чималі гроші.
– Яка мотивація відмови?
– Певна картина мені душу гріє, за нею я сумуватиму як за своєю дитиною, вона надихає творити інші твори, незалежно від того, що там буде зображено. Отже, нам не можна розлучатися.
– Скільки у Вас таких картин-“табу” накопичилось?
– Понад три десятки, напевно. Я весь час на них дивлюсь, сім'я милується, не всі на виставках показую, це якісь внутрішні родинні моменти.
– А щоб Ви відповіли критикам, які запевняють: “Імпресіонізм давно винайдений, так ще на початку минулого століття французи малювали, це все пройдений етап”.
– А коли людина була винайдена? Її теж відмінити, як пройдений етап? Все розвивається. Я на такий закид скажу єдину фразу: справжнє мистецтво існує незалежно від реалізму, імпресіонізму, сюрреалізму чи якоїсь другої течії.
– Як особисто Ви відрізняєте мистецтво від штукарства? Про це сперечаються століттями. В чому для Вас полягає істинність мистецтва?
– Як відрізняти? Вчитися треба, перш за все. У вісімдесятих роках після закінчення Художнього інституту та служби в армії я вчився в аспірантурі у народного художника СРСР Сергія Олексійовича Григор'єва, академіка, професора, керівника Вищих академічних майстерень. Він часто показував багато книжок-альбомів про видатні музеї світу. То були дорогезні видання, які тоді коштували по триста карбованців, а нині їх, мабуть, і не купиш, та його консультації були ще більш дорогоцінними: по всіх напрямках і стилях – Ренесансу, класицизму, романтизму, сюрреалізму, імпресіонізму, абстракціонізму, авангардизму тощо, звідки вони виникли, як їх розпізнавати.
Під час пленерної поїздки в Карпати, я захотів намалювати осінню різнокольорову красу полонин і гір так, як побачив. Після повернення відбувся огляд і розбір етюдів аспірантів. Григор'єв зайшов до мене в майстерню, подивився і сказав: “Володимире, оточуючі також бачать барви, які ти тут зобразив. У тебе ж чудова палітра, свої суміші фарб, у майстерні ти твориш свої кольори, чому ти не використав це на пленері, чому твої Карпати розбарвлені так, як їх бачить пересічна людина, яка там живе”.
– Це був, напевно, той вирішальний момент, що допоміг Вам знайти своє обличчя?
– Авжеж, відтоді розпочалась вся моя мішанина кольорів, творчі шукання. Натура може тільки підказувати, але її не можна копіювати, її треба пропускати через свою уяву-фантазію. Григор'єв завжди говорив: «Їдете на пленер, подумайте, який неповторний колір і тон оберете для нової роботи». Цього нас не вчили в інституті, а Сергій Олексійович відкривав усі свої секрети, учив, що в картині повинні домінувати загальний колір і тон, з них не можна виходити, потрапиш у чужий колорит, він не буде гармонічним у конкретній картині. Може, у цьому і причаїлась одна з відповідей на запитання: як мистецтво відрізнити від ремісництва. Приваблюють неповторність, єдність, цілісність твору, ти починаєш жити в ньому, входити в нього, там не повинно бути нічого зайвого, незалежно від того, який це напрям, стиль, манера, все має бути побудовано на чистій гармонії.
– Деякі художники малюють застрашливі картини, а Ви?
– Та ніби ні, хоча я колись і сюрреалізмом займався.
– Людей не лякали? А де грань: твір від Бога чи сатани?
– От у цьому – суть творчості, не дай, Боже, щоб страшні картини в чорноту занурювали.
– Чорні кольори – це погано?
– Мова не про колір, у чорному тоні може бути світлий блиск істини, у світлому, красивому зазвичай присутня чорна фарба, вона підкреслює, доповнює світле. Інша річ, коли психологічно огортають “чорнухою”.
У кожного своє внутрішнє розуміння добра і зла, коли я бачу чорноту в чиїхось роботах, я інтуїтивно не хочу на них дивитися.
До мене, до речі, звертались із пропозиціями зобразити щось чорне, пов'язане з містикою, пеклом, чортівнею. Це абсолютно чуже для мене і моєї сім'ї. Ні за які гроші не хочу цим займатися.
– А які саме люди замовляли?
– Чорні, як їх бажання. Не багатії, скорше, хворі люди, які готові за подібні картини заплатити чималі гроші. Я відгороджувався від них.
– У радянські часи промисловість випускала обмежений набір олійних фарб, навіть етюдники мали всього лише 15 вічок, потім – 25. Нині французи і голландці випускають дивовижної якості фарби сотень відтінків. Величезний асортимент! Сучасна публіка вимагає яскраві насичені роботи. Критикують Рєпіна і художників старої школи, котрі працювали в середній географічній смузі, мовляв, їхні картини виглядають тьмяними, сірими, вохристими. А чийого виробництва фарби використовуєте Ви, скільки їх у вашій палітрі?
– Я це роблю тільки за почуттям: якщо треба в певному місці зобразити ще яскравіше, я домагаюся цього гранично, роблю так, як необхідно. Використовую фарби санкт-петербурзькі, французькі… Але не це вирішальне, я створюю свої барви на полотні, додаю стільки, скільки мені потрібно контрасту, кольору і світлосили, тому сказати, що я користуюся улюбленими кольорами чи обмеженою кількістю фарб, не можна, – все залежить від того, як душа моя відчуває.
– Іноді в галереях наштовхуєшся на картини-пилососи, які висмоктують енергію. На щастя, здебільшого висять картини-акумулятори. Деякі художники стверджують (не знаю з яких міркувань: щирих чи піарних), що їхні картини лікують. Яке Ваше ставлення до цього?
– Дуже серйозне. Картина повинна живити глядача енергією, інших варіантів не повинно бути, – якщо художник вкладає енергію своїх чистих почуттів, то вона невичерпно спрямовується на глядачів, а від них – на творця. Якщо чорна людина вкладає чорну душу в картину на будь-яку тематику, то зображене завжди позначиться на глядачеві.
– Звідки Ви черпаєте світло і радість для своїх картин, адже життя зовсім не легке?
– Мабуть, з того самого сонця і місяця, з сяйва і відблисків, які грають в повітрі і на воді. А вода, кажуть, – це душа Землі.
– У Вас є чарівна картина, на якій дівчинка вигулює розкішного лиса. Що Вас наштовхнуло на таке несподіване зображення?
– Мабуть, почуття до доньки, яка дуже любить тварин.
– А той лис – чи не сам батько?
– То, напевно, просто казковий лис.
– А яким чином Ви живите себе поза професією? Які у Вас є захоплення?
– Риболовля, збирання грибів. Це і є підживлення, приходжу в майстерню, дивлюся на роботу і бачу її продовження або помилку.
Слухаю музику, вона постійно звучить у моїй майстерні: класика і рок. Я виховувався на творах «Лед Зеппелін», «Діп Пьорпл», «Бітлз», «Юрай Хіп», «Пінк Флойд»… Велика музика нерідко дарує теми картин, збирає людину докупи, дає настрій, у ній – колосальна енергія. На мій погляд, не треба проводити межу між музикантами і художниками, це люди мистецтва. А от чим мистецтво відрізняється від епігонства можна зрозуміти також по тому, вражає-очищає воно чи ні.
– Існує думка, що художники в переважній більшості фанати справи, які крізь пальці дивляться на побут, він їх дратує (треба винести сміття, заплатити за комунальні послуги, картоплю почистити…), оскільки відволікає від малярства. А чи відмахуєтеся від побуту Ви?
– У мене ключ до ситуації один – дружина, вона розуміє, що мені треба йти в майстерню і працювати.
– Тобто це святе?
– Вона погоджується на це. А от коли я висловився на полотні і відчуваю, що можу трошки отямитися, сам пропоную щось по господарству зробити. З неуважністю до побуту, звісно, не треба переборщувати, щоб не ображати рідних. До того ж іноді добре залишити картину на дозрівання, щоб завтра повернутися в майстерню і зробити краще продовження.
Певно, фанатичне ставлення до мистецтва мені передав батько. Багато його творів – в солідних музеях, одна з видатних – «Їхав козак на війноньку» перебуває в постійній експозиції Національного художнього музею України. Цікаво, що моя дипломна робота «Возз’єднання України з Росією», на якій зображені Богдан Хмельницький, російський посол, теж відома. Її напередодні 1500-річчя Київської Русі закупило Міністерство культури, вона побувала на багатьох міжнародних виставках, врешті потрапила в Переяслав-Хмельницький художній музей. Тепер ця тема опальна, хоча історію не перепишеш.
– Ваші роботи осідають у музеях, галереях, колекціях. А чи купують їх відомі, видатні люди: артисти, учені, політики?
– Гадаю, про це краще знають галерейники. Мою майстерню покупці не відвідують, а от виставки – будь ласка.
– Ви маєте такий серйозний статус, що перед вами не виникає проблеми реалізації картин, тобто пошуку покупців, митарств на Андріївському узвозі, аби заробити на хліб насущний?
– Колись я дуже бідував. Попустило.
– Перед галерейниками б'єте чолом?
– У нас все обопільно відбувається, немає такого, щоб хтось бив чолом, у бесіді вирішуємо всі питання.
Директор галереї сучасного мистецтва «Шарм» Юрій Ревенков розповідає телеканалу “Культура” про Володимира Кривенка
– На останній виставці в столичній галереї «Шарм» скільки виставлено ваших картин?
– Здається, 65.
– А скільки можете виставити одночасно?
– Сто.
– Це ті роботи, за які Вам абсолютно не соромно, вони викликають почуття гордості, Ви переконані, що це виключно якісні твори?
– Немає таких критеріїв. У мистецтві нема кінцевої крапки, я не можу стверджувати, що це ідеально, стовідсотково, абсолютно, як в аптеці. Мистецтво – це безкінечність, а я мушу бути в постійному русі.
– Чи були у Вас картини, які дуже розчарували, або навпаки, Ви сприймали роботу як посередню, але через певні обставини (успіх на виставці, оцінки колег і фахівців: «Друже, ти написав геніальну роботу!»), з'ясовувалося, що Ви створили справді шедевр?
– Звичайно, бувало таке. Згадую того ж Сергія Олексійовича Григор'єва, він казав нам, аспірантам: «Якщо у вас не купили роботу з виставки або хтось на неї не так відреагував, ніколи не журіться, це може бути зовсім не правильно, кожному плоду свій час, цією ж картиною можуть через три-чотири років захоплюватися.
– А що Ви робите з твором, в якому різко розчарувалися?
– У всякому разі не ріжу, не спалюю і не топчу ногами. Я його роблю іншим. Буває, що закінчується полотно і на очі потрапляє ця картина, я її зішкребаю, чищу і створюю новий твір, тобто не зберігаю як Плюшкин невдалу картину, а народжую нову.
– Що для Вас є живопис?
– Це співвідношення кольорів і тонів один до одного. Колір має різні тональності; виникають акорди, і ця музика впливає на душі людей. Акустична музика більш абстрактна, є і живопис абстрактний, я не скажу, що і мої добутки позбавлені абстрактності, тому що поняття абстракції не полягає в тому, щоб створювати композиції тільки з плям і символів, різних паличок і кружечків... Якщо ми уважно подивимося на перші реалістичні роботи Кандинського чи Малевича, фігуративні, натурально виписані, красиві, то в них вже закладено: треба йти далі – шукати. У сюрреаліста Сальвадора Далі теж є реалістичні картини, він завжди з величезною повагою висловлювався про реалістів Вермеєра Дельфського, Веласкеса. За плечима треба мати Школу, пройти шлях великої праці, щоб навчитися абстрагуватися і створювати своє бачення, втілювати свою сутність, це, напевно, і є завдання художника, для якого є згубним маніпулювати прийомчиками, які подобаються невибагливій публіці.
Живопис – мистецтво, в якому присутнє все: і музика, і поезія, а головне – почуття. Якщо в творі, над яким працює художник, щось із цього відсутнє, то виходить не картина, а листівка…
Борис Михайлов, член Національної спілки художників України:
– Творчість Володимира Кривенка вирізняє справжня, не роблена камерність, щиросердність. Його картини не на потребу смаківщині, у них відсутній кон'юнктурний (комерційний) підхід, художником рухає не бажання сподобатися, а прагнення поділитися враженнями справжнього захвату перед станами людини і природи, пограничними явищами світла і темряви, дня і ночі, чародійством туману. Це поезія, яку бачиш, якщо згадувати Микельанжело.
Друзі-колеги – Володимир Кривенко і Борис Михайлов
– А що нового, свіжого є в імпресіонізмі Кривенка? – У нього є свій підхід, свій стиль, свій характер. Коли кажуть, що імпресіонізм закрився з останньою виставкою французьких імпресіоністів, це зовсім неправильно, ніхто імпресіонізм урочисто не закривав, вони відкрили обрії і, будь ласка, цим користуйтеся. Тому говорити про якесь епігонство, про повтор не доводиться. Колись рівноцінно співіснували російські і французькі імпресіоністи, а Грабар працював в один час з основоположниками цього напрямку. Нині добре видно, чим відрізняється російський імпресіонізм від французького, а український від них. Отож тема імпресіонізму не закрита, є, слава Богу, такі могутні продовжувачі як Володимир Кривенко, який відкриває нам нове повітря, і ми чудово їм дихаємо.
Сергій Поляков, член Національної спілки художників України:
– Для мене деякі роботи Володимира Кривенка стали одкровенням, особливо «Дівчинка з лисицею», «Опівночі», «Синій птах». Є в них творче начало, думка-почуття, індивідуальна естетика. Приваблюють коктебелівські етюди: сходи і заходи сонця.
Працює він переважно в майстерні і це свідомий хід: художник назбирує-накопичує фактуру, грає з кольором. І в цьому криється своя небезпека загубити у великій картині свіжість, настрій, стан, які є в його лаконічних етюдах, важливо не «перетиснути», щоб не втратити безпосередності, чистоти і не набути бруду, коли фарба придушує колір. Там де немає навмисного завдання написати імпресіоністичний пейзаж (що йде від роботи голови), Кривенко досягає чарівних результатів, у прямокутнику полотна ненав'язливо царює Живописець.
Олександр Туранський, член Національної спілки художників України:
– Володимир Кривенко – це безсумнівно самобутнє явище, яке не виключає якісь успадкування, еклектику. Я звернув увагу на його латаття і лілії, які викликали в пам'яті знамениті лілії Клода Моне, та вони у Володимира самодостатні, органічні, оригінальні і виглядають аж ніяк не цитатою-повтором, це добре відчуте враження, немов репліка на те, що колись його схвилювало.
Мистецтво Кривенка не нахабне, далеке самореклами й оригінальничання, воно глибоко пережите, справжнє за психологічним наповненням.
Володимир Кривенко індивідуальний і з погляду формального підходу: композиційного, колористичного. Вважаю, що він знайшов себе в мистецтві, до якого ставиться дуже відповідально, у нього потужні перспективи.
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Київський живописець Володимир Кривенко доволі “нелогічний” імпресіоніст. З одного боку, він іде від пленерного враження, але “добирає” колір не серед натури, а категорично в майстерні.
