Кілька років тому мені довелося побувати у відомому з легенди про Щуролова німецькому Гамельні. Містечко за сучасними масштабами невеличке, десь до 50 тисяч, але воно береже не тільки середньовічну архітектуру і старовинні кладовища, в тому числі й єврейське з XVIII ст., не зруйноване навіть нацистами, але й свою «фірмову» легенду. Асфальт пішохідних вулиць, що ведуть у центр міста, помальований силуетами цих малосимпатичних тваринок, які збігаються до ратуші, поспішаючи на закличну мелодію дударя-шуролова. Щороку літніми вихідними на помості коло ратуші відбуваються вистави, в яких беруть участь аматори. Одягнені в старовинні шати дорослі грають кілька ролей: бургомістра та його почет, а масовку — щурів і дітей XV — XVII століть — діти сучасних бюргерів.
Мене здивувало, що серед малолітніх акторів чи не більше було явно «неарійського» походження. Треба сказати, що в місті й серед дорослих багато іммігрантів." турків, курдів, слов'ян із Балкан, вихідців з Індостану, так званих «русских», тобто вихідців із країн колишнього Радянського Союзу, в тому числі німців, євреїв, серед яких чимало «фальшивих» — етнічних українців, росіян, навіть казахів.
Отож, серед малолітніх акторів, зайнятих у виставі, більшість становили діти явно не німецького, навіть не європейського походження. Мені було дивно бачити таке: в інсценізації чисто німецької легенди масово беруть участь ненімці. У чому справа?
Мій чичероне із «русских» дав мені, на його думку, «совку», просте, але глибоке пояснення: Німеччина як батьківщина молодих поколінь своїх нових мешканців прагне зробити з них не тільки законослухняних громадян, але й німців, котрі виховуються на легендах і міфах своєї національної історії. Діти різних народів, традицій, релігій і культур, вони змалку перебувають в атмосфері цієї гостинної землі, яка справді хоче стати для них « Faterland 'ом»! Іншими словами, тут, біля старовинної ратуші, я побачив процес формування елементів німецької політичної нації ХХІ століття. Почуття національної (не в етнічному, а в політичному значенні цього слова) ідентичності виховує також школа через культурну, історичну, мовну Ідентичність. Дочка моїх господарів, п'ятнадцятирічна школярка, не тільки вважає себе належною до німецької нації, але й пишається нею. Коли я спитав її, чи читає вона велику російську літературу (в домі повно російських класиків), вона по-дитячому пирхнула; що там, мовляв, читати? От у нас! У нас, тобто, німців. І вважають «діти різних народів» своїм славним предком не Сулеймана Пишного, наприклад, а таки Фрідріха Великого, переможцем Наполеона не Кутузова, а генерала Блюхера, не плутаючи його з радянським маршалом (бо й не чули про нього), знищеним Сталіним у кінці 30-х років минулого століття. Інакше кажучи, суспільство через залучення неофітів до своїх традицій, а держава через систему освіти організують процес розширеного відтворення своєї політичної нації, долучаючи до неї «свіжу кров».
Одночасно Німеччина, як і кожна сучасна демократична держава, не забороняє іммігрантам з різних країн мати засоби для виявлення своєї ідентичності, і «нові німці» видають газети, організовують недільні школи, релігійні установи тощо — все на громадські кошти. Юридичного поняття національної меншини в Німеччині не існує, тому й немає потреби у відповідному законі. Нова частина німецької політичної нації, іммігранти з різних країн, зберігають мову і зв'язок зі своєю історичною батьківщиною, з родичами, але „ зі зміною поколінь він слабне, і самоідентифікація німецького громадянина починає переважати над ідентифікацією хорвата, турка, «русского». І роль німецької національної держави, суспільства в цілому в цьому процесі дуже помітна.
Ще недавно ми нібито мали підстави стверджувати, що за схожим сценарієм відбувається побудова й розвиток французької політичної нації. Давні демократичні й ліберальні традиції в цій країні, її відкритість і гостинність, відчинені двері для представників різних племен і вірувань породжували ілюзію стосовно їхньої безболісної адаптації у французькій державі й суспільстві. Однак ми стали свідками подій у цій країні, які перевертають уявлення про безконфліктне «вживлення» нових елементів у тіло сучасної розвиненої політичної нації, мало того, ставлять під сумнів ці можливості. Потужний вибух незадоволення іммігрантської молоді, замішаний на соціальній невлаштованості непристосованого до життя в нових умовах контингенту, викликав спалах етнорелігійного протистояння. Недарма президент Франції Міттеран, даючи оцінку подіям, визначив їх як «кризу ідентифікації». Йдеться, отже, про ідентифікацію вихідців з Африки і Близького Сходу як французів. Іншими словами, вище керівництво Франції визнало невдачу такої політики.
Очевидно, події у Франції спонукають Європу в цілому переглянути концепцію націєтворення в XXI столітті, тим більше, що тенденції протистояння расово й релігійно різних частин однієї (!) політичної нації проявляються і в інших країнах ЄС, зокрема, Великій Британії, Італії. І це відбувається, незважаючи на загальну демографічну кризу Старого Світу.
Чому політика м'якого, ліберального прийняття нових громадян дає збої? На мій погляд, можна визначити, принаймні, дві групи причин. Перша — величезна різниця в ментальності, традиціях, релігії, історичному досвіді «рідин», з яких потрібно отримати нову суміш. Вода й олія не дадуть однорідної маси. Друга — занадто велика «порція» нової добавки, яку не в змозі «перетравити» етнічна титульна нація, занадто велика її критична маса.
З цього висновок: іти цим шляхом можна лише за умов кількісного обмеження мігрантів, їхньому влиттю в нове суспільство повинен передувати певний адаптаційний період, тобто інтенсивна робота багатьох організмів країни для «перетравлювання» нових, вельми відмінних елементів.
... і Радянського Союзу
Термін «політична нація» має на теренах колишнього СРСР невелику біографію, хоча саме явище, точніше, спроби будувати її, можна вгадувати вже в далекі від нас часи Російської імперії. Щоб не заблукати на манівцях минулого, обмежимося періодом так званого «розвиненого соціалізму». Саме тоді на черговому з'їзді комуністичної партії її теоретики вустами Л.І. Брежнєва оголосили про утворення «нової історичної спільності, людей — радянського народу». Нас зараз не цікавить, на скільки відсотків (але явно не на сто, інакше б Союз не розпався!) це твердження відповідало дійсності, але політика держави була спрямована саме на створення політичної нації під згаданою назвою. Хоча Радянський Союз був багатонаціональною, а формально й федеративною державою, в усіх її частинах панувала не тільки одна ідеологія, що загалом властиво країнам з тоталітарним устроєм, але й одна релігія (атеїзм), одна система освіти, судочинства, стандартизувалася культура, витіснялася місцева мова. Явні преференції на всій території СРСР отримувала російська мова, яка формально, не маючи статусу державної, панувала скрізь і в усіх сферах. Згадаймо хоча б удвічі більшу платню вчителів російської мови порівняно з викладачами інших дисциплін. Або напівофіційний «титул» старшого брата, який був «старший» не тільки стосовно молодих народів, але й древніх народів Закавказзя та Середньої Азії. Інакше кажучи, держава робила все, щоб відцентрові сили, які притаманні багатонаціональним країнам, були нейтралізовані, а ідеологічна основа у вигляді так званого «інтернаціоналізму», властива довоєнному періоду, фактично була замінена «радянським патріотизмом», тобто загримованим націоналізмом.
Не вкладаю в такі визначення якогось емоційного забарвлення, як це комусь може здатися, моїм завданням є чітко поставити акценти в суті процесів творення політичної нації. Зрозуміло, що з погляду забезпечення стратегічних інтересів російської держави така політика була цілком виправдана й слушна. Біда радянського керівництва якраз і полягала в тому, що воно повинно було оглядатися на парадну вивіску «дружби народів» та «рівноправність» союзних республік. Отож досвід створення політичної нації в Радянському Союзі виявився невдалим: занадто розмаїтим був «матеріал» для переплавки, до того ж його було дуже й дуже багато. Хоча, треба відзначити, що й «досягнень» у цій сфері державного будівництва не можна відкидати. Наприклад, число росіян у межах держави протягом XX століття збільшилося в 2,5 рази, число українців тільки в 1,6 рази. Якщо українців за переписом 1897 р. в Росії (24,3 млн. осіб) було менше росіян (55,5 млн.) тільки в 2,3 рази, то останній перепис населення 1989 р. фіксує перевагу останніх у 3,7 рази (38 млн. і 140 млн. відповідно; у 1959 р. — 37,3 млн. і 114,1 млн.).
Аналогічні перекоси у відношенні чисельності можна спостерігати стосовно багатьох народів колишнього Радянського Союзу, особливо в слов'янських краях, на Поволжі, у Молдові з Придністров'ям. Звичайно, нікому не прийде в голову, що російський етнос змагається з китайським у темпах зростання, хоча, на перший погляд, саме такий висновок напрошується з наведених даних. А «ларчик» відкривається просто: мільйони людей іншого етнічного походження визнавали себе росіянами, тобто належними до домінуючої нації країни. Отож етнічна складова у створенні політичної нації, тобто «нової історичної спільноти — радянського народу» була дуже вагома, а зросійщення «племен і народів» — важливим інструментом цього процесу. Недарма серед вихідців з народів Поволжя популярною була.напівжартівлива, а напівсерйозна приказка «совсем рюсскій, только глаз узкий».
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Досвід Європи... 