Народну артистку України, актрису київського Молодого театру Тамару Яценко хтось доволі точно охарактеризував як Фаїну Раневську, Нонну Мордюкову і Вуппі Голдберг в одній особі. Зрозуміло, що це порівняння – не зазіхання на славу згаданих кінолегенд, натомість воно є свідченням різнобарвності, різноплановості нашої співвітчизниці, якій підвладні гротеск, буфонада, фарс і... трагізм.
Її довго намагалися «втиснути» в амплуа комедійної акторки. Звісно, своєю Пронею Прокопівною («За двома зайцями») Тамара Яценко побила всі рекорди успішності (зіграла приблизно шістсот вистав!), але, на відміну від інших акторів, які бідкаються, що «приклеїлися» до певних амплуа, Тамара Яценко вдячна Проні, бо саме вона зробила актрису знаменитою. А втім, легко від неї дистанціюється і стає інакшою, приміром, жорсткою, владною і безпринципною Александрою у виставі «Голубка» Жана Ануя або зворушливою, лірично-трагічною, невимовно світлою, чистою Свинею, твариною-янголом у виставі «Звичайна історія» Марії Ладо. У чеховському «Дяді Вані» її лаконічна Войницька – неоднозначно філософічна. До речі, голосом Яценко заговорила «мультяшна» Фрекен Бок у норвезькому фільмі «Карлсон, який живе на даху».
Тамара Олександрівна народилась в озерно-лісному селі Горенка неподалік Києва. З братом Володею цілими днями бувала на природі. Сім'я була проста, достаток скромний, але дітей зігрівала величезна любов батьків і бабусі. Тато був гармоністом на все село, він і прилучив співочу доньку, що вчилась грати на скрипці, до численних виступів на сільських святах.
Освіту здобула в театральній студії при Київському академічному драматичному театрі імені І. Франка (1975 р.) й у Державному інституті театрального мистецтва в Москві (1990 р.).
Починала кар'єру у 1980 році комсомолкою Зеленовою, за словами тодішнього завліта театру Віталія Жежери, «таким собі веселим мішком у штанях і береті, дівкою-будівницею майбутнього». На шляху до професії і впродовж творчого життя Тамара Яценко багато чого зазнала і, можливо, тому (і, звісно, завдяки татові й мамі) вона така терпляче-доброзичлива, привітна, ввічлива.
Під час неодноразового спілкування з Тамарою Олександрівною у мене з'являвся здогад щодо її світовідчуття. Певно, Боже наповнення в ній домінує, тому вона не схильна до депресій і самоїдства, світлого в її натурі набагато більше, ніж чорного і сірого, вона нічого не боїться і ні за чим не шкодує, в неї не можна забрати щось таке, без чого вона не змогла б жити, адже внутрішній Божий запас переважає, дає сили витримувати удари долі, яких у будь-чийому житті трапляється чимало. Одна людина здатна тримати удар, а інша – через брак світла в душі – ні. Актриса тримає всі удари і простягає рятівну руку зі сцени тим, хто знітився або ось-ось упаде.
– Пані Тамаро, у які часи Ви перебували в більш інтенсивних життєвих темпоритмах – коли були молодою, голодною і невідомою артисткою чи тепер, коли стали знаменитою і по-справжньому народною? Чи щось докорінно змінилося?
– Інтенсивність, напевно, не змінилася. Різниця в тому, що раніше я багато працювала «на шару», тобто могло бути так: зранку, приміром, я грала дитячу виставу, потім мене від театру посилали на два шефських концерти, нарешті – вечірня вистава. Отже, артист викладався за ставку 80 карбованців.Тепер я теж беру участь у заходах, акціях безплатно, на ентузіазмі, але не такою мірою, як раніше, а тільки тоді, коли серце підказує. Серце мовчить – відмовляюсь. Отож нині можна якусь копійку заробити своїм мистецтвом, працею, раніше артист був досить безправною людиною.
Попит на мене завжди був, мене любили і на початку кар'єри, але тоді я здебільшого працювала на культуру держави, на театр, ну й, звісно, на свій авторитет. Нині на авторитет театру я теж, бува, працюю позаурочно, але мені дозволяють трішки і для себе заробляти на якомусь концерті чи заході. Хоча я не можу сказати, що гребу гроші, спроможна щось дороге купувати, я не маю машини, коштовностей, шикарної квартири в центрі, але, приміром, оплатити міжміські переговори з людьми, з якими хочу поспілкуватись, я в змозі, на це не шкодую грошей. І якщо треба комусь допомогти, довго не вагаюсь.
– Ви всім допомагаєте, хто просить?
– Допомагаю по можливості і доти, поки це від мене не чекають, як оброку. Не люблю нахабства, особливо коли хтось вважає, що я з якогось дива йому щось винна. Тоді я згадую улюблене прислів'я мого рідного брата Володимира: “Якщо я комусь щось винен, я вам все прощаю”. Звісно, люди користуються нагодою, доводиться виховувати, адже не хочеться нікого ображати. Декому потрібні навіть не гроші, а моя енергія, є така порода нитиків, які люблять скиглити за будь-яких обставин. Після спілкування зі мною, вони отримують належну порцію здоров'я, а я відчуваю таке виснаження, що змушена потім грати виставу через не можу.
– Акторська професія – це емоційні перевантаження, нервування, тому не дивно, що за актрисами тягнеться шлейф неврівноваженості, нестерпності. Та від багатьох людей мені доводилося чути, що «Тамара Яценко – добра, делікатна, інтелігентна людина». А як Ви себе внутрішньо оцінюєте: Ви лагідна, чи, вибачте, стервозна?
– Можливо, для когось і стервозна, тому що мене не можна підкорити, до чогось примусити. Наприклад, організовується групка, щоб когось уразити, принизити, а я їм відповідаю: «А дулі не скушаєте?» (ну просто як Проня Прокопівна! – В. К.). Я добре пам'ятаю, як у театрі почали цькувати режисера Леся Танюка. Я була однією з небагатьох, хто його захищав. Я тоді перед усією трупою сказала: «А судді хто?!». Звісно, я тоді не знала, що Танюк стане парламентарієм, головою Спілки театральних діячів чи ще кимось, я цього передбачати не могла, але встала і запитала: «Хто судить?». І пішла, як то кажуть, чесати по талантах. «Що ви собою являєте? Ви собою насамперед займіться, собою! Над своїм фахом працюйте, зробіть з себе актора, на якого ходитимуть глядачі, замість того, щоб принижувати-виганяти іншого». Після того дехто зі мною довго не вітався, для таких я, певно, стервом була, звісно, стервом. А нині ті самі особи насідають на головного режисера Молодого театру Станіслава Мойсеєва.
– Часто бере гору така «логіка»: «Я так вважаю, отже, ти помиляєшся».
– Я цього не сприймаю, намагаюсь вислуховувати навіть судження ворогів, не затуляю вуха, не керуюсь догмою: тільки я маю право вирішувати, що є правильним, а що ні. Борони Боже, прощати треба, всім прощати, а не примушувати когось бути вірнопідданим, тобто бути «шісткою». Це щоб з мене «шістка» була, уявляєте? Та цього ніхто не діждеться.
– А чи правдивими є чутки, що Лесь Танюк, котрий нині очолює Спілку театральних діячів, чинить тиск на Станіслава Мойсеєва?
– Славетний Іван Франко написав вірш про вічного революціонера, котрий «душу, тіло рве до бою». Я б ці слова вжила щодо Леся Степановича, він якраз є вічним революціонером. Особисто я не хочу вірити в те, що Лесь Танюк виживає з театру чудового режисера Станіслав Мойсеєва, гадаю, він не здатен на це, я завжди вірила в нього як в людину, котра підтримує таланти, а Станіслав Мойсеєв, без сумніву, дуже талановитий митець. До речі, він перший, хто не дав мені залишатися тільки Пронею («За двома зайцями»), майже всі режисери вельми полюбляли бачити мене тільки Пронею, тобто актрисою однієї ролі, а Станіслав Мойсеєв розширив рамки мого амплуа, я зіграла нові ролі, зовсім не подібні до моєї дорогої Проні. Вважаю, що Лесь Танюк має достатній запас ґречності, аби не «бити», не виживати нашого режисера. І про це я кажу не тільки тому, що завдяки Лесю Степановичу я отримала звання народної артистки України. Річ у тім, що він підтримав кандидатури навіть тих людей, які раніше виступали проти нього. Я ж не маю права бути невдячною, це не правильно, не шляхетно, треба вірити в світле начало в людині.
– Неймовірно сумую, що кінематограф не використав такої колоритної актриси як Тамара Яценко.
– Йому видніше.
– Просто абсурд якийсь!
– А що вдієш. Хоч режисери часто хочуть знімати мене, та продюсери, які фінансують проекти, пропонують своїх людей, вони думають, що гроші все роблять: кому заплатив, той може зіграти. У цьому і помилка, тому тепер і кіно таке.
Знана режисерка запросила мене на роль завідувачки будинку відпочинку чи санаторію, яка просто для мене написана, – там був перегук із сьогоденням теми про Герасима і Муму (в одній зі сцен моя потенційна героїня так і казала своєму помічникові, такому собі Герасиму: “Ще побачу тебе з Муму – тож і тебе тут не буде”). Однак відомий продюсер захотів знімати іншу актрису. А що зробиш, панам видніше. Там якась дружба, інші погляди на життя і мистецтво. Ця режисерка місяць не знімала, була шокована. Але вона людина залежна, відмовлятися неможливо, її найняли – це робота, треба знімати того, кого дадуть.
– Це колись режисер обирав і вирішував, кого краще знімати, а тепер все вирішує грошовий мішок.
– Авжеж, усе вирішують “продюсьори”, на жаль. Втішаюсь фразою мого брата: “Якщо я не потрібен мистецтву, то на фіга воно мені”. Якщо я не потрібна такому кіно, то ще треба з’ясувати, кому від цього гірше.
З іншого боку, мимохіть пригадую мудрі слова Фаїни Раневської: “Знятися в поганому фільмі – це як плюнути у вічність”. Можливо, доля оберігає мене від тих плювків. Хоч шанувальники часто кажуть: “Чому вони вас так мало знімають? Куди вони дивляться? Ми ж вас любимо. Перекажіть їм це”. Кому я перекажу? Роднянському, Опалєву, чи ще комусь? У них свій пасьянс. Так і хочеться вигукнути: “Ось колись були меценати!” Прискіпливі й принципові. Маю на увазі часи Морозових, Терещенків, Мамонтова… Вони уважно дивилися, на кого давати гроші: на якусь нездарну “матрьону” чи на обдарованих Савіну, Заньковецьку… Ось так. Нині кокетство і напористість заміняють здатність грати ролі. Часто вирішальні покладливість актриси в усіх сенсах, талант гейші цінується набагато більше, ніж талант актриси. Сумно за мистецтво.
– А яка радість Вас береже?
– Дуже велика радість – те, що я працюю в Молодому театрі, який очолює Станіслав Мойсеєв.
Нещодавно до Французького культурного центру в Києві приїздив французький режисер, який хоче поставити в Україні виставу сучасного французького автора, прийшов поспілкуватися з художнім керівником Молодого театру. Треба віддати належне нашому головному: попри те, що в театрі працює його дружина, є свої мистецькі симпатії, він підказав: “Цю роль зможе добре зіграти Тамара Яценко”. Коли режисер зі мною зустрівся, я спитала: “Якщо не секрет, хто Вам мене порадив?”, він відповів: “Ваш головний, і не тільки”.
Француз ще остаточно вирішуватиме, адже відвідував різні вистави, інших актрис дивився. Співбесіда – це півсправи.
Ви кажете, що чули про мене дуже хороші відгуки. Але можуть бути і погані, адже я не вмію ходити навшпиньки або напівзгорбленою, догоджати, маю власну думку. А це не всім подобається. На щастя, перед нашим художнім керівником не треба ходити напівзгорбленою, це найголовніше. Серце не повинно тікати в п’яти лише тому, що ти залежиш від начальника, серце має завмирати перед талантом. У нашому театрі можна відчувати себе незалежною людиною, якщо ти творець.
– Дуже часто актори, актриси бідкаються, що вони заручники певної вдалої ролі. А Ваша кар’єра пішла по висхідній завдяки Проні Прокопівні у виставі “За двома зайцями”. Чи не тяжіє це амплуа над вами, не гальмує? А, може, навпаки, Ви до нього ставитеся спокійно, доброзичливо: “Вважають мене Пронею Прокопівною – ну і слава Богу”?
– Якби була тільки Проня Прокопівна, то, можливо, я сумувала б. До речі, на прив’язку до цього образу чекали друзі й вороги. Друзям подобалася моя Проня, вони не проти, щоб я залишалась нею, а вороги сподівалися, що я актриса однієї ролі: все, вище не підніметься. Але я цій думці не дала довго протриматися. Навіть у ролі Проні Прокопівни була заявка на драматичну актрису. У сцені, де вона говорить: “Ви назнущались наді мною, осоромили на весь Київ, на весь Поділ. Не за ваші магазини – я за вас ішла. Я вас любила” – зал завжди плаче. Мудро і точно поставив цю п’єсу режисер Віктор Шулаков. Проня у нього драматичніша, ніж в геніальному фільмі “За двома зайцями”, вона ходить по лезі гротеску у відблисках фарсу і трагедії, а не тільки в атмосфері сміховинності-комедії. Режисер цього не побоявся, він не спонукав акторів до перегравання, це штука підступна, коли актор, щоб примусити глядача сміятися, комедіянствує. Роль моєї гротескової Проні Прокопівни органічно ллється, я це відчуваю. Вичавлювати сміх з публіки не треба, якщо вона не віддає, не треба вимагати, іноді провокування сміху відвертає глядача.
Згодом, після Проні, у мене пішли драматичні ролі – Елізабет («Ігри в замку Ельсинор» Н. Йорданова), Баба («Чудна баба» Ніни Садур), Таня («Сім жінок Синьої Бороди» О. Володіна). І взагалі, в кожній наступній ролі у мене обов'язково було щось драматичне, і, як відзначали критики, в жодному персонажі я не повторювалась, не зіграла Проню, незважаючи на те, що мене іноді залучали до вистав, можливо, однакових за жанром.
Я Проня лише тоді, коли її граю або хочу її грати, приміром, у монолозі сучасних авторів “Народний депутат”. Коли ж граю мадам Олександру (“Голубка” Жана Ануя), то це сталева мадам Олександра. У “Звичайній історії” Марії Ладо зовсім інший образ – лірично-трагічне поросятко, яке перетворилося на тварину-янгола. Жодної схожості. І це головне. Хоч навіть великим приписували, що вони все-таки однакові. Або згадаймо епіграму: “Ах, Лия Ахеджакова, во всех ролях ты одинакова”. Таких закидів на адресу артистів чимало. Однак самоповторів мені навіть вороги не приписують, і це дуже позитивний момент.
– За яких обставин у час горбачовської перебудови Ви вступили до московського театрального інституту? В Інтернеті написано, що Ви закінчили курс легендарної Еліни Бистрицької.
– Щодо Еліни Бистрицької, то це помилка. У 1986 році я поступила на курс професора Лівнєва Давида Григоровича, а Бистрицька набирала курс на рік раніше.
Я свого часу вступала до Київського театрального інституту, мене не взяли, тому я закінчила театральну студію при Київському державному театрі імені Івана Франка. Вищої освіти там не давали. Щоправда, за конкурсом мене в театр прийняли, хоча установка була – тільки з вищою освітою. Отож, працюючи в театрі, я вирішила здобути й освіту. Можливість вступати надав мені тодішній головний режисер Молодого театру Лесь Танюк, за що я йому дуже вдячна. Ми домовились, що я зіграю перші дві вистави «За двома зайцями», тобто відкрию гастрольний сезон у Херсоні і – прямим ходом на Москву. Далі за мене грала інша актриса – Луїза Філімонова, нині покійна. Я летіла в літаку з Аллою Пугачовою, вона супроводжувала Володимира Кузьміна на його гастролях у Херсоні. Я бачила, як до неї виходили стюардеси, пілоти і брали автографи. Я тоді до неї не підійшла, сказала собі: «У мене теж братимуть автографи». І цей час настав, у мене теж беруть автографи, впізнають в літаках, потягах і, звісно, на вулицях.
– У ДІТІСу Вам доводилося проходити всі відбіркові іспити? Для діючої актриси були якісь пільги?
– Ніяких пільг, всі – в однакових умовах, всі – артисти театрів з Росії, Прибалтики, України (з Києва, Луцька і Вінниці нас було троє). Але після першого туру, на якому я читала монолог Проні Прокопівни, до мене підійшла зав. кафедрою і сказала: “Вы студентка ГИТИСа”. Я збентежилась: “А твір, історія КПРС, ще два тури?”. Вона відповіла: “Вам историю КПСС не надо сдавать, а на третий тур мы вас ждём”. На третьому, показовому турі окрім членів комісії на чолі з народним артистом СРСР Володимиром Андрєєвим були присутні Андрій Миронов і Анатолій Папанов. Вони заходилися реготом, я досі пам'ятаю той сміх Папанова.
– А як виглядало навчання?
– О, за всіма правилами. Починали ми з етюдів без слів. Мені дуже пощастило з партнером, гарним хлопцем з міста Кірова, він сам підійшов до мене і сказав з характерним російським притиском: “Тамарк, ну что, будем делать этюды, что ли». Я мешкала на станції Лосиноострівська, треба було електричкою діставатися, він спеціально мене проводжав і ми в цей час робили з ним етюди в електричці. На заняттях ми завжди були готові, запитували: “Хто хоче показати?” і наші руки тягнулися в першу чергу. Про ті цікаві етюди досі легенди по ДІТІСу ходять. Ми придумували їх на ходу. Приміром після відвідин їдальні консерваторії, яка поряд ДІТІСом була, мій ініціативний напарник сказав: “Тамарк, смотри какой етюд: ты не можеш раскусить шніцель, а я профессор, который сидит напротив», а мені дійсно попався такий твердий шніцель, що я з ним не могла впоратися. І що тільки на етюді я з тим м'ясом не робила: і жувала, і витягувала, і до рота запихала, і мене всю викручувало. Комісія просто падала від сміху. Або етюд “Дівчина з веслом”. Мій напарник – художник, а я – студентка-натурниця, яка хронічно не висипається. Ось художник мені дає весло, щось ліпить, ліпить, я починаю засинати, врешті, падаю на диван і сплю Мене будять, я не в змозі встати, заспана, художник термосить, знову дає мені весло: треба стояти, стій, а на моєму обличчі вираз – не хочу позувати, але стою, підпираю себе веслом. Було дуже цікаво створювати цю гаму почуттів. Наші етюди увійшли в історію ДІТІСу, мені потім неодноразово про це розповідали, навіть заступник директора Молодого театру Володимир Галацан, який теж вчився в ДІТІСі, весело згадував на вечірках про моє навчання, і до нього чутки дійшли.
– У Вас, напевно, була можливість «зачепитися» в Москві?
– Мені, до речі, про це казав і професор Лівнєв: «Тамаро, ви підіть, прослухайтесь в московських театрах у видатних режисерів». А я лічила дні, проведені в Москві, в тому розумінні, що рвалась додому, у мене не було ніякої охоти залишатися.
– Як на мене, комедійність – найпотужніша, найцінніша Ваша грань. Пригадую геніальну Фаїну Раневську, Зою Федорову, Надію Румянцеву…
– Не хочу цих порівнянь, одразу кажу: мені дуже не подобається, коли мене з кимось порівнюють, хоч би які вони геніальні були. Я не комедійна актриса, а різнопланова. Щоб у цьому переконатися, треба бачити мене в усьому репертуарі. Я сказала б так: маю комедійну грань.
– У Вас є харизма, якої нема у багатьох актрис, зокрема “серіальних”. Харизму не можна препарувати, це – незбагненні принадність, чарівливість. Вони не зникають навіть тоді, коли Ви граєте у виставі “Голубка” безпринципну, жорстку, владну жінку, а набувають зловісних відтінків. Повний антипод – лагідне добре поросятко у дуже дорослій виставі “Звичайна історія”.
– Ну от бачите, я не суто комедійна актриса. Хоч моя вчителька Поліна Нятко, яка мене наставляла в студії при театрі ім. І. Франка, одразу сказала: “Звісно, тебе використовуватимуть передусім як комедійну актрису”. А чому? Тому що їх мало.
– Справді, а чому коміків так мало?
– Бо не всі люблять, не всі вміють над собою сміятись і викликати сміх на свою адресу, бути об’єктом осміяння. Сльози легше викликати, ніж сміх, розсмішити дуже складно, дуже важко.
– А чому не полюбляєте, коли Вас порівнюють з Раневською?
– По-перше, вона – велика актриса. По-друге, мені цього не дозволяє робити характер, за гороскопом я Лев. Батько вчив: “Краще бути оригіналом Тамари Яценко, ніж копією Фаїни Раневської”. Не треба мені бути копією, не хочу, щоб мене порівнювали, це не заслуга – бути другою Раневською. Хай порівнюють когось зі мною – це інша річ.
– Про Раневську ще за життя ходили легенди, байки, всілякі історії. Напевно, і про Вас історії ходять.
– Гадаю, що так.
– І які чутки доходять до вас?
– Напевно, час наш занадто лихий, бо іноді про мене таке розповідають, що аж страшно стає.
– Від чого може страшно стати?
– Що я підкуповую цілі глядачеві зали, щоб мені аплодували на моїх сценах, дарували квіти мені, підкуповую журналістів.
– Господи, щось я від Вас нічого не отримував, крім приємного спілкування.
А ще я, виявляється, ледь не алкоголічка. Хоч ніколи не п’ю, не палю, від мене не почуєш брутального слова (як, наприклад, від Фаїни – вона любила міцне слівце), мене делікатно виховували. Не витримала єдиний раз, коли перед виставою по-єзуїтськи довели образами до кипіння.
Злостиві “легенди” виходять з вуст деяких працівників театру, які проти того, щоб була така актриса, як Тамара Яценко. Вони не хочуть мене визнавати яскравим явищем, як визнають глядачі й преса, навмисно розпускають чутки. Наприклад, у виставі “Голубка” роль Олександри, яку грала я, згодом зіграла інша актриса. Після того деякі “доброзичливці” заляскотіли язиками: мовляв, колега так мене переграла, що я через свою акторську неспроможність повинна подати у відставку.
Ось такі неприховані розмови. Я коли це чую, отримую велике задоволення від сміховинних дурниць, тим більш, що не страждаю відсутністю самокритичності.
– Дивно, я сам бачив, в якому захваті була публіка від “Голубки” і вашого образу, й сам засвідчити: це органічно і переконливо.
– Здебільшого до мене доходять історії зі знаком плюс. Мої глядачі – суцільна любов, вони все про мене знають, можуть розповісти про моє особисте життя, стежать за моїм розвитком. Сьогодні кілька разів підходили: “Я вас обожнюю”.
Поганого від глядачів ще не чула. Хоч, ні, був випадок. Якось під час виборчої кампанії в наметі стояли дядьки від якоїсь партії, вони були напідпитку і відреагували на мою байдужість до рекламних папірців реплікою: “О, клоун пішов”.
Менталітет, до цього слід ставитися врівноважено, не треба ображатися: це схиблені або хворі люди, їм кинули грошенят, ось вони біля тих наметів і стояли, керуючись принципом “хто більше гавка, в того більша ставка”.
– Ви сказали, що ваші фани все про Вас знають. Тож відкрийте завісу для наших читачів, дозвольте зазирнути у ваш дім. Хто в ньому є?
– Коли ви мені зателефонували щодо зустрічі, я згодом звернулася до своєї допитливої кицьки: “Ах, ти ж мій кошкін, це телефонував твій родич Коскін” (сміється). Я вчора її купала вночі, вона цього не полюбляє. Хоча коли сама купаюся, кицька лізе у ванну, а так – видирається шалено, не подобається, зате купана-чистенька гордо ходить, смачно пахне шампунем. Звуть її Маркіза, але коли вона бешкетує, я грізно кажу: “Маруська!”.
Щодо інших членів сім'ї... Я давно зрозуміла, що з мене стандартної дружини, такої як повинна бути при чоловікові, не вийде, – не треба і напружуватись, як кажуть, “не трать, куме, сили”. Я пригадую, як до мене приїздили свататися: мені було років двадцять, а претендентові десь тридцять, він був на “Волзі” (в той час це було дуже круто), в нього дача і таке інше, та йому моя мама сказала: “Навіщо вона вам? Тамара у нас артистка. А вам потрібна господиня, щоб могла і на городі працювати. У неї ж в голові сцена, вона вам зовсім не годиться”. Я потім мамі сказала: “Молодець, ти мої думки читаєш”. Других дівчат, що забарились, буквально випихали, мовляв, як можна бути незаміжньою, от хто зустрівся – в РАГС, нема чого перебирати харчами. Та у мене ніколи не стояло на першому місці питання вийти заміж, завести сім'ю. Хоча я від кохання ніколи не відмовлялася, однак надивилася на тертя-колотнечі в сім'ях, зрозуміла: цього не витримаю. “Дворове радіо” сповіщало про “дуже хороших чоловіків, які руки не розпускають”, а вони насправді докоряли дружин своїм вічним: “Чого те не так зробила? Чому се не приготувала”. А я волелюбна людина. Коли в батька запитували: “Тома заміж ще не вийшла?”, він відповідав: “Вийшла”. – “А хто чоловік?” – “Театр”. Батько завжди казав: “У неї чоловік – театр”. Так, і кохання було, але до шлюбу я дуже відповідально ставилася, може, тому і не укладала. Нині перебуваю, як кажуть, в громадянському шлюбі, до того ж мій обранець не постійно зі мною. Він – актор, регулярно їздить до Москви зніматися, до мене повертається, це мене більше влаштовує, тому що я досі не бачу себе в ролі “класичної” дружини, мені ніколи це не подобалося. Як і раніше відлякують приклади знайомих пар, так обридають одне одному, що вже не можуть дивитися в обличчя. Мені розповідали, як в одній прибалтійській сім'ї, щоб все виглядало інтелігентно і красиво, подружжя під час вечері затуляється одне від одного квітами і серветками. Це страшно, сумно і гидко. А з іншого боку, така я вже перестрахувальниця. Не хочу, щоб любов і приязнь помирали, в моїй сім'ї при такій “тактиці” дивом продовжуються стосунки. Інакше б я не витримала, навіть при найкращому чоловікові.
– Про Вас кажуть, що Ви оптимістка, людина-анекдот, людина-антидепресант. Це тим дивніше в умовах нашої скаламученої істеричної країни, коли ми бачимо, у які халепи потрапляють наші родичі, сусіди, друзі, колеги. А зустрічаючи Вас, я милуюся усміхненою, сильною, врівноваженою жінкою. Це Ваше єство чи Ви цього досягаєте досвідом, тренінгом, секретами-рецептами?
– Єдиний секрет (хоч би як там не дошкулили вдома, на роботі, в дорозі) полягає в умінні пробачати людям. Якщо вмієш прощати, тобі ніякі вороги не страшні. І не треба свою депресію виносити за двері, ні в якому разі! Чому інші люди повинні страждати? У моєму житті це основне правило – категорично не виливати нудьгу і скиглення на ближніх. Моїм деяким знайомим це не подобається, вони вважають: “Ну як же? Мені болить, я маю це на когось вилити під час спілкування”. Я розумію, що болить, але чому ти маєш робити боляче іншому? Біль краще нейтралізується тоді, коли ти комусь робиш добро і щастя. Звісно, і мені болить. Не через те, що хтось не зняв мене в кіно чи щось погане сказав. Здебільшого болить від самої себе, я давно зрозуміла: мій найстрашніший ворог – це я сама. Ніхто нам так не нашкодить, як ми самі собі. Утім, замість самоїдства краще робити щось корисне. А мій внутрішній ворог перешкоджає. З іншого боку, є в мені така своєрідна лінця, яка стримує мене: коли треба увійти в якийсь шалений ритм, я можу відійти від нього, навпаки розслабитися. Мені не подобається, коли починається гонитва. Не люблю гонок, якщо це не гонки на мотоциклі.
– А в скількох виставах зайнята “лінива” актриса Тамара Яценко?
– В п'ятьох
– А що в перспективі? Вистава у постановці французького режисера?
– Можливо. Наразі через кризу в країні у нас в театрі мало вистав репетирується.
– Ви з концертами виступаєте?
– Нині це буває вельми рідко. Здебільш– Ви з концертами виступаєте?
– Нині це буває вельми рідко. Здебільшого це корпоративи, ювілеї всіляких установ і організацій, примірого це корпоративи, ювілеї всіляких установ і організацій, приміром, свято енергетиків. На Новий рік запрошують, зазвичай в ресторани, особливого бажання у мене немає, хоча це весело, люди святкують і хочуть мене бачити в новорічну ніч. Позаминуле новоріччя працювала в трьох точках, на таксі переміщалась, під ранок – додому.
Іноді відмовляюсь, хоча оплата подвійна, приміром, цього року відмовилась від такої напруги.
Бува на концертах-вечірках публіка оковитої перебирає, починається п'яне панібратство, фамільярність, ну, звісно, до цього теж треба ставитися філософські, якщо хочеш заробити якісь гроші. Артистична молодь каже: “Мені це паралельно”, або як сказав один високопосадовець: “Мені до лампочки”. Однак і про самоповагу не треба забувати, отож концертні виступи фільтрую, бо, як кажуть, поважати себе теж треба.
– Мене вражає ваша філософська схильність до фаталізму, врівноважене ставлення до життя: “Станеться те, що має статися”. Якось Ви мені розповіли історію про потяг, до відправлення якого залишалися лічені хвилини, люди, що Вас супроводжували-проводжали, неймовірно нервували, а Ви твердо сказали: “Я встигну, все буде нормально”. І в підсумку поїзд чомусь затримався і ви благополучно уїхали.
Всі ми щодня вибудовуємо свою індивідуальну духовну поведінку, згідно з якою наш ангел-охоронець або виявляє себе, або перебуває десь на задвірках, тоді людину, мов, друзку, крутить-колотить коловерть життя. Хоча звісно, краще вправно плисти чистою водою і бути хазяїном своєї долі. Отже, які у вас стосунки з Богом і чи справді Ви фаталістка?
– Я не думаю, що виконую всі Божі Заповіді. Але намагаюсь і хочу виконувати, йду до них. Для мене є дуже важливою заповідь: не суди і не будеш судимий. Я дуже боюся осуджувати когось, я прагну цього не робити, і це мене рятує, інакше б я була бідною і нещасною людиною. І я, можливо, і була такою, когось осуджувала, але життя мене навчило: щоб твій опонент не зробив, ніколи не суди, а зрозумій мотивацію його поведінки. Не давай оцінки, бо коли я даю оцінку, мене за це карають, і дуже, причому ніби на рівному місці. Навіть якщо людина відверто не права, а я засуджую, потім за це отримую добряче по лобі, і тому життя мене навчило бути більше філософом, ніж революціонером.
– А з іншого боку, бєспрєдел наступає. Пригадаймо, Христос виганяв торгашів з церкви. Коли постійно гладиш по шерсті, на шию сідають. Треба негативу протидіяти, іноді і по руках бити.
– Протидіяти можна порядними вчинками, а не гнівом і обуренням. Ваша правда, якщо на голову хтось сідає, краще з цими людьми йти різними шляхами.
– А чого намагаєтесь уникати?
– Мене друзі дуже часто запрошують в гості. Раніше мотивація здебільшого була така: “Ой, там будуть з гітарою. Ти ж холостячка, познайомишся з мужчиною”. А для мене, відверто кажучи, це велика трата часу: банальні розмови, банальна випивка... Не завжди жінки розуміють: я не вірю в заплановані знайомства. От, врешті, і спрацювала фатальність: якщо судилось, то я зі своїм Олегом і познайомилась. Я виходила після великого концерту в Театрі оперети десь після першої ночі, з речами, костюмами, а незнайомець (котрий, як потім я дізналась, вже провів одну жінку додому і повертався до себе) побачив мене з речами: “Давайте, я вам допоможу”. Точно як з-під землі виник, нікого не було на вулиці. Він мене провів, зупинивши машину. І все, ніякого зв'язку, ми не зустрічалися, ніяких телефонів, він мене не шукав, я його не шукала. Але доля знову звела ніс до носа. На одній з вистав вводився актор, він запросив свого приятеля Олега на свій ввід. Потім запросив учасників вистави на фуршет. Я дивлюсь ніяково: той, чи не той, хто мене проводжав. Згодом дізналась: все ж таки той. Олег знову пішов мене проводжати. Але тоді вже схитрив. Провів на метро, ми вийшли на моїй зупинці, я кажу: “До побачення”, попрощалися, йду додому. І раптом чую: “Тамаро,”, повертаюся – він. Каже: “Пішла остання електричка, я не знаю, що робити. У мене нема грошей, щоб уїхати додому на таксі. Чи можна у тебе заночувати?”. Я з ваганням кажу: “Ну, добре, підемо...” Запросила його, він мені цілу ніч читав свої вірші, просто вразив ними, вони мені здалися глибокими, ми при свічках сиділи, розмовляли до ранку на кухні. І він мені в перший ранок запропонував: “Давай жити разом”. Я збентежено відповіла: “Давай краще подумаємо”. І час полетів, він проводжав, приходив до мене, уходив (жив в гуртожитку), і тільки через два роки так склалося, що він до мене перейшов, ми почали разом жити. А потім він захотів (як у Чехова – сестри): “До Москви, до Москви... От коли б до Москви мені...”. Я кажу: “Давай, подумаємо”. Поміркували, кажу: “Їдь, побачимо”. Не побоялась його відпустити, це було, певно, років сім тому. Він поїхав, десь у родичів спочатку жив, йому одразу запропонували знятися в “Штрафбаті”, є там цікавий епізод з текстом, він енкаведиста зіграв.
Отак і досі Олег живе на дві столиці різних держав, в одній у нього є робота, в другій – я. До чого призведе ця “розірваність” – життя покаже.
– Ви сказали, що Вам шкода витрачати на балачки час. А на що не шкода?
– Передусім на творчість, на щось таке, що будує стосунки. На розумне спілкування, коли я отримую заряд енергії і знання. Не люблю, повторю, банально сидіти і базікати, типу мене з мужчиною повинні познайомити. Добре, якщо сподобалися одне одному і якась приязнь виникла. А коли тобі його “дали”, показали, – нетактовно одразу бігти від нього, якщо він тобі не сподобався, а мені, щоб сподобався, ой скільки солі треба з'їсти, до того ж я відношуся до однолюбів, от мені до душі припав Олег, хоча він – безсрібник, без квартири, без машини, без нічого, а він мені сподобався.
– Скажіть, Вам не шкода часу, коли запрошують, скажімо, на концертний виступ оркестру у філармонії, на прем'єру в оперу, на художню виставку і так далі?
– Все залежить від того, як день складеться. Буває інколи, що розумію: треба сходити, але мені не хочеться, розумію, що хороша виставка, але щось не пускає. Буває, привозять геніальні московські вистави, я не на всі ходжу, і не шкодую. А інколи буває, що пішла і жалкую про це.
– А про що Ви можете пошкодувати в глобальному, так би мовити, сенсі?
– Ні, ні, я ніколи ні про що не шкодую. Якщо так сталося, значить, так повинно статися.
– Навіть якщо це щось заповітне, велике...
– Будь що. Якщо не сталося, і жаліти не треба.
– Гарна точка зору.
– От часто бува: “Ой, якби я за того заміж вийшла, так у мене було б все”. Ні, те, що тобі дається, того ти гідна, неси отой хрест, якщо можеш. До речі, мені багато родичів кажуть: “Ти ще не кинула свого? Ну що він тобі дає? Гроші не приносить, дуже часто відсутній, ще й з оковитою дружить. Ну навіщо він тобі взагалі потрібен, невже собі нормального не можеш знайти? А він просто художник, щось нас зверху тримає.
– Чого не можна аналізу піддати і на вагах зважити.
– Так. Тому я вірю в зумовленість, фатальність. Можна було б стати багатою, але не це головне і не відомо, яким боком це вилізло б.
– Я бачив тих багатеньких і незмірно нещасних жінок, які керувались тільки розрахунком.
– Авжеж, вони підкаблучні, їх бува кудись вивозять, як ляльок, але їхнє нещастя в тому, що у них немає творчого виходу. Звісно, я не маю права судити тих жінок, які віддали час на виховання дітей, це важлива справа. Мені, наприклад, дітей не дано, я для цього, як то кажуть, нічого не робила, але перед Богом чиста (не блудила і не вдавалась до абортів), так далося по життю. Але знову ж таки у мене з цього приводу ніколи не було депресії, деякі жінки божеволіють, що в них дітей немає, я до цього ставлюся філософські. А деякі знайомі жінки вже заздрять, бо малі діти не дають спати, а дорослі жити.
– Артистки це в певному сенсі монахині, у них часто не буває дітей, бо вони моляться мовою мистецтва за краще в людині.
– Можливо. Мені складно говорити про свою місію. Хай люди відчують, скільки я приношу добра чи ще чогось. Я не хочу дражнити гусей. Я не люблю засуджувати, але я не з боязких, за необхідності кажу правду, особливо коли треба встати на чийсь захист, хоч і навалюється орда неправедних.
– Ще одне “страшне” запитання. Є в людей речі, які забери і вони не зможуть без цього жити. А без чого Ви завтра не змогли б дихати?
– Я не можу сказати, що без театру не зможу жити... я себе навіть готую до того, аби зуміти десь жити в заточенні, в самотності, в доланні труднощів. Однак не хочу навіть думати про те, що може трапитись щось сумне з близькими, я їх дуже люблю, не хочу віддалятися від них, бо вони мене сильно люблять. З іншого боку, я наперед нічого не боюся, бува мені кажуть про мого Олега: “А ти не боїшся? От він у Москві, найде собі москвичку...”. Будь ласка, аби тільки йому було краще, якщо він буде щасливий без мене, значить така воля Божа.
Отже, без чого б я не змогла жити? Ой, ой, ой... Нині мене, в цілому, влаштовує все те, що оточує, я все це люблю, я б не хотіла без цього жити. Але й помирати ні за якої умови не збираюсь, в мене і так уже маму і батька забрали. Мама у мене взагалі свята була, з усіх мам мама, вона жила моїм життям, вона навіть розуміла, що мені не потрібен чоловік, тому що це не моє, моє – театр. Якщо чесно, то не хотілося би навіть думати – без чого б я не змогла. Без вира життя, в якому нині перебуваю, хоча кожен філософ каже, що життя і смерть – поруч.
– Ми почали нашу розмову про гонитву і нескінченну роботу. Але іноді душа потребує відпочинку, відновлення...
– Я відновлююсь після вистав, прем'єр, творчих перемог,– тоді дуже добре почуваюся, просто королевою.
– А дозволяєте собі кудись поїхати – до Криму або на Мальдіви?
– Я можу дозволити собі поїхати тільки на південний берег Ірпеня. Втім, коли знімалися чергові серії телефільму «Леся і Рома», я в складі кіногрупи потрапила до Єгипту. У мене був тільки один знімальний день, а всього – дев'ять, отже, вісім днів я чудово відпочивала на Червоному морі. Таке можу собі дозволити. А взагалі-то, що мені робити на Мальдівах чи Канарах? Я краще взимку на лижах кататимусь по українських горбах.
– Тамара Яценко на лижах – це супер!
– А влітку на водних лижах ще більший супер! Із зануренням у чарівні глибини. А що ви думаєте, маю неабиякий досвід дайвера.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Народну артистку України, актрису київського Молодого театру Тамару Яценко хтось доволі точно охарактеризував як Фаїну Раневську, Нонну Мордюкову і Вуппі Голдберг в одній особі. Зрозуміло, що це порівняння – не зазіхання на славу згаданих кінолегенд, натомість воно є свідченням різнобарвності, різноплановості нашої співвітчизниці, якій підвладні гротеск, буфонада, фарс і... трагізм. 
