В нинішньому українському театрі, певно, не знайти такого “породистого” династичного актора як Олександр Задніпровський, який народився в родині корифеїв Задніпровського-Ткаченко (в оселі запросто бували відомі режисери, письменники, художники, музиканти: Корнійчук, Зарудний, Скляренко, Ужвій, Бучма, Шумський, Яковченко, Ніна Матвієнко...). Щоправда це не завадило йому, закінчивши 1975 року КДІТМ ім. І.Карпенка-Карого (курс Анатолія Скибенка), чесно-благородно відслужити у Радянській армії. Затим він 4 роки працював в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки.
В театр імені Івана Франка Олександр Задніпровський потрапляє уже сформованим актором, на запрошення режисера Сергія Данченка. Це сталося, коли помер батько й горезвісна проблема “сімейщини” відпала сама собою.
Народному артисту України Олександру Задніпровському пощастило в числі етапних зіграти першорядні ролі у кращих світових п’єсах, передусім, українських, російських, британських, іспанських авторів.
Задніпровський не є завсідником “блискучих” тусовок, не крутиться в політичному бомонді, не помічений у дешевих телепрограмах і серіалах. Олександр Михайлович повністю зосередився на театрі, це по суті єдиний організм, злиття людини і справи.
У звичайному житті його вирізняють людяність, елегантність, порядність. Мама, народна артистка України Юлія Ткаченко, так сказала про сина: “Лесь успадкував від батька, крім зовнішності, талант, гарний голос і гумор. Як і Михайло, Лесь людина незалежна, з розвиненим відчуттям власної гідності. Але характер у нього інакший - різкіший, вибуховіший, імпульсивніший. Тут він більше в мене. Син, як і я, схильний до несподіваного вчинку...".
Певно, річ в тім, що підґрунтям “несподіваного вчинку” зазвичай є талант, принциповість, чесність і відповідальність. Олександр Задніпровського в час суцільної дегероїзації виглядає героєм не тільки на сцені. Мужня хода, твердий погляд, впевнена мова, рішучі вчинки, – цього не зіграєш, таким треба бути внутрішньо.
- Олександре Михайловичу, з кого і з чого почався театр у вашій родині?
– І всесвітній театр, і театр Івана Франка почалися в моїй свідомості з Семена Михайловича Ткаченка і Катерини Степанівни Рій. Це мої дідусь і бабуся, які були серед фундаторів театру імені Франка. В двадцяті роки після громадянської війни, закінчивши Театральний інститут, вони почали працювати під орудою Гната Петровича Юри. Дід – режисером, бабуся – актрисою. Це наше перше театральне покоління.
Друге покоління – батько Михайло Олександрович Задніпровський і мати Юлія Семенівна Ткаченко прийшли до театру в п'ятдесятому році, закінчивши після Великої Вітчизняної війни Театральний інститут імені Карпенка-Карого. Саме в інституті вони познайомилися на вступних іспитах і не розлучалися до батькової смерті.
У 1980 році на рідній сцені театру Франка з'явився я, тобто того ж літа по смерті батька мене запросили для продовження родової справи.
Тепер тут працює мій син Назар Задніпровський – четверте покоління. Дай Боже, щоб мій онук Михайло Задніпровський, названий на честь мого батька, теж став актором, влився в славетний колектив франківців.
Я живу сьогоднішнім життям театру, але ніколи не забуваю про минуле, воно мене підживлює, загартовує, нагадує про відповідальність перед глядачами, суспільством, адже я нащадок славних предків, які вже стали, як кажуть, здобутком енциклопедій і дисертацій, це майже сто років історії. Нашому театру дев'яносто років виповнилося, з них приблизно вісімдесят шість наш рід Ткаченків-Задніпровських присвятив праці на його сцені, а це піт, кров, сльози, щастя й талант самовідданого служіння Мельпомені.
Вихований у пошані до рідного театру-дому син Назар теж служить йому вірою і правдою. Все має бути адекватно: як ти віддаєш себе храму мистецтва, так і він віддячує тобі. У мистецтві не буває гри, як у футболі, в одні ворота. Чим більше віддаєш, тим більше отримуєш від глядача. У мене є свої шанувальники, у мого сина теж, хоча він значно молодший, але відповідальність, служіння глядачеві – це наша традиція. Коли у мене запитують: “Що є основною заповіддю вашої сім'ї?”, я говорю: “Добре грати”.
Не було нарікань глядачів, театрознавців, критиків на те, що хтось з певного коліна робив в театрі щось погано, недостойно, опускав марку нашого роду. Я тримаюсь цієї високої планки, щоб гідно йти далі, тому що кожне десятиріччя диктує свою моду, свої правила гри, свою драматургію. Наш шановний любимий глядач потребує в силу історичних, політичних, соціальних обставин нових тем і нових засобів донесення, всі ми живемо в суспільстві, ми його заручники, – люди шукають відповідей, приходять для цього в театр.
– Ви підраховували кількість зіграних ролей?
– Свої ні, але якщо скласти ролі всієї нашої родини, то вийде репертуар кількох театрів, або, можливо, театрів всієї України за сезон.
А не рахував я свої ролі тому, що для мене немає поняття (так вчили батьки) великої і малої ролі. Буває яскраво зіграний епізод пам'ятають довше, ніж невиразно зіграний головний персонаж. Тому в кожну роль намагаюсь вкласти вміння, талант, душу, про це судити глядачам, їм видніше.
Театр – це не кіноплівка, яку можна багаторазово крутити, демонструючи зафіксоване дійство. Театр – це щохвилинне мистецтво, виставу можна грати і тисячу разів, але щоразу вона буде інша, тому що настрій у актора – інший, ми всі живі люди, не можемо увійти в ту саму воду двічі, щоразу буде відмінність внутрішнього стану і зовнішніх його проявів. Та й глядач буде іншим, навіть той, який прийде дивитися ту саму виставу знову, він буде підготовленим, знатиме сюжет, ставитиме до мене вже інші вимоги, ніж на прем'єрі, коли приходив чистим білим аркушем паперу. Бува таке, коли мій знайомий шанувальник попереджає: “Ми хочемо до вас ще раз прийти”, і я відчуваю, що вимога до мене зростає, я маю щось додати у виконання, підсилити.
– Розкажіть про Вашу найсвіжішу виставу – “Бульвар злочинів або Фредерік Леметр”.
– Блискучу, емоційну, глибоку п'єсу сучасного автора, дуже популярного в Європі, Еріха Еммануїла Шмідта поставив мій друг режисер Юрій Кочевенко. Це новий щабель наших творчих змагань і пошуків. Автор присвятив п'єсу своєму другу Жану Полю Бельмондо, який досі грає в Парижі роль, на яку я мав честь запретендувати. Йдеться про великого французького актора, зірку французького романтизму початку дев'ятнадцятого століття Фредеріка Леметра. Двісті років нас розділяють, Леметр для французів – жива легенда, як для нас Марія Заньковецька, Михайло Садовський, а для росіян – Щепкін, Мочалов, Шаляпін.
Ця п'єса – оповідь про театр, про майстра-генія сцени і одночасно про життєві колізії – драматичні, трагедійні, комедійні, тому що театр – це острівець в бурхливому суспільному морі. Всі ми знаємо, що Франція пережила бунтарсько-революційний період. Нині це віддалено від нас в часі, але ми з режисером шукали ті штрихи, ниточки, які зв'язують тодішню Францію з нашої Україною, тому що театр – вічний. Проблеми мистецькі перегукуються з проблемами суспільства, які існують поза театром, вони суголосні. Змінюються обставини, епоха, а насущні питання ті самі: любов і ненависть, зради, кохання, честь, порядність, політичні репресії, цензура, людські стосунки. Театр – це як крапля води, в якій все сфокусовано, тому автору було цікаво і зручно оповідати нам історію свого народу, своєї епохи через театральні колізії. Ми проводимо аналогію з нашою державою, з нашим часом. В Україні весь час якісь потрясіння, ми антипод тихенького болота, в цьому є, звісно, свій позитив, але є і перебір: живемо в колотнечі нескінченних стресів, негараздів, скандалів. Це накладає відбиток на мистецьке життя українського театру. Тож ми оповідаємо про актора, котрий тому і великий був, що відгукувався на злободенні питання, яке ставило життя. З режисером віднайшли певні паралелі, щоб вистава стала сучасно-живою, цікавою теперішньому глядачеві, який сподіваюсь, оцінить по достоїнству нашу працю.
– Останніми рокам Ви зайняти у виставах, які ставить Юрій Кочевенко, а він притримується такої методи: здійснивши постановку, після прем'єри не намагається потім щось змінювати, поліпшувати. Вистава народилася і він пішов далі, думає про наступну роботу. А Ви свої ролі підчищаєте, намагаєтеся щось покращити, змінити акценти, мізансцени?
– Ви зачепили момент, який кардинально відрізняє професію режисера від професії актора. В чомусь вони схожі на певному етапі, потім ми розходимося, система координат різна. Це придумано не нами, в наших стосунках з паном Юрієм Кочевенком я є яскравим прикладом того.
За своє творче життя я працював з багатьма режисерами, у кожного своя манера роботи, дехто любить повертатися до матеріалу, підчищати, виправляти. У Юрія Владиславовича цього немає. І я розумію чому. Він прискіпливо, ретельно, глибинно перемиває руду. Відсіваючи суть в застільний період розбору п'єси, він сто разів перевіряє на собі правду стосунків, вибудовує їх, щоб бути чесним перед собою і перед акторами, щоб потім не було такого: “Ой, не догледів, такого не може бути”. У його манері, творчій палітрі є залізне правило: все сто разів відміряй на березі до того, як випустити дитину у воду”. Далі актори повинні плисти самі. І коли щось не виходить, то він як чесна порядна людина бере це на карб собі, уже не метушиться, не міняє. Бо це як картковий будинок: смикнеш одне – завалюється все. Якщо ми неправильно вибудували систему взаємовідносин у виставі, то не буває однієї похибки, їх кілька. Малою кров'ю не відбудешся, мовляв, десь підчистив – і все нормально. Треба з нуля знову сідати за стіл і переробляти. Театр цього не дозволяє, це виробництво, є певні терміни, певна дисципліна, є інші колеги, які теж чекають своєї черги працювати, і тому у Кочевенка чудова манера – глибинна ретельність, я вже до неї звик. Він здає виставу, а потім спокійно слухає її по трансляції, і тільки по закінченню виходить на сцену. Не стоїть за лаштунками і не страхує нас, як дітей, котрих навчають плавати, коли тренер ходить по бортику басейна і дивиться, аби ніхто не утонув. У нас цього немає, на щастя, він працює до сьомого поту, а коли вже добився свого, то немає потреби потім катувати акторів: давайте ще раз порепетируємо, ще раз... З певного моменту від кількості репетицій якість не зростає, актора можна заганяти, як раба бичем, як коня, який бігає по колу, коли його об'їжджають. Ми працюємо за іншою методою, чесні один перед одним, як спортсмени, наближаємося до піку форми. І до прем'єрного строку викладаємося, не розбазарюємо час, нема такого: “А-а, потім встигнемо”. Нічого потім не буде, саме сьогодні і зараз.
Ще таке. Є недоробка режисера, а є коли актору не дано. Він, як кажуть, вище голови не вистрибне, тут йдеться про міру обдарованості, режисер з себе серце не вирве, як Данко, і не підсвітить, і соломки не підстелить. Можна репетирувати вп'яте, вдвадцяте, а там уже вибач друже, ти не тягнеш, краще вже не буде. Це на карб актору ставиться.
Режисер випускає виставу, змирившись з тим, що краще не буде, або він повністю задоволений, що вийшло так, як він хотів. Третього не дано. Але в будь-якому разі не випустить абищо, халтурку, галай-балай.
І ось тут скажу про себе в цьому процесі. Коли режисер пустив мене у вільне плавання, я, звісно, дотримуюся заданого русла-напряму. Це ще можна порівняти з лижником на слаломі, – я повинен летіти між прапорцями, але маю право корегувати спуск: інтонацією, невеличкою зміною ритму, який часто буває вирішальним у певній сцені. Це та внутрішня кухня, про яку не можна розповісти, розписати на папері, зокрема, це і глибинна акторська інтуїція, якою мене обдарували батьки, я мобілізую її на користь своєму герою, котрого пропускаю через серце і розум. Там де є зона особистого життя мого персонажу, тут я вже маю право шукати нові барви, іноді навіть відштовхуючись від того, який в мене сьогодні настрій, яка публіка, я ж досвідчений актор, відчуваю ці нюанси, розумію, де мені треба посунути темп або навпаки пригальмувати, щоб не було галопом по Європах, щоб глядач встиг все осмислити. Отже, якщо це в моїй силі, я диктую умови в певній сцені. А режисер після вистави каже: “Слухай, Лесь, оце добре, а це, навпаки, зніми”. Не можна заходити за певну межу, треба імпровізувати в рамках заданого режисером. Бо зі мною працюють партнери, якщо так відрепетировано, то будь ласкавий дотримуватися малюнку мізансцени, інакше партнер мене не зрозуміє. Як кажуть, Штірліц засинає рівно на двадцять хвилин, бо це звичка, відпрацьована роками.
– Якими нагальними думами переймаєтеся?
– Найсвіжіший період мого життя позначився участю у виставах з чудовою драматургією, зокрема серед авторів – британські класики, а ще одна моя недавня роль – Хома Кичатий в класичному “Назарі Стодолі” Тараса Шевченка.
Надихає спілкування з режисером Юрієм Кочевенком, з моїми друзями-партнерами, з якими у всіх проектах працюю разом, це вже ансамбль: Тарас Жирко, Людмила Смородіна, Володимир Нечепоренко, Настя Добриніна. Відчуваємо себе людьми однієї групи крові, міцною командою. Режисер розуміє нас, і ми прагнемо працювати саме з Юрієм Кочевенком, якого знаємо, любимо, якому довіряємо.
Мудрої драматургії, якісної режисури, сучасного прочитання, позитивних героїв, конструктиву конче потребує глядач в період суцільної депресії і дегероїзації в суспільстві. Такою ж є потреба у чистому повітрі, чистій воді в час екологічних катастроф. Ми весь час говоримо про екологічну катастрофу, але вважаємо, що вона десь. Вона тут! Оточує нас, як Чорнобиль; стронцій – в наших кістках, ми з цим живемо! Ми весь час бачимо негаразди, тож зростає потреба в наслідуванні хорошого, у взірцях, у героях.
Ми маємо бути освіченими, моральними і шляхетними, аби не борсатися у розбраті і чварах. Цьому сприяє не тільки українська драматургія, а взагалі те багатство культури, яке ми доносимо зі сцени, воно затягує магнетичною силою до нас глядача, будь-то Шевченко, Реттіган, Шекспір або француз Еріх Шмідт.
Я не вимагаю, щоб митці народжували літературних Павлів Корчагіних, хочу, щоб відродилося не придумане, не привнесене, а те, що було в нашій нації. Ми нащадки славних пращурів, не повинні бути поганими, як казав Тарас Шевченко, і наші правнуки мають бути великими, такими, що пам'ятають, чиї вони діти, мають і своїм дітям передавати любов до свого народу, мистецтва, свого слова. Якщо ми будемо не безбатченками, то й наші діти нас шануватимуть і це почуття передаватимуть онукам.
Має бути культурний, емоційний заряд таланту, заряд “телеграми до залу”, як каже мій друг Юрій Кочевенко. Порожня душа актора, висмоктані режисером з пальця мізансцени не впадуть зерном у ріллю. Мій великий батько казав: “Є догалстучне мистецтво”, воно кидається в очі до вузла галстука, а душу не чіпає”. На асфальті квіти не ростуть, вони живуть в зрошеній землі. А зрошувати глядача своїми емоціями, думками, потом і кров'ю, своїм багатством душі – це і є завдання моє і колег, взагалі театру, особливо сьогодні.
– Слухаючи Вас, піймав себе на думці, що збільшується прірва між театром і мас-медіа, телебаченням. Театр проповідує “розумне, добре, вічне”, а ТБ розтліває. З юних учасників “фабрик зірок” роблять жупелів сексу, веселих аморальних стрибунців. І ця пропаганда розтління агресивна, нахабно-самовпевнена, вона втовкмачує, що це норма. І юнь, дивлячись на “геніальне” антимистецтво, заздрить, вважає: “Це добре, це супер, класно! І я так хочу”. Та ось яке виникає запитання. Ви дуже фактурний актор, Задніпровського один раз побачиш і все: врізався у пам'ять – постава, зріст, голос багатющий, пластика... А чому Вас не видно на телебаченні? Можливо, як противагу дешевизні.
– Розумієте, друже мій, у вашому запитанні вже є відповідь. Серед вовків жити по-вовчому вити. А я не хочу перебувати у зграї вовків. Основа цієї системи – розтління заради грошей, тож не хочу цим займатися, бруднити світ.
Власники наших мас-медіа нагадують тимчасовців-злодіїв: прибіг, швидко вкрав і втік. Ви правильно підмітили: вони впливають переважно на молодь, використовують людей, у яких дуже м'який хребет. В основі псевдовиховання – навіювання: отруйну жуйку-інформацію з телеекранів підносять як істину, норму, аби хлопчики й дівчатка казали: “Я теж так хочу, це круто”. Та дешева яскрава замануха лишень заради рейтингів і реклами, тобто грошей. А наївними громадянами керує стереотип мислення: якщо це з ранку до вечора показують по телебаченню, значить, це добре. Вони азартно хвилюються: а хто ж вийде у фінал “Фабрики зірок” чи шоу «Танцюю для всіх»? А звідти лунає: я співаю і танцюю для тебе, я вже – гопки – стою майже роздягнена...
Життя перетворюється в постійне шоу і ніхто не задумується над працею душі. А “Душа обязана трудиться, і день и ночь, и день и ночь” (Микола Заболоцький). Але знову дригають ногами, оголюються – мовляв, оце головне. Великий режисер Анжей Вайда назвав свій великий фільм: “Все на продаж”. В житті все продається. Але він над цим кепкував, а тимчасовці взяли на озброєння. Відбувається безпардонна торгівля молодими рабами, яких штампують пачками ті, хто сам не здатен виховувати, співати, грати. Мета одна – гроші.
На жаль, і в газетах, журналах часто теж саме смакують, тому не вистачає шпальт для серйозного висвітлення питань культури, мистецтва, бо над цим треба думати і спонукати людей думати. І наш обиватель відвикає думати, йому це не цікаво, він вже до попси привчений, відкладає статтю із “складними реченнями” і клацає перемикачем телевізора. А телеканалів нині безліч, вибирай будь-яку жуйку, вирячуйся і гризи поп-корн, як в кінотеатрі. Я, до речі, не розумію цю дикість – чавкання на кіносеансах, це неповага навіть до целулоїдної плівки... Або як можна в театрі на виставі їсти бутерброд, запиваючи пивом? Це ганебна неповага до творчості і до себе.
На пагубну стезю небажання самим думати і примушувати не думати людей вийшли наші можновладці. Відкрито всі затулки для аморальності. Зрозуміло, що я не ратую за те, щоб бити по руках, цензури ми вже наїлися в радянський час, я кажу про інше: у мас-медійному полі не повинні свавільничати програмні директори за принципом “нехай порнографія – аби гроші”. В той же час глибоке мистецтво потрапляє до “неформату”.
У культуру, тобто у майбутнє нації держава має вкладати шалені гроші. Колись Кеннеді казав: “Ми не повинні шкодувати гроші для людей, які вправляють мізки нашим дітям”. А у нас вправляння мізків нашим дітям відбувається в негативному напрямі, їх не виховують патріотами, вони не знають національну культуру. Все затуляє хіп-хоп-попса. Я не проти неї, все може існувати на світі, однак попса стає наріжним каменем, іконою світогляду, їй підпорядковується наше життя, і це не нормально.
Ви правильно підмітили, збільшується розрив між драматичним театром і телебаченням в сенсі художності і моральності. Відвідування театрів можна порівняти з передвиборчою боротьбою: є відтік і приплив. Коли відбувається внутрішня громадянська війна в душах, в сім'ях, між поколіннями, між смаками, боротьба загострюється і люди голосують ногами: або йдуть в театр, або ні. Нині людина навіть безстороння, яка жила за принципом “а мені все до лампочки”, але зберегла якісь крихти бажання чогось високого, вона уже на знак протесту іде до театру, там рятується, прищеплює вакцину мистецтва; акторські сльози і піт змивають з облич байдужість, події на сцені більше хвилюють, ніж парламентська вакханалія і тележуйка. І ось уже громадяни, може, ще не усвідомлюючи, ведуть своїх дітей в театр – як в храм. Вдруге, вп'яте, вдесяте, вдвадцяте, і ці люди вже інші.
Отже, коли настає, як казав професор Преображенський, «розруха в головах», коли держава не має спеціальної виховної гуманітарної програми, люди мають схаменутися і вибрати свій шлях, бажано до храму.
В Радянського Союзу існували потужні виховні організації і заходи: піонерські, комсомольські, профспілкові, гра “Зірниця”, спартакіади тощо. Їх позбулися. Що натомість? “Разрушим до основанья, а затем…»
Спорожнілі ніші захопили спритники, які зрозуміли, що на розтлінні можна заробляти, вони не думають, що буде завтра з молодими рабами. Ми це вже бачили: дитину знімають в кіно, вона виростає – і нікому не потрібна. Такі трагедії переживають співаки типа Робертіно Лоретті: мутація, втрата голосу, – і вундеркінд за бортом успіху, не знає, що робити, хоч вішайся... Ну це природні ситуації. А нині це стається з дорослими, так би мовити, дітьми. Їх купають у славі, вичавлюють, як лимон, а потім більшість “фабрикантів” йде у забуття. Вдумаймося: це ж фабрика, конвеєр, а зірка – унікальний, неповторний феномен. Зірки не можна штампувати, це нонсенс. Не може лицар бути скупим, а жінка трошки вагітною, не може чай бути російським, а шампанське совецьким, бо чай – це Китай, а шампанське – це Франція, інакше виникає “міш-маш”, тобто суміш, замінник, сурогат.
В таких умовах театр, сам себе рятуючи, перетворюється в прихисток. Раніше казали: театр – це кафедра, з якої можна казати багато добрих речей, а я додам: театр також набуває ознак храму. Відомо, що люди під війни ховалися в церквах і молили Бога про захист. І вороги часто остерігалися руйнувати церкви. Шанс врятуватися саме там неймовірно зростає.
Люди, які приходять до нас на вистави, на певний час абстрагуються від бруду, суєтності, від марноти, від того, що їх довбають, зомбують негативом щодня. Театр нині є, підкреслюю, панацеєю від життєвих негараздів. Ми, актори самі часто-густо ховаємось в театрі, живемо ілюзорним світом, який намагаємося перетворити на правду, і що талановитіше ми це зробимо, то більше нам і в нас вірять. Та ж функція і у проповідника: чим щиріше він доноситиме Євангеліє, тим більше ходитимуть до нього прихожани, його парафія буде багатшою, віруючи – щасливішими, за цим панотцем підуть у вогонь і воду. Так само і актор: якщо мені вірять, до мене ходитимуть на вистави і казатимуть: “Ага, в театр імені Франка? На Задніпровського? На його чудових партнерів? З задоволенням. Та прибіжу хоч серед ночі. Я навіть не знатиму, що вони показуватимуть, але ці імена є гарантом”. Як кажуть: “Президент – це гарант Конституції”. А ім'я актора чи режисера є гарантом успіху, душевного підйому, духовного збагачення глядача.
Заради цієї віри я не шкодую життя, я хочу, щоб так тривало багато років, аби країна покращилась, сніг скреснув, настала весна в душах людей. Вони мають вирости до свідомого вибору: піти в театр, на гарний концерт, чи залишитися вдома і читати розумну книжку, а не втуплюватися в екран, перемикаючи канали. На жаль, на телебаченні є шоу і нема мистецтва.
Ми ж виростали на радіопередачах “Театр перед мікрофоном” – це був справді театр, слухали класику, виконувану великими митцями (тоді телебачення було в зачатку). Згодом зміцніла тенденція знімати і показувати найкращі спектаклі на ТБ. О, з яким задоволенням ми дивилися в “Степах України”, “Калиновий гай”, “Фараони”, там грали такі майстри, що дух захоплювало. Демонструвалися записи вистав кращих російських театрів – “Анна Кареніна”, “Живий труп”, “Чайка, “Три сестри”, “Гроза”, “Горе від розуму”, “Ревізор”... Ото школа і закваска! Театр, повторюю, вічний, і хоч в тих виставах тепер можна побачити якісь помилки, адже епоха диктує іншу манеру гри, однак була можливість нам, молодим акторам порівнювати себе з тими майстрами. В чомусь ми пішли далі, в чомусь навпаки відстали від цих геніальних лицедіїв, діти мають відрізнятися від батьків, але, як сказав поет Борис Олійник, “Нам нічого ділити на спільнім полі”. Мені, до речі, страшенно подобається цей його знаменитий вірш.
Дасть Бог, все зміниться на краще, людина з радістю обиратиме це коло: душа – театр, театр – душа. Потреба в збагаченні душі не повинна перериватися. Пам'ятаєте, як сказав Гамлет в драмі Шекспіра: “Прервалась связь времен”, щось зламалося, і тому брат убиває брата, а син ладен убити матір, щоб помститися за батька... Ми не повинні допускати, щоб в нинішніх родинах вибухали шекспірівські пристрасті, хоча, звісно, в сім’ях, як в краплі води видно, що відбувається в суспільстві, це немов збільшувальне скло. Якщо роздивитися конкретні випадки, то можна вивести середньоарифметичний стан української сім'ї. Сім'я – це маленька держава: міцна сім'я – міцна держава, якщо розлад в сім'ях, то і розлад у державі. Ця істина не потребує особливих коментарів, вона в тій чи іншій мірі проявляється на тлі історичному: якщо суспільство ковбасить, то і кожного конкретного громадянина ковбасить, і сім'ю також, тоді виростають конфлікти між батьками і дітьми, між смаками, уподобаннями. А щоб була консолідація, взаєморозуміння, компромісність, треба тим кому належить, звертати увагу на мас-медіа, на кіно, якого в Україні фактично немає, на театр. Театр залишився майже єдиним оплотом культури, високого слова, що несе виховну, культурну, просвітницьку місію.
Раніше ми думали, що з підняттям добробуту людей, економіки, підніметься свідомість, щось погане відпаде. Мабуть, це не так. Авто, дачі, розкішні меблі і шалена кількість грошей на рахунку, навіть кількість дипломів не можуть замінити внутрішньої безкультурності, компенсувати відсутність вихованості від батька-матері, від землі, тобто генезис, що в крові, в мозку, не можна підмінити, це як талант, він або є, або його нема. Втім, і талант треба виховувати, оберігати, плекати – як дерево в саду.
Ми живемо в епоху перемін, люди (і театр) залишені напризволяще, тож сумління митців набуває величезного значення, роль актора, режисера виростає в десятки разів, як і їхня відповідальність перед суспільством. І значення моєї позиції набагато виросло, ніж коли я був просто гвинтиком у великій спайці, коли за нас все вирішувалось. Тепер вирішуємо ми, на щастя, нема цензури, цензор має бути свій в душі. Драматургію мені не нав'язують, я сам її вибираю разом із своїм другом режисером, ми шукаємо те, чим будемо дивувати глядачів, збагачувати, по хорошому інтригувати, заманювати в театр, закохувати його у справжнє українське театральне мистецтво. Дай Боже, на це сили, натхнення.
Можливість перевтілюватись (завдяки драматургії, режисурі) в іншого персонажа – це найвищий дар, який дає наша професія; залишаючись самим собою, я, Лесь Задніпровський примушую глядачів вірити, що я король або гетьман... При тому найвище покликання актора – в усьому віднаходити добре і світле.
Є така формула “Поэт в России больше, чем поэт”, так от мені здається, що в нинішньому житті актор більше, ніж актор, це не просто комедіант, лицедій, він несе певну велику громадську функцію, на актора повинні рівнятись, він є взірцем, еталоном для наслідування. Якого б він зросту не був, якими б зовнішністю і голосом не володів, він має носити на серці посвідчення актора театру, це зобов'язує бути людиною у всіх сенсах цього слова.
Так мене виховували, крім театрального інституту я ще мав прекрасних педагогів батька й матір, які передавали мені велику магію лицедійства, я вчився у них, у мене був театр на дому, домашня школа. Тепер наставляю сина.
Актор – це внутрішній стан душі, ти знаєш, що весь час перебуваєш під перехрестям поглядів, значить, пропагуючи зі сцени певні моральні духовні національні засади, ти повинен їх сам дотримуватись, інакше люди помітять фальш. Шевченко писав: “Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою”, так треба йти по життю. Як кажуть, собаки гавкають, а караван має йти своїм шляхом. І знову наголошую: на актора дивляться всі, його поведінка, моральність, мова, спілкування з людьми поза театром мають бути гідні. Не треба забувати, що 50 відсотків життя відбуваються поза сценою, і не можна знявши з себе грим, ставати жлобом, хамом і невігласом, хоча щойно проповідував високі істини. Звичайний сірий буденний обиватель на сцені глядачеві не цікавий, люди хочуть мати свою казку, свою ілюзію стосовно певного актора, якому вони вірять. Пам'ятаєте, як колись співала Едіта П'єха: “Если я тебя придумала, стань таким, как я хочу». Отже, якщо ми, актори себе створили і глядачі нас додумали, тож давайте будемо таким, як хоче хороший інтелігентний глядач, а не такий, що націлений на “два прихлопа, три притопа”.
Обопільна любов і повага збагачують: я збагачую глядача мистецтвом людяності, а вишуканий глядач збагачує мене емоційною реакцією, не той глядач, що в залі п'є пиво, чавкає бутербродом і веде свої бізнесові переговори по мобільнику під час того, як я читаю монолог кохання.
Коли ми взаємно поважатимемо одне одного на сцені і поза сценою, уявляєте на який щабель підніметься система координат стосунків, цінностей в житті, в державі. Театр – це крапля, в якій віддзеркалюється світ, і актори є носіями культури в будь-якій ситуації. Про це треба пам'ятати 24 години на добу. Намагаюсь.
– Олександре Михайловичу, Ви ревно наголошуєте на відповідальності актора. Але ж не обходиться без казусів і накладок?
– Принадність театральних накладок, ляпів, анекдотичних ситуацій полягає в тому, що їх ніколи не можна спрогнозувати. Ніхто з акторів не йде на сцену з думкою: “От зараз щось таке відчебучу, зроблю, що увійде в історію або насмішіть колег”. Навпаки, ми страшенно цього внутрішньо боїмося, актори всі дуже забобонні, хоча іноді бравують і хизуються, мовляв нам і чорт не страшний. Кожен з нас розуміє, що без святого в душі діла не буде, ми завжди молимося-просимо підтримки у Вищої сили, аби послала перемогу й успіх на сцені. Та не завжди фортунить. Пригадую іншого великого французького трагіка Муне-Сюллі. Зазвичай після вистави його закидали квітами, потім вся гримерка була заставлена букетами і корзинами квітів. А Муне-Сюллі сидів в сльозах. Його запитували: “Майстре, що сталося, що з вами?”. Він зізнавався: “Сьогодні ввечері Господь не спустився до мене”. Тобто всі були в захваті, а він внутрішньо був невдоволений, відчував: щось недодав у своїй грі, і чесно в тому зізнавався. Так буває і з нами: зізнаєшся собі, що сьогодні щось відбулося не належним чином. Ніхто не запрограмований на успіх і не гарантований від поразки. То ж виникають якісь “нескладухи”, іноді комічні.
Розповім історію, пов'язану з моїм сином Назаром, коли той був маленьким хлопчиком. Моя мама, блискуча актриса Юлія Семенівна Ткаченко грала у “Візиті старої дами” Фрідріха Дюрренматта на гастролях в Одесі у приміщенні Театру оперети імені Михайла Водяного. Величезна сцена, мільярдерша Клара Цаханассьян сидить у розкішному троні-паланкіні, стоїть величезна масовка-громада, яка слухає її монолог, чатують два гангстера-охоронця, одним з яких був я. За лаштунками дев'ятирічний школярик Назар Задніпровський, котрий звик до театру, як до установи, куди його за ручку приводять і він коротає час, поки ми звільнимося. Раптом він з-за бокової куліси тягне руку, починає чухати бабусі потилицю, бере за плече, і каже: “Ляля, Ляля...” (так ми її звали в домашньому колі). Юлія Семенівна незворушно дограла епізод до кінця, ніби так і треба, що хтось поправляє їй зачіску. Я, ошелешений, теж не міг вийти з ролі, аби відпихнути Назарку. Сцена закінчилась, оплески. Юлія Семенівна, не виходячи з образу, на великих підборах, в перуці, вбранні вискочила за лаштунки з паличкою, кульгаючи, немов, в неї штучна нога. А Назар вже збагнув, що зробив ляпсус, заховався на нагорі, аж на колосниках. Моя мама застрибала через три сходинки нагору в намаганні піймати Назарку і відшмагати за зухвале “панібратство”. Робітники театру заспокоїли її, мама насилу вгамувалась, Назара трусило. Потім я йому сказав: “Ти розумієш, що накоїв?”.
Отоді він, можливо, вперше відчув, що театр – це не просто забавка бабусі і тата, це величезна відповідальність, гра всерйоз. То був його перший університет. А згодом, коли він почав актором виходити на сцену і подивився в пащу залу (так ми кажемо), отоді сповна збагнув міру відповідальності перед глядачем. Він мені сказав: “Тепер я зрозумів, що означає опинитись один на один із залом, не з порожнім, а повним людьми з різною психікою, з різним ставленням до мене як до актора”.
Той давній випадок ми запам'ятали на все життя, пригадую, який був у Назара шок, я був збентежений, мама схвильована, бо вважала, що я повинен виховувати сина з повагою до театру, він має бути взірцем для інших театральних дітей. Тепер Назар каже, що він лякана ворона, яка звертає увагу і на кущ. Міра його відповідальності перед театром, сподіваюсь, стала належною.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
