На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Вересень 2013 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30 
Архів публікацій

 

600x450 | Переглядів: 500
Театральна площа



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Як магнату «роздягтися» й долучитись?
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Як магнату «роздягтися» й долучитись?


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
Коментарі (0)


Це ж треба: мільярдер із якогось переляку запрошує поета на освячення свого приміського замку. Хіба що, як кажуть французи, „шерше ля фам”, – шукайте жінку серед причин. Це лише зав’язка. Важливіше, що класична гамлетівська дилема „бути чи не бути” отримує тут сильну корекцію з поправкою на теперішні реалії: „мати чи бути?” А невже неможливо це жорсте „чи” між дієсловами замінити чимось терпимішим, щоб Мати й Бути одночасно?

Йдеться про книгу відомого київського поета Станіслава Бондаренка „Пікнік із мільярдером, або Травми трав” („Ярославів Вал”, 2013). Власне, для самого мільярдера, який вертає до Києва зі свого острова, такої дилеми спершу не існує – він навряд чи й чув про видатного психолога Еріха Фромма з його працею „Мати чи бути?”, яка дасть доволі болісно про себе знати ближче до фіналу, після того як „поет з княжим іменем Ярослав” запропонує йому, колишньому офіцеру зі столичної Володимирської, долучитися до створення в тому ж таки кадебіському замку на тій самій вулиці, Музею жертв геноциду або звитяжців духу, як це вже зреалізовано у Вільнюсі.


До книги увійшли, окрім властивої Станіславові Бондаренку міської лірики, філософська поема-кліп „Нічна розмова з Європою” (за якийсь рік вже перекладена п’ятьма європейськими мовами) та зовсім нова психологічна поема-кліп „Пікнік із мільярдером”, яка й дала назву книзі. Якщо „Нічна розмова” – це запрошення до інтелектуально-чуттєвого осмислення спільних історичних „сутінків” і пошуку твердих купин на заболоченому шляху до взаємопорозуміння з Європою, то „Пікнік” – перша в нашій літературі спроба проникнути в темні води життя й психології новітнього прошарку олігархів – з ґрунтовним підтекстовим долученнням видатних психологів Еріха Фромма та його старшого друга Зиґмунта Фройда.

Коли магнат, повернувшись до Києва, запрошує на освячення свого замку поета „з княжим іменем Ярослав”, той не здогадується ні про істинні причини, ні про те, ким був втаємничений багатій у радянські часи, а тим більше – хто його дружина. При зустрічі в Тарасовім парку, де поетову „юність і студентство катком закатано в асфальти” й де „час, буває, робить сальто, вертає – бігуном з фальстарту”, Ярослав наївно розповідає магнатові про університетські роки й однокурсницю-соратницю, долучену тоді до творення самвидавського журналу, яка після розгорому студентської вольниці і перших допитів стала в брежнєвські часи „може, Юда в платті, а може, й ні”, бо наївно довірилася офіцерам органів, попавши в їхні тенета. Поет не знає, що та сама однокурсниця давно стала дружиною олігарха, колишнього офіцера з Володимирської, і саме вона, вже невиліковно хвора, є ініцатором запрошення Ярослава – з надією заслужити в кінці якщо не прощення, то хоча б розуміння. Ярослав спершу помічає іншу несподіванку в оточенні магната:

Не хотів казати слова гучні
про дива у нашій сторонці:
той, що мене „викрив”, майор гебні
виріс в шефа ваших от... охоронців!
Жаль, що бізнес в цій стороні
то ментівський, а то гебістський.
Із яких ви саме – із тих, чи ні –
нині байдуже, тож не бійтесь...


Отже йдеться не лише про те, „як серед людства аж із семи мільярдів// двоє попались в грі на тій самій карті.// Двоє вхопили з різних боків наживку. // Треба ж: поет, майбутній магнат і... жінка”. Вже в замку Ярослав дізнається, що та сама дівчинка, яка колись мріяла про „свій острів” та „пейзаж ґоґена”, все те має, більше того, на острові, як самовдоволено зізнається магнат: „Там вона писала й ваші портрети. // Визнайте, сприяв я здійсненню мрій: ви от стали гарним тепер поетом, а я маю Жінку і бізнес мій...”. Ще й пропонує поетові визнати, „що кожен з нас не програв”. Ошелешений Ярослав навряд чи може погодитися, адже хіба не через неї аж до часів „перебудови” „звивалась життєва фабула у змію чи страшну пружину”, хоч дійсно „не випало те, що Стусу”? Поетові, мабуть, легше повірити, що магнат-ревнивець заманив його в пастку для розправи. Але ні – після швидкої смерті дружини магнат сам шукає контакту, хоча й чує від поета: „МАТИ – то ви маєте, але от щоб... БУТИ, // то, за Фроммом – досі вас не було. // Хоч вживаєте найвишуканіші фрукти, // кажете „адью” й тактовне „алло”, – //в порівнянні з тою березою // ви ще навіть і не трава, // скоріш коліща бульдозера нетверезого, // що наїхав на природні права”...

В поемі зокрема звучить парадоксальна ідея створення у „найкам’янішім совєцькім замку” на столичній Володимирській „Музею жертв геноциду і моральних авторитетів або ж Апостолів духу” – на зразок того, що вже є у литовському Вільнюсі. Ярослав пропонує магнатові „заради амністії душі” фінансово долучитися разом з братанами й до створення на дніпрових кручах „Пантеону звитяжців, який почався б, мабуть, зі Стуса” – і тоді енергія капіталу, поєднавшись з енергіями душ, запрацює в державі. Цей самий мільярдер і колишній офіцер вже нібито готовий долучитися, принаймні, на словах, бо відчуває, що з втратою жінки перестає „бути” і, можливо, це самопозбавлення бодай частки маєтностей та грошей ще поверне йому шанс буття. В ході болючих з’ясувань перед ним, схоже, визріває можливість: віддавши те, що „Має”, набути таке, щоб „Бути”...

Бондаренко дуже київський, міський поет, як відзначає в передмові до книги Микола Жулинський, що засвідчують і його попередня збірка „Кирилиця київських вулиць”, і поема-кліп „Нічна розмова з Європою” (про яку академік раніш писав у статті „Розвиднення слова в сутінках Європи”), і доданий у книзі до поем-кліпів розділ лірики під назвою „Вощини з вулика вулиць”. Закорінене вміння заходити „на десять віків углиб” київської історії й осмислення того, що Київ – не просто місто, а цілий космос, „новий Єрусалим”, теж дає серйозну моральну перевагу над „транзитним” опонентом-мільярдером чи ще жорсткіше – над одним „із тих приблуд, що вже пани тепер над панами”, як називає магната колишній офіцер-„афганець” Борода, тепер інвалід-бомж, який втратив руку й ногу, працюючи на заводі олігарха. Саме Борода, який сидить на тій лавці в Тарасовім парку, яка була колись місцем зустрічей-побачень майбутьного мільярдера, першим впізнає магната й морально прибиває його. Людина, „у якої забрали все” і яку потім розшкує магнатове сек’юриті, може собі дозволити навіть такий присуд:

З братками своїми – свідомо чи несвідомо –
твориш ти новий Афган, тільки вже вдома!..
Я тебе... скоротив: міль-яр-дер – це міль,
ярдами й кілометрами пожираюча душі й тіло
разом із одежою... Твій сотий автомобіль –
тобі мої співчуття – це твоя могила...


В „Пікнікові” справді йдеться не лише про питомо київську топоніміку, а про дух Міста, що наповнює поетику:

Коли вже Київ той вечорів,
ми чули пращурів – не щурів...
Вертались ранком від княжих трав
до трав Тараса – повз цей анклав –
квадратний замок на Володимирській,
найкам’яніший совєцький замок,
в якім щезали тоді роди людські...
І ніби вчувши замáх і зáмах, –
йшли протилежним, Софійським боком
і притискались до цих домів,
де Васнецов жив, і Гашек смів
придумать Швейка тут ненароком.
Так, ніби Гашек з кумедним Швейком
чи Васнецов з його „Богоматір’ю”
могли прикрить нас, щоб вільно швендять,
так, ніби разом нас рятуватимуть...


Цікаво, що це розповідається саме тій людині, яка років тридцять тому, мабуть, спостерігала з вікон свого кабінету на тій же вулиці за щасливими студентом і студенткою, які марно переходили на інший бік.

„Як і раніше, справа порятунку залежить від самих тих, хто його потребує й усвідомлює”, зазначає в передмові академік. Тож попри будь-яку можливу чергову з’яву „приблудних мерів”, „архітекторів-архіварварів” і нових недолугих „окупантів із білбординців” є шанс вибирати між „музеєм Совісті” і „музеєм магнатства”, між „Мати чи Бути”. Та чи можуть насправді наші олігархи „роздягтися” фінансово й „роззброїтися” фізично й морально, щоб „перетворити на друга ворога”, тож стати теж народом і віддати частину того, що мають, заради того, щоб Бути? Звичайно, важко уявити, що з їхньою допомогою у лігві-замку КДБ будуть відтворені колишні камери Стуса, Світличного, Марченка та інших звитяжців духу. І що наші Рінат, Петро чи „ще якийсь Шпинат” із олігаргів дозріють, навіть заради власної „вічної пам’яті”, до пожертви частки набутого. Але прецеденти всього цього, виявляється, є: колишні литовські політв’язні проводять екскурсії, показуючи людям й власні камери та позбавляючи народ амнезії. А з іншого боку є вже й багатії, які добровільно позубулися бізнесу й прийшли до втілення ідеї „деМАГНАТизації” – Герман Стерлігов у Росії чи уродженець Донбасу Владислав Кириченко, який теж відрікся від гонитви за надприбутками й допомагає нашій культурі...

Наскільки „Пікнік” – автобіографічна річ? Це запитання скоріше до самого автора й до літературознавців. Відомо лише, що 1977 року Станіславом Бондаренком було створено не лише самвидавський студенський журнал, а й цілу організацію, яка називалася „Академія Гарума” (це закодоване від угорського слова „три”, а насправді академіків було потім 6, і президентом цієї Академії був саме він). А ті, хто допомагав гебістам громити все це, нині живі – дехто, як парторг факультету, якого називали „Петля Петльович”, стали свідомими й продовжують писати книжки. У будь-якому разі лейтмотив поеми зовсім не зводиться до простенього „катюзі по заслузі”, такого тут не знайдемо. Скоріше, знайдемо співчуття магнатові:

Думав, як вас втішити – і надумав я,
що не оприлюдню ваше ім’я
(в пам’ять жінки) й ті протоколи допитів –
з вашим підписом і вашого холуя...


І як підказує „Сповідь учорашнього магната” у фіналі поеми-кліпа, ті з’ясування стосугнків на фоні втрат магнатом дружини й сенсу життя, приводить його принаймні до переосмислення долі й звернення до Бога:

Я з азартом перемагав,
та позбавлю себе ужинку.
Чи ж не Ти мені помагав –
поверни ту єдину жінку!
Я для неї себе долав...
Відбивав я круті навали:
Боже, я лиш тоді вбивав,
як вони мене убивали.
Світ вже світом буть перестав –
каюсь, грішний: бо вперше жив я!
Я радітиму безгрошів’ю.
Боже, виправи і настав!..


Треба сказати й про незвичайний загальний контекст цієї „кліпової”, колажної книжки – з урахуванням доданої тут „Нічної розмови з Європою”. Цей контекст грунтує екзистенційну думку: „Рим – теза, Візантія – антитеза, Київ – синтеза”. Адже ще Іван Павло ІІ говорив, що „збагачена генієм української культури церква дихає тут двома легенями східної і західної традиції”. Невипадково й поет в інтерв”ю одному америнанському виданню сказав, що „Київ – досі непізнаний ретранслятор духу між Заходом і Сходом.” А наскільки готові ми стати не лише географічним, а й духовним центром об’єднаної Європи – покаже час.

Автор, схоже, свідомий того, що далеко не сто відсотків читачів одразу відчують всі психологічні нюанси тексту й підтексту, але в будь-якому разі, на відміну від масовиків постмодернізму, він не „опускає” сучасних читачів, а навпаки підіймає їх, збагачує – як творчим відзеркаленням ідей Фромма та Фройда чи великих європейських киян М.Бердяєва й Л. Шестова (якщо згадати „Нічну розмову”), так і точним відтворенням „задзеркалля” сучасного існування.

Насамкінець іще одне несподіване світоцтво того, як наша „поезія для високочолих” може пробивати кордони: на осінній великій конференції в Барселоні "European Culture", за повідомленням доцета-філолога із Сум Алли Ярової, вона читатиме лекцію, базовану на „Нічній розмові з Європою”, а один із іспанських композиторів пише музичний твір за цією поемою Станіслава Бондаренка, який там прозвучить в рамках культурної програми “Poesía y Música sobre Europa”. Шикуйся, Європо?! Україна йде?


// Обкладинка книги-новинки.

Володимир КОСКІН, Наталія СЛЮСАР


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.