На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Жовтень 2013 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031 
Архів публікацій

 

800x600 | Переглядів: 278
Золотий голос України



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця
Коментарі (0)


Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник, провідний есперантист України, голова Фонду Василя Єрошенка, багаторічний практик йоги, фотохудожник.

Об'їздивши майже увесь світ, Євген Миколайович зафіксував не лише унікальні краєвиди та визначні місця, розтоки людських доль, а й неповторні миті дивної взаємодії часу і простору.

Євген Ковтонюк отримав широке визнання в багатьох країнах світу. Його персональні виставки відбулися в Україні, Нью-Йорку, а також у Ніцці, Марселі (Франція), Баку (Азербайджан), Женеві (Швейцарія)...

В атмосфері депресій, чорнухи і зневіри його образи вражають: виявляється, світ – прекрасний і тим плекає в людській натурі найкращі моральні якості.

– Євгену Миколайовичу, нині тільки дуже лінивий не фотографує. Але класних фотохудожників – одиниці. За яких умов світлина стає художнім твором?

– Дійсно, фотографія нині – чи не найдемократичніше заняття. У сучасному цивілізованому світі важко зустріти людину, яка б не спробувала знімати, адже потреба певних зусиль і навичок із розвитком фототехніки звелася до мінімуму. Фотоархів власного життя нині формує практично кожен. Документальна фотографія майже завжди з часом становить певну історичну цінність, а інколи навіть і художню.

Але за яких же обставин фотографія стає художньою? Досі точаться суперечки з приводу того, чи можна її називати мистецтвом, чи є фотограф художником, і як бути з його авторським правом, позаяк він не тільки користується переважно технікою, а й може тиражувати власні знімки безкінечно. Та час довів: знімати може кожен, а художньою фотографія стає у небагатьох.

Професіонал, проте, не завжди продукує художні речі, натомість аматор може зняти ряд достойних кадрів. Дивно, але буває так, що розумітися на композиції, ритміці, світлотіньових акцентах і навіть віртуозно володіти фототехніко не досить. Фотографія, для того, щоб стати художньою, а не просто більш-менш вдалим черговим фіксуванням дійсності, має нести в собі образ. Відтак, необхідне гостре око, уважний погляд, і реакція справді творчої людини, та ще й готовою будь-якої миті до зустрічі з небуденним.



– Ви почали фотографувати примітивним чорно-білим фотоапаратом «Смена» ще школярем. Але серйозне ставлення до фотографії як мистецтва прийшло до Вас у зрілому віці. Якими нагородами і лаврами Ви вже увінчані?

– До нагород і лаврів ставлюся спокійно, величезних амбіцій у мене немає. Мої світлини є у Британській бібліотеці в Лондоні, у музеях фотографії Ніцци, Марселя, сучасного мистецтва Кіцік Каларт у Баку, в Українському домі у Нью-Йорку. Одну фотокартину (і єдину поки що з України) придбав нью-йоркський музей «Метрополітен». Отже, мої нагороди – це визнання професіоналів і глядачів.

– Хто Ви передусім?

– Усе тісно переплітається, сприяє одне одному. Насамперед, я мандрівник, який хоче поділитися побаченим, відчутим, незнаними місцями і стосунками між людьми, певним світорозумінням. А оскільки я не письменник і не живописець, поки що, то роблю це через фотографію. Переважно філософського спрямування, а не просто картинки красиві пропоную.

Мандрам сприяє моє давнє захоплення міжнародною мовою есперанто. Я є делегатом від України в комітеті Всесвітньої есперанто-асоціації. До речі, частина каталогу моєї виставки, яка відбулася на запрошення Організації Об'єднаних Націй у Палаці Націй (Женева) вперше протягом усієї історії ООН, був надрукований, окрім англійською і українською, мовою есперанто. Відкривав виставку безпосередньо Генеральний директор Відділення Організації Об’єднаних Націй в Женеві Касим-Жомарт Токаєв.

Есперанто дає великі можливості для більш глибокого втілення задумів, передусім допомагає знайти людей, які так само захоплені цією мовою і можуть підсобити у мандрах.
До речі, минулого року відбувся Міжнародний есперанто-конгрес у В'єтнамі. Зібралося близько двох тисяч осіб із 75-ти країн. Керівні особи держави відкривали форум, було багато послів. Три мої фотографії з того конгресу фігурували на виставці у Женеві й надруковані в журналі «Есперанто», який читають у 112 країнах світу.



– То були репортажні фото, пов’язані саме з поїздкою до В’єтнаму?

– Два – репортажні, одне – суто художнє, про цікаву місцину у В’єтнамі. Як активний член Міжнародної есперанто-асоціації, засновник і перший президент української Асоціації есперантистів, я виступав від імені України у присутності дипломатів, керманича В’єтнаму. А це вже відповідальність, не просто захоплення.

– Цьогоріч де були на конгресі?

– Він відбувся з 20 липня у Рейк’явику. Відлітав на два тижні. З’їхалися півтори тисячі учасників із 150 країн. Серед них професора, ректори університетів, зокрема ректор Бостонського університету, тобто були люди високого рівня, переважно інтелігенція. Тема: «Острови без ізоляції: за справедливе спілкування між мовними групами».

Окрім мене від України був ще Ігор Галайчук, професор медицини з Тернополю. Я повіз найбільший у світі есперанто-національний (український словник), який має біля 260 тисяч слів, я є одним із співавторів.

Про есперанто можна розповісти багато цікавого. Скажімо, Лев Толстой за дві доби вивчив есперанто, ввів курс цієї мови у своїй приватній школі.

– Легка мова?

– Есперанто вивчити дуже легко. Щоб пристойно користуватися на рівні іншої мови, для вивчення потрібно в десять-п’ятнадцять разів менше часу. Мова мелодійна, проста, без винятків і виключень, тому що вона штучна, спочатку – письмо, а потім – мова.

Як завше створювалися мови? Люди говорили, а потім під це підводили граматику. Тому, наприклад, в російській мові, сотні правил, біля тридцяти винятків і три винятки із винятків. У «Піднятій цілині» Шолохова герой каже: «Чому англійською пишеться «револютіон», а читається «революшен»? Вони, певно, на нас зляться-шиплять».

В есперанто такого немає. Як читається, так і пишеться. Тому дуже зручно. Водночас ця мова має найбільший у світі словниковий запас, приблизно як англійська і російська разом узяті. Ці факти мало відомі, тому що колись есперанто було надзвичайно дискриміноване і фактично ліквідовано. У 1937 році за наказом Сталіна знищили всі гуртки есперанто, з арештами, конфіскацією майна і розстрілами. В той самий рік Гітлер практично зробив те саме.

Ось ще один приклад, як стикаються диктаторські режими. Мова була забута. До речі, Сталін вважав її шпигунською, а Гітлер – пролетарською, комуністичною, тож вони з двох боків успішно цю мову задушили. Відродження есперанто почалося кілька десятиліть тому, і ми багато робимо для його розвитку.

«Заповіт» Тараса Шевченка перекладено практично всіма мовами світу, у тому числі на есперанто. Переклад здійснила наша чудова есперантистка Надія Андріанова-Гордієнко, гарно читається. В «Енциклопедії сучасної України» є величезний розділ «Есперанто», де подано історію розвитку цієї мови в Україні.

У вітчизняній царині есперанто є багато цікавих постатей. Наприклад, унікальний Василь Єрошенко (народився 12 січня 1890 року в селі Обухівка на Слобожанщині). Він у чотири роки осліп. Батько послав його вчитися музиці. А що може сліпий? В’язати лапті, жебрачити і грати на якомусь інструменті, якщо має хист.

Єрошенко познайомився з дочкою секретаря Льва Толстого – Анною Шараповою, вона допомогла йому вивчити есперанто. Василь самотужки поїхав до Лондону у королівський коледж вивчати різні предмети. То була найвища інституція для сліпих у світі. Вивчився, повернувся. Поїхав до Японії. Там став класиком японської дитячої літератури (написав багато казок – цікавих, справедливих, ідеалістичних).

Олесь Гончар про нього написав, коли під час відвідин Японії узнав про нашого земляка. Ми створили фонд Василя Єрошенка і популяризуємо його постать, тобто знайомимо людей з творчістю і подвижницьким життям. Коли він повернувся з Японії в уже Радянський Союз, то на Чукотці відкрив школу для сліпих. У Туркменії створив абетку туркменською мовою для сліпих по Брайлю. Людина феноменальна. Знав шістнадцять мов. Об’їздив самотужки, без поводирів, 22 країни.

Єрошенко був особистим другом китайського філософа, письменника Лу Сіня, жив в його домі. Вони багато спілкувалися, разом мріяли про справедливість у світі. У музеї в Пекіні є куточок Єрошенка. А у нас про нього мало знають. Як, власне, мало знають і про есперанто.



– Сліпий Єрошенко відвідав 22 країни. А скільки країн Ви відвідали?

– Більше ста, в деяких бував більше десятка разів. Але найцікавіше відвідувати країну вперше. От, побував в Ісландії. Звідтіля поїхав на спеціальний фототур на тиждень до Гренландії. Вполював цікаві світлини, зокрема зафіксував прояви глобального потепління клімату.

Справа не в переліку чи кількості відвіданих країн. Насправді я з величезним задоволенням і радістю повертаюся в Україну, у рідні місця, які без кінця фотографую. Маю дуже багато виставок, пов’язаних саме з Батьківщиною.

– Що в Ісландії передусім вразило? Якщо порівнювати за принципом «у них» і «у нас»?

– Порівнювати важко. Ісландія така неймовірно екологічно чиста. Вона вулканічного походження, у ній, наприклад, немає взагалі гадюк і комах. У дитинстві я міг, коли пас корови, лягти на траву, дивитися в небо, а скрізь повзали і літали якісь комахи. А там я лежав на мохові голою спиною і нічого не повзало, не літало. Фантастика!

Я був, зокрема, біля того вулкану, виверження якого сталося у травні 2010. Воно є для мене пам’ятним, бо завадило вилетіти на персональну виставку до Нью-Йорку.



– Через те, що вулкан запилив атмосферу?

– Так. Хоч як дивно, але господарства біля цього вулкану вижили. А їх засипало повністю. Виникла пустеля. Ісландці за рік усе відновили, «відмилися» від пилюки. У теплицях умудряються вирощувати навіть банани.

Ісландія – це країна вогню, криг і водоспадів. Вода надзвичайно чиста, бо з льодовиків. Енергія переважно парового походження – від гейзерів. Я бачив усі знамениті ісландські гейзери й вулкани. Але не меншу цікавість викликають хуторці з двох-трьох хатинок, що туляться до землі. Зимою там страшенні урагани, це житла-схованки. Насправді вони досить просторі.

Люди напрочуд відрізняються від нас. Наприклад, вони не розуміють, що таке хабарі, зокрема чайові, тобто, як можна брати гроші понад те, що зазначено в рахунку. Вони не знають, що таке крадіжки, це країна з практично нульовою криміногенною ситуацією. Може лише якийсь заїжджий щось поцупити, але це острів – нікуди не дінешся, не втечеш.

На розі вулиць мені сказали: «О, віце-прем’єр зайшов до магазину». Будиночки у можновладців скромні. У телефонному довідникові є навіть номери Президента і прем’єр-міністра. Це не якісь позаземні істоти, що є зручним не тільки для простих людей, а й для самих керманичів, бо вони живуть абсолютно нормальним життям. Усі наші урядники себе обмежують, вони не вільні, бо живуть у золотих гетто, інкубаторі чи оранжереї за парканами, оточені охоронцями, бо, певно, дуже бояться власного народу... Не можуть сісти на травичку в парку чи в лісі, якщо те місце спецпідрозділи заздалегідь не прочешуть на предмет отрути чи вибухівки, не можуть зайти у крамницю чи на ринок. Вони не живуть реальним життям країни, бо його не бачать.

Та повернемося до Ісландії, цікавої у першу чергу природою, дуже мінливою і суворою. Таких краєвидів я ніде не бачив, навіть в Австралії і Новій Зеландії. Якраз були білі ночі. Я хотів захід сонця сфотографувати, бачу: сонечко вже висить над горизонтом за два-три метри. Чекав ще дві години, а воно висить і висить, зайшло аж о другій годині ночі. А о третій… вже знову зійшло. Така в них широта.

Там не стільки розумом осягаєш, скільки серцем нечувано відчуваєш планету – тендітну крихку кульку! Усе дихає океаном, вулканами, гейзерами – нема-нема і раптом на 15 метрів вибиває гаряча вода. А найбільший у світі гейзер, просинаючись, наче циклоп, викидає окріп на двісті метрів угору. Водночас там не треба боятися людей, тварин, комах. Думаю, я так почувався малим, захищений батьками, і взагалі, у дитинстві страху перед життям немає. Ісландці ставляться до острову й планети як до матері. Проблеми там стають маленькими (на відміну від України, де вони розпухають).



– Напевно, біля гейзерів, вулканів і льодовиків нема звалищ сміття. А чи засмічені вулиці?

– У нас чисто там, де прибирають. А там прибирають дуже мало, бо не смітять. У столиці Рейк’явику (а це невелике місто типу нашого Тернополя) ніхто смітинки не кидає, немає цього у природі людей. Це все одно, що кинути собі у тарілку муху.

Поза населеними пунктами десятками кілометрів лавові пустелі. Така чистота, що можна навіть лягти на дорогу – не забруднишся. Якщо виверження вулкану було, скажімо, сто років тому, то мох вже трошки вкорінюється. У цілому – місячні пейзажі. Деякі будинки під час останнього виверження чотири року тому опинилися під 30-метровим шаром лави (людей вчасно евакуювали). В Ісландії навіть жартома кажуть: «Ви землю у нас не купуйте. Бо завтра її засипле». А може статися навпаки: виникне новий острів.

До речі, коли кілька десятків років тому виник ще один острів, ісландці вирішили залишити його недоторканим. Туди лише зрідка навідуються вчені у стерильних скафандрах. Досліджують на прикладі цього острову, як створювалася Ісландія. Пташечки заносять зерна й насіння, щось проростає. Звісно, ісландцям доведеться спостерігати за цим процесом ще не одну сотню років. Однак вони думають не тільки про теперішнє.

До них можна їздити та набиратися людяності, яка в Україні втрачається. Наше життя-буття нас потихеньку з’їдає. У високотехнологічної і моральної Ісландії є чому навчатися. Передусім нормальним стосункам.

А от щоб відкривати для себе Африку, треба мати міцні нерви: голод, злидні, убивства… Але є чимало країн, про які не можна сказати, що це – жертви цивілізації. Усе залежить від народу.



– Цікаво, яка живність є в Ісландії за всієї її стерильності?

– Коли вікінги випадково відкрили цю країну, там із тварин була тільки біла арктична лисиця. І звісно, птахи. Про рибу вже не кажу. Китів багато. До речі, знову ж таки серед плюсів є мінуси: Ісландія дозволяє собі, хоч лімітовано, ліцензовано, полювати на китів.

Зі свійських тварин є вівці, корови і коні, які є дуже знаменитими, вважаються одними з найкращих у світі. Зазвичай коні рухаються трьома способами: алюр, галоп, інохідь. А в Ісландії дресирують п’ятьма. Так не вміють ні арабські, ні англійські скакуни.

– Церкви бачили?

– Релігійні ісландці постійно працюють, готуючись до зими, тож до храмів ходять без фанатизму. У Рейк’явіку є одна церква православна і одна католицька, решта – англіканські (відгалуження від католицизму).



– Фотографували в Ісландії багато?

– Звичайно. Познайомився з усіма «родзинками»: гейзерами, вулканами, водоспадами. Пропливав на каякові з поводирем серед дивовижних високих прозорих крижин надзвичайних форм, тож фотографував квіти, лебедів, слонів та інші дива. В якийсь момент прохід затиснуло кригами. Ні вперед, ні назад... Ми мали чекати, коли природа змилостивиться і дасть дорогу, аби рятуватися. На щастя, усе трапилося недалеко від берега, нас потихеньку, канатами (є там спеціальне обладнання) дотягнули.

Якось вразила на березі потічка бідна кульбабка. У нас вони цвітуть з весни, а там у липні тільки розквітають. Поряд пробивалася волошка. Для ісландців це велика цінність. А ми їх топчемо, рвемо. Пасемо тварин. Там встають навколішки і це диво благоговійно нюхають. Нікому на думку не спадає квітку образити, бо бачать, з яким трудом вона вилізає зі скупої землі, як їй важко після холодів відкритися. Там є гусінь, яка мусить розвиватися кілька років, щоб перетворитися в метелика. А у нас рік – і пурхає диво.

Там люди живуть у злагоді з природою, по-іншому не можна.



– Тобто, суворий клімат диктує бережливе ставлення до всього живого.

– Якби у нас була така ж сувора природа, то, певно, було б інше ставлення до неї. Як кажуть, – чим суворіший батько, тим краща дитина.

– У нас занадто багато кульбабок, волошок, лісів і річок, чорнозему…

– Тому ми до цих скарбів ставимося як до того, що не кінчається. Хоч є інші приклади. Скажімо, в Італії, Франції, на Мальті розкішно-лагідна природа, але ставлення до неї найніжніше.

Та закінчу з Ісландією. Зрозуміло, що у більшості українців немає можливості туди поїхати, та й земля та невелика, усіх не прийме. Але заради почуття людяності, відчуття планети і того, що кожен із нас є, власне, сином чи дочкою Землі, треба час від часу вибиратися зі своєї шкаралупи. Тоді щоденні клопоти будуть меншими і жити буде краще. Ми більше цінуватимемо кожну мить, свою землю, річки, рослини, живність, одне одного, і частіше будемо всміхатися.



– Наші співвітчизники змушені діяти за принципом «дешево і сердито», тож купують десятиденні автобусні тури по декількох європейських країнах. А якою є ваша мандрівна метода?

– Виїжджаючи автобусом, ви фактично їдете шматочком своїй країни в чужу країну, і спілкуєтеся не з іноземним світом, а переважно між собою, перебуваючи здебільшого в автобусі.

У свої поїздки я вирушаю зазвичай один, перевантажений апаратурою. Маршрут не завжди чітко спланований, що породжує надзвичайно цікаві, часом екстремальні, ситуації. У будь-якій країні є есперантисти. Я попередньо з ними списуюся, вони мене зустрічають, поселяють, радять. Яскравою стала поїздка в Анголу. Зокрема побував у племені на кордоні з Намібією (пустеля Наміб). Ті люди спілкуються власною говіркою, тобто навіть державної португальської не знають.



– Чим годували? Де на ніч клали?

– Вживав грецькі горіхи і чорний хліб з України. Спав на землі, підклавши кулака. Інакше чинити було ризиковано. І це давало свободу. А якщо у кишені є місцева валюта, щось на обмін, то можеш побачити таке, куди тебе ніякий автобус найкрутішої туристичної фірми не довезе. Відчути невідоме, пожити у племені, це зовсім інша річ, ніж автобусні поїздки заяложеними маршрутами.

– В Анголі не було перестороги, що Вас пограбують чи з’їдять?

– Остраху, ризиків не було. У місцині, де я був, ніхто не пограбує і не з’їсть. Тому що я перебував у пустелі, у племені, яке злочинів не знає, там немає чужинців, за випадковим винятком мене.

Інша річ – столиця Луанда, найдорожче місто у світі, де й готелі відповідно супердорогі, не тому, що дуже комфортні, а їх там майже нема. Я ночував у гуртожитку, есперантисти організували. Отам справді страшно, хоча були двері з замками. Де цивілізація, там моторошно.

А де люди перебувають у погодженні із природою, там нема чого їх боятися. Їв своє не тому, що не давали, просто є певні правила для мандрівника, особливо у невідомих країнах. Там важко з медициною, там усе незвичне, а раптом мій організм не зможе прийняти якісь харчові продукти або подужати інфекції. Тим паче що як йог я можу запросто голодувати три дні. Це не героїзм. Чому по-спартанські ночував? Тому що умови помешкань аборигенів не дозволяли скористатися їхніми пропозиціями. Краще вже на свіжому повітрі.

– Невже у диких пустельних племенах не ображають, не крадуть, не скоюють злочинів, так притаманних нашому суспільству?

– Плем’я, в якому я був, складалося лише із 150 осіб. Це як маленьке село, всі один одного знають. Вкрадеш – і куди? Побіжиш через пустелю? Тим паче, що до іншого племені треба дві години бігти... І що вкрадеш? Тому у них такого поняття як вкрасти взагалі нема, абсолютно відсутні об’єктивні і суб’єктивної нагоди. Ну хіба що дружину у когось поцупити... Відповідно вони не мають поняття про замки, тим більше, що їхнє житло тільки умовно можна назвати хатинками. Сухим ломаччям обгороджено майданчик три на чотири метри плюс найнеобхідніші для життя речі. Кухня – банячок. Тож говорити, про грабіжництво і крадіїв у тих місцях не приходиться.

У інших племенах в Африці (я був у Кенії, Ботсвані, Зімбабве, Замбії) це присутнє, тому що вони вже інтегровані, у них відібрали власний спосіб життя, позбавили мисливських угідь, нема де полювати, що їсти, вони підтягуються до мегаполісів. Грабують здебільшого тих, хто у них усе відібрав.

– Ви вважаєте себе фотографом-професіоналом?

– Зазвичай професійний фотохудожник має якийсь проект, і під нього працює, купляє відповідну фотоапаратуру, планує маршрути. У мене дещо по іншому. Адже я не чистий професіонал, я все-таки мандрівник, есперантист і фотографія – не мій хліб. Я стараюся бути незалежним, наскільки це можливо взагалі, не працюю на якісь проекти, за які матиму фінансову винагороду. По інакшому сталося з Організацією Об’єднаних Націй. Хтось з її очильників побачив мою виставку у Нью-Йорку. До мене звернулися: «Ми пропонуємо вам дати на розгляд дві теми. Комітет з культури (15 осіб) розгляне і, можливо, ми запросимо вас до ООН».

Для мене це величезна честь. Я відразу відгукнувся двома пропозиціями: «Вода для життя» і «Дороги». Вода – дуже зрозуміло, єдина субстанція, яка існує у трьох видах: газоподібному, рідкому і твердому. Це хмари, дощі, водоспади, озера, моря, криги… Для фотографа ця тема – розкіш.

На «Дороги» я мало надіявся. Хоча мав на увазі не просто відстань з пункту А до пункту Б. Є дорога до освіти, є дорога з Європи до Африки чи Америки, дорога до Бога, до себе, до самопізнання… І вони вибрали «Дороги». Сказали: «Вода – часто трактована тема. А от цікаво як ви у фотографіях філософські потрактуєте дороги».

Була серйозна підготовка. Виставка з п’ятдесяти світлин тривала три тижні. П’ятсот тисяч осіб пройшли через неї у Палаці Націй (Женева, європейське відділення ООН), шістнадцять президентів побачили. У книзі відгуків люди висловлювалися на шістнадцяти мовах, у тому числі і на есперанто. Генеральний директор Організації Об’єднаний Націй (ім’я, прізвище) безпосередньо відкривав виставку, написав передмову до мого каталогу. І в тому результат навіть не стільки моєї роботи, а мого сприйняття світу і його передачі світлом.

– Є думка, для того, щоб робити чудові світлини, потрібна дуже дорога апаратура. Це так?

– Це правда, але не вся. Наприклад, я знаю фотохудожника Ігоря Гайдая. Він втілював проект з фотографування літака «Мрія» з усіма співпрацівниками, які мали до нього причетність. Півтори тисячі осіб. Для того, щоб було видно носа кожного співробітника, треба було зробити величезну фотографію. Це можна зробити тільки тоді, коли є надзвичайно потужна техніка і оптика. Це спеціальне обладнання, яким не можна користуватися в інших обставинах. Коштує, як автомобіль.

Інший варіант. «Нейшнл Географік» посилає фахівців до Сибіру вивчати життя ведмедів, яких залишилося з десяток-два. Потрібна надзвичайна апаратура, яка могла б сама знімати, на величезній відстані, бо ведмідь вочевидь не буде задоволений, якщо підійти до нього ближче. Отже, для спеціальних проектів потрібна наддорога апаратура.

Я роблю світлини доволі великі: метр на два, і більше. І для того, щоб розігнати пікселі на такі розміри, потрібна хороша апаратура. Але! Багато фотографій я зняв напівпрофесійним «Олімпусом». Їх не можна робити великими, та й не потрібно. Тому що це часом на грані репортажу.

Є фотографії, які ти ніколи більше не повториш, скільки б хотів. Ти потрапляєш у певний час у певне місце, вчасно помічаєш і миттєво натискаєш на кнопку, не думаючи ні про які проекти. Тоді дуже дорога апаратура не виправдана, бо її потрібно розгортати, ставити на штативи і таке інше. Хоча й неправомірно казати: «Найголовніше натхнення». Під кожну ситуацію трапляється той фотоапарат, який є під рукою.

Наступного року відкривається можливість поїхати в Африку в абсолютно дике місце у Конго. Налаштовую себе: бери фотоапарат, мобілізуй душу, відкривай очі, фотографуй. Якщо це ще комусь цікаво, той притягнеться на виставках.

Отже, я не стараюсь бути плановим фотохудожником. Більше того, виставки у мене непланові. Наприклад, така сталася у галереї Миронової на виставці, присвяченій Міжнародному дню захисту прав людини. Попросили виставити лише одну картину, яку у США купив музей «Метрополітен». Взагалі, я маю право зробити тільки три примірника: один – у мене, другий – виставковий, третій – у «Метрополітен».

Уявіть, на всю стіну лише одна моя фотографія «Реп’яхи». Колишній голова парламенту Володимир Литвин щиро сказав: «Цікаво».

Нещодавно відбулася виставка у Будинку актора, де я колись виставився вперше. І знову це зійшлося з концертом народної артистки України Євгенією Басалаєвою, з якою ми часто проводимо спільні проекти.

– Чи можна сказати, що з певного часу Ви дивитеся на світ іншими очима? Виходите, скажімо, на вулицю і скануєте-кадруєте її очима… Напевно, спосіб бачення фотохудожника відрізняється від способу бачення звичайної людини?

– По-перше, я не хотів би протиставляли пересічну людину і фотохудожника. Це все одно, що протиставляти пересічну людину і сталевара. У кожного своя професія. Втім, бачення інше. Але не тому, що ти малюєш або фотографуєш. Специфічне бачення закладено генетично. У певний момент я взяв до рук фотоапарат і це бачення втілив.

До речі, на моє бачення світу, особливо у філософському сенсі, впливає і моє досить глибоке заняття йогою. Я був на Тибеті, в Індії, жив в ашрамах, займаюся йогою постійно, тому це, напевно, дає можливість часом глянути крізь речі дещо глибше.

– Геніальні кадри – річ рідкісна. Розкажіть про такі удачі.

– При тому й удачі бувають різного рівня. А суперзнімки виходять, може, три-чотири за життя. А хтось їх взагалі не має.

Знімки-удачі, якщо вони постановочні, можна ще раз організувати. Я постановочною фотографією майже не займаюся. Напівпланово працюю. Тут діє принцип: хочеш піймати шедевр, скрізь носа суй. Якось поверталися на човні річкою Замбезі до табору. Запізнювалися, а в тих краях після заходу сонця людину чекає практично загибель.

– Певно, усі хижаки виходять на полювання...

– Авжеж. І ми дуже спішили. Сонце вже торкалося річкової води. Раптом слон переходить річку. Я роблю кадр, але бачу, що слон проти сонця. Прошу провідника, щоб він проплив-об’їхав. Погодився. І я зробив ще два кадри, які вважаю одними з найкращих. Слон вийшов напрочуд колоритний, видно, як з хобота виглядає язичок з прожилками, текстурна шкіра осяяна сонцем і з половини – затінена. А яка міміка в того слона! Можна і портрет зробити. Бо є вираз обличчя.

Оце удача. Казали: «Не їдь, бо повертатимешся запізно». А я чогось поїхав.

Про другу удачу розповім. Просинаюся рано на човні після рибалки у Карадагу (Крим), дивлюсь на берег і роблю знімок. Один. Виявилося: сонце стояло так, що тінь від каменю, спроектована на сусідні скелі, – ідеальний профіль людини. Більше того, цей портрет схожий на поета Волошина, який недалеко мешкав у будинку, де нині музей. Положення сонця, відстань від човна до каменя – це стільки збігів, які неможливо повторити. Тепер я розумний, коментую. А тоді я просто інтуїтивно натиснув кнопку. І вийшла фотографія «Портрет тіні».

Третій приклад. Якось під Києвом проїжджав селом. Йде бабця з квітами, зігнута. Нахилений тин, нахилена хата. У жінки в очах сум, вона у стареньких ботах чимчикує під дощем. І мене «пробило». Зупиняюся, кажу: «Дозвольте, я вас сфотографую. Онукам покажу…». «Та фотографуй, синку, – байдуже відповіла. – Я йду до чоловіка на кладовище». Це і так було зрозуміло.

Я зробив чотири кадри. Вийшла, вважаю, вражаюча світлина – «Одна». У ній – все село, вся наша історія, вся Україна. Вважаю це фото удачею, його можна ставити у будь-яку книгу про Україну, особливо якщо вона має стосунок до сільського життя.

– Чи можна вигідно продавати фотографії?

– Не маю чіткої відповіді на це запитання. Коли я серйозно почав займатися фотографією, тоді про це не думав зовсім. Нині дедалі більше думаю. Тут важливо не втратити грань, межу, баланс: коли ти – фотохудожник і коли прагматично дивишся на світ з точки зору його продажу через фотографію. В тому небезпека на шляху до створення шедевру. Один маститий фотограф у Нью-Йорку сказав мені: «Ти, напевно, ніде не вчився фотографії». «Так» – відповідаю і сам ніяковію, думаю: «Яка стидоба». Запитую: «А як ви узнали? Фотографії ж цікаві, люди із захватом дивляться. Невже такі погані?» – «Чимало нижче середнього рівня. А є шедеври. Людина, яка знає правила, так не робила б. Треба їх не знати, щоб так несподівано ловити прекрасні миті». Можливо, заради таких світлин я і суну носа будь-де.

Тож чи можна фото продавати? Є вже і бажання, і необхідність. Для цього потрібен професійний менеджер. Тому що фотохудожник і продаж – різні речі. Якщо хочеш результату, доручи справу фахівцю. А буває, що й фортунить. Під час виставки у Палаці Націй (Женева) фотографії продавати було суворо заборонено. А по закінченні дозволили фотографіям повисіти ще день для того, щоб бажаючі їх купили. Купили всі. За такі ціни, що я боюся їх називати. Люди поверталися і купували уподобане. Тим паче, що статус виставки говорив про рівень фотографа.

– Чи є у Вас улюблені теми чи «фішки»?

– Я люблю знімати природу, точніше, те, що в ній відбувається, що якимось чином натякає на наші стосунки з природою. Тобто знімаю не просто красиві картинки. Скажімо, вийдеш рано: туманець, роса, і раптом появляється морда бичка, який заблукав десь уночі. Фотографуєш і потім насолоджуєшся, і цим насолоджуються інші. В цьому ціла історія. І десь збентежений пастух, який загубив бичка, і кумедна тварина, яка тицяється у підступний туман… І водночас прорізається берег, море…

Немає у мене фішок, просто я більшу частину часу проводжу на природі, і в ній шукаю людей, звірів, стосунки…

– В якій мірі користуєтеся фотошопом? Один з фотографів сказав так: «Не важливо як я це вичудив, важливо, що це вражає-впливає, важлива вкладена філософія чи метафора». Є протилежна точка зору: документалізм за будь-яку ціну. На якій позиції Ви стоїте?

– Ні на тій, ні на тій. Кожна точка зору має право на життя. Тому що у кожного свої завдання, свій хист, і не можна говорити, що якась метода краща або гірша.

Я фотошопом працюю дуже мало, по мінімуму. Чому? Бо з точку зору моєї йогівської філософії у те місце, яке ти сфотографував, ти можеш ще потрапити. Через сто років або через мільйон… Тому я не роблю його штучним.

Віднедавна я захопився плівковою фотографією, вона фотошоп взагалі виключає, сфотографував – і все. Яке може бути втручання? І це правильно. По-перше, робиш меншу кількість кадрів, бо прискіпливіше думаєш, відбираєш, по-друге, плівка дає відчуття прямого ефіру, я б так сказав.

– Тобто можна сказати, що плівка змушує до вищого пілотажу?

– Не говоритиму так, але такі світлини – насправді живі. Якщо плівкою користуватися душею і грамотно, фотографії виходять глибші, природніші. Але я ні в якому разі не відкидає переваг цифрового фото.

– Що Вам дало мистецтво фотографії? Як змінило Вас?

– Я думаю, що всі складові мого життя (я б не називав їх захопленнями) – мандри, фотографія, есперанто і йога комплексно впливають на мене. Як і кожна людина, яка чогось прагне, я розвиваюсь. Я б не сказав, що фотомистецтво змінює мій світогляд, він розширюється і поглиблюється. Той, хто хоче бачити, той бачить, хто хоче іти, той іде. Я так і роблю.

Володимир КОСКІН
На фото Ісландія


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.