На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Сiчень 2014 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031 
Архів публікацій

 

450x600 | Переглядів: 372




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
Коментарі (0)


Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист, викладач. Створив майстер-клас з кінодраматургії (нова вища освіта, уперше в Україні), Інститут екранних мистецтв ім. І.К.Карпенка-Карого. Був радіо- та телеведучим.



Автор численних книжок в різних жанрах. Публікувався в Хорватії, США, Канаді, Німеччини та Японії.

Переможець та лауреат літературних, театральних, кіно- і телевізійних фестивалів.

– Пане Богдане, відомо, що письменники в Україні в цілому безгонорарні. Кінематографісти, м’яко кажучи, поневіряються. П’єси українських драматургів у театрах майже не ставлять. Ставлять іноземців, бо культурні центри відповідних кран фінансують постановки.

З огляду на ситуацію в якому жанрі ви передусім волієте писати? Принагідно дайте оцінку того, як українські автори вписуються в українські реалії.


– Я не погоджуюся, що вітчизняного кіна і театру нині нема. Насправді не було кіна в так звані «золоті» радянські часи, які пригадують наші мистецтвознавці. Тоді виходив більш меш пристойний український фільм раз на рік або на три. І всі ломилися його дивитися. У радянському прокаті три відсотки фільмів капіталістичних країн давали вісімдесят п’ять відсотків прибутку. І ці прибутки розписувалися на радянські кінофільми.

– Яким чином?

– Річ у тім, що одна фільмокопія за інструкцією могла крутитися лише двісті разів, а її прокручували дві тисячі разів. То була лазівка для тіняку. Кілька побитих списаних копій перемонтовувалися в одну й знову крутилися. Кожен кіномеханік, особливо сільський, мав свій запас зарубіжних фільмів, ховав десь по закутках, крутив, а звітував, що демонструє радянські фільми. Отже, власне українського кіна тепер набагато більше. Молоді українські кінематографісти виборюють величезну кількість міжнародних призів, їхня кількість перевалила за дві тисячі. Хіба міг тодішній кінематограф таким похвалитися? Одиниці картин брали призи. А решта була непотребом.

Так само було і в літературі. От кажуть, раніше були тисячі назв книжок, мільйонні наклади. Але то все була переважно макулатура. Коли в радянські часи з’являлась справжня книжка, за нею полювали, переплачували, давали одне одному на ніч прочитати, ба, перефотографовували, таємно ксерили тощо.

Зазначу, що оті захмарні тиражі насправді такими не були. Друкували, скажімо, якесь фуфло, писали: «Наклад сто тисяч», а видавали десять тисяч для бібліотек, а весь папір і всі потужності відходили в тіняк.

– А куди ж конкретно дівався папір?

– Наприклад, в Кишинів. Туди всі їздили купувати, скажімо, книжки братів Стругацьких, які там дійсно видавалися багатомільйонними накладами. Весь Радянський Союз їздив у Кишинів… Циркуляція паперу, фарб, поліграфічних матеріалів відбувалася у напрямі певних кишень, але книжок в асортименті не було. На тодішніх книжкових базарах можна було день проходити і насилу придбати щось вартісне. Як правило, спекулянти продавали з-під поли, книги по кілька разів перекуповували, обмінювали.

– Тож молдаванам давали можливість заробляти на тіньовому ринку?

– Через Кишинів відмивали гроші. Або ще таке. Письменник в ті часи видавав книжку, від випускаючого редактора узнавав, де і коли тираж виготовлявся. Їхав до типографії з двома портфелями горілки, казав бригадиру: «Скинь мені зо два додаткових кубометри моєї книжки». І той скидав, не напружуючись. А звідкіля він брав ці кубометри паперу? З тіняку. Таким чином автор привозив додому за безцінь книжки, міг їх дарувати і піаритися.

А нині, коли відбувається презентація, письменник ховає очі, бо йому нічого подарувати журналістам, гостям, друзям, колегам і родичам. Книжка коштує, скажімо, вісімдесят гривень. Де він напасеться, щоб роздати? Уявляєте ситуацію. Журналіст мусить про цю книжку щось написати, пропіарити, а я її не дам. Не буде ж він її купувати за власні копійки? Нонсенс.

Я не хочу сказати, що раніше було краще. Інша річ, що нині книжка набула істинної змістовної вартості: видається колосальна кількість супертворів. Коли потрапляєш на наш книжковий ярмарок, там стоять тисячі яток і ти дивишся та розумієш, що тобі практично все це треба купити. Все! На ярмарку є сотні видавництв, тисячі найменувань, і дійсно справедливо написано, що наклад, наприклад, три тисячі примірників. А не триста тисяч, як було для липових звітів. Зате асортимент розширився у мільйони разів.

До речі, нині тіняк теж існує. Як виживають видавництва? Якщо книжка ходова, вони видають ліві тиражі. Іноді ці скандали випливають нагору. Однак зазвичай не випливають за однієї причини: тіньові кошти стікаються до чиновників, і ті крізь пальці дивляться на лівак.

– Погляньмо на театри.



– Процеси схожі. Згадаймо минуле. Які спектаклі були популярні? Скажімо, у київському театрі Російської драми імені Лесі Українки йшла двадцять років поспіль «Варшавська мелодія». Решта – непотріб соцреалізму. Теж саме було у театрі імені Франка. Йшла «Антігона» і паралельно глядачам впихали радянських драматургів, яких обов’язково мусили ставити в «нагрузку».

– Але ж люди ходили в театри.

– Люди ходили дивитися не на драматурга, а на актора. Наприклад, якщо Яковченко і грав у дешевенькому совковому спектаклі, він збирав залу, бо всі знали, що Яковченко видасть щось цікаве. Отак театр тоді існував.

Нині театр набагато потужніший. Навіть якщо ставлять іноземних авторів, то зверніть увагу, вистави ідуть українською мовою. До речі, київський Молодий театр поставив світовий рекорд. Два роки в нього не було грошей, щоб платити за опалення. Уявляєте, театр у нашу зиму без опалення? А в залі суцільні аншлаги. Сидять люди у кожухах, шапках, видихають пару. Актори на сцені дубіли, особливо ті, яким треба було по ролі бігати босоніж, вони благали режисера, чи можна надіти хоча б шкарпетки, чи бодай слідочки. А той казав: «Ви ж в образі!» Тож актори героїчні і глядачі героїчні.

Чому ставиться багато іноземних авторів? Бо глядач на них реагує краще, ніж на вітчизняних. Втім, є велика кількість наших хороших молодих авторів, їх теж ставлять. Можливо, зрідка в столичних театрах, але по всій Україні. Я, наприклад, знаю молоду драматургиню Наталію Уварову-Рибалко, її п’єси ставлять у багатьох театрах.

Та драма більшості авторів полягає в тому, що нема централізованого розповсюдження нових п’єс. В радянські часи їх друкували типографічно і міністерство культури оте фуфло прокомуністичне розсилало по театрах і це ставили. Нині механізму розповсюдження нема. При тому драматург боїться виставити свою п’єсу в Інтернеті, бо кимось дуже просто міняється назва, імена головних героїв, – твоя п’єса зникає, а виринає, наприклад, десь в Гренландії. Тож драматург змушений з рук в руки, з очей на очі передавати свої твори режисерам. І то це не гарантує того, що його п’єса не буде поставлена у Гренландії, скажімо не про українців, а про ескімосів, тому що людські проблеми скрізь одні і ті ж. Скажімо, у нас йдеться про якісь посівні сільськогосподарські культури, їх можна замінити на тюленів і моржів. Тож ваш сюжет можна легко перелицювати. Ось проблема.

У нас немає відстеження і захисту авторських прав, навіть якщо в бюро захисту авторських прав зареєструєш своє дітище. Там видають посвідчення на твою п’єсу, проте це не значить, що її не поцуплять. І не треба перебувати в рожевих надіях, що за кордоном авторське право працює. Навіть у найпотужніших правових країнах, наприклад, у США крадуть одне в одного сценарії, п’єси, оповідання, тільки гай шумить. В цьому вони трошки здібніші нас. Наприклад, у Роулінг вкрали образ Гаррі Потера і заробили більше мільярдів, аніж вона заробила мільйонів.

– Невже у США, де так відрегульована система авторських прав, де активно борються з піратством, елементарно крадуть інтелектуальну власність?

– Ну дивіться, Спілберг за 207 мільйонів доларів поставив фільм «Список Шиндлера». Була б потреба у 270 мільйонах, вони б у нього були. У Спілберга немає проблем з фінансуванням, тому що будь-який інвестор дасть йому, знаючи, що прибуток однаково буде. Він поставив «Список Шиндлера» за щоденниками Шиндлера і за денником його дружини. Прем’єра відбулася по всіх кінотеатрах світу в один день. Гадаю, тільки це дало прибуток більший вартості фільму. І раптом з’ясовується, що Спілберг не заплатив вдові Шиндлера. Тобто він сплагіював її матеріал, використав і – все. Після деякого скандалу він заплатив вдові. Знаєте скільки? Тридцять тисяч доларів. По нашому три копійки.

Якби йшлося про якийсь блокбастер. А це ж фільм про страждання єврейського народу, і євреї до цього дуже ревно ставляться. Ну заплатив би він їй три мільйони чи тридцять мільйонів. Це ж для нього не проблема, він би просто збільшив кошторис. Але він цього не зробив, фактично плюнув у душу живій вдові героя. Ця ображена жінка зібрала колосальну прес-конференцію і оголосила про таку ганьбу, а також про те, що насправді Шиндлер людей не рятував. То був шок. Репутація, все хороше, що про нього створила світова громадськість, зруйнувалося. Бо рятував людей заступник Шиндлера, який брав за це великі гроші від імені Шиндлера, але йому їх не давав.

Отже, скривджена жінка помстилася: за те, що Спілберг плюнув їй в очі скупістю. Своїм вчинком сказала: «Мало того, що ти – жаднюга, так ще аморальна істота». Ця «бомба» фактично знищила цей фільм і певною мірою підірвала Спілберга. Ну якого дідька ти зробив таку дурницю? В тебе що, є якісь проблеми з виплатами?

Інша справа, коли, наприклад, наш бідний студент, знімаючи шедевр (за який потім отримає головний приз на міжнародному фестивалі), каже: «Хлопці, у мене немає грошей». Актора просить: «Знімись безкоштовно. Якщо колись з’являться гроші, я тобі їх, можливо, заплачу». Теж саме він каже звукорежисеру, оператору і всім іншим.

І не зважаючи на те, Україна є єдиною світовою кінематографічною державою на Землі, в якій студенти університету імені Карпенка-Карого виборюють Гран-прі (вже чотири) на міжнародних кінофестивалях. Жодний навчальний заклад у світі, жодна світова кінематографічна наддержава не може цим похвалитися. США, Франція, Італія, Британія, Німеччина не мають таких кінематографістів. Навіть оця штучна ситуація, коли в Україні відібрали прокат у кінематографа і гроші не повертаються, не змогла його знищити. Тож ми справедливо декларуємо себе як провідну націю світового кінематографу.

– Де зараз ті молоді українські таланти, які беруть призи на міжнародних фестивалях?



– На біду вони змушені заробляти на телебаченні і за кордоном. Знімають в Росії, дехто у Франції. Але від цього не легше. Втім вони задекларували рівень, марку. Що означає той факт, коли людина отримала Гран-прі, наприклад, на Канському фестивалі? Та це вже на все життя, такого не купиш ні за які гроші.

До речі, найкольоровіший фільм в історії людства – «Тіні забутих предків», це чемпіон світу за нагородами – 173, при тому що в Союзі, в Україні він ніде не виставлявся на фестивалях. На другому місті «Вогні великого міста» самого Чарлі Чапліна – 73 нагороди. Розрив у сто нагород. Але! Мало хто знає, що цей найкольоровіший фільм був знятий на простроченій бракованій кіноплівці “СВЕМА”. Взагалі ніхто у світі не знає свемівської кіноплівки. Вона навіть нова і кондиційна нічого не варта. А то була плівка протермінована, падіння її світлочутливості було жахливим. Ільєнко жалівся, що навіть на сонячній натурі він мусив вмикати допоміжне освітлення, бо бракувало діафрагми. І цей чоловік не на «Кодаку», «Фуджі», «Ільфорді» та інших світових суперплівках, а на бракованій плівці зробив світовий кіношедевр. В цьому і є суть українського кінематографу: із нічого навсупокір усьому людина створює диво.

– І в чому був секрет? Лаборанти начаклували?

– В розмові зі мною Ільєнко зізнався, як він досяг такого великого виходу кольору. Він цю малочутливу плівку ще й недоекспоновував, але у проявочній машині час проявки збільшували. Таким чином вихід кольорового і тонального контрасту вельми збільшувався. То був фокус з порушенням усіх мислимих технологій, від яких будь-яка інша плівка задубіла б. А цей чоловік пішов на те, щоб зробити шедевр. Більше витрачали електроенергії, тобто більше підсвічували сцени у павільйоні і на натурі. Але освітлення поставлено так майстерно, що комар носа не підточить.

До речі, про фінансування фільму. Кошторис був дуже зменшений, тобто Параджанов поліз у смертельну петлю, коли взявся за цю постановку. Національний кінематограф не шанувався, Параджанову кинули на «засипку» мізерні гроші, та ще й вчасно їх не пересилали. Перебуває кіноекспедиція у Карпатах, а грошей нема: ні добових, ні зарплати... Але працювали.

Отакий механізм українського кіно. Поза фінансами, поза технологіями, у жорнах цензури створено найбільший світовий кіношедевр. Так творять і студенти нині. Наприклад, у цьому році в університеті імені Карпенка-Карого на три паралельні режисерські дипломні курси (це режисери ТБ, документального та ігрового кіно), тобто на майже сорок осіб виділили стільки, скільки вистачить лише на один (!) дипломний кінофільм. І ці копійки по-братському розподіляють між студентами.

Тож хочу висловити особисту подяку міністру Табачнику, який ревно переймається так званою оптимізацією освітніх процесів. Це стосується і середніх шкіл, і спеціалізованих, і інститутів, тобто всіх оптимізують.

Особливо шкода студентів, які п’ять років платили чималі гроші за навчання. Це суперграбунок! Вони змушені знімати за будь-що. Потрібні павільйони, реквізит, звукостудія, комп’ютерна техніка, фахівці тощо.

І все одно навіть наперекір цьому українське кіно існує.

– Виходить, що певні сили руками чиновників нищать студентів-дипломників?



– Бо думали, що тотально винищили дорослий кінематограф, а раптом студенти беруть міжнародні призи. Метикують: додавимо і їх. Фальшиві пророки самі здійснюють свої пророцтва. Адже якийсь пророк сказав, що українського кіна нема. І не буде, і молодих додавимо, щоб навіть духу не було, бо це ж неподобство: українські студенти раптом привозять гран-прі з Венеції, Каннів і з Берлінале за короткометражні фільми.

Та в усі часи на Берлінале жоден режисер з СНД не виборював жодного призу, навіть Параджанов, який виставлявся на Берлінале. А тут якийсь третьокурсник Семен Коваль за мультфільм «Трамвай, дев'ятий номер» загріб Гран-прі. Геніальний режисер зняв цей грандіозний пластиліновий мультик у себе в квартирі, уявляєте? І от – нагорода.

Це ж привертає увагу світу до України. Берлінале – найбільший світовий фестиваль, більшого нема, і там наш студент творить такі чудеса. Тепер має можливість, оминаючи державні компетентні інстанції, особисто надсилати кінокартину на закордонні конкурси.

Звичайно, це вимагає чималих додаткових зусиль од нашого чиновництва, щоб такого більше не трапилося. От і цього року спустили нові директиви, прикриваючись буцімто настановами болонської системи навчання: фінансування зменшують, а плату за навчання студентам збільшують. Цікаво, куди ж діваються колосальні гроші, таке нечуване сальдо? Сказати б: сальдо-мортале.

Зважте, що студентів-платників втричі більше, аніж бюджетників. Мій колега Сергій Марченко встановив рекорд: на п’ять бюджетників у нього шістнадцять платників. І що? Отримав Героя соціалістичної праці? Мало того, цей святий чоловік ще й захистився, став кандидатом наук. Йому додали платні? Ні, його тут же перевели на півставки.

Отакі «парадокси».

У нас усі майстри, всесвітньо відомі митці працюють… за півставки. Вони питають у начальства: «Як же це так? Ми ж даємо студентам не півдиплома, а повний диплом, які ж півставки?»

Цього року новий курс кінодраматургів набирав Василь Трубай, так міністерство навіть не повідомляло про майбутню кількість місць для слухачів, уявляєте? Як в таких умовах можна дивитися абітурієнтам в очі? Дивно, що вони йдуть до нас, а ми працюємо й міністерство знає, що працюватимемо за будь-яких умов, наприклад недавно два зимових сезони не було опалення, й взагалі води не було, уявляєте, що в туалетах коїлося? Соромно казати. Й вижили якось. Воістину, хорошими намірами вистелено підлогу в пеклі.

– І все ж важко збагнути, який сенс Табачникам та чиновникам-державникам дотискати молоду генерацію?

– А який сенс певним силам додавлювати Україну? Не викуривши бджоли, не з’їси меду. Відбувається зачистка поверхні України. У буквальному, переносному, філософському і в усіх інших сенсах.

Кінематограф це та сила, яка може підняти народ. Наприклад, Шотландія була тривалий час під Англією. Один фільм Мела Гібсона «Хоробре серце» (до речі сам Мел Гібсон – австралієць) перекинув всю Шотландію, вона повстала і виборола свій парламент. Уявімо собі, у нас нормально розвивається кінематограф і з’являються якісні історичні стрічки, а не малобюджетні начерки. А також фільми про сьогодення, правдиві, національні і емоційно впливові. Тому що наш народ більше піддається емоційному впливу, ніж якимсь філософським наративам. Тож чиновнички винищують кінематограф. Як і книгодрукування і пресу.

А от Чорноморське пароплавство давно знищили. Його нема, жодного корабля. Це ж була колосальна організація, за рік зникла, розікрали-розпродали, буцімто списали за борги. Начальника пароплавства, який думав, що йому дадуть відкат, просто пристрелили.

Так само відбувається в усіх сферах духовного і матеріального буття нашої нації. Все винищується. Селянство виполюється. В усієї України незабаром висмикнуть землю з-під ніг. Писав колись Шевченко: «На нашій не своїй землі». Думали, що це метафора. Ні. Заберуть землю і скажуть: «Ви, українці, тут наші гості». І все, бувай. Прийдуть глобалісти-нувориші і робитимуть із землею, що заманеться. От яскравий приклад. В Україні енергетична криза. А країна найбільший поставник рапсу за кордон. Запитаймо, чого цей рапс не використовується для своїх енергетичних потреб? Адже без кінця підвищують ціни за паливо, маємо нечувані платежі за газ. Та якби під Києвом забив потужний нафтовий фонтан, все одно була б енергетична криза, цей фонтан поплив би кудись в інші терени. Бо комусь треба, щоб України не стало.

– Повернімося до вашої постаті. Як Богдан Жолдак почувається в кінематографі і театрі? Чи вдається реалізовуватися?



– Цього року трапилася для мене важлива подія. Що таке проходження сценарію через виробництво? Я почав сивіти на перших своїх картинах. А нині трапилося чудо. Молодий кінематографіст Олег Бобало якось прочитав мою книжечку і зателефонував: «Можна я поставлю фільм за вашим оповіданням?» – «Та став». І от вийшов фільм під назвою «Структура кави» за мотивами мого оповідання. Я не доклав жодного зусилля, не проходив виснажливих художніх рад, не спілкувався з продюсерами, з чиновниками міністерства культури. Тобто я не отримав жодного негатива, а одержав чудовий ігровий тридцятихвилинний фільм.

Такі чудеса бувають в житті драматургів. Режисерові вдалося зробити фільм не тільки мистецький, але й зрозумілий для масового загалу. Зйомки відбулися в найчарівнішому місці на землі – у Чернівцях. Ну хто знає, що таке Чернівці? Дехто, проїжджаючи через вокзал, бачить ошелешено це архітектурне диво позаминулого століття. А саме місто у кінематографі не відображене, як, до речі, і Львів. Київ відображається у московських серіалах, ми впізнаємо якісь його шматки, закамуфльовані під російську дійсність. А Чернівці – це справжнє чудо, автори фільму навмисно пішли на додаткові витрати – поїхали туди. Ми побачили їхні вулиці, кав’ярні. Побачили панорами міста нечуваної якості. Чудо відбулося. Я довго не міг отямитися від щастя.

– А які справи в театрі?

– Та ж сама проблема. Треба весь час бути в театрі, висіти над завлітами, режисерами. Підросла молода когорта театральних режисерів, я з ними не знайомий. І вони мене не знають. Залишається сподіватися на щасливий випадок.

Можливо, якесь зрушення буде завдяки Театральному центру імені Леся Курбаса, який видав здоровенний довідник українських драматургів з анотаціями п’єс. Він вийшов у електронному і типографському вигляді. Тепер сподіваємося, що довідник набуде розголосу і справи поліпшаться.

– Виходить, ви більше зосереджені на прозі?

– Так. У трьох видавництвах лежать книжки, і в одному от-от вийде чимала збірка оповідань та міні-повістей. Отож вони всі ждуть нагоди, щоби піти у люди. Справдиться, я не переймаюся. В радянські часи я взагалі ні слова не міг оприлюднити ні в журналах, ні в газетах. Про книжку навіть і мови не було. Коли «Сезам» відчинився, я видав дуже багато книжок. Мій рекорд – тридцять книжок у 2008 році.

– Поясніть.

– Я в той рік випустив дві свої суто авторські книжки у видавництві «Грані-Т». У решти була така передісторія. Ще у 1998 року Олександр Чумак створив кіностудію «Рось», а при ній центр «Діафільм», де призначив мене головним редактором. Зробили величезну кількість кольорових діафільмів, намальованих чудовими художниками. Але відбувся дефолт, потім другий. Зникли діафільми взагалі, запанували відеотехніка і комп’ютери. А от по всіх смітниках валялися діапроектори і діафільми, бо прийшла нова ера. Та матеріали з розкішними ілюстраціями ми зберегли. Пропонували у різні видавництва. Не видавали. Чому? Бо вони максимум могли спромогтися на кольорову обкладинку і кілька ілюстрацій. А тут мали бути всі сторінки тотально різнокольоровими. Це дороге виробництво. Нарешті видавництво «Грані-Т» в особі пані Діани Клочко, тодішньої головної редакторки, випустило двадцять вісім книжечок-мульфільмів, так їх назвали. Наклад солідний.

Уявляєте, п'ятнадцять років я носився з тим скарбом і його відкидали. Річ в тому, що центром «Діафільм» завідував я, був художнім і текстовим редактором. У 2008-ому пощастило. Вважаю, це найбільшим своїм досягненням, хоч і не як письменника.

– За прізвищем Жолдак стоїть цілий клан митців. Розкажіть про це.



– Передусім назву мого батька Олеся Жолдака, знаного письменника, пародиста. У цій когорті мій двоюрідний брат Валерій Жолдак, відомий журналіст, який навіть в страшні часи дефолтів видавав «Українську газету». Режисер Андрій Жолдак – його син і мій двоюрідний небіж. Такий штрих: у Харкові він поставив «Гамлета». І у театрі імені Шевченка, який стояв порожнім, глядачі туди не ходили, раптом почалися аншлаги, квитки розпродувалися на кілька місяців вперед, більше того, театр поїхав на гастролі в Західну Європу. І як ви думаєте, чим це кінчилося? Обласне управління культури на засіданні ухвалило постанову: через малохудожність постановок Андрія Жолдака звільнити його з посади режисера. І хай мені хтось розповість, що це випадковість. Хіба можна звільняти режисера, котрий підняв театр на світовий рівень, про який Харків і не міг мріяти?

Нині Андрій Жолдак перебуває в Німеччині, і без оцього надто компетентного управління культури він там робить те, що хоче, і німці йому аплодують і кажуть: «Спасибі за те, що такий цікавий режисер працює на німецький теренах». Він, до речі, багато корисного зробив у вітчизні. Наприклад, у занедбаному Черкаському драмтеатрі, якому Мінкульт не міг дати ради, Андрій Жолдак поставив за місяць з незнайомою для себе трупою суперскладний спектакль «Одруження» Гоголя. Публіка ринула. Після чого цей театр поїхав на гастролі до Західної Європи. Потім він там поставив супермодерну виставу, з якою театр успішно у Києві гастролював. Причому не брав додаткових акторів, окрім запрошеної на головну роль третьокурсниці університету імені Карпенка-Карого. Ці два спектаклі реанімували Черкаський театр.

Андрій Жолдак беззаперечно довів свій патріотизм величезними зусиллями по підйому театральної справи в Україні. Якомусь із київських театрів та запросити б його на посаду головного режисера. Він озолотив би цей театр зразу. Але чому цього не роблять? Тому що він підніс би реноме театральної України дуже високо поза чиновницькою метушнею. Андрію не потрібні чиновники для того, щоб вершити театральну справу. І тому він для них складає величезну небезпеку. Наприклад, за кордоном, в тій же Німеччині нема чиновників міністерства культури, які регулюють у ручний спосіб керування театральною справою. У нас клубок взаємозв'язків такий: всі один одного тримають за чуби, як в анекдоті, і ніхто не може рипнутися.

Гадаю, що рано чи пізно Андрій знову приїде сюди і в якомусь театрі поставить. Йому, до речі, байдуже, в якому театрі ставити шедеври, от що добре. Він бере будь-яку трупу і робить те, що називається шедевром.

A у нас є традиція цькувати індивідуальність. Найбільший світовий режисер Курбас був просто знищений і дехто з його послідовників були репресовані, спаплюжені, розтерті або змушені творити за кордоном. Чому знищили Курбаса? Бо він показав, що є головним світовим театральним режисером. Створив увесь український сучасний театр, його учні і учні його учнів, вдаючи з себе підрадянських соцреалістів, вершили театральну справу в Україні, попри те, що Курбаса розстріляли і багато хто не признавався, що вони його вихованці. Звичайно, Андрія Жолдака така доля не спіткає, тому що він має вихід за кордон, і я не думаю, що в Україні дійде до жахливих репресій. Але гайки закручують.

– Чи вважаєте Ви себе розкрученим письменником?

– Донедавна не вважав. Я не користуюся Інтернетом, відповідно електронною поштою. Прошу допомоги в своїх сусідів, друзів.

Нещодавно один чоловік абсолютно випадково відкрив мені очі на таке. Виявилось, що в Інтернеті я чемпіон України серед письменників за обсягом інформації. Я отетерів. Мені сказали, що тільки політики можуть мати такий високий обсяг інформації. Це було для мене дуже приємно і я з вами ділюся цією радістю.

Я видаюся, зокрема, в альманах, журналах. Радію з того, що видали в Японії, де нарешті вийшов альманах сучасної української прози. Це ініціювала українка, яка кінчила японістику у Києво-Могилянці, працювала в Японії і там знайшла людей, які підтримали цей проект. Виявилося, що це лише друга книжка в Японії з української літератури. Першою була Тараса Шевченка. Цікаво взяти книжку, написану ієрогліфами, де тільки по фотографії можна себе упізнати. Я вважаю, це дуже знаменним, що японці читають нас. Річ в тому, що японці дуже специфічна нація. Те, що пишемо ми, для них може бути цілком не зрозуміле, тому що соціально-політичні, психологічні розбіжності дуже великі. Так само як для нас не всі японські автори доступні. У перекладах з японської є обмежена кількість текстів.

Хотілося б видатися десь ще у Гренландії ескімоською мовою або, скажімо, у Чилі мовою якого індіанського племені, загубленого у джунглях.

На підході кілька моїх книжок, дасть Бог, благословиться, тоді я дам для Вас ще одне інтерв’ю з цього приводу.

Нині мої головні зусилля в літературі спрямовані на цікавий феномен. Існує така сучасна література, що є потоком безсвідомого, тобто людина пише про те, що вона їла, пила, де блювала, з ким спала тощо, тобто чимала когорта молодих наслідують «Улліса» ірландського письменника Джеймса Джойса, та роблять це не на рівні. А є література сюжетна, динамічна, яскрава. В Україні фундаторами такої літератури є Винниченко, Яновський, Підмогильний.

Як ми цю літературу розвиваємо? У мене був вже четвертий випуск моїх студентів в університеті імені Карпенка-Карого – кінотеледраматургів. Ми, сценаристи, насправді робимо динамічну кінопрозу, яка є подієвою, з цікавими сюжетами, різними перипетіями, які є цікавими поза літературними художніми знахідками. Від сценарію це не вимагається, в основному це – дія. Десь років п’ятнадцять тому кінорежисер Михайло Ільєнко дав мені почитати свій сценарій «Толока», який тільки тепер екранізується. Я цей сценарій відразу надіслав у журнал «Березіль» (Харків). І він був терміново був поставлений в номер, посунувши інші тексти, тобто завпрозою Світлана Сулима оцінила прозову якість, здавалось б, простого кіносценарію.

І що відбулося? Михайло Ільєнко, уже немолодий чоловік, раптом став письменником. Отже, справжні сценарії легко стають здобутком високої літератури. Натомість Ільєнка дуже довго мурижили з цим сценарієм, він стільки пережив, аж поки тепер підійшов до екранізації.

Із своїх вихованців я намагаюся зробити прозаїків певного типу, тобто таких, які опираються на те, чим для мене література найцікавіша, – на сюжет, динаміку, художні тропи. Я щосили намагаюся плодити українську літературу за допомогою розплодження письменників. Троє моїх колишніх студентів уже є членами Національної спілки письменників України, інші троє – члени Національної Спілки кінематографістів. Мої зусилля зосереджені на тому, щоб таких людей було більше.

Ми плодимо українське мистецтво за рахунок того, що ці люди розповсюджуються. Величезна кількість студентів, працюючи в телебаченні, змінюють ТБ. Наприклад, у скандально відомій «Зеленій лампі» Антіна Мухарського, яка виходить на TВІ, головним редактором і автором є мій випускник Андрій Слинчук. Найбільше призів «Телетріумф» зібрали такі передачі як «Х-фактор», «Танцюють всі», «Україна має талант», головним автором є моя випускниця Наталя Онищук. Це ті передачі, які заохочують телеглядачів побачити щось цікаве на сумному і безнадійному телеекрані. Це ті зусилля, які щось змінюють в суспільстві, тому що коли виходить дуже цікава телепередача, усі інші передачі відразу набувають своєї справжньої вартості – вони ніякі, варто лише побачити на екрані щось пристойне. Чому так телебачення на всіх каналах принципово бореться з усіма яскравими виявами? Їм же треба цілу добу чогось іншого пхати в ефір. Вони ж не можуть одні шедеври робити, тому усереднюють усю продукцію. А коли з'являється щось непересічне в ефірі, тоді всі інші мимоволі змушені якось підтягуватися, покращувати свою якість, а це дуже й дуже важко.

– Вам змалку пощастило бачити видатних людей, спілкуватися з ними. Розкажіть про це.



– Знаєте, це ті люди, які є контактні. Наприклад, тепер я просто німію від того, що можу спілкуватися з Дмитром Горбачовим. Це найбільший знавець українського живописного авангарду, який видав величезну кількість книжок. Він повернув Малевичу його справжню українську сутність, опублікував статті Малевича, оприлюднені ним українською мовою, за що митця і знищили колись.

Я можу спілкуватися з великою взаємною охотою з Вадимом Скуратівським, який знає все на світі мовою оригіналу, причому може вказати на якій сторінці цитата міститься. Часто, коли телефонуєш до такої людини і питаєш значення якогось слова чи терміна, зав’язується чудова тривала розмова.

Я маю можливість спілкуватися з титаном української літератури Юрієм Щербаком, який у зрілому віці раптом бабахнув романи «Час смертохристів» і «Час великої гри». Так як це зробив Юрій Щербак, не напише жодний молодий прудкий автор.

Я спілкуюсь з Михайлом Ільєнком, що є величезною честю.

Такі спілкування є виснажливими. Скажімо, коли я спілкувався з Юрієм Ільєнком, доводилося дуже напружуватися, щоб не мати сірий вигляд поруч з такою людиною і продукувати щось значиме на ходу. Але я можу похвалитися, що спілкувався з українськими кінематографістами світового рівня.

Можна ще продовжувати перелік тих людей, які до мене ставляться з симпатією і котрим у будь-який час дня і ночі я можу зателефонувати, або, десь зустрівшись, ми можемо довго про щось балакати. Інша справа, що всі ці люди дуже зайняті, у них нема часу на таке спілкування. І я зайнятий.

У радянські часи, окрім як у спілкуванні, складно було творчо проявлятися. Люди весь час зустрічалися, перетиналися, влаштовували якісь збіговиська, сходини. Тобто цікаві люди один одного вишукували, шанували, об’єднувалися, і виникав енергетичний згусток, який згодом дав, до речі, великі результати, коли вже з’являлась можливість оприлюднення.

Мені поталанило на спілкування з геніальним поліглотом-перекладачем Миколою Лукашем. Він до війни вчився з моєю мамою в університеті на історико-філологічному факультеті: Лукаш учився на історика, мама – на філолога. Це взагалі нечуване щастя, що тривалий цей чоловік жив у нас, коли приїздив до Києва і згодом почав у столиці працювати. Я тоді був маленьким хлопчиком.

– Спілкування з Лукашем якось вплинуло?

– Річ у тому, що Лукаш був невтомним імпровізатором, але нічого не говорив просто так, все було з дотепом, з жартом, з якимись ігровими мовними моментами. Звісно, можна спитати: «А навіщо було Лукашу бавитися з якимось хлопчиком, який ледве бекав?» Річ у тому, що то була величезна обопільна радість. Що дитині треба? Сміятися і бавитися, зокрема словами. Лукаш показав, що бавитися словами не є проблемою взагалі, це органічна властивість, притаманна людям, яку вони втрачають, тому що більше спілкуються з книжками, з якимись «засухареними» текстами, робота і образ життя позбавляють такої можливості. А дитині дуже важливо словесно розвиватися, набувати розкутості і не лізти за словом в кишеню.

Я тоді не знав, що Лукаш найчудовіший український перекладач і найбільший поліглот, який перекладав художню літературу з понад двох десятків мов. Тобто він був знавцем ігрової стихії мов, не тільки української. Хто переклав Гійома Аполлінера? Поета, якого, вважалося, принципово неможливо перекласти, бо виходили сухі літературно-поетичні тексти. Лукаш переміг цю проблему.

Або Гарсіа Лорка. Нині його знають за академічними російськими перекладами найбільших російських поетів в класичній манері й за перекладами геніального Лукаша. Ніхто з читачів не зважає на те, що Лорка писав вірші цигансько-андалузьким діалектом іспанської мови, тобто він і для іспанців незрозумілий. І як його Лукаш перекладав на українську мову? Він застосував нечуваний принцип: переклав Лорку не українською літературною мовою, а лемківсько-бойківською, тобто взяв дуже яскраву діалектну мову, зрозумілу українцям, і не тільки. Кілька його примірників у мене поцупили московські літератори, бо Лукаш створив справжню поезія, зрозумілу й поза словами.

– У цьому сузір’ї не тьмянів і ваш батько.



– Мій тато – відомий поет-пародист, був дуже дотепним чоловіком, легко перемикався на стиль будь-якого письменника. Не тільки словесно, а він ще почерками видатних письменників міг написати будь-який текст. Особливо любив писати почерками Чехова, Рильського або Йосифа Сталіна. Коли Сталін був живий, за такі жарти могли розстріляти. Батько різні хохми відкидав, бувало, комусь нишком підсовував якийсь сталінський текст, виникав шок, нікому в голову не приходило, що це жарт. Коли Лукаш спілкувався з батьком, та ще приходив поет Ярослав Шпорта, це був суцільний регіт. Вони й з моєю мамою перекидалися віршовими дотепами, були невтомними жартівниками: «А в нашого Жолдака головешка отака», «А в нашого Лукаша на застьожичці душа», «А у нашого Богдана в зшитку цвая препогана».

А от Андрій Малишко мені здавався дуже серйозним, зосередженим, епічним чоловіком, завжди в строгому капелюсі, в плащі чи пальто з дуже широкими плечима. Але після того як моя мама познайомила Малишка з Олесем Жолдаком, не прописаним тоді в Києві, той взяв пародиста редактором. І мій батько став редактором усіх прижиттєвих текстів Малишка. Коли Андрій Самійлович видавав книжки в різних видавництвах, він вимагав, щоб там редактором обов’язково був мій батько. Бо той дуже тонко відчував стилістику. Редакторів, здатних жити стихією автора, майже не було, бо всі намагаються натягнути автора на якийсь загальновживаний копил. Я пишаюся з того, що мій батько був визнаним редактором одного з найбільших поетів України.

– Є чимало свідчень, що Андрій Малишко намагався вириватися з тенет радянщини.

– З Василем Трубаєм, одним з найбільших літературних діячів Обухівщини, який видає тамтешніх авторів, і місцевою журналісткою, я зробив кілька радіопередач про невідомі антирадянські тексти Малишка. Це нечувано. Як працював Малишко? Він писав вірші щиро, легко, натхненно, а потім вставляв у них комуністичні слова. Наприклад, слово «українці» замінював на «комсомольці», сільські атрибути міняв на колгоспні тощо. А ще в нього постійно з’являлися потужні епічні, без езопової мови – антисталінські і антирадянські вірші. За один рядок він і його родина могли б загудіти чортзна куди. Причому багато таких віршів надрукував ще на машинці. Ця таємна тека зберігалася тривалий час в музеї Малишка в Обухові і ніхто до неї не зазирав: Малишко ж весь виданий, чого там… І раптом виявилося, що це був найпотужніший антирадянщик. Одне діло коли людина пише антирадянські поезії за кордоном, таких, до речі, небагато було.

Отакий був Малишко. І я пишаюся, що неодноразово його бачив. Щоправда, я був маленький і дурненький. Малишко приїжджав на розкішному автомобілі «ЗІМ», яким кермував шофер дядя Жора. Я біг надвір і просився в автомобіль, сидів там. А в салоні були радіо, електрозапальничка і всякі дива. Я не розумів, що треба було сидіти з великим людьми, слухати та щось запам’ятовувати. Геть недавно мені в дивовижний спосіб удалося здобути з Америки останній прижиттєвий автограф Андрія Самійловича і я його урочисто передав до Обухівського музею.

Хоч як там, я був щасливий, що міг уже з дитинства перебувати в такому оточенні. Воно не припинялося, тому що весь час з’являлися нові люди. У школі мені поталанило, що мене, безнадійного двійочника взяла на перевиховання вчителька групи продовженого дня Світлана Василівна Овдієнко-Петрівська. Винятковий педагог номер один на всю Україну, людина, яка створила тепер у своїй школі театр і музей. Її чоловік Мирон Петровський – один з найвідоміших булгакознавців. Увійшовши в цю сім’ю, я познайомився з молодим тоді ще Вадимом Скуратівським… Все чіплялося одне за друге. Доводилося тримати форму і планку, щоб з цими людьми спілкуватися, щоб бути чимось і для них цікавим. І це є найкращий засіб для розвитку. Так сталося, що я у письменники пішов. Якби пішов, скажімо, у танцівники балету або в художники, то все одно завдяки цим людям я мав би дуже потужну стартову позицію. Мене, до речі, дуже тішить те, що в Україні величезна кількість митців, які, не маючи такої стартової позиції, піднімаються набагато вище, ніж я. Скажімо, люди з глухих сіл.

– Такі як Василь Симоненко чи Борис Олійник…



– Авжеж. Класичним прикладом є Тарас Шевченко. Він змалку не був знайомий з людьми рівня Андрія Малишка чи Вадима Скуратівського. Шевченко сам вийшов на світову орбіту. Так, у нього з’явилося оточення з видатних митців у Петербурзі, але української поезії тоді високої не було. Він зроду жив у вакуумі і все одно створив Україну.

Це, мабуть, тільки Україна може похвалитися, що найбільші її митці, наприклад, художниці Марія Примаченко і Катерина Білокур – вихідці із села, тобто вони не зростали, скажімо, в оточенні Карла Брюлова, вони абсолютно самотужки ставали титанами. Дивно, що в Україні найбільші митці – це люди сільського походження, напрочуд самодостатні у мистецьких злетах світового рівня, мене просто надихає, що наша нація має такий колосальний потенціал. Втім, нині в кожному селі пропадають таланти, полишають творчу справу, бо матеріальні обставини життя і примара збагачення чи добробуту, що висять над кожним, змушують людей свій хист заривати.

Ну от дивіться, з’явилася передача «Україна має талант», і раптом ми почули, що українські самодіяльні співаки над двадцять голів вище і краще співають, ніж визнані розтиражовані нікчемні поп-авторитети. Це була бомба, це все одно що крикнути: «А король таки голий!» Ця передача дала можливості деяким людям з народу стати відомими і реалізуватися. Всі отетеріли, коли їх почули. У вісімнадцять років хлопець, наприклад, співає оперним голосом, шокуючи всіх уболівальників цього надскладного вокального мистецтва. От що таке Україна!

Усі свої зусилля я докладатиму до того, щоб обдарованих людей вишукувати серед майбутніх прозаїків і якось спрямовувати на шляхи оприлюднення і визнання.

– Так склалося, що третій рік я мешкаю у Будинку творчості письменників в Ірпені. З ким і чим у вас асоціюється Ірпінь?

– Десь років п’ятнадцять тому ми зафільмували Григорія Логвина, найбільшого мистецтвознавця архітектури. Але не було грошей на монтаж, а запустити його в ефір взагалі немислимо було. Нещодавно на каналі «Культура» режисер Олександр Домбровський випустив за цим матеріалом фільм. Виявилось, що це єдина кінострічка про Логвина.

Зробили фільм про великого українського історика Михайла Брайчевського, знятий ще за його життя, він влітку дійшов до глядача.

У мене лежить колосальний матеріал про ірпінського мешканця – видатного перекладача Григорія Порфировича Кочура. Можливо, зробимо кілька серій з паном Олександром Домбровським. Тож Ірпінь скоро заграє новим барвами…

Кочура ми знімали два дні за допомогою ще одного поліглота Анатолія Перепаді, який нас привів до нього. Ми зняли всі його кімнати, оточення, все, що хотіли знати, у нього випитали.

– Що найбільш запало у пам'ять під час спілкування з Григорієм Кочуром?

– Вразила тяжка доля цього великого чоловіка. Його особиста трагедія. І трагедія Андрія Кочура – сина «ворогів народу» (адже ув’язнили батька і маму), котрий потрапив до інтернату.

Григорій Кочур розповів, як вибрався із катівні. Як возз’єднався з дружиною і потім із сином. Сину Андрію були перекриті всі дороги у житті, єдине, що йому лишилося, це спорт, він у боксі став майстром спорту, потім очолив кафедру боксу в інституті фізкультури, був неперевершеним телекоментатором боксерських поєдинків. Але це слабка втіха. Син все життя хотів стати оперним співаком. Зібрав найбільшу колекцію оперних платівок і фонограм.

Після смерті батька Андрій Григорович створив приватний будинок-музей. Його дружина, прекрасна жінка, актриса Театру юного глядача, не шкодує зусиль по вшануванню свого тестя.

Мене вбило, що такого гіперінтелектуала Кочура загнали у воркутинську шахту, розірвали сім'ю. Вразило, як потім піднімалося подружжя, як піднімалася їхня дитина.

Перебувати у воркутинській шахті серед зеків усіх мастей – це щось неймовірне.

Сталінська зона – це страхіття, але шахта ще жахливіша. Люди, які працювали на колимських лісоповалах, хоч чистим повітрям дихали, хай і морозним. Деякі бандерівці, які відбували там покарання, казали: «То чудове місце було, таке ж як наші Карпати». Їм зауважували: «Пробачте, але ж холодно було». – «Коли б ви у Карпатах одну зиму пересиділи у криївці, то вам цей барак здався б курортом, все-таки він хоч якось опалювався».

Що таке сталінська шахта? Це під землею у промерзлій глибині перекручені підпори; це колоди, сплющені, як парафінові свічки; крива колія; зверху іржаві дроти для вагонеток; суцільна вода, яка тече скрізь, хоч її весь час викачують; це вибухово-отруйний газ метан. Це – пекло. Якщо цивільні шахти було забезпечені кріпленням тільки на тридцять відсотків (отже, вони були жахливими, вбивчими, нищили народ), то в гулагівських шахтах техніка безпеки була майже нульова, звідусіль весь час щось падало і нищило людей.

Хто такі урки? Бандюги, які робили існування політзеків взагалі нестерпним. І з ними треба було виконувати план. Маркшейдер Кочур казав: «Візьми трошки лівіше в забої». Можемо тільки уявити, яку матючню чув у відповідь титан духу у пеклі підземному. Як, знеможений, падав на нари, ковтаючи паюшку хліба... Григорій Кочур був субтильним чоловічком. І він спромігся видряпатися живим з тих шахт, де полягли тисячі здоровенних агресивних злочинців, які не витримували. Оце герой нашого часу, людина-взірець.

Працюючи у шахті-в’язниці, Кочур по пам'яті написав суперестетську дисертацію про західну літературу без жодного шматка паперу. З усіма цитатами, зносками і списком літератури, покажчиками сторінок, рядків тощо.

Хто ще може на білому світі похвалитися таким подвигом? Коли Кочура випустили на свободу і він допрацювався до пенсійного віку, то знаєте ким пішов на пенсію цей гіперінтелектуал, поліглот? Йому вибили пенсію саме як воркутинському шахтарю- маркшейдеру. Це слово набуло знаменного значення, бо Кочур таки був маркшейдером української культури, цей чоловік накреслював точний, безпомильний напрямок літературних перекладацьких процесів. Нехай він і лишається маркшейдером у нашій свідомості.

Кочур в немислимих умовах сотворив небувалий подвиг. Коли він вийшов на свободу, то на маркшейдерські гроші купив собі хатку в Ірпені, яку добудовував весь час. Посадив яблуні. Зібрав унікальну бібліотеку зарубіжної літератури.

Віддавши за маркшейдерську пенсію десять років рабської кошмарної праці, Кочур зберіг розум, захистив дисертацію, перекладав надскладні тексти. Це суперчудо. Яка країна може похвалитися таким інтелектуальним здобутком, такою перемогою духу, яку продемонстрував світові Григорій Кочур? Взагалі у нас в Україні велика кількість людей робить нечувані звершення. Коли ми читаємо у Шевченка «Цар волі штемпелем увінчаний», то бачимо як Кобзар передбачив Кочура – царя інтелектуальної свободи, який створив під землею в темряві високоестетичний науковий шедевр.

А ще у пам’ять врізалося таке. Кочур розповів на камеру, як переклав знаменитий вірш Едгара По «Ворон», котрий у всіх літературах має великі проблеми перекладу. Ворон щоразу відповідає «Nevermore», тобто це звуконаслідування «Кар-р». Як його перекласти? «Ніколи більше»? Грабовський відтворив цей вигук словом «ніколи», Гординський «не жди», Гордасевич «вже повік». Кочур переклав у контексті дуже точно (семантично і за звучанням): ворон замість «Карр» відповідає «Не вернути».

Фільм, який ми зробимо, має популяризувати Кочура. Вийшло чимало його книжок, за життя і після смерті. Видані книжки і про нього, інтелектуали знають ціну цьому велетню. Нехай ще побачать його.

Що у Кочура головне? Очі. При будь-якому ракурсі, при будь-якому освітленні сяяли очі святого. Таких очей, які були у Григорія Порфировича, не побачиш навіть на церковних іконах.

– В Ірпінському Будинку творчості письменники не тільки працюють, а й відпочивають.



– Ірпінь багатий письменницькими жартами, саме вони складають історію української літератури, тобто ті жарти, розіграші, які відбувалися між письменниками, часто говорять більше, ніж, скажемо, томи досліджень про них.

От ми говорили про Шевченка. Знаєте, чим пишався Тарас Григорович? Він вигадав власний тост і не пив жодної чарки, доки не виголошував: «І як ото п’яниці п’ють її таку гірку? Нехай уже ми, люди привишні». У цьому певною мірою розкривається характер Шевченка.

Мій тато свого часу створив своєрідну історію української радянської літератури, пропародіювувавши усіх її представників. Із пародії письменника видно краще, ніж з його творів.

Найвидатнішу хохму в Ірпені Ярослав Шпорта і Олесь Жолдак впороли з Андрієм Самійловичем Малишком. Вона потім передавалася з вуст у вуста і перекидалася на інших героїв української літератури і відтворювалася кілька разів.

А насправді було так. У емоційного Андрія Малишка був дуже різкий, рвучкий характер, він часто редакторів та й друзів шпиняв. Це був велет, тож виникали непорозуміння. І от якось, коли він наступив на хвіст Ярославу Шпорті і Олесю Жолдаку, ті вирішили його розіграти.

У Будинку творчості Малишко любив мешкати у глиняній мазаній хатці між четвертим і шостим корпусами, певно, у такий спосіб відчував себе у любому сільському оточенні.

Спочатку ці два хохмачі почали втирати Андрію Самійловичу, що коли людина вже допивається до білої гарячки, то їй не чортики зелені ввижаються, що скачуть, а вона бачить зебру. А оскільки зебр в Україні категорично немає, то це означає, що вже капець, у наявності органічні зміни психіки...

Отут і знадобився білий кінь Серьожа, який пасся в Будинку творчості. Шпорта і Жолдак купили чорну туш і розмалювали коня чорними смугами, з особливою ретельністю розписали морду. До ґанку глиняного будочка прив’язали коня Серьожу. Сидять на лавочці, видивляються. Малишко відчиняє двері і бачить – зебра. Справжня. Він притьмом заскочив усередину. Зачинився.

Огидні жартівники приходять і кажуть: «Андрію Самійловичу, ходімо в їдальню, поснідаємо». – «Ні, ні, хлопці, у мене натхнення, я не піду…» Вони через деякий час знову приходять: «Андрію Самійловичу, ходімо на річку, подихаємо свіжим повітрям, скупаємося». – «Ні, ні, я не можу вийти, бо працюю».

Нарешті за якимось разом він питає: «Хлопці, скажіть, а ви бачили там зебру?» – «Яку зебру? Та ви що? Звідкіля зебра в Ірпені?»

Халамидникам цього було замало, вони цю «зебру» впхали у приміщення. Але річ у тому, що коні не ходять назад. Вийти цей конисько ніяк не міг. Врешті Серьожа так-сяк розвернувся у Малишковій кімнатці, перекидаючи стільці і речі, і вийшов. Невідомо, що великий поет пережив. Заходять два жартівники до нього, солодко цікавляться: «Андрію Самійловичу, що з вами?». Той каже: «Хлопці, тут була зебра, от бачите, все потрощила, перекинула». Ті його на сміх підняли: «Яка зебра? Хіба що уявна». – «Може зебра і уявна, а от лайно від неї - матеріальне».

Цю хохму з зеброю та іншими персонажами переповідали інші жартівники, вона неперевершена, це класика української літератури. Приписували її як жарт над Остапом Вишнею й іншими видатними письменниками, але я можу пишатися, що саме мій тато упоров таку хохму. Вони всі на тому світі, мабуть, сидять, піднімають чарки і підсміюються, згадуючи різні придибенції.

Друга хохма. Письменники і досі мають звичку підкласти баночки під березами, щоб туди крапав цілющий сік. Та занадився один український поет-соловей, хитрий чоловік, здається, чемпіон за кількістю виданих поетичних збірок, оббігати вранці, коли всі ще сплять, ці всі баночки зливати собі й насолоджуватися. Олесь Жолдак і Ярослав Шпорта запідозрили неладне. Коли знову їм не накапало, вони вночі надзюрили у всі ті баночки. Потім перевірили: порожньо, хтось і це украв. У їдальні під час обіду Шпорта стурбовано почав бідкатися: «Яка біда зараз у природі! Катастрофа. Гине світ рослин. От вчені нещодавно дослідили, що березовий сік став солоним». А цей поет-соловей підскочив: «Який солоний?! Гіркий!»

Третя хохма. Великий український письменник Павло Загребельний на заздрість усім українським прозаїкам одразу без чернеток на машинці друкував твори. Таке собі дозволити ніхто не міг, треба ж ще виправляти, переписати. Це тривалий процес. А Загребельнй цілий день клацав на машинці набіло. Коли він якось пішов у їдальню, Андрій Дімаров заліз до нього через вікно у кімнату і, запам’ятавши останні кілька рядків, вдруковував йому сторінку тексту, який завершувався «контрольною» фразою Загребельного. Павло Архипович забороняв редакторам правити свої тексти, він був дуже грамотний чоловік. Та коли книжка вийшла друком, то посвячені падали зо сміху.

Якось спілкуючись з Павлом Загребельним, я набрався хамства: розповів йому цю дошкульну історію і запитав: «Це правда чи ні?» Він спалахнув: «Щоб хтось міг навкидя Загребельному вкинути текст! Та ніколи такого не було!» Втім, було.

– Що Вас найбільше дошкуляє у мовленні наших співгромадян? Скажу за себе. Вмикаю телевізор і на голову сиплеться реклама: «Відмінний результат! Відмінний пральний порошок! Відмінна горілка!» Від чого вони відрізняються, від чого відмінні? Чому не чудові, гарні чи якісні? Або ще у нас заміняють українські дієслова перебувають, містяться, розташовані однією калькою – знаходяться.



– По-перше, зазначу, що багато українських писак знають українську мову ще гірше, аніж комп’ютерний перекладач Рута Плай. Нещасні коректори, які це правлять, просто не здатні це переварити і теж допускають помилок. Тотальна неграмотність зашкалює.

Найбільше мене дратує, я підскакую щоразу, коли показують по ящику криваву автокатастрофу і кажуть: дорожньо-транспортна пригода. Людей пошматувало, нічого собі пригода... Телевізійники не вживають слів подія, інцидент, катастрофа, аварія, чим виявляють цинічне блюзнірство. Скажімо, дитина потрапила під трамвай – пригода.

А ще мене дуже дратує на всіх телеканалах фраза: «Кіностудія така-то представляє…» Навіть в російській мові представляє – неправильно. Це якась змістова калька з французької чи голландської мов. Чому не написати: показує, презентує, оприлюднює. В українській мові є ще таке питоме слово: являє.

І ще таке. Наші кручені знавці української мови у фіналі телепередач або фільмів пишуть: «Вироблено на такій-то студії». Українською слово вироблено означає зужите, тобто це те, що в процесі тяжкої роботи знищилося, стерлося, втратило свій ресурс. А є зроблено, створено.

Існує книжка Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо». Він вибрав найуживаніші помилки з преси. Існує книжка Пономаріва. У кожного редактора такі книжка мусять бути на столі завжди.

На деяких телеканалах провідні редактори спеціально створюють словники таких слів і фраз, які весь час дошкуляють їм. Тож раптом чуєш вишукане українське слово. Записуєш собі у записничок, почувши з ефіру от диктора якийсь шедевр. Проте бува, що тут же цей диктор ліпить якусь жахливу кальку чи суржик.

– Які освітні реформи ви передусім запропонували б?



– Перше. Треба зробити освіту екстернатною, тобто величезній кількості талановитих дітей давати можливість закінчувати школу і виші дотерміново, проводячи іспити під відеонаглядом (щоб не лізли по блату якісь «потрібні діти»). У моїй шкільній пам’яті добре засіли дуже розумні, здібні учні, які з'їжджали на трійки, бо їм було у класі нецікаво, необхідно було мати ще силу волі, щоб тягнути на відмінно цю нудотину. Якщо людина буде закінчувати школу в одинадцять-дванадцять років (що нині допускається як виняток), це відчутно посилить підйом наукового-творчого потенціалу наших дітей.

Друге. Слід запроваджувати всі мислимі конкурсні засоби відбору митців. Скажімо, завдяки, літературному конкурсу «Коронація слова» в літературу увійшло чимало гідних письменників. А скільки людей просто полишили б писати, зневірились би, кидаючи свої рукописи у багаття?

Треба щоб конкурсна система стала загальнонаціональною. Має бути спеціальний інститут-організатор, який, зокрема, за допомогою хоча б одного друкованого органу знайомив би надталановитих дітей одне з одним і надавав би можливість оприлюднення і визнання їхніх здобутків, причому у всіх творчих сферах: образотворчих, наукових, музичних, літературних.

Оце найбільша моя мрія в цьому житті.

Україна, мабуть, найбагатша на таланти і найбідніша на реалізацію їхніх можливостей. Коли ці «ножиці» буде подолано, тоді саме в Україні буде рай на Землі.

Текст і фото Володимира КОСКІНА


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.